|
ПЕРЕД ШИРОКИМ СВІТОМ
Наша боротьба не закінчилася
відступом Уряду та Армії поза межі батьківщини. Те становище, в
якому ми перебуваємо, можна схарактеризувати так: під натиском
переважаючих сил ворога та з огляду на несприяючу міжнародню
ситуацію, ми відійшли на другу лінію наших бойових позицій, де й
провадимо підготовчу працю для осягнення чергової мети нашої
боротьби. Ми уважаємо себе ні морально, ні ідейно не розбитими. Поки
зберігається у нас ця відпорна сила, поки ми плекаємо її і дбаємо
про її розвиток, доти ми уявляємо собою для ворога потенціяльну
небезпеку, яка може стати для нього кожного часу і цілком реальною.
Ми певні, бо дійсність щодня нашу певність стверджує, що Україна не
помирилася з московсько-большевицькою окупацією і що вона,
зберігаючи відпорну силу в собі, думає і дбає про знищення, коли
слушний час прийде, окупантської влади, збираючи покищо необхідні
для того засоби, передумови успішної боротьби. Ми, уявляючи собою
органічну частину нашого народу, живемо одними думками, як і вся
наша батьківщина. Доки цей „унісон" переживань має місце, доти
моральний дух наш, як бойців, уявляє величезну динамічну силу,
знищуюча вибуховість якої залежатиме від всієї попередньої
організаційно-підготовчої праці в тому напрямку; доти й ті позиції,
на яких ми сьогодні „окопалися", набувають не абиякої ваги.
Як довго наша нація і ми, як частина її, поза межами батьківщини
суща, буде перебувати на цих позиціях, як довго тягтися буде період
підготовчої праці до рішучої боротьби, — такі і схожі до них питання
являються сьогодні безпредметними. Більше значення має власний
контроль над перепровадженням тієї праці, що її в подібних
обставинах потрібно здійснити. Однією з вимог в цій справі є
своєчасність і непроволікання певних підготовчих засобів. Деякі риси
української вдачі вимагають частішого нагадування про вагу
своєчасности, бо нехтування нею не раз призводило вже в нашій
історії до фатальних наслідків.
Маштаб цієї праці — колосальний. Не будемо покищо говорити про
нього. Зазначимо тільки, що закон розподілу національних сил поклав
на нас — тих, що живуть тепер на чужині, — певну пайку праці, яку
тільки ми — і більше ніхто — й можемо виконати. Вона полягає в
бережному плеканні державних традицій, здобутих під час кривавої
боротьби, в утворенні та розвитку культурних цінностей, потрібних
для нашого всебічного звільнення, і в широко закроєній
програмово-інформаційній роботі, тісно зв'язаній як зі справою нашої
визвольної боротьби взагалі, так і з поодинокими її потребами
зокрема. Кожне з цих завдань, в міру того, як ми його реалізуємо в
тій чи іншій частині, зміцняє нас самих, а одночасно піднімає шанси
наші назовні, в опінії зовнішніх політичних і громадських сил.
Іґнорувати цю опінію і не рахуватися з нею — свідчило б про брак у
нас чуття дійсности та вміння розважувати питому вагу тих чинників,
що можуть мати реальне значення в справі осягнення нами національної
мети.
Тільки спільними силами всіх творчих елементів нашого громадянства,
свідомого своєї історичної відповідальности перед справою і
організованого, ми можемо собі дати раду з тими численними
завданнями, що стоять перед нами сьогодні в нашій діяльності
назовні.
Коли ми поставимо собі запитання, — чи все у нас в цій справі стоїть
гаразд, чи всі сили нашого громадянства беруть у ній належну участь,
то відповідь на нього буде не завжди потішаючою. Є певні громадські
угрупування як політичні, так і корпоративні, або професійні, що
виявляють в цьому напрямку велику енерґію і рухливість. Зате суть і
протилежні їм. Поскільки в діяльності назовні останніх угруповань
має місце зазначене явище, постільки вони надщерблюють свій власний
вплив серед українського громадянства, а що найголовніше, постільки
вони не виконують одного з найбільших обов'язків, покладених на них
нацією.
