|
КОМПЕТЕНТНЕ ПРИЗНАННЯ ЧУБАРЯ
Після того, як голова українського
совнаркому п. Чубар нагадав на з'їзді „комсомолу" про існування за
кордоном уряду УНР, таке саме повідомлення уважав він потрібним
зробити і на сесії Всесоюзного ЦІК'а в Москві. (16. IV).
Доповідаючи „Верховному Органові" Совєтського Союзу про те, як
зміцнялася совєтська влада на Україні, голова цієї влади стверджує:
„Навіть після того, як совєтська влада зміцнилася на Україні,
еміґрація (українська) не заспокоїлась. До цього часу в Парижі існує
і живе „український народній уряд" на чолі з Петлюрою. Ми зовсім не
певні в тому, що ті, кому це корисно, не зужиткують цього уряду для
завдань, направлених проти совєтського союзу" (Цитуємо по
стенографічному звідомленню, уміщеному в „Комуністі" ч. 87 з 17.
IV).
Признання характерне і компетентне. Воно було потрібне п. Чубареві
не тільки для інформаційних цілей, а й для того, щоб многоголова
„Верховна Влада" Совєтського Союзу зрозуміла ті труднощі, які стоять
перед урядом УССР в його діяльності на Україні. Перед обличчям цих
труднощів, що значать „дрібниці", значення яких роздмухав Ларін,
обвинувачуючи уряд УССР в нетолерантному відношенні до прав
російської меншости та в „насильственной" українізації її? П. Чубар
був заінтересований у тому, щоб цих труднощів сесія ЦІК'а не
іґнорувала, а навпаки, зважила як слід їх уємну вагу і визнала за
урядом УССР заслугу в справі додержання „національної" Ленінської
лінії на Україні. Не використати при цій оказії таку „карту", як
існування за кордоном уряду УНР, було для п. Чубаря непростимою
річчю і він „кинув" її: бийте, мовляв, її, — щождо нас,
представників совєтської України, то ми не певні, що нашого
противника не використовують ті, кому це потрібно. Щоправда, в
дальшій промові п. Чубар постарався зменшити ефект, викликаний
згадкою про небезпеки, що походять вже не для одної УССР, а й для
всього Союзу від „існування" та „життя" уряду УНР, але як
одповідальний політик він знав, що психологія натовпу більш вражлива
на ефекти, як на ті елементи, що мають їх невтралізувати. В устах
людини, що уживає їх одночасно, вони залишають враження непевности і
захитаности. І хоч п. Чубар заспокоював свою авдиторію, що, мовляв,
„в цьому відношенні надії імперіялістів на те, що вони колись
знайдуть на території України допомогу для боротьби з совєтською
владою, являються даремними," —
але це заспокоєння здавалося мало переконуючим для тієї частини
авдиторії, яка витягала з них квадратовий корінь і рахувалася з
дійсністю і внутрішньою логікою національного життя на Україні. Для
слухачів Чубаря було ясно, що справа з Україною, як з інтеґральною
частиною совєтського союзу, стоїть непевно, тим більше, що сам Чубар
нагадав досить необережно те, що
„тільки в єднанні з іншими народами Союзу Україні пощастило вигнати
з своєї території ворогів і закріпити владу робітників і селян"
(„Комуніст", ч. 87).
В хаті повішеного уважають за краще не згадувати про шворку. П.
Чубар знехтував цей звичай. Коли переінакшити допіру наведену нами
заяву його, то її можна так висловити: Україну повісили „інші народи
Союзу"; не з власної волі зфедерувалася з утвореним Москвою союзом
совєтських республік, а її силою до його прив'язали. П. Чубар
ствердив те, що „Тризуб" з першого числа висловлює, як незаперечну
істину, про підбій України і окупацію її Московщиною. Ледве чи така
заява, як ота Чубарева, могла б подобатись Леніну, який своїх
співробітників, не церемонячися, називав за подібні виступи
„болванами". Але це вже нас не цікавить, як будуть кваліфікувати
заяву Чубаря сучасні наступники Ілліча.
