|
УРИВКИ З ЛИСТА ДО І. ОГІЄНКА
...Надаючи справі організації
української церкви велике значення з погляду державного, я,
оглядаючи пройдений нею шлях, приходжу до висновків, що ми не
продумали до логічного кінця поставленого перед українською
державністю питання про націоналізацію нашої церкви. Ми бачимо її в
так званій автокефалії. Це алгебраїчна формула, що її можна
вирішувати різно з погляду церковної практики. Справа автокефалії
церкви може розумітися всіляко, як з погляду теоретично-канонічного,
так і з погляду церковної практики. На мою думку, ця справа нашими
церковними діячами не розкрита як слід, не конкретизована, а щодо
свого ієрархічного змісту (дотеперішнього), то до кінця не доведена.
Ми гадаємо, що як будемо мати власних єпископів, то цим уже ставимо
церкву на тверду основу, з якої ніякі політично-церковні конфлікти
її не зсунуть. Далі власного митрополита в столичному місті наші
автокефальні мрії й змагання не йдуть, а поза „вищу церковну раду"
при тому ж митрополитові не сягають. Наскільки помилковими та
облудними є такі мрії, показала нам практика за часів
Скоропадського, що автокефальним змаганням української церкви зразу
ж надала цілком протилежний зміст, проголосивши залежність нашої
молодої церкви од московського патріярха, тим самим саму ідею
автокефалії повернувши в нівець, а маєстат голови московської церкви
піднявши до становища зверхника нашої церкви фактично. Коли зважити
вагу політичних моментів такої залежности, то ми прийдемо до
висновку, що така залежність буде все в'язати і лет, і розвій, як
церковної, так і політично-державної думки української нації. Якими
б успішними в майбутньому не були наші здобутки та досягнення в
площині політичної боротьби, все ідею нашої державної незалежности
„по руках і ногах" буде в'язати оця залежність в площині церковній,
вгашаючи й підтинаючи самостійницькі змагання нашого народу. Нація,
що стремить до власного державного життя, не може помиритися з такою
залежністю. На прикладі сербської церкви православної ми бачимо, що
при першій змозі, в парі з затвердженням політично-державної
самостійности, провадиться затвердження і церковної незалежности в
формі організації власного патріярхату, тим самим ставлячи справді
належну „точку" над справою автокефалії сербської церкви і підносячи
маєстат її до вищого ступня.
Зупиняючись над справою автокефалії української церкви, я гадаю, що
ми повинні цілком послідовно розкрити зміст цієї формули і зробити
логічні висновки з нього. Очевидна річ, що належними постановами
тимчасових вищих органів української церкви (у формі соборів),
подиктовані політичними моментами київські ухвали 1918 р. що
встановили залежність нашої церкви од московського патріярха, будуть
скасовані. Але я гадаю, що цим скасуванням справи цілковитої
автокефалії нашої церкви ми на ґрунт непохитний ще не поставимо ;
необхідно піти далі і надати такі форми самостійництву нашої церкви,
які б одповідали державним інтересам української нації і були б
логічним завершенням самої ідеї про церковну автокефалію.
...Коли ієрархічні моменти останньої [нашої церкви]1 втілені будуть
тільки в формі власних єпископій, а на чолі інституту єпископів
стоятиме митрополит київський, — цього, на мою думку, не вистачить
для того, щоб церква українська стала нарівні, в усвідомленні і
нашому, і інших народів, з другими церквами православними. При цих
умовинах церква Андрія Первозванного все буде „пасти задніх", все не
буде мати того авторитету, тієї пошани, які їй повинні належати як з
мотивів державних, так і з мотивів церковної історичної традиції, як
до церкви первозванним І. Христа апостолом заснованої. Я передбачаю
більші комплікації для нашої справи, що випливають з такої
незавершеної, мовляв би „половинчатої, ієрархічно-організаційної
структури української церкви". Ця структура не дає ґарантії за
додержання вимог церковної дисципліни найвищими достойниками нашої
церкви, одкриває можливості центробіжних стремлінь з їхнього боку,
церковно-політичного авантюризму, себто дає можливості для рецидиву
в молодій українській церкві тих виснажуючих її внутрішню силу, її
одпорність, її зовнішній маєстат явищ, що їх знає наша церковна
історія: 1) під час запровадження унії та 2) підпорядкування нашої
церкви під зверхню залежність од церкви московської.
