ДЕРЖАВНИЦЬКА ТА ЗАКОНОДАВЧА ТВОРЧІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
 

На останню сесію Всесоюзного ЦІК’а уряд УССР представив широку доповідь про діяльність свою в різних галузях „державно-совєтського" життя. Перед від’їздом представників українського ЦІК’а до Москви харківська преса підкреслювала, що найголовніше, з чим їдуть представники — це звідомлення про „величезні осягнення робітничо-селянського уряду України в керівництві основними клясами (пролетаріятом та селянством) в боротьбі за Совєтську Україну". Гадалось, що „верховний орган Совєтського Союзу" належно оцінить змагання уряду УССР в справі соціялістичного будівництва і прилюдно визнає „заслуги" його на цьому ґрунті.
Висловом цих надій була стаття Гр. Гринька в „Укр. Економісті”, де заступник голови Укр. Совнаркому і голова Укр. „Госплану" досить недвозначно натякав на потребу і конечність похвали керівникам української частини „першої в світі країни будуючогося соціялізму" (ч. 84 з 14. IV.), за все те, що вони проробили над Україною, щоб приборкати її, а з її матеріальних ресурсів зробити базу і джерело добробуту СССР.
Не так сталось, як гадалось.
„Верховний Орган” такої уваги не звернув на доклад Чубаря про „величезні осягнення” уряду УССР в обсягу соціялістичного будівництва, не зареаґував на „придбання" в галузі економічного будівництва, досить кисло поставився до вимог цього уряду фінансового характеру, — зате з гарячою запальністю спинився на „русском вопросе на Украйне" як затитулували дискусії з цього приводу на сесії ЦІК’а „Дни" і „Последние Новости" (23. IV). Докладні справоздання про ці дискусії, уміщені в Московських „Ізвестиях" (ч. ч. 88 і 89 з 17 і 18. IV), в високій мірі цікаві, як тими настроями, що їх викликає так звана „національна політика" уряду УССР серед певних кіл (переважно російських) комуністичної партії, так і маніфестацією фарисейства провідників її. Одночасно вони дають низку фактичних даних про дійсне становище т. зв. „українізації", пояснюють зайвий раз егоїстично-партійні мотиви її і викривають густий намул свідомої цинічної брехні, що нею, як методом, у тактичних цілях користуються комуністичні „фахівці" од „українізації", навмисне підіймаючи біля неї шум і галабурду такої сили й розголосу, які не одповідають дійсному станові речей в цій справі.
Дискусії з приводу „національної політики" уряду УССР викликав один із своєрідних „талмудистів" комунізму Ларін, про якого кажуть, що він і „батька і матір не пожаліє для красного слова" і який з деякого часу спеціялізувався на обороні інтересів російської культури та російської меншости на Україні від, мовляв би, пригноблення їх урядом УССР. Ларіна хвилює низка фактів „ненормального відношення" до прав російської меншости на Україні. Напр., 1) робітник-росіянин із Донбаса скаржиться, що він двох своїх хлопчиків виправив учитись аж на Тульщину, бо не міг їх улаштувати вчитись на російській мові у себе в Донбасі; 2) в Житомирі приїжджий проф. Язловський не міг добитися дозволу розклеїти оголошень про лекцію на російській мові, бо центральна комісія в справах українізації видала постанову, згідно з якою на всіх державних установах УССР вивіски повинні бути тільки на укр. мові; 3) села на Україні з російськими назвами під час їх районового опису на Україні (1924 р.) були записані, як українські; 4) Харківський Окрісполком запропонував усім підлеглим йому установам провадити листування на українській мові, додаючи, що папери на російській мові будуть повертатися нерозглянутими.
Виставивши увесь цей синодик обвинувачень проти „виконавців" „хороших законів", Ларін закінчив його найбільш страшним для українських комуністів обвинуваченням, прирівнявши працю їх до „праці С. Петлюри": і „Петлюра, мовляв, робив те саме".
Враження, викликане таким випадом на адресу української делеґації сесії ЦІК’а, було похоже на те, що його викликає палиця застромлена в осине гніздо. Харківські „оси", спровоковані і розлютовані, накинулись „єдиним фронтом" на Ларіна. Вони були ображені „небезпечною промовою Ларіна", його жонґльорством", „манєрою", — але не стільки, щоб загубити рівновагу перед обличчям „Верховного Органу", тим більше, що деякі члени останнього — росіяни (напр., т. Волков з Іванова-Вознесенська, Сімонов з Уралу) недвозначно почали під впливом промови Ларіна ощетинюватись, заявляючи, що „что-то есть ненормальное в етом отношении", що „такие виступления заставят относится осторожнее к нацинальному вопросу" і що „претензии Украины на излишние ассигнования несправедливы" і що „уральская промышленность не менее, если не более украинской, нуждается в средствах на восстановление".
