ТВОРЧІСТЬ

ТОМ ДРУГИЙ
 

ПОЛІТИЧНІ УКРАЇНСЬКІ ПАРТІЇ В ГАЛИЧИНІ

1. Українська партія соціал-демократів 1

В історії національного руху тієї частини вкраїнського народу, якій волею історичної долі судилось від 1772 року жити в австрійській державі, кидається на очі така характерна риса: в міру того, як зміст ідеї національної емансипації ширшав, а до культурно-просвітних завдань останньої приєднувались завдання боротьби проти австрійської бюрократії та пануючих кляс галицького громадянства, ідея та ставала щодалі популярнішою серед пригніченого і національно, і політично, і економічно вкраїнського народу. В раціональному розв'язанні національної проблеми заінтересовуються ширші маси народні: не тільки елементи більш-менш незалежні з економічного боку, але й такі, на яких спадає цілком увесь тягар економічної експлуатації з боку буржуазних кляс Галичини. Тепер національне для галицьких українців являється не тільки питанням просвіти, мови, урядових посад, як думає дехто, але, через економічну залежність переважної більшости галицьких українців від польських поміщиків та капіталістів, і питанням соціального характеру, гострим і болючим питанням боротьби за ліпші умовини праці і економічної емансипації. Основа національного руху галицьких українців має соціяльний характер, і цим тільки можна поясняти широкі розміри цього руху, який останніми часами стає справді рухом ц ілого народу вкраїнського в Галичині. Які реальні придбання здобуде цей рух — це питання будуччини і, певно, недалекої, але, судячи по всіх об'єктивних ознаках, він дійшов саме тепер до високого ступеня, приваблюючи до себе увагу цілої Европи і викликаючи до себе прихильність з боку кожного, хто гидує з гніту та визиску, в яких би формах останні не виявлялись.
Інтенсифікація національного руху в Галичині пояснюється в значній мірі тим, що він перестає бути стихійним і прибирає більш організований характер. Різні партії політичні, різні клясові групи галицького громадянства вкраїнського беруть активну участь в цьому рухові, змагаючись використати його в своїх програмових цілях та координувати його в певних межах. Цікавим через те, на нашу думку, являється знайомство з галицькими українськими партіями. Знайомство таке потрібне особливо тепер, коли і в російській Україні національний рух щодалі міцнішає, еволюціонуючи в своєму елементарному розвитку із культурно-просвітного в політичний. Українські політичні партії з'явились на світ ще недавно, політична акція їх не прибрала ще широких реальних форм, і через це ті стадії розвитку і ті шляхи, якими відбувався процес розвитку аналогічних українських партій в австрійській Україні, мають безперечне практичне значення і для політичних партій українських на Україні російській. Останні можуть в значній мірі скористатись з практичних вказівок і результатів того шляху, по якому розвивались галицькі партії і уникнути в своєму власному розвитку тих помилок, які були зроблені свідомо чи несвідомо ними.
Для даного нарису ми подамо коротко головні фази з історії розвитку Української Соціял-Демократичної Партії. Ця політична організація чи не наймолодша з усіх інших українських політичних організацій в Україні австрійській, та, не дивлячись на це, вона стає саме тепер досить поважним фактором політичного життя в Галичині і викликає до себе глибокий інтерес, як з боку історика, так і з боку кожного громадського діяча.

І

Самостійною політичною організацією українського пролетаріяту України австрійської українська соціял-демократія стає в 1899 році. Після установчого з'їзду 18 сентября цього року вона приймає цілком Гайнфельдську програму австрійської соціял-демократії і увіходить в склад останньої, як автономна організація, що має своєю метою боронити інтереси та керувати політично-економічною боротьбою вкраїнського пролетаріяту Австрії. До цього часу виразником інтересів останнього та оборонцем його прав виступали почасти Українська Радикальна Партія, почасти — Польська Партія Соціял-Демократична. Українським пролетарським елементам треба було протягом цілих років відчути на собі всю незручність перебування в чужих організаціях, щоб, нарешті, прийти до висновку в необхідності створити власну політичну організацію, яка одбивала б усі його думи й стремління і пристосована була б до його інтересів. І коли ми запитаємо, через що ж власне сталося так, ми примушені будемо пошукати причин цього з'явища в загальноекономічних стосунках Галичини, країни цілком сливе хліборобської, позбавленої великої індустріяльної продукції, — країни з незначною концентрацією робітничого елементу по містах, культурно занедбаної і, до недавнього часу, політично нерозвиненої. Коли ж згадати, що український елемент населення міст до останніх часів складав, рівняючи, незначний %, а прибуток „робочих рук" з українських сіл в міста затримувався неінтенсивним зростом останніх і браком великих фабричних підприємств, — то для нас стане зрозумілою головна причина пізнього з'явища самостійної робітничої партії вкраїнської і перебування українських робітників у чужих організаціях. Факти і дійсність останніх двох десятиліть XIX ст. могли впевняти навіть і неймовірних, що самостійний робітничий рух у Галичині не має глибокого коріння в житті, що над ним літає ангел смерти і що, в ліпшім разі, він може існувати як придаток до такого ж руху серед поляків, придаток до того чисто часовий. Висловлювали думку і впевняли, що розвиток робітничого руху в Галичині з залізною логікою фактів нівелює український робітничий елемент і що через це всі стремління українців сепаруватися в окрему робітничу партію ні до чого іншого не приведуть, як тільки до підупаду та ослаблення сил галицького пролетаріяту. Більш раціональним і практичним визнавалось, щоб українські робітники увіходили в існуючі вже польські організації робітничі, а інтеліґентні сили з-поміж українців не марнували даремне своєї енерґії на утворення організаційних клітин для клясової просвіти та політичного виховання вкраїнських мас робітничих. І як це не здається чудним, але й самі українці поділяли оцю поверхову і вульґарно-марксистську думку польських соціял-демократів. Принаймні в початковій діяльності їхній ми не бачимо ні одного кроку, ні одного факту, який би свідчив про протилежне. Від початку заснування в 1889 році Галицької Соціял-Демократичної Партії, що мусила охоплювати своїми організаціями однаково і польських і українських робітників, інтеліґенти — українці соціял-демократи віддають всі свої знання, сили і енерґію на закладання та розвиток польських робітничих організацій, забуваючи про інтереси вкраїнських робітників. Ми не бачимо навіть ніяких спроб з їхнього боку утворити популярну літературу для вкраїнських робітників, тоді як така ж література на польській мові для польських робітників починає зростати і не тільки в формі популярних видань на політичні теми, а і в формі часописів та інших видань, що мають на меті професіональні завдання окремих робітничих цехів та закладів.