Українська професура багато зробила на чужині. За її працею в
українських високих школах в Чехословаччині, де здебільшого здобуває
тепер освіту наша молодь, з уважністю і прихильністю завжди стежить
наше громадянство, високо ту працю її, таку потрібну, цінючи. Але
само собою, роботою в авдиторіях, семінарах, лябораторіях,
бібліотеках, наукових виданнях не може обмежуватися роля професури в
нашому житті. Допомога її в згаданій вище справі є конче потрібна і
настигла. І допомога не окремих індивідуальних сил нашої молодої
професорської колеґії, а її — колеґії — в цілому, як організованої
корпорації, що утворилася на чужині і виросла в певну культурну і
інтелектуальну силу, на яку за осягнені в науково-культурній праці
наслідки уже з пошаною, та ще більше з надією, дивляться всі земляки
наші, що перебувають поза межами батьківщини. Та й не тільки вони.
Досі наша професура, здається, не виступала, як національно-наукова
корпорація, перед широким світом, коли не рахувати участи наших
професорів в слов'янському науковому з'їзді етнографів та географів,
її рухливости в цьому напрямку не можна поставити, наприклад, поруч
з систематичними виступами українського організованого студентства
на міжнародньому полі, з розголосом української справи, який воно
самою участю в міжнародніх студентських з'їздах їй надає. Зазначене
явище в діяльності нашої професури має свої причини, які його не так
виправдують, як поясняють. Та які б не були ці причини, треба
перебороти їх гальмуючий вплив, як в інтересах самої професури, так
і в інтересах української науки. Відгук української наукової праці,
що провадиться в високих школах Праги та Подєбрад, мусить перейти
поза межі тієї країни, де ці школи функціонують, та стати відомим як
науковому, так і громадському світові. В організації такого відгуку,
в створенні певного резонансу для тієї наукової праці згаданих шкіл
полягає одно з важливих завдань програми нашої національної праці
взагалі. Ясна річ, що це завдання може бути здійснене тільки
заходами самої професури, і тільки її творчими зусиллями і
організаційною ініціятивою, бо ніяка інша національна корпорація
цього виконати не може. Ось через що ми можемо привітати певні
проекти в цьому напрямку, виявлені нашою професурою. Хоч може в
інтересах національної справи було, щоб проекти ці повстали не на
четвертий рік існування високих українських шкіл в Чехословаччині, а
раніше. Та добре і те, що до тих проектів уже наша професура
береться.
Річ іде про утворення Українського Академічного Комітету в Празі, як
академічної організації, що об'єднує зусилля українських наукових
товариств, які перебувають на чужині, на ґрунті розвитку української
науки та нав'язання контакту з созвучними міжнародніми науковими
організаціями. Широкі завдання, поставлені собі згаданим Комітетом,
охоплюють організацію наукових з'їздів українських учених,
співробітництво їх, як певної корпорації і окремої національної
секції при спеціяльній установі Ліґи Націй — Комісії Кооперації
Інтелектуальної Праці, співробітництво в наукових міжнародніх
установах, участь в міжнародніх наукових виданнях, участь в чергових
міжнародніх конґресах та конференціях і т. д. Нема чого доказувати
велику вагу від реалізації нашою професурою згаданих завдань,
доцільніше буде, може, підкреслити вагу реалізованих кроків у цьому
напрямку і зазначити, що позитивні наслідки від кожного з них можуть
мати значення не лише наукове, а й національно-громадське.
