ТВОРЧІСТЬ

ТОМ ДРУГИЙ
 

АГОНІЯ ЦАРАТУ

„Я не буду оповідати про те, як цар наказував убивати людей. На їх гарячу мольбу, на їх прохання, на їх сльози він відповів нагаями своїх козаків і кулями своєї ґвардії. Та кулі ці вдарили в його власний портрет . . . Цар убив царя, цар убив царат. Із крови, що залила собою лід на р. Неві, повстануть мільйони месників за тих, кого там забили. Цар убив царя, цар підняв революцію і вона знищить царат .. ."
Наведені слова із промови відомого французького письменника Анатоля Франса, виголошеної ним на мітинґу 27 січня в Парижі, близькі до правди: вони відповідають живим, реальним фактам російської дійсности. Аналіз цих фактів і цієї дійсности, що її якраз тепер переживаємо і беремо в ній, якнайживішу участь, досить стверджують правду слів французького письменника, ту правду, що вже віддавна її чекаємо, задля приближення якої працюємо, віддаємо свої сили, в приході котрої бачимо зорю нового життя, нових соціяльних перспектив.
Так. Царат відживає свій вік. Збудований на штучних підвалинах, під натиском пливучої з усіх боків опозиції він виявляє, а надто останніми часами, цілу масу симптомів власної дезорганізації і невідповідности дійсним інтересам і потребам російської держави. Величезні по своїх розмірах і інтенсивности вибухи робітничих рухів з ясно зазначеними рисами революції невідповідність цю арґументували в ясний і переконуючий спосіб. Від сьогодні не може бути сумніву щодо самої можливости дальшого функціонування самодержавного апарату. Всі неґативні боки його, вся неправда і зло, всі нещастя, якими він спиняв розвій народньої продукції і державного життя у всіх його проявах, кидаються тепер в очі навіть „сліпим" і „напівсліпим" групам російського суспільства; ті, що учора ще вірили в силу і живучість царату і звали „безглуздими" тих, що пророкували йому близьку погибель і завданням своїм ставили наблизити останню, сьогодні признають їм рацію і стають на боці „безглуздих". Під впливом утвореної робітничими масами революційної атмосфери, ці групи починають відчувати весь той тягар, що від соток літ, як якийсь злий фатум, лежить на їх плечах, почувають потребу скинути його; вдихаючи в себе свобідний і вільний дух революції, вони починають жити ним, страстно стреміти до тієї бажаної свободи, що являється соnditio sine qua non революції. Стремління цих груп зазначуються часто неконсеквентністю, половинчатістю, нецільністю, розірваністю, але зібрані до одного цілого і поглиблені ясними соціяльно-політичними постулятами робітничої кляси, вони цілою своєю силою обвалюються на існуючий тепер державний лад і розривають на дрібонькі шмаття той желізний обруч, що ним здавлено і стиснуто все народне життя в Росії. Під натиском дужої революційної сили дезорганізація урядового механізму щораз все більше і більше проявляється. Хронічні страйки робітничі — ці могутні засоби державної дезорганізації — непереривно повстають то в одній, то в другій місцевості і несуть за собою розпад всіх підвалин державного життя і економічних відносин Росії, — функціонування фабрик, заводів спиняється; діяльність різних інституцій гальмується або і зовсім поривається; університети, інші вищі і середні школи зачиняються, групи громадських опозиційних елементів збільшуються, їх незадоволення урядом прибирає чимраз все гостріші форми, — взагалі пульс громадського життя починає битись під перехресним впливом нових політичних факторів, по самій природі своїй руйнуючих державний лад Росії і будуючих на місце його новий лад, нове життя — життя свободи і волі. Сучасна російська дійсність — страшна для „дому Романових". І здається апокаліптичний ангел виливає на їх голову ті таємничі трагічні „фіяли", що віщують їм горе і пророкують близький кінець їх пануванню, а укупі з ними і усьому державному ладу, на чолі якого силою історичних обставин, їм прийшлось стояти і відогравати таку сумну, жорстоко-криваву і ганебну ролю. Піти назустріч новим потребам життя, новому гаслу його значило би для останньої з того „дому" коронованої ляльки і всього царату пірвати з усім тим комплексом традицій і засад, на яких власне і будувалась до цього часу сила і