Логічним висновком із постави Ларіна, Волкова, Сімонова було для українських делеґатів, нападаючи і висміюючи Ларіна, боронити свої позиції і доказувати, що справа стоїть не так страшно і небезпечно для російської меншости, як запевняв оборонець її. Свою самооборону українська делеґація формально провела ніби з зовнішнім успіхом, по суті ж діла — ганебно. Всі виступи членів української делеґації, не тільки „кобилки", як от Антонюка або Головка, а й таких „нотаблів", як Петровськии, Чубар, Затонський і Скрипник, справляють враження, що ці проводирі почували себе підсудними, оскарженими і за всяку ціну намагались виправдатись. Як завжди в таких випадках буває, хватили вони через край і виплескали вони те, про що в інших обставинах ніколи не згадали б і що старанно замовчували, щоб не компромітувати себе в очах „народніх мас України".
Як це не дивно, а найбільше нездержливим на язик, так мовити довгоязикою Хвеською, показав себе „український староста" — Петровський, так що іншим делеґатам довелось виправляти і заокруглювати недоречності та „благоглупості" „президента Совєтської України".
Перш за все, „знаючи небезпеки шовінізму, особливо петлюрівського характеру" делеґати почали заперечувати доцільність аналогії з Петлюрою в справі національної політики.
Ріжницю між національною політикою Петлюри і такою ж уряду УССР зформулював Затонський на конкретному прикладі — вивісок. На думку цього глибокоумного комуніста „Петлюра перекрашував вивіски, щоб відділити українське селянство від російських селян та робітників. А ми їх перекрашуємо для того, щоб зміцнити пролетарську диктатуру і ще більше споїти трудящі маси України і СССР". Арґументація мало переконуюча, але все ж трохи розумніша, ніж у Петровського, коли цей говорить про Петлюру, що ніби він „підмазувався під національну політику".
Відмежувавшися від Петлюри, делеґати почали виправдуватися перед верховним ареопагом і наводити статистичні і фактичні дані, [що]1 наочно доводять про відсутність будь-якої небезпеки для російської культури на Україні, тим більше небезпеки для „головки" російського пролетаріяту і його інтеліґенції, перебуваючих на Україні. Наведемо з цих даних найбільш вражаючі і „зворушливі".
1. „Наркомвнудєл (не забувайте: український) складався до останнього часу виключно з товаришів-росіян. Тільки за останній час нам пощастило посадити туди одного українця".
2. „В минулому році всього українських видань ми мали у себе 56,7%, на інших мовах 10% і на російській 40% для 10% російського населення на Україні" (з промови Петровського).
3. ,,В Донбасі тільки 20% шкіл українських, 80% російських" (з промови Чубаря).
4. „Російських шкіл у нас значно більше в пропорціональному відношенні, ніж російського населення" (з промови Скрипника) .
5. „Московські видання загачують увесь книжковий ринок по українських містах" (з промови Петровського).
6. „Вам чудесно відомо, що з'їзд української компартії відбувається майже виключно на російській мові, навіть пленум ВУЦІК і засідання Совнаркома так само відбуваються на російській мові. Треба признатися: починаємо іноді по-українському, а кінчаємо російською мовою", — „Навіть по містах (провінціяльних) засідання горсовєта провадиться здебільшого на російській мові" і далі.
7. „На чолі державних і господарчих органів України стоять здебільшого російські робітники, щодо українців, то їх можна рідко зустріти" (з промови Петровського).
8. „Я повинен спростувати категорично наклеп про примусову українізацію населення ... В обсягу українізації ми зробили взагалі дуже мало" (з промови Чубаря).
Досить! Можна слідком за Петровським повторити: „Де ж утиск над росіянами, де утиск російської мови?" В цьому обвинуваченні уряд УССР абсолютно не винний. Коли ж пригадати, що „національна політика" його зводиться, головним чином, до того, щоб замашкарувати і затушкувати диктатуру зайшлих російських елементів над тубільним українським населенням, що напливові цих елементів уряд УССР не тільки не ставить перепон, а навпаки підтримує його, що інтереси української більшости приносяться в жертву інтересам національних меншостей і що українське населення підпадає денаціоналізації — російській, польській, німецькій, молдаванській, навіть болгарській, — то оскаржені в утисках над росіянами і їх культурними правами на Україні виступлять як комуністичні янголи, звільнені від будь-якого закиду в порушенні заповітів Ілліча, щодо тих заходів, якими він рекомендував своїм учням „обдурити хохла", а з землі його зробити „перлину" і матеріяльну базу СССР.
