ДЕРЖАВНИЦЬКА ТА ЗАКОНОДАВЧА ТВОРЧІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
 

Українські депутати варшавського сейму та сенату пп. Васильчук, Левчанівська та Черкавський, що приїхали на конґрес меншостей, виступили в Женеві перед швайцарським телеграфічним аґентством з заявою, що повинна притягти до себе ширшу увагу. З того факту, що офіційний польський „П. А. Т." подає її до відома польських газет, можна зробити висновок, що ця заява не байдужа і для польських політичних кіл та цілої громадської опінії Польщі.
Справді. Автори заяви стверджують низку явищ, характерних для польської урядової політики від часів захоплення військовою силою українських територій, а потім і приєднання їх до Польщі через затвердження Радою Амбасадорів. Посли заявляють, що становище, утворене польською владою на цих землях в стосунку до українського населення та його національних прав, остільки тяжке, що вони — законні представники цього населення — не в стані далі боронити інтереси останнього перед польською владою. Всі заходи, яких вони в цьому напрямку вживали, не дали бажаних наслідків, отже вони, парляментарні депутати, примушені тепер звернутися до громадської опінії цілого світу та притягти увагу її до того, що творить згадана влада над українським населенням.
Ми не знаємо, як реаґуватиме на цю заяву польський уряд і польська громадська опінія. Це — їх діло. Коли вони обоє поставляться до заяви з байдужністю або перейдуть над нею до порядку дня, як над чимсь маловартним з політичного боку, то така позиція буде свідчити про невірну оцінку цими чинниками виступу українських депутатів і про брак у них ясної програми в питаннях державної політики, зокрема в стосунку до того народу, що в кількості більше як ЗО мільйонів живе в сусідстві з Польщею, а в кількості більше як 7 мільйонів живе в самій Польщі. Знов же, коли виступ українських депутатів тільки додасть нового імпульсу польській владі до продовження нею тієї політики, що ось уже шість років провадиться на українських землях, то в такій „еманації" польської політики виявиться тільки самозахопленість і тяжке для польської державности своїми наслідками невміння й небажання думати про майбутнє своєї держави, а натомість уміння власними руками захитувати її. Ми не можемо сказати, щоб та практика, якої додержується польський уряд в зазначеному обсязі, могла дати справжнім польським патріотам певність щодо нормального розвитку польської державности. Навпаки, кількарічна дійсність може тільки викликати у них неспокій і турботу за завтрішній день.
Дивлячись з боку на національну політику польських керуючих кругів, приходиш до висновку, що вона не рахується не лише з неминучими наслідками її в ближчому майбутньому, а й з тим резонансом, що його в наші дні викликає вона перед широким світом. Вона сама створює в уявленні поступової частини світового громадянства таку опінію про сучасну Польщу, яка б повинна була непокоїти кращих людей її. Ми ще недавно читали про те, в яке становище прикре ця політика ставила представників польської соціялістичної партії на марсельському конґресі, але ж таке становище не поодинче, бо в аналогічній ситуації бувають польські делеґації майже на кожному міжнародньому конґресі чи конференції, де тільки беруть участь представники національних меншостей Польщі. Думати, як це робить більша частина польської преси та громадянства, що ворожі проти Польщі виступи переводяться навмисне, з злої волі і з метою розсадити молоду польську державність, було б неодповідаючим дійсності. Не можна ж зараховувати до ворогів Польщі тих французьких політиків та учених, як от Еріо, Панлеве тощо, які підписували протест проти „білого терору", як не можна думати, що їх хтось спровокував на такий необачний крок або увів у блуд, подавши неправдиві зфальсифіковані відомості. Дійсність, утворена в Польщі для національних меншостей, сама за себе промовляє і не може не викликати урази до себе.