Організовані зусилля і живий науковий зміст тієї праці, яку б при
цьому було б розгорнуто, виявляють цінності і творчі можливості
нашої нації, про що мало знають в широких колах міжнароднього світу,
і що ми повинні зробити відомим йому. Більше як якась інша сфера, ця
галузь нашого життя наочно демонструє нашу національну здібність до
конструктивної праці і наявність за нами тих елементів державної
творчости, що самі за себе промовляють і являються незаперечними
доказами оправданости наших змагань в цьому напрямку. В очах кожного
обсерватора такі докази набувають об'єктивного значення, бо, оперті
на фактах, вони проречисто свідчать про творче напруження нації і її
підготовчу многогранну працю, потрібну для здійснення конечного
національного ідеалу.
В тих умовинах, серед яких нам, як виразникам державних змагань
нашого народу, приходиться ідею державности пропаґувати перед
широким світом, і зазначена нами галузь інформації має своє місце і
вагу. Ми не кличемо наших учених, як корпорацію, до якоїсь
політичної маніфестації, ми політичних виступів од неї не вимагаємо;
ми не хочемо, щоб до їхньої наукової діяльности назовні
прищеплювалися чи штучно прив'язувалися якісь політичні тенденції.
Наукові межі, форми і завдання діяльности наших учених, коли їм
надати нові напрямки, самі по собі вистачають, щоб творити на
підставі них висновки ширшого значення про ті передумови, з якими
приступає наша нація до відновлення своєї державности. В очах
чужоземного політика вони є певною величиною, з якою він не може не
рахуватися в утворенні своєї опінії про наші творчі можливості;
рівно як і в руках українського політика вони є тим цінним
матеріялом, що улегшує його політичну працю і дає їй міцніші
підпори. Посереднє політичне значення від чисто наукової діяльности
наших наукових сил мусять одчути в Празі і в Подєбрадах особливо, бо
сьогоднішні професори, доценти, ляборанти і стипендіяти вчора
провадили одповідальну політичну працю на своїй батьківщині і з
власного досвіду знають, як багато заважив в рішаючу добу нашої
боротьби факт невідповідного, перекрученого і викривленого знання
нашої справи одповідальними чинниками Европи, а в тому числі і
науковими. Ще й сьогодні всякі „несотворені" речі і думають і
виписують різні чужоземні вчені, коли торкаються української справи.
Ще й сьогодні ворожа аґітація використовує мовляти б науку для
політичних завдань, зв'язаних з проблемою української державности.
Розвіяти неправду, розсіяти упередження, невтралізуючи ворожі впливи
можна лише творчими актами і конструктивними заходами з нашого боку.
На нашу професуру в цій сфері, як уже було зазначено вище, спадає
частина одповідальної праці, якої за неї ніхто не виконає і яка
вимагає від неї не лише постійної до себе уваги, а й широко
закроєної програми.
Українському громадянству було великою радістю довідатися про
утворення наукової інституції, що ніби вивершила організаційні
заходи нашої професури в справі об'єднання наукових сил та намітила
нові шляхи для їхньої діяльности в напрямку зближення з созвучними
їм міжнародніми науковими установами. Ще більшою радістю буде для
нього, коли воно дізнається про кооперацію і контакт у праці наших
учених з цими установами, як про річ реальну і переведену в життя.
Нові зв'язки з представниками світової науки викривають нові
перспективи для нашої інформаційної праці. А ними не слід нехтувати
вже хоч би через те, що сьогодні люди науки є одночасно і
громадськими та державними діячами. Сьогодні професор виступає не
лише перед своєю студентською авдиторією, його кличуть експертом в
державних справах, йому дають одповідальні політичні доручення, його
ради слухають, до його висновків і опіній прислухаються. Поміркувати
над усім цим варто і нашій професурі, бо в безпосередньому науковому
контакті її з представниками світової науки можуть одкритися і нові
можливості і нові перспективи для нашої справи.
В. Марченко
* „Тризуб", рік видання І, ч. 1, 15 жовтня 1925 р.
|