могутність царату, велич і блискучість Романових, а зробити це — означало б відмовитись від самого себе і засудити себе на самовбивство. І от із страху перед новими соціяльно-політичними перспективами в шкірних інтересах самооборони і захисту старого улюбленого modus vivendi царат видобуває останні засоби на боротьбу з тими новими силами, що їх родить зростаюча з кожним днем і захоплююча чимраз все більші і більші межі революція. І та боротьба царату нагадує боротьбу передсмертну умираючого: та марні надії його на дальше життя, так нікчемні ті засоби, якими він бореться з непереможною силою революції. Кинути лише ретроспективний погляд на державну „внутрішню" політику російського уряду, на метод боротьби його з революційними і опозиційними елементами російського суспільства — і ми переконаємось в правоті висловленої гадки, відчуємо, як на наших очах відбувається агонія величезного державного тіла, підточеного внутрішнім хоробливим процесом, що відбувається за законом конечности в кожному абсолютному організмові і врешті-решт — під впливом розвою народніх сил і підвищення соціяльних інтересів — веде його до повного розпаду.
Вся політика російського уряду, вся система його теперішніх „мероприятий" і „воздействий" у відношенні до бурхливих подій останніх часів зазначується очевидними для кожного неконсеквентностями, суперечностями і іншими симптомами власної непевности, безголов'я і анархії, т. є. все такими симптомами, які завше — коли пригадаємо історичні аналогії — віщують собою якнайскорше наближення державних переворотів. Уряд російський хитається тепер між різними суспільними групами, шукаючи то в одній, то в другій, то в третій сили, на яку міг би опертися, в якій міг [би] знайти захист і оборону. Боячись всіх разом і кожної зокрема, він в такий самий — двійчий і непевний — спосіб виявляє дійсну щирість свого відношення до кожної окремої суспільної групи. Із страху перед робітничими пролетарськими масами і їх революційним рухом, він зважується на компромісову політику з тими верствами, що вчора ще лічились „небезпечними" і „вражими" для державного ладу, з тими верствами, кожна акція котрих — часто досить невинна, — каралась суворими способами хвального і відомого всім урядового „воздействия".
Придавлений невдачами внутрішньої і зовнішньої політики, уряд годен піти на скликання „Земського Собору", щоби покласти всю розплату за наслідки таких своїх вчинків, як війна з Японією, на „народне представительство", організуючи останнє на таких умовах, які унеможливлюють навіть думку про участь в ньому найбільш „небезпечних" і „непримиримих" суспільних елементів — робітничих і селянських мас. Годуючи ліберально-буржуазні сфери різними туманними обіцянками щодо „Земського Собору" і інших „мер" державного „благоустройства", затуманюючи їм очі і змисл цими обіцянками і присипляючи їхню увагу і акцію, уряд не спішить однако з переведенням запропонованих реформ в життя, обмежуючись лише на скликання різних паліативних комісій, по складу членів своїх і по тих принципах, які положені в основу їх діяльности, цілком нездатних до чогось живого і відповідно потребам духу і часу пожиточного. Реклямуючи в царських маніфестах і указах, що повстали як наслідок нових політичних факторів російського життя, свою начебто „готовність" до державних реформ — уряд de facto з подвійною енерґією і напруженістю зміцнює і підтримує всю оту огидну, обурюючу і зневажаючу політику „временных правил", „усиленной охраны", жандармсько-поліційного повновластя і розбишацтва, що нею тільки й живе він до певного часу і що можна її позбутись зі знищенням самого уряду. І так само, як і раніш, навіть crescendo, ідуть труси, арешти, завішуються збори різних громадських, культурно-просвітних і наукових товариств, не дозволяються відчити і реферати на „живі" теми, що болять і інтересують тепер всіх, що стоять якраз на денному порядку.
