ТВОРЧІСТЬ

ТОМ ДРУГИЙ
 

ВНУТРІШНІЙ ОГЛЯД

І. Перед Думою

Оглядаючись на пройдений революцією шлях і підводячи ітоги її здобуткам, можна було б подумати, що вона закінчилась трагічно для революційного народу і повною побідою уряду.
Буржуазна опінія і її виразник — буржуазна преса — поставили, можна сказати, хрест над можливістю дальшого провадження революції, і, на доказ вірности свого погляду на політичну ситуацію, наводять непереможний з першого разу факт панування реакції. Народ, кажуть вони, виявив своє безсилля перед непоборним механізмом державно-урядової сили і, прийшовши до переконання, що ті методи боротьби, до яких він звернувся для здобуття своїх прав, не здолали побороти фортецю самодержавія, — склав зброю, аби іншими шляхами, за запомогою інших засобів здобути те, чого не дала йому революційна боротьба. Звичайно, що шлях цей і засоби — ті, які укохала буржуазія, і полягають в умірковано парляментських формах.
І справді. Коли ми захочемо об'єктивно схарактеризувати перший акт великої драми російської революції, ми без вагання признаємо, що формальним побідником після нього вийшов уряд, а не іПролетаріят і ті групи населення, що йшли поруч з ним в боротьбі.
Але лише формальним і часовим. Внутрішня побіда залишилась не за урядом, а за тими, що стояли проти нього: в останній раз і, може, найбільш болюче вони переконались в дійсних намірах і справжньому змісті урядової політики; в останній раз вони пересвідчились, що головна умова здійснення їхніх вимог і надій полягає в них самих, в їхній самосвідомості і володінні всіма необхідними засобами для цього. Жорстока політика уряду, його хижі реакційні намагання розвіяли назавше решту тих ілюзій, які основа населення могла ще мати в відношенні до нього. Революція показала, що згоди межи урядом і населенням Росії не може бути, що їхні стремління, політичні ідеали, весь комплекс їхніх інтересів лежать в протилежних площинах і що приблизити останні одну до другої, перекинути межи ними якийсь міст представляється абсолютно неможливим.
Уряд одержав побіду, але це не значить, що революція закінчилась. При сучасних умовах соціяльного і економічного життя Росії вона не може обмежуватись на якийсь короткий момент або поодинчий акт. Той економічний кризис, який переживає тепер ціла країна і який чим далі, все більше і більше розростається і, захоплюючи все нові галузі підприємств, спиняє розвій продукційних сил і роздратовує не лиш пролетаріат і селянство, але і буржуазію, — не дає об'єктивних умов для втихомирення революційної бурі. Ті соціяльні сили, з яких вона виростає, тепер перебувають в революціонізуючому становищі, а це відповідним робом відбивається на самому ході і інтенсивності революційного процесу. Сили революції — більш могутніші ніж сили уряду: утворюючи атмосферу боротьби і самих учасників її, вони висувають на перший плян її індустріяльний пролетаріят, що лише в російській революції, як вірно зауважує Кавтський, виступає, яко самостійна провідна сила1 і не може не довести революції до її логічного кінця. Коли ж він, під натиском збройної сили самодержавія, відступив вкупі з селянством і дрібною буржуазією з передових позицій революційного бою, то лише на час і, звичайно, не для того, аби скласти зброю свою під ноги противника, Такий д?ка щодо втихомирення революції, як бувший міністер Дурново, вірно схарактеризував сучасний момент її, коли висловився, що „революция подавлена, но не уничтожена". У вірності такого погляду переконається кожен, хто лише кине ретроспективний погляд на стан речей.
Він представляється в такому вигляді.