Таке по суті своїй невірне становище українських інтеліґентних соціял-демократів у польських робітничих організаціях і цілковита безрезультатність їхньої діяльности для українських робітників, не могли, звичайно, не викликати невдоволення серед останніх та нарікань на інтеліґентів-українців. Поки ще галицька соціял-демократія обмежувала свою діяльність виключно по містах, ці нарікання не прибирають ще гостроти, і українські соціял-демократи інтеліґенти не реаґують на них в напрямку більш поважного відношення до інтересів українських робітників і внесення в свою працю певних корективів. Як же ж тільки галицька соціял-демократія почала розвивати свою діяльність і по селах і стала захоплювати в сферу свого впливу сільсько-господарський пролетаріят східньої Галичини, заселеної здебільшого русинами, невдоволення згадане зростає і виявляє певні тенденції обвинуватити українських інтеліґентів соціял-демократів у тому, що вони нічого не роблять для того, щоб паралізувати непристосовану до інтересів українських робітників діяльність галицької соціял-демократії в східній Галичині. Живою ілюстрацією цієї непристосованости було: брак аґітаційної та пропаґандистської літератури на українській мові в літературному баґажі галицької соціял-демократії, замовчування нею в своїх партійних виданнях фактів національного утиску над русинами і конкретного вказування засобів для увільнення від цього утиску, іґнорування специфічних особливостей національних при влаштуванні форм партійної організації і як результат всього цього, — незначна продуктивність партійної діяльности серед українського пролетаріяту Галичини. Під впливом зазначених нарікань деякі члени партії з українців починають відчувати ненормальність свого становища в польських організаціях, і питання про те, щоб внести в діяльність партії певні корективи щодо роботи серед українських робітників, прибирає для них щодалі все більше значення.
З другого боку, і деякі з польських соціял-демократів відчувають потребу поставити партійну працю серед українського пролетаріяту на більш певний шлях, ніж той, яким вона йшла протягом цілих років. І от, під впливом згаданих нами причин, один з найбільш видатних польських соціял-демократів, відомий тепер депутат австрійського райхстаґу Гнат Дашинський, порушує на партійному з'їзді галицької соціял-демократії в 1892 році справу про організацію окремого партійного комітету для східньої Галичини і про видання спеціяльної газети, яка б ставила собі метою пропаґанду соціялістичних ідей серед українського пролетаріяту. На думку ініціатора, пропаґанда ця мусила мати на увазі однаково як міський, так і сільський пролетаріят вкраїнський, а проектований ним „східньо-русинський комітет" мусив виконувати організаційні функції щодо вкраїнського пролетаріяту, звичайно на загально-партійній платформі.
Але, не дивлячись на те, що пропозиція Дашинського мала досить вузький характер, вона не знайшла прихильности серед членів з'їзду і її було відкинуто. Дехто з-поміж членів з'їзду одверто повстав проти пропозиції, мотивуючи своє вороже становище до неї досить дитинячим арґументом про непотрібність окремого видання вкраїнського, зайвого для русинів, бо вони, мовляв, можуть цілком задовольнитись і польськими. Подібного ж таки характеру арґументи наводились польськими соціял-демократами і проти заснування окремих організацій політичних серед українського пролетаріяту. Єдине, на що пристав з'їзд, так це те, щоб побільшати партійну пропаґанду в русинських селах (очевидно, на польській мові!) і заснувати „хлопський комітет" для координування партійної праці серед українських селян.
Таким способом галицька соціял-демократія визнала за нормальне те наскрізь ненормальне становище, яке займав український елемент в партійних організаціях і, аподиктично відкидаючи за українськими робітниками право на власну — рідну — літературу, виявила цілковите нерозуміння завдань соціялістичного руху серед пригноблених націй. Щобільше: вона одступила од поглядів міжнародньої соціял-демократії, яка не раз розвивала і на інтернаціональних соціялістичних конґресах і в творах найбільш визначних своїх теоретиків ту думку, що прийоми і методи соціял-демократичної пропаґанди мусять рахуватися з національними особливостями і що соціялістичний рух, залишаючись скрізь інтернаціональним по змісту, повинен по формах своїх бути національним. Можна сказати навіть більше: неґативна позиція Галицької Соціял-Демократичної Партії до пропозиції Дашинського стояла в гострій суперечці з резолюцією Віденського Партайтаґу австрійської соціял-демократії (1892 року) про поділ партійної діяльности серед польського та українського населення Галичини. В цій резолюції рекомендувалось поділити всю Галичину на дві аґітаційні округи — Краківську і Львівську, а комітетам, що стоятимуть на чолі партійної діяльности в цих округах, брати на увагу місцеві особливості щодо мови, пристосувавши межі обох районів до меж розповсюднення обох місцевих мов. Галицька соціял-демократія, як бачили ми, згодилась виконати цю резолюцію тільки в тій частині, де йде річ про кількість комітетів, та й то не в такім розумінні, яке вкладає в свою постанову Віденський Партайтаґ 1892 року. Точний зміст цієї постанови говорив за те, що обидва комітети — Львівський і Краківський мали бути з рівними правами, тоді як проектований галицькою соціял-демократією „хлопський комітет" для східньої Галичини мав бути тільки комісією чи аґітаційною групою з досить обмеженими правами. Але і в такій кастрированій формі пропозиції Дашинського не пощастило прийняти реальні форми, бо партія не вдарила пальцем об палець, щоб зробити якісь заходи для її здійснення.
Таке свідомо неохайне становище галицької соціял-демократії до потреб українських робітників не могло не збільшувати невдоволення з боку їх на центральні інституції останньої. З другого боку, це невдоволення починає з'являтись і серед українців-інтеліґентів, що брали жваву участь в партійній роботі, але були позбавлені тих централістичних тенденцій, якими відзначались польські соціял-демократи. Щодалі це невдоволення зростало, загострюючи відносини обопільні і утворюючи досить несприяючу атмосферу для продуктивної партійної праці. Відчуваючи страшенну шкоду для справи від такого стану речей найбільш чутливі і тактовні з проводарів галицької соціял-демократії прийшли до необхідности пошукати якогось виходу з ситуації і тим самим паралізувати можливість нарікань на іґнорування партією специфічних потреб українського пролетаріяту.
Вихід цей вказано було на конґресі галицької соціял-демократії 1897 року, парляментським депутатом її Козакевичем, і полягав в тому, щоб партія зовсім відмовилась від керування пропаґандою та політично-економічною боротьбою українського пролетаріяту, доручивши ці функції окремій українській організації, цілком самостійній і незалежній в своїй діяльності від галицької соціял-демократії.
Пропозиція Козакевича значно відрізнялась від аналогічної пропозиції Дашинського. Останній уявляв собі Український Комітет як філію екзекутиви галицької соціял-демократії, як організацію залежну, несамостійну, діяльність котрої мусить підлягати контролі партії, тоді як Козакевич йде значно далі і визнає за українськими робітниками право на самостійне суверенне виявлення волі своєї. Принцип національної рівноправности в пропозиції Козакевича прибирає реальні форми, тоді як пропозиція Дашинського намагається звалити і, можна сказати, кастрировати його. Пропозиція Дашинського відзначається компромісом, опортуністичнім характером; пропозиція Козакевича може бути скваліфікована як позиція в національно-організаційному питанні справжнього ортодоксального марксиста. Само собою зрозуміло, що вона найбільш відповідала поглядам в даній справі і українських членів галицької соціял-демократії і, як така, не могла не знайти з їхнього боку гарячої оборони. Та очевидно і у цілого конґресу галицьких соціял-демократів не знайшлось більш-менш поважіних арґументів проти неї, бо, нарешті, більшістю голосів її було ухвалено.
В наслідок цієї резолюції українські члени галицької соціял-демократії виступили з партії і заклали окрему Русько-Українську Соціял-Демократичну Партію. Разом з цим вони почали видавати і свій власний орган „Robitnyk", друкуючи його польським альфавитом, що можна пояснити бажанням видавців зробити його більш доступним для широких мас українського міського пролетаріяту, що в значній мірі підпав до цього часу впливові польонізації.