Так само не можна і всіх представників національних меншостей в Польщі обвинувачувати в злій волі супроти неї і в навмисному бажанні псувати опінію про Польщу в міжнародніх відносинах, бо і такі припущення дійсності не одповідають. Справа полягає значно глибше і вимагає від державно думаючих людей Польщі поважнішого відношення до цілокупности національних відносин, утворених в ній за останні п'ять років. Доти, доки ці відносини будуть реґулюватись рецептами Ст. Грабського, позиченими у колишніх русифікаторів Польщі, доти, доки курс на безоглядну польонізацію „кресів" буде опреділяти собою зміст польської державної політики в національному питанні та копіювати колишню невдалу практику варшавського генерал-губернаторства або познанської провінціяльної поліцай-президентури з її гакатизмом, що тепер в умовинах польської державности прибрав форму „осадництва", доти погроза „розсадження" Польщі з середини буде завжди тяжити над нею і гальмувати „внутрішню стабілізацію" молодої держави. Ясна річ, що доки все це матиме місце, доти й незадоволені таким станом речей національні меншості шукатимуть засобів для полагодження його не в самій Польщі, не в порозумінні з її керівниками та громадською опінією, а поза межами її, в Европі незалежно, а може і всупереч з цією опінією. Такий напрям діяльности незадоволених сучасною дійсністю в національних справах є цілком природним явищем для кожної національної меншости, що доросла до розуміння своєї національної відрубности і має в собі розвинене почуття національної гідности. Як російська та німецька система винародовлення не могла нічого зробити з польськими національними змаганнями, не дивлячись на могутність свого державного апарату так нічого з аналогічними явищами в житті теперішних меншостей в Польщі не зробить і польський державний апарат, бо вони, оті змагання, по самій природі своїй належать до категорії тих над якими останній може мати силу лише умовну, дуже обмежену щодо часу й простору. Історія польського визвольного руху перед Великою Війною і під час її знає різні шляхи і різні форми, що їх уживала активна частина польського громадянства для привернення уваги міжнародніх чинників до польської справи. Нічого дивного немає і в тому, що тепер цими саме шляхами ідуть і національні меншості в Польщі, зокрема українці. Одним з них є і той, який нині запозичили ніби у поляків українські сеймові посли. Можливо, що використовування українськими депутатами міжнародніх трибун і не подобається польському громадянству, як не подобались колись німцям виступи Корфанти в німецькому парляменті, а росіянам Дмовського в російській Державній Думі. Але відношення більшости польського сейму і сенату до внесків українських послів з систематичним переходом над ними до порядку дня і з таким же іґноруванням скарг та попереджень щодо наслідків такого відношення, не можуть не штовхати обраних волею українського народу представників його на те, щоб шукати іншої трибуни з ліпшою „акустикою" та ширшим „резонансом", ніж ті, що є у польському сеймі. Бути постійно тільки „гласом вопіющого в пустині" — це річ малопродуктивна і невідповідна для політичного діяча, обдарованого довір'ям своїх виборців; виголошувати без кінця і краю парляментські промови з ефектом, рівнозначним тому, який буває тоді, коли кидають горохом об стіну, — заняття не з тих, що можуть давати моральне задоволення і свідомість виконання прийнятих на себе обов'язків. Польська сеймова трибуна має лиху „акустику" для українських виступів. Що більше: ці виступи справляють на польську сеймову більшість таке враження, що під впливом його уряд почуває себе міцнішим і сміливішим в переведенні тієї антиукраїнської політики, проти якої і українські посли і їх виборці шукають поради за мурами сейму, на голоснішій трибуні европейській. Кожна акція політичного характеру викликає відрух і контракцію з боку тих, проти кого вона направлена. Цей закон дає себе відчувати і в загостренні польсько-українських відносин, що його так зручно, на наш погляд, не на користь, а на страшну шкоду обом заінтересованим сторонам, використовує третя, отой „tertius gaudens".
І так має тягтись доти, доки краща частина польського громадянства не знайде в собі сили та мужности об'єктивно оцінити погрозу, що випливає з загострення польсько-українських відносин та рішуче порвати з дотеперішньою політикою в українському питанні всіх без виключення урядів, що приходили досі в Польщі до влади. Вона мусить приневолити своїх одповідальних політиків виконувати зобов'язання і заяви, дані ними перед цілим світом від імені Польщі щодо прав української людности. Невиконання таких зобов'язань одчувається не тільки українським населенням. В більшій чи меншій мірі його відчувають і політичні чинники Европи. І коли сьогодні вони не ставлять рішучих домагань в цій справі до Польщі, то таке поводження їх це не питання принципу, а тактики, яка в міру стабілізації Европи повинна неминуче змінитись уже просто через те, що неполагодження української справи в Польщі заважатиме переведенню дальшої стабілізації на схід од її кордонів.