Кожен з противників спішно готується до нового бою. В революційних масах відбувається своя підготовка до нього; на позиціях уряду — своя. Мало помітна перша, мало виявляється вона в яскравих і показних формах. Але пролетаріят придбав за час революційних виступів величезний практичний досвід боротьби, і це не мине для нього задурно. Перші революційні бойовиська дали йому можливість випробувати придатність своєї тактики і пізнати дефекти революційної техніки; так само показали вони певну невідповідність організаційних форм для широких виступів. Революція показала однаковість і тотожність політичних гасел пролетаріяту і селянства і можливість спільної їх акції в революційній боротьбі. Весь оцей одержаний досвід буде використаний пролетаріятом у відповіднім напрямі і відограє ролю перестороги від тих невільних помилок, які досі мали місце в його виступах і яких не можна було уникнути, з огляду на складність, заплутаність політичної ситуації і надзвичайну трудність непохибно орієнтуватись серед неї. Щодо селянства, то воно так само займає тепер чекаюче становище, і думати, що неможливість нових аґрарних розрухів забезпечена урядовими репресіями, було б великою соціологічною наївністю і повним іґноруванням ваги тих соціяльно-економічних причин, що утворюють ці розрухи. Доки ці причини не усунуті, а так стоїть справа тепер, та, певно, буде стояти ще який час і далі, ми будемо свідками нових грізних прояв аґрарної революції, що виступає тепер в російських відносинах, як складова частина революції політичної. Спаяні міцним цементом свого пригніченого соціяльного становища і спільною ненавистю до уряду обидві ці сили — і пролетаріят і селянство — не можуть довший час перебувати в нірвані і, зібравшись з силами після перших тяжких пораз[ок], залишать ту „мертву точку", на якій вони волею революційного процесу зупинились.
Настрій, пануючий в згаданих — найбільш революційних — частинах російського населення, вірно відчувається урядом, який прегарно знає, що на зверхній спокій покладатись не можна, бо він зрадливий і непевний і таїть в собі нову, і може ще більш грізну, революційну хуртовину. Відси — намагання уряду закріпити свою твердиню, зробити її неприступною перед новими нападами на неї. Спішно, з несамовитою напруженістю переводяться ці намагання в життя. По всіх флангах урядової позиції будуються sui generis „вовчі ями", „дротяні загороди", „бруствери" — взагалі все те, до чого звертаються в справжній війні, чого вимагає завзята боротьба за побіду.
Вся країна — форум боротьби; скрізь революційне полум'я рознесло свої іскри, навіть в глухих і темних досі закутках запалили вони горючий матеріял революції — тому то вся майже Росія об'явлена на стані військової облоги. В відношенні до 39 губерній це зроблено офіціяльно. В 26 губерніях панує надзвичайна або зміцнена охорона, але різниці межи першою категорією і другою немає de facto ніякої, бо як в тих, так і в других справляє свою побіду жорстокість, насильство, сваволя і утиск — ці необхідні супутники військового часу і конечні атрибути військових діячів.
Закони військового часу вимагають суворого переслідування ворогів, і ми бачимо як „карательні експедиції" розстрілюють, вішають, знущаються над революціонерами, як руйнується їхнє добро, паляться цілі городи і села, секвеструється майно, ґвалтуються жінки, малолітні дівчата, беруться в полон і прямі учасники революції і запідозрені в ній і звичайні наймирніші „обыватели". Закони військового часу вимагають суворого суду і кари над ворогами — все це на скору руку лаштується і сотні людей ідуть на шибениці, десятки тисяч замикаються в тюрми, або засилаються на Сибір, на північ. Військові закони мають на меті запровадити тишину і спокій в повставшій країні — і от, в інтересах „громадської тишини і безпечности", зупиняється все громадське і культурне життя країни. Завішуються газети, причиняються різні інституції, арештовуються всі „небезпечні" елементи населення. Як під час справжньої війни скрізь по Росії стоять бліндировані потяги з військом, готові кожної хвилини рушитись в небезпечні пункти і вистрілами з гармат та кулеметів знищити ворога, повернути в руїну його добро і цілі селитьби.
Взагалі, мобілізовані всі сили, приведені в войовничу готовність всі засоби, походить на військовий табор, із сконцентрованою управою, із строго поділеними функціями для успіху як „оборонительной", так і „наступательной" війни з „внутрішнім" ворогом.