II

На великий жаль, перші кроки нової партії були досить сумними. Діяльність її не визначається енерґією та продуктивністю, як слід би було сподіватись і, крім видання декількох №№ „Robitnyka", не виявляється, здається, ні в чому. Принаймні ми не зустрічаємо ні в польській, ні в українській пресі якихсь вказівок, щоб члени Русько-Української Партії Соціял Демократичної покладали якісь зусилля для того, щоб створити популярну соціалістичну літературу на українській мові та організувати: пролетаріят український в партійні групи, товариства, спілки тощо.
Причина такого з'явища, з першого погляду трохи незрозумілого, пояснюється специфічними умовинами, серед яких нова партія примушена була розвивати свою діяльність.
Річ у тому, що в склад її увійшли, крім українських членів галицької соціял-демократії, ще й члени Української Радикальної Партії. Остання вважала себе партією соціялістичною і в програму своєї діяльности включала між іншим і роботу серед українських робітників. Правда, для реалізації цього пункту своєї програми вона не робила сливе нічого, концентруючи свою увагу та енерґію на пропаґанді політично-національних та протиклерикальних ідей поміж українськими „хлопами", цебто поміж українським селянством. Але неклясовий і несоціялістичний характер діяльности Української Радикальної Партії не заважав їй підтримувати приязні стосунки з галицькою соціял-демократією, а в практичних справах і вступати з нею в певні часові порозуміння, та координувати спільні виступи. Симпатизуючи успіхам робітничого руху в Европі і рахуючись з фактом одсталости його серед рідного народу, Українська Радикальна Партія в особі деяких членів своїх не могла не виявити активного спочуття тим із своїх членів, що рішились присвятити свою діяльність виключно пролетаріятові рідного народу. Цілком зрозумілим через це являється, що дехто з українських радикалів вступив до нової робітничої партії вкраїнської, як тільки остання почала функціонувати. Але щоб соціял-демократичні погляди таких соціял-демократів були наскрізь скристалізовані, закінчені та консеквентно розвинені, про це нема чого й казати. Національний елемент і в поглядах, і в тактиці тих членів Русько-Української Партії Соціял-Демократичної, що вступили до неї з радикальної партії, відогравав значну ролю, може навіть більшу, ніж спеціальні клясові завдання робітничої партії. Можна сказати навіть більше: українські радикали, вступивши до соціял-демократичної вкраїнської партії, не увільнились від тих поглядів на національне питання, яких тримались вони, як були в радикальній партії і які, коли вжити повсякчасну термінологію, треба схарактеризувати буржуазними. Непевність соціял-демократична недавніх радикалів мусила виявитись при першій же практичній пробі.
Таким пробним каменем для українських соціял-демократів були вибори 1897 року до австрійського райхстаґу.
Галицька Соціял-Демократична Партія виставила тоді своїх кандидатів на парляментських депутатів в тих самих округах виборчих, де мали кандидувати й члени Української Радикальної Партії. І от, коли перед Русько-Українською Соціял-Демократичною Партією виникло питання про те, як поставитися до кандидатур соціял-демократичних — з одного боку, і радикальних — з другого, голоси партії розбились надвоє. Недавні члени Радикальної Партії висловились за її кандидатів, справжнє соціял-демократичне крило партії постановило підтримувати кандидатів, виставлених галицькою соціал-демократією. Тоді перші знайшли неможливим для себе бути надалі в українській робітничій партії і виступили з неї. Решта почувала себе занадто нечисленною групою, щоб провадити надалі самостійну діяльність, і вступила знову до галицької соціял-демократії, розпустивши, таким чином, ,,русько-українську" соціял-демократичну організацію.
До цієї групи належав між іншим і д. Микола Ганкевич, талановитий промовець і визначний тепер лідер української соціял-демократії в Австрії.
Та не дивлячись на те, що українська соціял-демократія, як самостійна організація українського пролетаріяту, і перестала існувати, соціял-демократична течія серед українських соціялістів не вгаває. З одного боку вона заховується серед українського крила галицької соціял-демократії, з другого — вона подекуди дає себе відчувати і в Українській Радикальній Партії. Прихильниками її тут виступають сецесіоністи „Русько-Української" С.-Д. Партії, що виступили з неї через інцидент з виборами. Посередньо на цю течію в Українській Радикальній Партії впливає і загальноавстрійська соціял-демократія. Остання досить живо інтересувалась успіхами радикального руху серед галицького селянства і прихильно ставилась до проводирів його — українських радикалів. З свого боку і українські радикали, хоч і не були ніколи прихильниками клясової боротьби, але все ж знаходили чимало спільних точок в своїй програмі minimum з програмою австрійської соціял-демократії. Ось через що остання вважає за можливе допускати на свої з'їзди представників Української Радикальної Партії і давати їм можливість брати певну участь в спільній роботі партайтаґів, факт цілком неможливий як на російські відносини. Очевидно австрійські соціял-демократи керувались тут тактичними мотивами, сподіваючись, що при більш тісних стосунках з українськими радикалами, їм пощастить вплинути на останніх і прилучити їх до своєї партії. Чутливий реальний політик — лідер австрійської соціял-демократії — Віктор Адлер особливо виявляв у цій справі свою ініціятиву та енерґію. І коли на Віденському Партайтазі 1897 року перед робітничою партією цілої Австрії виникло питання про те, як треба поставитися до діяльности українських радикалів, через заходи Адлера австрійські соціял-демократи ухвалили резолюцію, в якій вітали зближення між Австрійською Соц.-Дем. Партією та Українською Радикальною і висловлювали надію, щоб остання в найближчому часі закріпила це зближення в певних організаційних формах.
Дякуючи обставинам, що встановились між обома партіями, і безпосередньому впливові з боку австрійських соціял-демократів на деяких членів Української Радикальної Партії, останні починають робити активні заходи, щоб зреалізувати згадану резолюцію Віденського Партайтаґу. Успішність цих заходів виявляється між іншим в тому, що на з'їзді Радикальної Партії того ж таки 1897 року ухвалено було резолюцію: вступити членам партії — депутатам райхстаґу — в соціял-демократичний клюб парляментський, а на слідуючий партійний з'їзд поставити в порядок денний питання про прийняття цілою партією соціял-демократичної програми і заміну назви „Українська Радикальна" на „Українська Соціял-Демократична".