Про Сен-Жерменські зобов'язання пам'ятають не тільки українці, як не тільки випадкові українці чули на власні вуха урочисту заяву міністра Скшинського на торішній сесії Ліґи Націй про український університет, для реалізації якої, до речі згадавши, досі нічого не зроблено.
Виступ українських сеймових депутатів у Женеві є одним із заходів, направлених на те, щоб політичні чинники світу не забували про зобов'язання польської влади. Все каже про те, що такі виступи не останні і що вони повинні систематично мати місце, аж поки „racja stanu" не примусить навіть таких політиків, як Ст. Ґрабський (беремо цю постать як найвиразнішу серед тих, хто подає тон і напрям антиукраїнській політиці в Польщі) зрозуміти нарешті, що польонізація логічно провадить до того ж самого, що й московська русифікація та німецький гакатизм. Було б, звичайно, ілюзією чекати такого прозріння від політиків школи Ґрабського, Дмовського або Ґломбінського чи Стронського і Корфанти, але коли в Польщі є політики іншої школи з більше реальним розумінням сучасного, з тоншим відчуванням майбутнього, з ширшими гороскопами на справу, то це вже діло їхнє взяти гору над першою і таким чином утримати Польщу від тих несподіванок, що можуть загрожувати не тільки її сучасним „кресам", а самій польській державності.
В інтересах обох народів як українського, так і польського лежить, щоб такі політики таки знайшлися серед поляків.
На цих міркуваннях на адресу поляків ми покищо й обмежимо наші уваги, викликані апеляцією українських послів польського сейму до світової громадської опінії. Але зміст посольської заяви притягає до себе увагу з іншого погляду — вже не з обсягу польсько-українських відносин, а з обсягу загальноукраїнської політики.
Підходячи до оцінки заяви власне з цього погляду, ми не можемо не зазначити, що зміст її викликає певне здивування, яке, своєю дорогою, теж насуває низку рефлексій і не одне міркування та бажання на тему про значення політичних маніфестацій українських перед широким світом.

ІІ

Виступ українських послів у Женеві, розрахований на ширший відгук, не може, на жаль, викликати того враження, якого певно од нього сподівалися. Причина полягає в тому, що зміст його звужений, а мета надщерблена.
Після ознайомлення з текстом заяви послів, мимоволі виникає питання: чого властиво, хотять автори заяви? Поскаржитись на кривду, що її, всупереч своїм власним приреченням, завдає українському населенню в Польщі уряд її? Вивести на чисту воду денаціоналізаторську тенденцію цього уряду, що використовує боротьбу з комунізмом для боротьби з національними змаганнями української людности? Доказувати европейській громадській опінії, що по живому тілі українського народу проведено „незграбні кордони", і без його згоди поділено українські землі з міркувань імперіялістичних ? Пояснити, що в рухові частини українського населення за „самоозначення" нема „злочину"?
Коли автори заяви домагалися привернути увагу „всього світу" до таких питань — на інші зміст заяви не наводить, — то ми з жалем повинні визнати, що виступ українських послів тільки наполовину досягає тієї мети, яку вони переслідували. Він скоріше справляє враження акту розпачу, як певної організованої громадської акції, скоріше безпосереднє шляхетного реаґування українського патріота на безоглядну націоналізаторську систему польського урядування на українських землях, як протесту розміркованих політиків, що знають, і чим зміцнити свій виступ і якими арґументами його підперти, щоб він не залишався „гласом вопіющого". Стисло кажучи, змістові заяви, адресованої „широкому світові", бракує загальноукраїнського національного маштабу, тому вона й не може рахувати на великий резонанс.