Кавур якось висловився, що при стані військової облоги, в якому тепер перебуває de facto ціла Росія, країною може правити перший-ліпший дурень. А там, де порядкує така категорія адміністраторів, не можна сподіватись добра. Не диво ж, що і система військового порядкування, підготовлена довголітнім і не менш руйнуючим добробут і економічне життя країни порядкуванням февдальної бюрократії, довела Росію врешті-решт до повного фінансового банкрутства. І раніш ще уряд примушений був звертатись до внутрішніх і зовнішніх позичок, як до єдиного засобу задоволення потреб фіску, при умові повної руїни народнього хазяйства, яка (руїна) природно виникала із неможливости для капіталістичного господарства розвиватись в рамках бюрократично-абсолютної монархії. Тепер же, коли вибухла революція і в своєму руйнуючому процесі захопила всі сторони державного життя, позичкова тенденція уряду зросла ad maximum. Революція спинила цілком розвій господарства, вона дезорганізувала господарське життя країни, спричинилась до підупаду торговлі, промисловости; провадження сільського господарства стало теж абсолютно неможливим, і, таким робом, всі життьові корені державного фіску опинились в критичному становищі, поставивши перед урядом прокляте питання про нові фінансові джерела як для підтримування державного господарства, так і спеціяльно для задавлення революції. Отже потреба нових позичок за кордоном стала для уряду питанням життя і смерти. Та коли раніш урядові щастило їх робити, то тепер, після того, як революція захитала всі підвалини його панування, умови позичок стали не так легкими і зустріли за кордоном цілу силу перешкод: відсотки на позичені гроші підвищувались, обов'язки щодо виплати позичок і тих услуг, які уряд, в подяку за позички, мусів робити для закордонної буржуазії, збільшувались і ускладнялись. Під час побіди революції і обезсилення уряду всі заходи останнього заключити нові позички розбивались об мур недовір'я чужоземних банкирів і всю свою розлютовану енерґію він звертав на те, аби задушити революцію і формальним заспокоєнням країни повернути назад довір'я закордону. Останніми часами після часового приборкання революції, вчинити це урядові пощастило. Фінансова буржуазія Европи, що рахується лише з фактом грубої сили і переслідує свої егоїстичні цілі, зважилась піти проти інтересів населення Росії і відкрила новий кредит запеклому ворогові останього. Правда, вона дуже скористала з критичного становища уряду, примусила його прийняти позичку на зневажаючих умовах, виговорила собі силу привілеїв; але, як би там не було, факт залишається фактом, і ми маємо нову величезну позичку в 843 і 2/4 міл. руб., з яких доведеться одержати лише 660 міл., бо виплати за неї уряд за перший рік обов'язався покрити з цієї ж таки суми. Та, не дивлячись на величезні розміри нової позички, її все ж не вистачить для операцій уряду навіть на півроку, бо на ці гроші він до початку 1907 р. мусить покрити дефіцит 1905 року — 180.000.000 руб., дефіцит 1906 року — 481.000.000 руб. і виплатити так зв. „короткосрочні" обов'язки на суму 150.000.000 руб. Що буде далі робити уряд, коли політична ситуація утворена ним, буде перебувати в такому становищі, як тепер, і коли, з другого боку, пригадати, що умовою позички поставлено не робити нової за кордоном аж впродовж двох років — всі ці питання находять своє розв'язання в неминучім банкрутстві країни і в неминучості зміни самої ситуації.
Згадка про позичку нам потрібна була не лише для того, аби показати, на який короткий час вона, при браку інших умов, — як от приміром, підупад революції etc., — може мати реальне значення, але також і для того, щоб підкреслити її значення, як ілюстрації тих засобів, до яких звернувся уряд, в цілях зміцнення своєї сили і успішности боротьби з революційним народом і якраз перед скликанням Державної Думи.