Та якою одначе не міцною була соціял-демократична течія в Українській Радикальній Партії, їй не пощасливило вплинути на цілу партію в бажаному для австрійської соціял-демократії напрямку. Хоч прихильники з'єднання організаційного з австрійською робітничою партією і визначались з-поміж інших членів радикальної партії своєю енерґією та діяльністю, але партійними справами керували не вони, а старі радикали, прихильники М. Драгоманова, які, не дивлячись на свої соціялістичні симпатії, не поділяли головних принципів соц.-демократичної програми. Радикальна Партія ніколи не була партією клясової боротьби українського пролетаріяту. Характер діяльности цієї партії мав переважно культурно-політичний відтінок, вона досить успішно виступила проти клерикалізму та національно-політичної інертности народніх мас українських; вона збуджувала їхню національну свідомість, аґітуючи проти польонізаторської політики польської шляхти, виводила на чисту воду зловжитки галицького уряду, організовувала культурно-просвітні товариства, але вся оця діяльність її провадилась не в напрямку головних принципів наукового соціялізму, хоч на словах партія і симпатизувала соціялістичним гаслам. Соціяльний склад партії був не однаковий, і в діяльності своїй члени її спирались на різні групи місцевого населення. Не було також і гармонійної суцільности в світогляді партії. Ось через що, на її партійній плятформі часово могли погоджуватись люди різних громадсько-політичних симпатій, починаючи від правих радикально-буржуазних елементів і кінчаючи соціял-демократичними. Нетривкість і недовговічність такого політичного конґльомерату мусила виявитись зараз же, як тільки соціяльне крило його захотіло розвинути до логічного кінця соціялістичні пункти партійної програми, запропонувавши для цього формулу прийняття соціял-демократичної програми і організаційного з'єднання з робітничою партією цілої Австрії. Натуральна річ, що такої формули не могли прийняти прихильники Драгоманова не через те, звичайно, щоб це могло зменшити організаційну самостійність або незалежність в політичній діяльності; не через те, щоб це могло ослабити боротьбу за національне увільнення вкраїнського народу — програма австрійської соціял-демократії дає для цієї боротьби найширший простір, — а просто через те, що прийняття формули соціял-демократнчного крила радикальної партії означало б повну одмову од драгоманівського світогляду, про який можна сказати, що він всосався в плоть та кров проводарів Української Радикальної Партії.
На це не могли пристати старі радикали, за котрими були і довгі роки досить енерґійної та продуктивної діяльности, і популярність в широких масах народніх. Вони то і вжили всіх своїх сил для того, щоб пропозиція соціял-демократичного крила партії не була прийнята на з'їзді останньої в 1899 році. А як сталося це, ініціатори пропозиції разом з декількома прихильниками виступили з Радикальної Партії.
Приставати їм знову до Галицької Соціял-Демократичної Партії в цілях клясової просвіти вкраїнського пролетаріяту було теж не раціональним. Сумний досвід недавнього минулого казав їм не робити такого кроку. Та й сучасна дійсність красномовно стверджувала, що шукати активної допомоги від польських соціял-демократів в цій справі нема чого: резолюції, що ухвалювала галицька соціял-демократія на своїх конґресах про створення популярної літератури на українській мові з метою пропаґанди поміж „хлопами" Східньої Галичини, далі протоколів не йшли; так само залишились на папері і ухвали про організацію „хлопських комітетів" для керування партійною роботою по селах. Все оце разом спиняло сецесіоністів Радикальної Партії приставати до галицької соціял-демократії, примушуючи їх шукати інших засобів для виходу із скрутного стану речей і інших форм для реалізації своїх соціял-демократичних симпатій. Ідея заснування самостійної соціял-демократичної організації, яка незалежно від Галицької — recte Польської — Соціял-Демократичної Партії, керувала б справою пропаґанди соціялістичної серед українського пролетаріяту та боротьбою його за свої права, являлась найбільш логічним висновком із такого становища. Заснування такої власної організації представлялось тим більш можливим, що серед українського громадянства мався певний кадр інтеліґентних сил, які, здавалось, почували себе здатними для виконання функцій робітничої вкраїнської партії; крім сецесіоністів Радикальної Партії, ідея заснування самостійної політичної організації знаходила прихильників поміж українцями членами галицької соціял-демократії, що вступили до неї після того, як розпалась Русько-Українська Партія Соціял-Демократична: схилялись до цієї думки і соціялістичні гурти вкраїнської студентської молоді Львівського університету, які не тільки виявляли науковий інтерес до соціялістичних ідей, але намагались переводити їх і в життя. Отже потреба заснування окремої робітничої організації української настигла в певних кругах українського громадянства Галичини, і залишалось тільки втілити її в реальні форми.
Скоро після виступу з Радикальної Партії, того ж таки 1899 року в місяці сентябрі, українські соціял-демократи разом з укр. соц.-демократами Галицької Соціял-Демократичної Партії скликають установчий з'їзд у Львові і на ньому засновують самостійну робітничу організацію, назвавши її Українською Соціял-Демократичною Партією. За вислів своїх програмових думок вони приймають Гайнфельдську програму Австрійської Соціял-Демократичної Партії і постановляють до офіціяльного свого вступу в останню координувати свою діяльність із загальною тактикою та директивами віденської партійної екзекутиви. Скоро після цього нова партія і офіціяльно вступає в загальноавстрійську соціял-демократію, як окрема складова частина її, як національна організація українського пролетаріяту Галичини. На Брюнському Партайтазі, що відбувся того ж таки 1899 року, вона, нарівні з іншими національно-робітничими організаціями австрійської соціял-демократії, бере через свого делеґата живішу участь в творчій роботі Партайтаґу, впливаючи на її зміст та напрямок. Як відомо, цей Партайтаґ визначається з-поміж інших партійних с.-д. з'їздів не тільки австрійських, а й міжнародніх, тією деклярацією по національному питанню, яка вважається в інтернаціональних соціялістичних кругах за найкраще і єдино можливе розв'язання національної проблеми в державах з різномаїтим національно населенням. Висловлюючи погляд своєї партії на цю проблему, делеґат Української Соц.-Демократичної Партії Мик. Ганкевич заявив Брюнському Партайтаґу: „Ми, українські соціял-демократи, стоїмо на ґрунті інтернаціональної солідарности пролетаріяту всіх націй Австрії і переконані, що тільки в цій братській спілці і наш народ, що належить однією тільки частиною до цієї держави, може здобути національну волю. Одначе ми не можемо заплющувати очі на те, що в межах цієї держави живе тільки частина нашого народу і що за кордоном величезна частина української нації терпить весь тягар національного безправ'я, що веде її до національної смерти. Ми певні, що інтернаціональна сила пролетаріяту може розвинутися тільки тоді, коли кожна нація самостійно рішатиме свою долю. Ми знаємо, що соціяльне та політичне увільнення допускає також і національну емансипацію. А через це українські соціял-демократи змагатимуться забезпечити національну волю цілому своєму народові з тією метою, щоб з'єднаний та вільний український народ міг увійти в сім'ю европейських народів, як рівноправний член". („Versammlungen des Gesamtparteitages der Socialdemokr. in Oesterreich abgehalten zu Br?nn", 1899, ст. 852). Подаючи цей уривок з промови лідера українських соціал-демократів Галичини, ми звертаємо увагу на ту ясну позицію, на якій стала в особі д. Ганкевича ціла робітнича організація українська щодо національного питання. Признаючи в національному гнітові одну із форм гніту капіталу, партія не замовчує своїх обов'язків у справі національної емансипації рідного народу. Ставлячи головною метою своєї діяльности збудження клясової свідомости українського пролетаріяту та керування його клясовою боротьбою, партія певна, що це може статися тільки тоді, коли цілий український народ буде вільним і політично незалежним, коли він, як політично-юридична одиниця, буде уявляти з себе певну цілість. Висловлюючи таку, як на найближчі часи, може, й неосяжну, думку, партія українського пролетаріяту тільки зазначає, що вона позитивно ставиться до тенденцій, що помічаються серед розірваних різними державами націй, створити: юридичну і політичну волю цілого народу і злитися в окрему державну одиницю. Очевидно партія українських соціял-демократів конкретизувала тут загальну думку К. Кавтського, висловлену ним у відомій праці „Боротьба національностей і державне право в Австрії": „Пролетаріят не тільки не ставиться вороже до подібних національних рухів, але найживіше заінтересований у тому, щоб успішний розвиток їх нічим не гальмувався, бо кожне штучне гальмування їх означає разом і гальмування соціяльного розвитку" („Neue Zeit". 1897/8 рік, № 17). В повній і логічній згоді з думкою Кавтського стоїть і та формула розв'язання національної проблеми, яка вироблена була представниками робітничих національних партій Австрії на Брюнському Партайтазі. Ця формула, замість т. зв. „коронних" земель, ставить федерацію автономних національностей, автономно-державних одиниць, законодавчі та виконавчі функції котрих виконуються національними палатами, обібраними консеквентно проведеним виборчим правом. Всі автономні території разом складають одну державну спілку. Права дрібних національностей забезпечуються спеціяльним законом, видання котрого належить до компетенції державного парляменту. Національні привілеї не мають місця; щодо державної мови, то її значення цілком нехтується; питання про мову для обопільних зносин, розв'язується державним парламентом. Такі в головному тези брюнської формули, вироблені Партайтаґом на підставі поглядів на національне питання делеґатів робітничих національних організацій Австрії. Являючись висловом поглядів на національну проблему цілої австрійської соціял-демократії, ця формула являється і висловом тих самих поглядів і української частини її.