І, як причиною загублення нашої державної незалежности, помимо
економічно-політичних причин, було незавершення процесу консолідації
української нації під час смерти гетьмана Богдана, брак єдиної
державної ідеології у його заступників, що має об'єктивну цінність
для всіх кляс тогочасної української нації, — так причиною
загублення українською церквою тогочасної автокефалії був брак
єдиної церковної думки у вищих достойників її, брак відповідної
дисципліни серед них і незавершена, як слід, організаційна структура
нашої тодішньої церкви, голова якої — митрополит київський — мав
більше моральну силу для нашої церкви, як ієрархічно-фактичну. З
мого погляду, майбутня структура ієрархічна української церкви,
оскільки про неї судити можна на підставі дотеперішньої практики і
оскільки не зроблено буде відповідних корективів до неї, ховає в
собі і внутрішню „червоточину" і не дасть ґарантій безупинного
розвитку національної церкви. Коли взяти зносини майбутні нашої
церкви з созвучними собі, хоча б грецькою, царгородською чи
сербською, то тут матиме місце нерівність; на нашу церкву, на вищих
представників її і на голову її, митрополита, все „згори"
заглядатимуть патріярхи інших церков, відповідним чином і трактуючи
нашу церкву, що для її авторитету, маєстату було б небажаним, а з
боку державних інтересів навіть шкідливим. Так само й для
культивування авторитету церковної ієрархії серед кругів церковних,
серед великої української державної парафії, фіґура митрополита, як
голови — очолення нашої церкви, була б мало імпонуючою. Та й по суті
справи, коли хочемо надати українській церкві, як церкві апостола
Андрія Первозванного, відповідаюче їй значення, то ми повинні
моменти, зв'язані з цим завданням, до логічного кінця продумати і в
таку зовнішню форму втілити, яка б одповідала тому змістові, що в
ній і в її історичнім атрибуті міститься.
Я думаю, що українська автокефальна церква головою своїм повинна
мати власного патріярха, як цілком логічне завершення її ієрархічної
архітектоніки і еволюції нашої національної думки, нашої
національно-церковної ідеології.
Український патріярх — рівний патріярхові московському — це річ,
потреба якої вимагається інтересами української церкви та своєчасною
оцінкою тих небезпек, що загрожувати будуть, — я це передбачаю, — в
її натуральному розвитку. В майбутніх конфліктах нашої держави з
Москвою внутрішнє міцна, ієрархічно дисциплінована українська церква
може відограти велике позитивне значення у вислідах такої боротьби.
В зносинах, в поширенні свого морального й іншого впливу на
православні церкви (грузинську, білоруську, польську, лотиську,
вірменсько-григоріянську) держав повсталих на місці давньої Росії
така українська церква, як я хотів би в майбутньому недалекому її
уявити, могла би так само допомогти зміцненню та впливові нашої
державности, не кажучи вже про ті придбання, що цією дорогою і для
своєї сили вона може осягнути.
Висловлюючи оці мої міркування в такій важливій справі, я мало роблю
собі клопоту з того, що вони приходять в голову серед таких
несприятливих обставин. Без огляду на останні, мусимо мати
з'ясованими і ріа desideria нашого державного будівництва,
інтеґральною частиною котрого є й плянове будівництво української
церкви. Такої — точно до деталів продуманої програми ми не мали; і
це, з мого погляду та досвіду, було одною з головних наших неудач.
Мусимо все зробити, щоб ця ідея перемогла, стала елементарно
зрозумілою, знайшла своїх активних адептів і оборонців. Я певний є,
що ідея власного патріярхату, як найбільш доцільної ієрархічної
форми в організації української автокефальної церкви, носиться в
свідомості, чи може напівсвідомості, наших церковних кругів, шукаючи
лише стимулу, імпульсу для свого виявлення й кристалізації.
19 грудня 1921 р.
* Передрук з книжки: Олександер Лотоцький, „Симон Петлюра", 1936,
ст. 51-56.
В час написання листа І. Огієнко був міністром ісповідань, тепер
Митрополит Іларіон.
1 [ ] Ред. |