Вона була наругою, топтанням і зневагою тих прав і свобод, що були оголошені маніфестом 17 октября. Навіть з цими обгризаними свободами вона стояла в гострій суперечці. Читачі, певно, пригадують, як прем'єр першого quasi конституційного міністерства д. Вітте в докладі імператору 17 октября заявляв, що завданням уряду до скликання „народного" представництва — Думи, є „переведення в життя часових правил, що забезпечують населенню користування благами горожанської свободи" і стремління на всіх ступенях, „к устранению исключительных законов". В дійсності політика уряду була направлена на те, як би відібрати у населення завойовані ним свободи і оточити його життя ще більшими путами і тиранією, ніж це було до видання пам'ятного маніфесту „свобод". В провадженні оголошеної політики Вітте обіцяв „не зупинятись ні перед якими б то було офірами" і, як показали факти, додержав слова. Той, хто уважно стежив за цілою діяльністю уряду, як за законодавчою, так і за адміністративною, не міг би прийти до іншого висновку, як до того, що вся вона направлена була на те, аби вернути назад загублену ним силу і довір'я закордонних банкирів. І само собою зрозуміло, що всі заяви, маніфести і інші урядові акти, якими оправдувалась політика крови і насильства, не містили в собі ані зерна чогось подібного до правди, а були незграбно замаскованою декорацією хижацьких замірів і інтересів, старанно закутаних в інтереси „загальнодержавні", в „інтереси загального добробуту і успішного розвою країни", її метою, сказали ми, було не тільки запровадити спокій внутрі самої Росії, але й повернути довір'я закордону. Не рахуватись з останнім стало абсолютно неможливим. Минули ті щасливі для уряду часи, коли він сепаратно міг будувати свою внутрішню політику. Економічний розвій Росії, (надавши їй характер типової капіталістичної держави, проробив з нею ту саму історію, яку він утворює скрізь, де лише появиться. Утворивши в Росії капіталістичне господарство, він всевладно почав вимагати для його розвою необхідних і обов'язкових умов, а власне демократизації державного ладу і певних політичних свобод. Запровадження їх в життя стало конечною потребою цілого державно-господарського життя країни і в значній мірі вимогою чужоземного капіталу, субсидіями котрого уряд і міг лише при зростаючому економічному кризисі, підтримувати свою фіскальну політику. Буржуазія, а особливо закордонна, нехтує запобіганнями придворної камаріллі. Тому то в позитивному розв'язанні політичних свобод в Росії заінтересовано було не лише російське населення, але і чужоземна біржа. Не передбачаючи конфлікту, а може і свідомо заплющуючи очі перед ним, уряд провадив далі свою випробувану і, здавалось йому, певну політику: політику власних інтересів, насильств і роздратування, її повне банкрутство виявилось в останній раз під час японської війни, і Портсмутський мир був не лише капітуляцією військової сили російського війська перед японським, але і капітуляцією самодержавія перед чужоземною біржею. Вибухи революційного руху, що супроводили або й спричинились до пораз[ок] російської політики на міжнародній біржі, розгоряючись чимдалі все з більшою силою, відограли ролю останнього руйнуючого твердиню самодержавія фактора і вкупі з тим могутнього імпульсу, що примусив уряд імператора Миколи II звернутись до випробуваних західньоевропейськими державами конституційних форм порядкування.
Маніфестом 17 октября формально установлялася зміна абсолютної монархії на монархію конституційну. Але фактичної зміни в державних відносинах маніфест не приніс жодної. Конституція опреділяється, каже Лассаль „фактичними відносинами соціальних сил країни".2 І от, коли ми будемо розглядати маніфест 17 октября, як конкретний показник зміни в відношенні політично-суспільних сил Росії, то мусимо прийти до висновку, що він, хоч і знаменував собою певну побіду революції, але вкупі з тим свідчив, що для дальшого успіху її і формального закріплення нових політично-суспільних стосунків, що почали уже увіходити в життя, вимагалось доведення її до логічного кінця. Та замість зросту ворожої урядової сили після видання маніфесту помічається диференціяція її. Права і привілеї, якими уряд наділяв буржуазні частини населення, були sui generis „чечевичною похльобкою", задля якої вони продали справу революції. Обіцявши запровадити в життя конституційні норми, що відкривали упривілейованим клясам російського населення можливість проблематичного в істоті своїй впливу на державні справи, а тим самим і на більший успіх в здійсненні їхніх клясових інтересів, уряд придбав в особі буржуазії посередніх і безпосередніх спільників у своїй боротьбі з консеквентно-революційними елементами населення. Клясові домагання пролетаріяту, вимоги революційних реформ в аґрарних відносинах з боку селянства відштовхнули буржуазію від решти революційного народу і спричинились до того, що вона шарахнулась в обійми контрреволюції. Гасла революції були, таким чином, страшним соціялістичним пугалом для буржуазії і тому то, страхаючись їх, як чорт ладану, вона почала галасувати про страшенну шкоду для добробуту країни і „загального визволення" дальшого провадження революції. Таке поводження буржуазії було величезною помилкою з її боку. Недалекосягла, живучи інтересами лише своїми, вона цим шкодила перш усього собі ж таки. Позбавлена можливости глянути ширше на придбання революції, з тих широких перспектив, які відкривались для неї після рішучої побіди останньої, вона не хотіла знати, що політичними свободами, за здобуття котрих з такою самопожертвою бореться пролетаріят, скористувалась би перш усього вона в інтересах збільшення „додаткової вартости". Але в тім то і полягає прокляття пануючої кляси, як вірно зауважив Бебель, що „в рішучий момент вона ніколи не виявляє належного розуміння і ніколи не робить того, що їй треба б було зробити".3 Досить було урядові натякнути на суроґат політичних свобод, як російська буржуазія спокусилась і плазмом полізла за ними. Іронія долі кепсько поглузувала над таким наївним довір'ям буржуазії до обіцянок уряду. Вона забула, що конституційні свободи, права, порядок etc. є пустий звук, коли не закріплені фактичною силою, що вони в першу ліпшу хвилину можуть бути одібрані, або повернені в ніщо, коли проти волі уряду не стоїть могутня сила свідомого народу, готового в хвилину небезпеки покласти своє могутнє veto на подібні заходи уряду.