Висовуючи таку формулу розв'язання національної проблеми українські соціал-демократи багато вигравали в очах українських народніх мас як оборонці національних прав, як виразники інтересів рідного народу, що домагаються в справі національної волі не тільки того, що вони можуть здобути, але й того, чого вимагає поневолена нація від сьогочасного громадянства. Нема чого й казати, що формула розв'язання національної проблеми, прийнята українськими соціял-демократами в свою програму, мало має шансів на своє зреалізування при сьогочасних відносинах в Австрії. Але це не може бути закидом проти українських соціял-демократів та обвинувачуванням їх в утопійності. ,,Соціял-демократична програма пишеться не для даного моменту; вона мусить дати директиву по можливості при всіх і всіляких коньюнктурах сучасного громадянства. . . Щобільш віддалену практичну мету ми при цьому собі ставимо, тим краще для мас, навіть і для тих, що не зможуть зрозуміти наших теоретичних міркувань, той напрямок, яким ми прямуємо" (Кавтський „Neue Zeit", т. XIV, №3, ст. 513-514).
Увійшовши в склад австрійської соціял-демократії, Українська С.-Д. Робітнича Партія разом з програмою прийняла і той організаційний принцип, яким після Віденського Партайтаґу (1897 р.) ясно зазначались права кожної національної організації цілої партії і їх стосунки до центральних інституцій останньої. Найвищою установою партії являються по цьому принципу — спільні партійні з'їзди. Всі важливіші питання розв'язуються на цих з'їздах: вони ж затверджують і постанови окремих національних організацій, а також зміняють спільну програму, вносять до неї, коли є потреба, додатки і встановляють спільну тактику. Національні організації партії не мають права одступати од загальнопартійних постанов, хоч у сфері своєї місцевої діяльности вони користуються зовсім автономними правами. Найвищою виконавчою інституцією партії являється спільний центральний комітет (Екзекутива), що складається із представників по вибору від кожної національної організації. Такий самий принцип мала покласти в основу своєї організації і Українська Соціял-Демократична Партія. Але чи мала ж вона необхідні сили, щоб втілити в ці організаційні норми певний реальний зміст і стати справді широкою робітничою партією українського пролетаріяту ?
На це питання доведеться відповісти неґативно. Зараз після свого вступу в австрійську соціал-демократію, нова партія була досить незначною. Балакати про неї, як про певну організовану силу, в цей момент нема чого. Це власне була, рівняючи, невеличка група соціял-демократичної інтеліґенції, а почасти й робітників, що знаходила спочуття до себе серед соціялістично настроєної університетської молоді, почасти серед спролетаризованого селянства і городського українського пролетаріяту. Тісних зв'язків з цими групами, а особливо з останньою, у партії не було, як не мала вона й популярної літератури для цілей пропаґанди та аґітації. Все це треба було ще тільки починати. Партія стояла перед величезною творчою працею. Вона одночасно повинна була почати останню по всіх лініях партійної діяльности.
А між тим умовини, серед яких доводилось починати останню, були дуже і дуже несприяючі.
Спертися в початку своєї діяльности на широкі маси українського пролетаріяту по містах партія не могла через те, що, пролетаріят цей в значній мірі був опольонізований. До того ж і організація його в професіональні спілки — звичайний тип робітничої організації австрійської соціял-демократії — не могла бути переведена, бо він складав, рівняючи, не дуже значний % робітників, принаймні не настільки великий, щоб можна було закладати самостійні українські професіональні спілки. Організовувати його в культурні чи політичні спілки теж була річ нелегка через загальну некультурність та невисокий політичний рівень українського населення Галичини.
Ще більше тяжкою мусила бути партійна праця на селах. Вже через одні умовини свого життя спролетаризоване селянство не так гарно підпадає впливові організації, як сконцентрований по містах пролетаріат; до того ж на перешкоді успішній діяльності партійній стояв і брак практичного досвіду; щодо пристосованости організаційних форм партійної діяльности до специфічних умовин села. Коли ми пригадаємо ще й такі факти, як ворожнечу до соціял-демократів українських галицького духовенства з його досить великим впливом на селянські маси, та існування серед русинів різних політичних партій, з-поміж котрих деякі мали досить велику популярність, (напр., Українська Радикальна Партія) і з котрими на перших же печатках треба було вступити в боротьбу, то ми будемо мати більш-менш повний комплекс тих несприяючих умовин, серед яких доводилось починати свою діяльність молодій партії і які таїли в собі чимало різних перешкод для успішного розвитку останньої.