Для нас важно ствердити самий факт такої заяви і розкрити політичний
зміст її. Він полягає в признанні ворогом чинности і ваги для
дальшої долі українського руху за державність такого одповідального
чинника, яким являється уряд УНР. Ворог ліпше розуміє значення цього
чинника, як деякі з українських громадян, хоч національно свідомих,
навіть активних, але політично здезорієнтованих. Ворог не іґнорує ні
одного моменту, що може зашкодити в здійсненні тих завдань, що він
ставить собі. В зв'язку з цим, як би наш національний ворог — СССР і
його сателіт — уряд УССР — не іґнорував про людське око української
політичної еміґрації та такого чинника її, як уряд УНР, в дійсності
він все рахується з шкодою та небезпеками для себе від самого
існування і „життя" згаданого чинника. Головна причина такої чуйної
уважливости до уряду УНР та української еміґрації полягає в
свідомості ваги тих національних ідей, що їх репрезентують і
втілюють ці чинники. Всі Чубарі й чубарята добре знають, якими
засобами вони досягають того „заспокоєння", яке сьогодні є на
Україні, і удавану зовнішність якого ніколи вони не брали за „чисту
монету". Уживаючи таких виразів, як „Україна вигнала уряд УНР", або
„робітники та селяни України розшолопали, куди гнуть шовіністи",
вони користуються ними з одного боку для демагогічних цілей —
обдурювання темних і несвідомих елементів населення, — а з другого
для завдань, зв'язаних з міркуваннями та вимогами своєї закордонної
політики. Сьогоднішнім панам України залежить на тому, щоб
переконати міжнародню опінію в легальності своєї влади, ніби
признаної з доброї волі і бажання всього населення, і на цій брехні
зміцнити своє становище в очах населення, здезорієнтувати його і
защепити йому думку про себе, що, мовляв, „сильнее кошки зверя нет",
а тому, мовляв, безнадійно було б провадити боротьбу з цією „кошкою"
і мати якісь інші погляди на справу української державности, як ті,
що їх колись заповів переводити в життя Ленін. Згідно з вимогами
такої тактики незручно нагадувати прилюдно про існування та
небезпеку для совєтів і Москви такого чинника в національному житті
України, як уряд УНР, або українська політична еміґрація, що „досі
не заспокоїлась" і не перестає вірити в дорогі для них ідеали і
працювати для здійснення їх. Коли ж така тактика порушується, то,
очевидячки, це викликається глибшими причинами, незалежними од
доброї волі або загублення рівноваги большевиками.
В основі заяви Чубаря про настрій української еміґрації і діяльність
уряду УНР лежить знання дійсних фактів і реальна оцінка їх. Ми
наводили в одній з своїх попередніх статтей (див. „Тризуб", ч.
26-27) деякі з них, користуючись таким авторитетним джерелом, як
промова самого п. Чубаря. Новий виступ його, цього разу вже не перед
хлопчаками комсомольського віку, а перед „Верховним Органом" СССР
свідчить про те, що у голови окупантської влади на Україні є нові
„факти" тієї „прихильности та довір'я", якими обдаровує цей уряд
населення нашої батьківщини. Почекаємо трохи. П. Чубар має нахил
говорити часом такі речі, од виголошування яких йому краще було б
утриматися. Можливо, що виголошувати їх наказує „язик мій — ворог
мій", але нам здається, що тут більш чинну ролю відограє
незаперечний зріст активности українських народніх мас, які добре
знають, що „тільки в єднанні з іншими народами Союзу" перекінчикам
нації пощастило на деякий час приборкати широкий національний рух і
силою загнати його в штучні і неміцні „дренажі" большевицької
національної політики. Було б злочином проти найдорожчих інтересів
нашої нації, коли б українська політична еміґрація і уряд УНР (п.
Чубар цілком слушно зве його „народнім урядом") припинили б свою
чинну працю, затамували б енерґію і зробили б над собою політичне
гаракірі.
Голос „з того боку", що луною через Москву і промову Чубаря долітає
до нас, навпаки, кличе все патріотично настроєне громадянство, всіх
політично чесних і не здезорієнтованих членів української еміґрації
до координованих зусиль, до програмової і дисциплінованої праці над
здійсненням тих ідеалів, які вони винесли з нашої збройної боротьби
і які не стали для нас менш дорогими від того, що їх ми покищо не
здійснили.
В.М.
* „Тризуб", рік видання ІІ, ч. 31, 16 травня 1926.
|