Переміною в революційній ситуації зручно скористувався уряд: всю силу своїх штиків і кулеметів, весь свій збройний апарат вжив він на те, аби знищити єдине вірні ґарантії народньої свободи — пролетарські організації і народне озброєння, а коли це йому пощастило виконати, він спокійно міг звернутись до обрізування і без того обкраяної „конституції". Процесом боротьби проти революції, з одного боку, і обрізуванням „конституційної" хартії, процесом страшно жорстоким і звірячим, з другого, характеризується весь час діяльности уряду від оголошення маніфесту 17 октября і аж до скликання Державної Думи. Перед самим скликанням „народнього" представництва, свобода, оголошена маніфестом, була одібрана назад. Самодержавіє стояло перед ним в такому ж самому вигляді, яким воно було і до видання конституційної хартії. Члени Державної Думи їхали на перше зібрання по країні, залитій кров'ю і усіяній трупами. Перше їх засідання відбулось в атмосфері зла і насильства. За день перед першим зібранням уряд оголосив характерне memento для членів Думи в формі „Основних Законів", торкатись і зміняти яких остання не мала права і які зберігали за самодержавієм всі права і прероґативи, що їх мало воно і до видання маніфесту 17 октября. „Основні Закони" закінчили собою цикл законодавчої творчости нашого уряду. І як вся практична діяльність його впродовж цілих століть направлена була проти народу і його різномаїтих інтересів, так і останній акт законодавчої творчости його, був вінцем цієї діяльности, гнилої по своїх підвалинах, архаїчної по формах, пустої по змісту і страшно шкідливої і жорстокої по своїх наслідках для широких мас населення. Сходячи з історичної сцени, самодержавіє зайвий раз показало убогий зміст державної системи і дійсний характер своєї „божеської" ідеології, що спирається виключно на силу штиків і черпає життьові сили для себе в крові і насильстві над „горожанами" країни.
„Основні Закони" показали, що уряд імператора Миколи II дивиться на народне представництво Росії, як на декоративну канцелярію при самодержавному монарху. Самий факт їх оголошення був ганебним викликом народу, топтанням його прав, образою навіть для того „народнього" представництва, яке уряд примушений був нарешті скликати з упривілейованих або, здавалось йому, монархічно настроєних частин населення. Не диво ж, що такий вчинок уряду викликав обурення навіть з боку буржуазних частин останнього, не кажучи вже про більш революційно настроєні елементи його. Парляментська трудова група Думи на одному із своїх засідань заявила, що вона „прегарно відчуває грізне значення цього акту уряду. Він неминуче веде за собою розрив уряду з народом". Щодо соціял-демократичних кругів то їх відношення до ганебного вчинку уряду ясне само собою. Навчені гірким досвідом західноєвропейських революцій і тією паскудною ролею, яку відогравала в них самодержавна власть, вони передбачали можливість подібних ексцесів з боку російського уряду аж доти, доки не тільки формально, але і фактично сила державного порядкування не опиниться в руках революційного народу.
Та як би там не було, факт видання „основних законів" залишається фактом і, становлячи собою зайвий причинок до неминучого конфлікту межи Державною Думою і урядом, притягує тепер увагу населення цілої Росії. Які форми прийме цей конфлікт — з певністю не можна сказати. Але можливість його для нас не підлягає жадному сумніву.