Звертаючись до перших кроків у діяльності партії, ми мусимо схарактеризувати її як стремління популяризувати серед широких мас українського народу основні ідеї партійної програми; і організаційно закріпити свій вплив на пролетарські елементи останнього. Засобом для цього служило видання відповідної аґітаційної літератури і влаштовування як публічних громадських зібрань (віч), так і приватних нарад (т. зв. „довірочні збори"). Коли в справі влаштовування віч і зборів партія розвиває досить жваву і продуктивну енерґію, то не можна сказати того ж самого про літературну продукцію її. Особливо непродуктивно поставлено було справу видання популярної „брошурочної" літератури, так необхідної для успіху партійної аґітації „в низах" і на перших початках. Це взагалі велика прогалина в діяльності українських соціял-демократів Австрії, загачувати яку, і досить успішно, взялися вони тільки останніми часами. Видавництво партії виявлялося у виданні партійного двотижневого органу „Воля" з 1900 року, — під редакторством М. Ганкевича, — і у відповідних випадках — аґітаційних відозв. „Воля" — особливо в перші два роки — була досить цікавим і живим органом. В заслугу редакції її треба поставити те, що вона живо відгукувалась на дневні питання громадянського життя Галичини і Австрії, освітлюючи їх з погляду інтересів українського пролетаріяту. Факти національного гніту і утисків над українською нацією з боку буржуазних кляс Галичини і австрійської бюрократії, зловжитки галицького уряду завше гостро п'ятнувались на сторінках „Волі", але, реаґуючи на такі факти, редакція ніколи не впадала в націоналістичний шовінізм, і ця риса виразно одрізняла орган українських соціял-демократів від органів інших національно-українських партій Галичини, не завше вільних од націоналістичних тонів та випадів. Виступаючи проти шовінізму, проти хворих ексцесів національного почуття серед рідного народу, „Воля" разом з тим гаряче обстоювала гасло національного увільнення української нації як одну із головних умовин для розвитку клясової самосвідомости українського пролетаріяту, і завше вимагала повної політичної та культурної автономії для русинів як найбільш зручної і відповідної форми державного життя, що дає певні юридичні ґарантії для розвитку продукційних сил країни і клясової боротьби українського пролетаріяту. Менше місця присвячував орган українських соціял-демократів аґрарній справі і зовсім мало організаційним партійним справам. Не дивлячись на ці дефекти, „Воля" була досить живим і гарно редаґованим аґітаційним органом і, безперечно, відограла велику ролю в справі збудження клясової самосвідомости українського пролетаріяту і підвищення його політичного зросту.
Куди слабше, ніж агітація, поставлена була в партійній діяльності справа організації. Заходи партії організаційно зв'язати з собою заґітованих робітників не завше давали бажані наслідки. В значній мірі це пояснюється браком більш-менш інтеліґентних і досвідчених в організаційних справах членів партії по містах і селах, почасти ж і примітивністю того типу організації, до якого звертались українські соціял-демократи Австрії в своїх заходах закріпити свої зв'язки з прихильними до них масами пролетаріяту. Полягаючи в виборі так званих „мужів довір'я", цей тип організації не забезпечував партії бажаного впливу на ті місцевості, відкіль вибирались „мужі довір'я", і не давав їй можливости спертися в дальшій своїй діяльності на дисциплініровані та організовані групи робітників. Партія розвивала свою діяльність головним чином по селах. По містах вона виявляла себе дуже слабо. Самостійної праці, щодо організації українського міського пролетаріяту, тут не провадилось сливе ніякої. На перешкоді цьому стояли причини почасти об'єктивного характеру, почасти суб'єктивного. До перших треба зарахувати страшенну трудність організовувати український пролетаріят на ґрунті одних тільки національно-політичних інтересів, зарані виключаючи інтереси економічні, оборону та захист яких останній знаходив у професіональних товариствах з ясно зазначеним польським характером. Суб'єктивні причини слабої організації українського пролетаріяту по містах полягали в невеликій кількості інтеліґентних сил у партії і в непропорціональному поділі їх по тих міських центрах, де українські робітники уявляли з себе більш-менш поважну кількість. Через це власне ті міста Галичини, де український пролетаріят складав більшість і де партія могла б розвинути успішну самостійну організаційну роботу, залишались невикористаними в партійних цілях: український пролетаріят, не знаходячи постійної піддержки з боку українських соціял-демократів у своїх економічних інтересах, volens-nolens йшов у польські організації, збільшував їхню силу і залишався загубленим матеріялом для тієї партії, яка була для нього більш близькою і рідною. Брак інтеліґентних сил у партії неґативно відбивався на діяльності останньої і по тих містах, де український пролетаріят складав національну меншість. Не маючи змоги закладати серед нього по таких містах самостійних професіональних товариств і, таким чином, керувати економічною його боротьбою, партія обмежувалась тільки політично-національною просвітою українських робітників, концентруючи її в політичних товариствах „Воля". Але не можна сказати, щоб і ця праця провадилась реґулярно та успішно. Більш-менш жваве життя помітно було в цих товариствах за перші два роки існування партії, потім наступає занепад.
Куди краще стояла справа аґітації партійної по селах. Ім'я партії серед економічно пригнічених мас селянського населення ставало синонімом боротьби і увільнення від економічного утиску. Партійні оратори, як от приміром М. Ганкевич, С. Вітик, Я. Остапчук,3 здобували собі велику популярність і були бажаними гістьми на всіх вічах та зібраннях. Збільшенню популярности партії по селах в значній мірі допомогли відомі галицькі аґрарні страйки 1902 року. Під час цих страйків українські соціял-демократи мобілізували всі свої сили: видавали в великому числі страйкові відозви; аґітатори її, серед яких чимало було університетської молоді, їздили по селах, захоплених страйковою хвилею, в багатьох містах стояли на чолі руху, викликали його там, де він ще не почався, і взагалі виявили дивне напруження сил та енерґії. Хоч знаменитий страйк закінчився тільки частковим успіхом, але українські соціял-демократи використали йото в цілях збудження класової свідомости українських селян і здобуття собі прихильників серед них. Реальним наслідком енерґійної діяльности партії під час страйку 1902 року було значне побільшення членів її, особливо із Збаразького повіту, і загальна заінтересованість нею з боку селянства.
Але, не дивлячись на це, партія мало зробила для того, щоб організаційно закріпити численні зв'язки з селом, придбані нею під час страйку, і, таким чином, одержати можливість більш-менш постійного впливу на нових своїх прихильників. Цим почасти можна з'ясувати той факт, що, хоч ідейний вплив партії і збільшився, але збільшення це не відбилось пропорціонально на зрості партії як певної організованої сили. Здавалося б, що діяльна участь українських соціял-демократів в аґрарному рухові 1902 року повинна була навчити їх багато дечому, щодо утворення більш гнучкого типу партійних організацій, пристосованих до сільських обставин, але, на жаль, організаційний досвід, одержаний партією за цей час, одзначався тими самими рисами примітивности і далі інституту „мужів довір'я" не пішов. Ось через що конференція членів партії, що відбулася в 1903 році, минула сливе безрезультатно і не зробила сливе нічого в справі внутрішнього організаційного зросту партії і збільшення політичного значення її в краю.
Ось через що і дальша діяльність партії аж до 1905 року стоїть мало не на „мертвій точці", зазначаючись де в чому підупадом і незначним функціонуванням партійних інституцій. В партії помітно деякий „отлив" із партійних організацій діяльних членів і інерція тих, що залишились. Зменшується і без того не дуже значна літературна продукція. Видавництво партійного органу „Волі" підупадає; вона виходить нереґулярно, перестає бути, паралельно із змінами в редакції, цікавою і живою і, нарешті, кінчається припиненням. Численні зв'язки з селами загублюються, і центральні інституції партії не мають змоги підтримати того становища речей в партії, яке було створене великими розрухами 1902 року.
Безперечно, що Українська С.-Д. Партія переживала поважний кризис, загальні предпосилки якого мають своє джерело в тій громадській реакції, що повстала в українській частині Галичини в наслідок надзвичайно високого напруження, виявленого українським громадянством в 1902 році (економічні страйки, боротьба за здобуття українського університету), і тих незначних реальних придбань, які мало це напруження.
Кризис загрожував досить поважними наслідками для партії, але він був, рівняючи, недовгим і змінився новим напруженням партійної діяльности, новим розвитком самої партії.
Цей новий момент в розвитку партійної діяльности українських соціял-демократів тісно зв'язаний з розвитком увільничого руху в Росії.