Ясна річ, що така „національна політика" УССР не може ні в якому разі „бути аналогією" до „національної політики Петлюри". Затонський мав рацію, підкреслюючи ріжницю між ними. С. Петлюра і всі ті, хто поділяв і поділяє його погляди в цій справі, хотіли і хочуть „одділити українське селянство від російських робітників і селян", щоб не допустити до панування російського пролетаріяту та російської інтеліґенції, зайшлих на Україні, над українським населенням і зробити це населення державним хазяїном української землі, непідлягаючим ні військовій окупації Московщини, ні диктатурі російської меншости на Україні. Признання Петровського і Затонського стверджують, що ця диктатура сьогодні справді має характер і клясовий і національний: російська меншість панує над українською більшістю, користуючись з одного боку державним апаратом як адміністративним, так і господарчим, який вона обсадила росіянами ж, а з другого боку військовою силою, де вже не тільки командний склад, але вся вона набрана не з українців. Наявність переваги російського елементу має місце в українській філії всесоюзної комуністичної партії, цього фактичного джерела і носія большевицької влади на Україні. При таких умовинах справа підтримання пролетарської чи соціялістичної диктатури на Україні є для російської меншости справою боротьби за утримання нею тих впливових, а з матеріяльного боку хлібоїдних посад, що їх вона захопила в 1918-20 pp. Під час цієї боротьби, як відомо, російська меншість на Україні, представлена головним чином пролетаріятом в фабричних центрах і інтеліґенцією в містах, активно підтримала московсько-комуністичну інвазію на Україну, керуючись не тільки клясовими інтересами, але національними російськими міркуваннями. Справу переведення федерації УССР і РСФСР, а потім вступу УССР до СССР було тим легше перевести, що „суверенний орган", який ухвалював відповідні постанови, складався на 9/10 з зайшлої російської чи русифікованої людности. Після шести років перебування у влади цей орган залишився в цілому, як засвідчує сьогодні Петровський, по своєму національному складу таким самим, яким він був у році 1918, себто російським. Називати цей орган „українським і національним", як це робить українець з походження — Скрипник, — є свідома брехня, ужита ним з метою внести плутанину в ясні, хоч і безтактні, заяви Петровського. Вона викриває безмежно цинічне фарисейство в національних справах нового покоління „самоотверженных малоросиян", найбільше яскравими і огидливими представниками яких являються українці-комуністи — типу Скрипника. Вимагаючи від верховного органу СССР признання „абсолютної правильности" лінії уряду УССР в національній політиці, ці „малоросіяни" фактично домагаються ролі за російською меншістю як в політично-державному, так і в господарському житті України. Щоправда: в цій тенденції є ніби одна „нев'язка" чисто зовнішнього характеру, яка викликає, навіть, у мало здатної до аналізи, людини сумніви та застереження щодо логічности системи утвореної „генієм" Ілліча для полагодження суперечностей на Україні. Цю „нев'язку" зформулював під час дебатів Затонський так: „чи можна здійснювати (на Україні) керівництво пролетаріяту над селянством, коли пролетаріят — російський, а селянство — українське?" Очевидно, що ні. І от щоби усунути суперечність, придумується рецепт „українізації" російського пролетаріяту, що, по досить відвертому і незрівняному тлумаченню Петровського, зводиться тільки до того, щоб „рабочие при разговорах с крестьянами украинскими не заглядывали в словарь, а об'яснялись с ними свободно и непосредственно". Тоді, гадає Петровський, „це керівництво буде нормальним, а українські селяни відчують в робітниках своїх і побачать в них своїх братів".
Зрозуміло? Точнісінько так, як робили конквістадори в завойованих колоніях, виучуючи мову темно-кольорових диких народів і користуючися нею для плянтаторських цілей. Таку саму ролю українській мові відводить національна політика уряду УССР: російська меншість, представлена на Україні пролетаріятом і комуністичною партією, куди пішла значна частина російської інтеліґенції буржуазної в цілях отримання посад і заробітку, повинна знати мову українського селянства (а його 88% на 100%), щоб воно мало ілюзію, що над ним панують і майно забирають не чужі зайди, а „свої" брати, бо, мовляв, розмовляють вони „по нашому".
До цього, властиво кажучи, і зводиться життєвий сенс большевицької „українізації" і „української державности" в її большевицьких формах. Позбавлені національного змісту, вони можуть імпонувати та обдурити пару-другу здезорієнтованих читачів якогось галицького тижневика, як от „Рада", або різних „Пирхавок", що хочуть бути обдуреними.
Свідомих елементів української нації ні „українізація", ні „большевицька державність" обдурити не можуть. Цинічні й фарисейські виступи Затонських та Петровських більше, як що інше, допомагають розвіянню тої брехні та облуди, що ними, як туманом густим, вкривають сучасні пахолки Московщини свою антинаціональну і плянтаторську роботу на Україні.

В. М.


* „Тризуб", рік видання II, ч. ЗО, 9 травня 1926 р.
1 [ ] Ред.