II. Що далі?

Уже сам склад Думи є порукою для цього. Урядовий терор під час виборів попіклувався про те, аби зробити його опозиційним. Ті різні соціяльні групи, що послали своїх представників до Думи, не можуть не бути в опозиції до уряду: дрібна городська буржуазія — дякуючи тому, що відчуває страшенну залежність від лихварського і торгового капіталу, що користується „покровительством" і „великими милостями" уряду; велика буржуазія — з ненависти до убійчої для неї політики уряду, що спинює розвій капіталізму в Росії і довела до підупаду її значення на міжнародньому ринку; селянство — дякуючи своєму невдоволенню відношенням уряду до аґрарного питання і остогидлим для нього бюрократичним „опікунством" в усіх сферах його життя. Правда, сила і інтенсивність опозиційного настрою до уряду не однакова у різних соціяльних груп населення, а значить не однакова і у депутатів, що представляють їх інтереси в Думі, але ті пута, якими оточена і законодавча і контролююча діяльність російського „народнього" представництва так тяжкі і вузькі, що почувати в них якусь можливість „спокійної органічної роботи" для всіх представляється абсолютно неможливим. Отже всі предпосилки для конфлікту межи народнім представництвом і урядом маються, і питання полягає лише в тім, як скоро він повстане і які форми прибере. Конституційно-демократична більшість Думи, судячи по перших кроках її діяльности, а також по тих постановах, які зроблено було на останньому (ІІІ-му) з'їзді К.-Д. Партії, намагається з усіх сил віддалити час цього конфлікту і, шляхом взаємних уступок і мирних переговорів з короною, утворити необхідний status для органічної роботи. Але ледве чи така кретинична парляментська політика „кадетів" може рахувати на популярність в широких масах населення, а тим самим і спричинитись до заспокоєння країни. Зиґзаґообразні манівці к.-д. політики стоять в гострій суперечці з вимаганнями відкритої і ясної боротьби, що голосно чується в рядах „трудової парляментської партії" і є, звичайно, нічим іншим, як одсвітом того настрою і тих поглядів, які панують в широких народніх масах селянства і близьких до нього по своїх поглядах на завдання Думи груп. Відсилаючи читачів до постанов думської фракції щодо питання про ролю Думи в теперішню хвилю, ми не можемо не підкреслити того справді революційно-демократичного становища, яке зайняла ця фракція в Думі. Останню вона вважає лише моментом, етапом в розвої революційної боротьби, не місце органічної роботи, а лише часовою інституцією, обов'язок якої — утворити всі необхідні умови для скликання справжнього народнього представництва на основах вселюдного, тайного, прямого і рівного виборчого права. Така позиція діяметрально розходиться з дволичною політикою К.-Д. Партії, і це утворює необхідні предпосилки для конфлікту і внутрі самої Думи, для взаємної боротьби межи парляментськими нашими партіями. Нема чого і казати про те, що всі симпатії революційних мас будуть на боці справді демократичних представників їх, а не на боці урядового, уміркованого і здатного завше на зраду конституційно-демократичного бльоку. Уже і тепер центр уваги революційного суспільства переміщається від буржуазних „оборонців" свободи на справді демократичних захисників її — на „трудову парляментарну партію".
Що буде далі? Яку ролю відограє Дума?
Ці питання тепер у кожного на устах, кожен нетерпляче чекає наслідків того конфлікту, в який неминуче стане до уряду Державна Дума.
Своєю політикою від часу оголошення маніфесту 17 октября уряд недвозначно показав, що він має на увазі і за що вважає Державну Думу. З другого боку, як різноманітний не є склад останньої, все ж він примушений буде вступити в конфлікт з урядом. Це тим більше представляється необхідним, що революційний настрій пролетаріяту, задавлений було часове урядовими репресіями, починає знову підвищуватись, набирати сили, давати себе знати і в певній мірі відбиватись на демократичних елементах в самій Думі. Не підлягає жодному сумніву, що вони будуть стояти на сторожі народньої свободи і всі сили вживуть на те, аби інтереси її не продані були представниками буржуазних груп Думи, а щоб втілились в реальні форми народніх домагань.
Яка буде тактика уряду, в які відносини стане він до скликаного ним „народнього" представництва, як він реагуватиме на його постанови і домагання придбати собі справжні права народнього представництва ?