Своєю дорогою — примушений лічитись з робітничими елементами, бажаючи притягти їх на свій бік, уряд з одного боку утворює для них „комісії", що занялись би справою „полагодження" робітничого питання і потреб робітничої кляси, кличе навіть до тих комісій репрезентантів з робітничих організацій, а з другого проливає цілі потоки робітничої крови, подавляючи демонстрації і повстання, що перекидаються з одного міста до другого, обхоплюючи наче величезною пожежею цілу Росію. В тих самих цілях самооборони уряд запобігає[?] і таких брутальних способів, як натравлювання однієї націнальности на другу, сіяння ворожнечі межи ними, урядження антисемітичних і антивірменських погромів, організування „чорних сотень", підбурювання темних мас на інтеліґенцію і шкільну молодь — словом уживає всіх засобів, всіх мір, які тільки годен видумати, які тільки приходять до його загубленої і невміючої подати собі ради голови.
Та коли перелічені засоби мали раніш якесь значення, практичне і корисне по своїх наслідках для уряду, то тепер, крім озлоблення до нього з боку тих суспільних груп, до яких він звертається, не можуть нічого викликати. Російське суспільство, як також і суспільство інших народностей, що увіходять в склад російської держави, занадто багато пережили і на власній шкурі відчули все „благодійне" і „пожиточне" значення тих урядових засобів, щоби дати себе піймати на гачок такої двійчої політики. Остання зрештою відпихає від себе як одних, так і других, залишаючи уряд боротись власними силами і в той спосіб збільшує ряди незадоволених, озлоблених супроти уряду і — що цікаво надто підкреслити — підвищує і розширює, під впливом утвореної пролетаріятом революційної атмосфери, суму тих вимог, які починають ставитись до уряду з боку різних суспільних груп. Домагання, напр., про скликання загального „Учредительного Зібрання" визнається тепер навіть „освобожденцами", хоч ще недавно думку про таке Зібрання, піднесену ясно, відверто робітничими соц.-дем. партіями Росії, вони лічили завчасною і непрактичною ; так само нотка про скликання згаданого Зібрання на підставі „загального, тайного і рівного" голосування починає пробиватись і звучати все більш виразніше в домаганнях ліберально-буржуазних фракцій. В розширенні подібного роду домагань треба убачати заслугу робітничих соц.-дем, партій, працюючих в межах російської держави. Можна бути певним, що і надалі, в деяких пунктах політичної програми вплив цей дасть себе пізнати. При перехресних впливах нових діяльно-політичних факторів, що починають увіходити в життя Росії, при складових суспільних коньюнктурах, що їх породить під час революційних хвиль новий історичний момент, досить важко зазначити певні межі того впливу, та який би він не був значний, партія пролетаріату не мусить зупинятись на точці своєї згоди з ліберально-демократичними фракціями, або там, де кінчиться її вплив на останні. Ідеологічні постуляти і ті практичні завдання, що переведення їх в життя мусить не сьогодні-завтра прибрати живу, реальну форму, кличуть пролетарські маси до більш широких перспектив, ніж ті, якими би могли задовольнитись згадані фракції.
Світле сяння цих перспектив мусить бути провідною зорею поступування пролетарських мас під час тих гострих і складових моментів, які тепер доводиться переживати Росії. Які б форми не прибрала народна репрезентація в тій новій реформованій Росії, партія пролетаріяту мусить скористати ними для дальшого провадження своєї програми. Нема що повторяти, що революціонізування ширших народніх мас в цілях підняття народнього повстання, одна із головних точок програми-minimum. Нема що знов доводити, що всі зусилля, вся тактика партії мусить [бути] звернена іменно на цей пункт програми.
У сферах свого впливу на території, що її посідає український пролетаріат, Р.У.П. піднесе таке ж саме гасло повстання. Укупі з іншими робітничими партіями вона мобілізує в тих цілях всі свої сили, якими лише розпоряджає, внесе елементи свідомости і координації в ті маси, серед яких працює, на які має вплив; під час рішучих моментів опанує повстанням народніх мас, щоби в той спосіб причинитись до руїни доживаючого останні свої дні царату і заведення замість нього більш відповідаючого пролетарським інтересам державного ладу, в якому при зміні політичних відносин, почне нову боротьбу за спільні і дорогі всьому пролетаріяту ідеали нового соціяльного життя.

П.

* „Праця", Лвів, 1905 p., ч, 12.