Згадуючи рух українського народу за „самоозначенням", автори заяви не конкретизують форми „самоозначення" і цілковито замовчують такі моменти його, як органічний зв'язок з аналогічним рухом, що провадиться нашим народом по той бік польського кордону. Таке замовчування, та ще перед широким світом, залежности національних змагань частини українського народу від аналогічних явищ в житті більшости його, являється недоцільним з погляду інтересів і частини і цілого, вже хоча б через одне те, що „широкому світові" треба прищеплювати правдиве уявлення про цілокупність української проблеми, а не звужувати її політичної ваги до полагодження національних справ українського населення в тих державах, до яких ці землі прилучені. Дуалізм української національної політики в недавньому минулому — з поділом її на надніпрянську і наддністрянську — приніс фатальні наслідки не лише для окремих частин нашого народу, а і для цілої справи державного будівництва України. Повторення цього прецеденту в змодифікованих версіях неминуче призведе до такого ж сумного досвіду.
Ясна річ, що створені після 1920 року обставини вимагають спеціяльних заходів від місцевих українських діячів в обороні національних прав окремих частин українського народу, вимагають, так би мовити, місцевої національної політики в Чехії, Польщі, Румунії. Але й ці „місцеві політики" повинні координуватися з загальнонаціональними інтересами українського народу і в першу чергу з інтересами більшости його. Своєрідний сепаратизм „місцевої політики" тих діячів, що її переводять, доказував би, що ми не доросли до розуміння єдности нації і не перебороли в собі анархізуючих елементів національної психіки та не уміємо йти координовано до здійснення державних змагань нашого народу.
На жаль ознаки такого „сепаратизму" позначаються ще й тепер в зусиллях українських політичних діячів, що представляють інтереси різних частин наших земель. Не вільна від цих ознак і діяльність українських послів у польському сеймі взагалі, а на женевському ґрунті зокрема. Замість того, щоби скориставшись нагодою поставити справу боротьби частини українського народу в зв'язок з боротьбою цілого народу за свої національні права, надати їй загальноукраїнський маштаб та проголосити спільну мету цілого й частини — самостійне державне існування України — українські посли обмежили своє завдання і тим дають претекст авдиторії для утворення неправдивого уявлення цілокупности української справи. Чого хоче ця частина, репрезентована українськими послами, — після пояснень послів залишається невідомим. Як ставиться вона до того, що діється в лоні цілого, більшости українського народу, — так само. Чи задовольнить цю частину зміна польської політики на більш гуманну, чи й після цієї зміни українські землі в Польщі будуть непереможно тяжити до свого матірнього лона, — про все це не згадано.
Замість того, щоб мати перед собою широкий образ змагань українського народу, єдиного в своїх ідеалах, хоч і поділеного штучними кордонами, та авдиторія, до якої зверталися українські посли в Женеві, мала змогу почути тільки скарги на тяжке становище частини українського народу, що опинилася під польською владою. Хай панове посли намалювали б його ще чорнішими фарбами, додали б до своєї розпачливої заяви більше горожанського патосу й обурення — мети своєї вони б не досягли. Подібних скарг Женева, як місце осідку Ліґи Націй, чує багато, але наслідків від них не помітно. Те, що проробляє польський уряд в стосунках до українських земель, на свій кшталт модифікуючи, повторює кожна з держав европейських, що в ролі „переможниці" підписала Версальський, Сен-Жерменський, Тріанонський і Нейіський трактати. З цього, звичайно, не випливає, що скарги не потрібні і апеляції до широкого світу — безцільні. Навпаки тепер, коли „стабілізація" західньої та центральної Европи стає ніби реальним явищем політичних відносин, широка інформація про кривди, заподіяні неоправдано українському народові, більше ніж потрібна, вже хоч би через те, що вона привертає увагу впливових чинників до необхідности такої ж „стабілізації" на сході Европи. Але, щоб така інформація досягла своєї мети, необхідно перш за все, щоб організація її поставлена була координованими зусиллями всіх політично активних чинників українського громадянства. Тільки тих сил, що ними володіють українські посли польського сейму, — цього за мало. Не дивно, що під час женевського свого дебюту, вони не могли використати тих можливостей для своєї інформаційної праці, які давала сама Женева. Але ще більше значення має зміст цієї інформаційної праці.