Хвиля революційних подій російських захопила і сусідню Австрію. Щождо Галичини, то вона була для неї вогнистою іскрою, що блискучим світом своїм освітила весь тягар неймовірного економічного становища більшої частини українського народу в Галичині, терни національної панщини і перешкоди до культурного розвитку його. Українська Галичина, це місце мук і злиднів, варварства і експлуатації, уявляло з себе сухий костер, і досить було однієї революційної іскри, щоб запалити його і викликати широкий народній рух для придбання необхідних політичних і національних прав. Конкретно цей рух прибрав форму боротьби за вселюдне виборче право в чотиричленній його формулі. Ні в якій іншій австрійській провінції не досягла ця боротьба такої інтенсивности і такого всенароднього характеру, як в Галичині, і ні одна, певно, політично-національна партія не витратила для розвитку цієї боротьби стільки енерґії та напруження, як власне партія українських соціял-демократів. Під час цього руху вона розвинулась, виросла, зміцнила свій вплив на широкі народні маси, придбала нові численні зв'язки з селом, зробила перші і досить реальні кроки для праці по містах і взагалі виявила певні тенденції до того, щоб перетворитись у справжню політичну партію робітничих мас і вийти, нарешті, із того status nascendi, в якому вона перебувала досі. З другого боку, розвиток партійної діяльности виявив чимало неґативних сторін в постановці і напрямку партійної праці і примусив партію зупинитись більш уважно над тими корективами, які могли б спричинитись до більш правильного і невпинного розвитку її. Як матеріял для становища партії в цей момент, мають велике значення стенографічні протоколи останнього з'їзду партії, що відбувся з початку 1906 року у Львові, уміщені в центральному партійному органі „Воля".
На підставі цих історичних документів ми можемо схарактеризувати Українську С.-Дем. Партію Галичини в сучасний момент, як партію українського сільського пролетаріяту і лише в незначній, рівняючи, мірі — міського. Зв'язки партії з селами настільки широкі, що подекуди вона користується сливе виключно монополією щодо впливу на пролетарські круги сільського населення, а також і на ті, що по своєму соціяльно-економічному становищу наближаються до цих кругів. До таких повітів належить між іншими Збаразький повіт (на межі з Подільською г.), де українським соціял-демократам пощастило в 1905 р. провести місцевого популярного аґітатора „хлопа" Яцка Остапчука навіть віце-маршалком повітової ради. Вплив Укр. С.-Д. Партії в Збаразькому повіті настільки великий, що на ті віча, які заряджувались нею останніми часами по селах в справі боротьби за вселюдне виборче право, приходило од 15-30 тисяч селян. Ціла Збаражчина засіяна партійними організаціями, котрі послали на останній з'їзд партії більше 40 делеґатів, між ними 2 жінки; в цій окрузі, мабуть, чи не найбільше шириться партійної літератури. Досить велику популярність партія має також в Дрогобицькому, Сокальському, Бучацькому та ін. повітах Східньої Галичини. Інтенсивну аґітацію повела партія останніми часами також по селах Буковини, створивши там окремий краєвий комітет.
Але, розвиваючи свою діяльність здебільшого по селах, українські соціял-демократи починають останніми часами працювати і по містах. В партії утворилась ціла течія, що особливе значення надає міським партійним організаціям, убачаючи в них, і цілком раціонально, поруку дальшого розвитку партійного. На останньому з'їзді членів партії прихильники цієї течії особливо обстоювали необхідність організації українського міського пролетаріяту в партійні товариства і гурти, вимагали від центральних інституцій партії, щоб вони вжили всіх заходів для цього. Яскравим виразником цієї течії виступив на з'їзді фактичний редактор „Волі" молодий, рівняючи, але енерґійний партійний діяч В. Левинський. Чимало щирих і гірких дорікань висловлено було ним на адресу цілої партії за занедбання та нехтування самостійною партійною працею серед міського пролетаріяту. Щоб повернути його до партії, організаційно зв'язати його з нею, на думку д. Левинського, треба повести сталу і енерґійну працю серед нього в напрямку програми У. С.-Д. Лише тоді, коли остання буде спиратися в своїй діяльності на організовані кадри українського організованого пролетаріяту по містах, можна сподіватися, що й робота її по селах буде більш постійною, що й розвиток цілої партії буде відбуватися більш нормально. Рахуючись, одначе, з тим фактом, що по деяких містах Східньої Галичини український пролетаріят щодо національної кількости уявляє з себе меншість, рівняючи з пролетаріятом польським і спольонізованим єврейським, і що, значить, через це серед нього не можна закладати самостійних професіональних спілок, прихильники тієї течії в партії, виразником якої виступив на з'їзді, а раніш на сторінках „Волі", В. Левинський, вимагали, щоб замість професіональних організацій, закладались організації політичні, діяльність котрих була б під контролем партії. В тих же містах, де український пролетаріят хоч і становить собою національну меншість, але разом з цим переважає національно в деяких галузях продукції інших робітників, там мусять закладатися українські професіональні організації; такі ж самі організації повинні закладатися по тих фабричних центрах, де українські робітники складають з себе більшість. Цікаво зазначити, що такий характер партійної діяльности серед українського пролетаріяту, запропонований на останньому з'їзді партії, знайшов прихильників з боку самих робітників-українців, які, погоджуючись на зазначену пропозицію, поширювали її, вимагаючи од партії, щоб вона вжила всіх засобів до того, щоб професіональні спілки видавали відповідні професіональні органи на українській мові навіть в тім разі, коли український елемент даної професіональної організації складає з себе меншість. Рахуючись з такими вимогами робітників, з'їзд ухвалив резолюцію, в якій вимагає від „Екзекутиви" (Центральний Комітет) партії покласти всі сили для задоволення настиглої потреби в утворенні українських професіональних спілок, де по об'єктивних умовинах для цього є хоч яка можливість, і в видаванні українських професіональних газет, тими професіон. організаціями, де українські робітники складають національну меншість. У першу чергу запропоновано було партійній Екзекутиві звернутися до краєвого бюра залізно-дорожних робітничих спілок в Галичині з проханням видавати орган бюра „Kolejarz" і на українській мові для робітників українців, яких чимало служить по залізницях. Нема ніякого сумніву, що партії українських соціял-демократів доведеться більш уважно приступити до роботи по різних робітничих професіональних товариствах і організації українських робітників у такий тип організації, який рекомендується згаданою вище течією партії як conditio sine qua non її нормального розвитку: за це говорить і активна ініціятива молодої течії в партії і співчуття до неї українських робітників, і потреби професіональної боротьби і, нарешті, саме життя, так що питання про самостійні професіональні українські спілки і про внесення певних корективів до постановки роботи в польських професіональних організаціях в інтересах українського елементу, являється питанням часу.
Та як би не було, з'їзд українських соціял-демократів, присвятивши чимало уваги наболілому питанню партійного життя, міг переконатись, що серед партійних членів відчувається досить міцна течія на користь того напрямку, виразником якого виступив д. Левинський, а це все являється об'єктивним показником зросту партії, нового більш інтенсивного життя в ній і порукою дальшого розвитку.
Характерним показником розвитку партії являється також потреба в розширенні літературної продукції її. З'їзд прийшов до того, що стан партійного видавництва вимагає певних реформ і щодо популярних книжок і щодо центрального органу, який ухвалено видавати щотижня, а не через два тижні, як було досі.