Можливими є два шляхи. Перший — це продовжувати криваву політику Вітте-Дурново і нехтувати всіми заявами Думи, другий — увійти в згоду з уміркованими елементами Думи і шляхом переполовинених уступок спинити розвій революційного процесу і приспати енерґію революційних мас. На який із них ступить уряд, щоб віддалити час своєї загибелі, певних даних судити про це немає. В урядових сферах панує така стеряність, що виводити з неї якісь певні висновки, було би трудним, але сама природа реакційного уряду потягне його зробити все можливе в сфері безстидства і тупоумної жорстокости. Та в данім разі нас це не інтересує.
Ми не належимо до тих, що їм парляментський кретинізм забив баки, а формальне і часове заспокоєння країни відібрало можливість об'єктивно дивитись на ті глибокі і непохибні закони, по яких відбувається розвій революції в Росії. Ми „не отягощены" конституційними ілюзіями буржуазних груп і не гадаємо, щоб Дума могла відограти втихомирюючу ролю в розбурханій країні і вилити цілющий бальзам на так численні, болючі і різномаїті рани населення Росії, а надто тих груп його, як пролетаріат та селянство. Ми зінаємо, що ні уряд ні Дума не дадуть цим групам нових свобод і не розв'яжуть тих заплутаних проблем, які висунуло на порядок дневний економічне і політичне життя Росії. А лише це одно і могло б утворити необхідні предпосилки для заспокоєння країни і тим самим і втихомирити схвильоване море революції. І коли уряд стане на перший передбачений нами шлях, цілком зрозуміло, що Дума відограє ролю каменя, об який розіб'ються конституційні ілюзії тих, що дякуючи, або своїм клясовим стремлінням, або політичній несвідомості, пішли в неї з метою органічної творчої роботи. Обов'язком свідомого пролетаріяту як в цім разі, так і тоді, коли уряд піде на переполовинені уступки, вжити всі сили, аби направити течію революційного процесу по тому річищу, якого вимагає сама логіка революції. Він мусить утворити т. зв. „вплив вулиці" на Думу, мусить вжити всі засоби, аби не дозволити спинити необхідний акт конфлікту з урядом, а зробити і його, якомога гострішим і покласти всі сили, аби Дума підпала його впливові і домагалась позитивного розв'язання всіх тих вимог, які будуть ставитись ним. Ми занадто скептично відносимось до тих заяв, які оголошуються буржуазною більшістю Думи: про її готовність служити інтересам народньої свободи; з гіркого досвіду західноєвропейського пролетаріату, якому вона так залила за шкуру сала, ми знаємо, що значить вірити тим „медоточивим" обіцянкам; подібно до того, як і дволична тактика російської буржуазії досить уже навчила наш пролетаріят, щоб він дав себе піймати на гачок гарних слів і че менш гарних обіцянок „своєрідної буржуазії". Тому то ми мало віримо можливості демократично-консеквентної тактики в Думі з боку буржуазної більшости її і гадаємо, що вона скоріш пересунеться праворуч ніж ліворуч. Само собою зрозуміло, що і в цім разі, як і тоді, коли уряд зразу ж вступить на шлях нехтування заявами опозиційної Думи, заспокоєння країни не може наступити. Той, хто стежив за виборами думських депутатів на селах, не міг не спостерегти тих надій, які покладають на них сільські групи населення: все або ніщо! — так можна схарактеризувати ці надії. Повна свобода, повна перебудова державного і господарського життя країни, або знову боротьба неминуча, запекла і невпинна! — це девіз, це домінуючий настрій і ціль всіх сподіванок і намірів як селянства, пролетаріату, так і взагалі цілого революційного народу.
І ми гадаємо, що, на підставі цих спостережень над об'єктивними фактами життя, можна зробити висновок про ролю Думи в розвої революційного процесу: — вона є один із етапів, а не закінчення його. Яка б політична ситуація із двох передбачених нами не скоїлась — Державна Дума стане лише імпульсом для нових вибухів революції, для нового і може ще більш грізного і не вичерпаного гніву народнього. Об'єктивні умови для цього, як показали ми раніш, ще живуть — все одно як

„Живе народ і гнів його великий
І помста й боротьба!"

С. Тагон


*Вільна Україна", Петербург, 1906 p., ч. 4.
1 Див. „Стара і нова революція", „Вільна Україна", Петербурґ, ч. З, ст. 40.
2 [Ф.]Лас[с]аль: „Про суть конституції", переклад І. Ф., 1904 р. вид. Р. У. П.
3 [Ф. Бебель], „О политической стачке", ст. 12.