В сучасних міжнародніх умовинах і при тому укладі відносин, що відновилися в Европі, в наслідок повоєнних ліквідаційних заходів, заяви на зразок женевської, відповідного резонансу не викликають. Щоб апеляції до широкого світу справляли більше враження, притягали до себе тривожну увагу, примушували спинятися над ними, треба, щоб зміст і характер заяв переступав межі „галицько-волинського провінціялізму" набував риси всеукраїнського маштабу.
Конкретно це виявилося би в підкреслюванні органічного зв'язку національних змагань частини українського народу, що тепер живе під Польщею, з такими змаганнями більшости нашого народу, що перебуває під московською комуністичною окупацією. Само собою зрозуміло, що така постановка справи надала б їй і назовні, перед широким світом, більшої політичної ваги, а з погляду на неминучість дальших заходів „стабілізації" в напрямку на схід Европи, і більшої актуальности. Сьогодні передчасно було б говорити про форми і методи, яких уживатимуть европейські політичні чинники, щоб цю „стабілізацію" перепровадити. Скоріш за все, що з черги вони використають різні, але все будуть мати своєю метою унеможливити вплив та розвиток большевицької системи не тільки поза межами СССР, але й у межах його.
При таких авспіціях і політична діяльність одповідальних представників окремих українських земель мусить бути уплянована відповідно до тієї ролі, яку може відограти Україна, з її антибольшевицькими настроями та непримиренністю, в загальній програмі згаданої „стабілізації".
Постулят державної незалежности України як conditio sine qua non „стабілізації" повинен бути висунений як один з центральних пунктів загальної европейської політики в справі встановлення рівноваги Европи. Европейську опінію треба послідовно, широко закроєною інформаційною працею, привчати до засвоєння ваги цього постуляту, так щоб у неї він не викликав жадних заперечень і ніяких сумнівів, подібно до того, як таких сумнівів не викликало в момент ліквідації Великої Війни питання про відновлення польської державности. Але для того, щоб та частка праці, яка припадає в цій справі на сучасне посольське представництво українських земель в польському сеймі виконана була ним авторитетно і в гармонії з вимогами загальноукраїнської політики, необхідно, щоб це представництво само засвоїло вагу згаданого постуляту і само підпорядкувалося в своїй біжучій діяльності інтересам останнього. Одним з висновків такого засвоєння буде визначення посольським представництвом своєї позиції до окупантської влади на Великій Україні, і підкреслювання при кожній нагоді, чи то з трибуни польського сейму, чи з інших трибун, ширших своїм резонансом, єдности і солідарности державних ідеалів українського народу, незалежно від сучасного поділу його між різними державами.
Цього моменту у виступах українських послів, і не тільки на женевському ґрунті, ми, на жаль, не зауважуємо, і це справляє враження якоїсь невиразности, непослідовности і суперечности цілої політики, що її провадять українські посли. Назовні перед „широким світом", до якого вони апелюють, така політика справляє враження чогось недоговореного, незакінченого, а через це з політичного погляду неімпонуючого.
Широкому політичному світові для того, щоб він своєю опінією міг вплинути на польську денаціоналізаторську політику щодо українського населення, потрібні більш поважні арґументи і більш реальні докази небезпеки такої політики, ніж ті, що ними оперують українські посли. Останні можуть знайти їх в цілокупності української справи і в представленні ваги її не з погляду кривд, заподіяних частині українського народу, а в перспективі розвитку загального українського руху, метою якого є відновлення самостійної української державности і не тільки на землях більшости українського народу, але й меншости його. Неминучість такого закінчення процесів, що відбуваються на всіх українських землях, більш імпонує широкому світові, як тисячі скарг на „негуманність" і безоглядність польської політики в стосунку до частини українських земель. Використання такого арґументу надало б і „місцевим скаргам" більшої ваги та було б більше реальним стимулом для привернення речевої уваги міродайних чинників до встановлення ними правдивої перспективи на вагу української проблеми в її загальноукраїнському маштабі.

В. Салевський

* „Тризуб" рік видання 1, ч. 4, 8 листопада 1925 р. і ч. 5, 15 листопада 1925 р.