Але у партії після з'їзду виявилось більше ініціятиви, потреби матеріяльних засобів для кращої постановки партійного видавництва, ніж сподівався навіть з'їзд. Скоро після з'їзду місцеві партійні організації почали видавати власні органи, так, напр., в Тернополі почав виходити аґітаційний „Червоний Прапор", в Чернівцях (Буковина) цікаво редагована і жива „Земля і Воля", що з початку 1907 року перенеслась до Львова і стала центральним органом цілої партії, замість „Волі". Крім того партія заснувала в 1907 р. окреме видавництво популярних брошур — „Боротьба", що випускає свої видання кожного місяця. Збільшилось також і видавництво аґітаційних відозв з приводу різних питань і з'явищ політичного життя Австрії.
Більше уваги почала присвячувати партія і роботі серед міського пролетаріяту по більш значних центрах Східньої Галичини, закладаючи робітничі політичні товариства „Воля", які останніми часами починають засновуватись навіть і по селах. Варто також зазначити успішну діяльність партії і на Буковині, яка досі була сливе непочатим кутком щодо соціял-демократичної роботи з боку у. с.-д. Не дивлячись на те, що робота ця, як сказали ми, почалася недавно, вона вже принесла певні реальні здобутки в формі щасливо закінчених страйків, що велись під проводом українських соціял-демократів, заснування українських робітничих організацій і широкої аґітаційної діяльности членів партії по селах.
Коли ми зазначимо до поданих нами фактичних відомостів про сучасний стан Української Соціял-Демократичної Партії ще й вплив її на студентські та гімназіяльні гурти української молоді, яка останніми часами значно побільшила кадри аґітаційних, пропаґандистських та організаційних сил партії, то ми будемо мати більш-менш повний зовнішній обрис сили української робітничої партії в Австрії. Спираючись в своїй діяльності головним чином на спролетаризовані круги галицького села, вона уявляє з себе ледве чи не одиноку, після венгерської соціял-демократії, робітничу організацію в Европі сільського пролетаріяту. Прибуток інтеліґентних сил в партію, поруч із збудженням активної національної свідомости поміж українськими робітниками, що живуть у більш-менш великих центрах Східньої Галичини, одкриває для партії можливість повести с.-д. роботу і серед міського пролетаріяту вкраїнського. Власне на це то і сконцентрували тепер увагу свою і енерґію центральні інституції У. С.-Д. Партії. Наскільки можна судити по тих відомостях, які подає центральний орган партії „Земля і Воля", ті заходи, що робляться партією в цім напрямку, починають давати позитивні наслідки: число політичних партійних товариств „Воля" значно зросло за останній рік; по деяких з цих робітничих організацій, ще донедавна млявих і сливе завмерлих, помітно життя, жвавість і розширення діяльности. Число членів організацій „Воля" щодалі збільшується, а разом з цим збільшуються, з одного боку, вплив партії на пролетарські круги українського народу в Галичині і з другого — потреби самої партії. Дальший розвиток укр. соц.-демократії, помимо об'єктивних сприяючих умовин, тісно зв'язаний з внутрішнім ідейним розвитком внутрі самої партії. Пекучі потреби останнього з неминучістю висовують на порядок денний створення відповідної партійної літератури, пристосованої не тільки для потреб початкової аґітації, але й більш ґрунтовної, яка б давала поважні, науково оперті відповіді на нові різномаїті питання складного партійного життя і була б матеріялом для вироблення суцільного соціял-демократичного світогляду. Потреба в створенні поважно-наукової соц.-демократичної літератури відчувається особливо тепер, коли серед українського народу в Австрії помітно надзвичайно інтенсивне національне збудження, яке виявляється між іншим у тенденції концентрувати національні сили в міжклясові політично-національні партії і затерти ті клясові різниці, які, поділяючи український народ, як і кожен інший на певні клясові групи, становлять собою одинокий природний і логічний ґрунт для політично-національної групіровки. Відчуваючи погребу в створенні наукової партійної літератури, українські соціял-демократи, на останній своїй конференції, що відбулась у Львові в початку 1907 року, постановили звернутись до своїх товаришів в Україні російській з пропозицією спільними силами видавати науковий орган, завданням якого являється задоволення потреб обох робітничих партій українських в найширшому розумінні цього слова. Чи здійсниться швидко ця пропозиція, про це годі зараз казати. Але, приймаючи на увагу розвиток соціял-демократичного руху на Україні і зріст укр. с.-демократії, все ж можна бути певним, що питання про постійний орган український, який відбивав би в собі погляди тієї частини вкраїнського громадянства, що, не відкидаючи позитивного значення національної ідеї, вкладає в неї певний марксистський зміст, — являється питанням часу. Таким чином бажання українських соціял-демократів Австрії в створенні наукової партійної літератури, принаймні в формі періодичного видання, тісно зв'язане з розвитком Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії України російської. Поки ж українським соціял-демократам доведеться обмежуватись виданням окремих наукових збірників по різних питаннях партійної програми, особливо ж по аґрарному і по питанню в справі організації професіональних спілок. Обидва ці питання саме тепер мають велике значення для партії українських соціял-демократів і вимагають ґрунтовного порішення їх в інтересах розвитку партійної діяльности. Питання про організацію професіональних спілок виникло в партії лише останніми часами, коли українські соціял-демократи перестали обмежуватись роботою по селах і почали подекуди переносити її в міські центри Галичини та Буковини. Щождо питання аґрарного, то необхідність наукової дискусії над ним пояснюється схематичністю і нерозробленістю порішення його в програмі Загальноавстрійської Соціял-Демократичної Партії, властивими до останніх часів і для українських соціял-демократів. Тепер в партії підіймаються голоси за те, що схематичність цю треба замінити більш детальним розробленням, відповідно до індивідуальних особливостів аґрарних відносин в Галичині та Буковині.
Ми не закінчили б нашого короткого інформаційного нарису про Українську Соціял-Демократичну Партію Австрії, коли б не згадали про товариське відношення, яке виявляла партія до соціял-демократів в Україні російській. На останньому (1906 р.) з'їзді, дякуючи тому, що на ньому був делеґат від Української Соціял-Демократичяої Робітничої Партії, ці симпатії виявились в особливо урочистій формі. З'їзд присвятив окремий доклад для вияснення своєї позиції до збудження національного життя на Україні і до тих національно-політичних партій, що з'явилися на ній останніми часами. Само собою зрозуміло, що з українських партій України російської з'їзд визнав найбільш одповідною і рідною до своїх поглядів У. С.-Д. Р. П.

С. Петлюра


* „Україна", Київ, 1907 p., т. II, квітень, частина II, ст. 1-19; травень, частина II, ст. 37-48.
1 Автор, крім друкованих джерел, користувався при написанні цієї статті цінними вказівками д. В. Левинського, за що тут і приносить йому сердечну подяку.
2 У російському перекладі текст промови д. Ганкевича, вміщено в брошурі, що вийшла з передмовою М. Ратнера: ,,Дебаты по национальному вопросу на Брюнском Партайтаге Австрийской социал-Іемократии". Киев, 1906 г.
3 Останніх двох обрано тепер депутатами до віденського парляменту