|
БОРИС ГРІНЧЕНКО — „ПЕРЕД ШИРОКИМ
СВІТОМ"
П317 ст. У Києві, 1907, ц. 1
карб.
[Рецензія]
Під таким заголовком д. Грінченко, досить відомий в українській
літературі письменник, видав збірник своїх статтей, які, на думку
автора, характеризують „кілька моментів" культурно-національної
свідомости нашого народу. При цих моментах, заявляє автор, „я був
сам і бачив, як серед великої ворожої темряви помалу починала
відгортатися вікова завіса і з-за неї виривалися перші проміння".
Ілюстрації, подані автором, до пізнання цих моментів поділено в
книзі на два розділи: в першому згруповано фактичний матеріял,
котрий мусить характеризувати, як ставляться по наших селах до книги
селяни. Відповідно до цього матеріалу він має й заголовок: „Книга на
селі". Тут подано відомості про читання селянам і самими селянами
таких наших письменників: Мордовцева, Кропивницького, М. Вовчка, Г.
Барвінок, Кузьменка, Номіса, Ів. Левицького, Мирного,
Квітки-Основ'яненка, Ол. Стороженка, Ів. Котляревського,
Гулака-Артемовського, Гребінки, Глібова, Макаровського, Руданського,
Куліша, Шевченка та ін. Крім того уміщено в цьому ж таки отділі
відомості про читання селянам і селянами деяких історичних книжок, а
також про три твори світової літератури: „Антігону" Софокла,
„Вільгельма Телля" Шіллера і „Демона" Лермонтова. Другий розділ
містить в собі почасти фактичний і, до речі сказати, досить убогий
матеріял про українські театральні вистави на селі, почасти ж
теоретично-публіцистичні замітки про те, яким мусить бути театр. Не
обмежуючись подаванням одного тільки фактичного матеріялу, д.
Грінченко пояснює його, робить на підставі поданих ним відомостів
певні висновки, характеристики і виступає не тільки реґістратором
фактів культурного розвитку наших мас, але й публіцистом, а подекуди
і літературним критиком, особливо ж публіцистом. Велика частина
праці д. Грінченка присвячена, властиво, публіцистиці, а серед неї
головне місце займають уваги і міркування автора про той напрям,
якого мусить триматись українська інтеліґенція в своїй культурній
роботі, або, загальніш, про дальший напрям української науки і
культури. Питання це, як знаємо, першорядної ваги, але з праці д.
Грінченка ми не бачимо, щоб він опанував ним як слід і сказав щось
нове і переконуюче науковими арґументами.
Констатуючи ненормальний напрям „в інтелектуальній роботі трохи чи
не всіх европейських народів, а почасти і в нашій українській",
ненормальність якого виявляється в тому, що „інтеліґенція, думаючи й
роблячи, думає й робить про себе й на себе ... не дбаючи про маси, а
рахуючи тільки на людей свого кола", автор каже, що „могло б бути й
інакше", що напрям розвитку в науці і культурі міг би відбуватись і
іншим шляхом, більш корисним для широких мас народу. І на доказ
можливости такого напрямку автор наводить приклад з життя старої
Греції. „Адже старий грецький драматург, пишучи свою драму, грецький
скульптор, роблячи свою статую, вони ж завсігди рахували на широкі
маси ... і ми бачимо, що Есхіл, Софокл, Арістофан говорили не до
вибраної тільки купки людей, а до тих народніх мас, які під осяйним
небом Еллади ловили чуйним ухом кожне слово укоханих письменників"
(ст. 6). Приклад, наведений д. Грінченком, цілком недотепний. І
Софокл, і Арістофан, і Есхіл ніколи „не рахували на широкі маси",
принаймні в тім розумінні слова, як тепер. „Під осяйним небом Еллади
ловили чуйним ухом кожне слово укоханих письменників" тільки
упривілейовані кляси грецького громадянства, аристократія, вояки,
буржуазний демос тощо. Щождо широких мас народніх, то вони
позбавлені тієї втіхи, про яку так поетично говорить автор. Вже за
тих часів грецької історії, про які згадує д. Грінченко, по всіх
грецьких республіках існував інститут рабства, і ті, що належали до
цього інституту, а це були численні м а с и, не могли взяти активної
участи ні в створенні науки, культури, ні зазнавати від неї тієї
інтелектуальної втіхи, яка випадала на долю упривілейованих груп
грецького громадянства. В літературних творах Есхіла, Софокла і
Арістофана ми не знайдемо ні одного натяку на те, що вони рахували
на маси, просто через те, що кріпацьке становище цих мас вважалось
за нормальне, природне і незмінне. Од такого погляду не могли
одмовитись навіть геніяльні люди того часу, як от, приміром, Платон,
Арістотель; перший в своїй знаменитій „Республіці", що являється
нічим іншим, як ідеалізацією аристократичного ладу Спарти, признає
необхідність в державних цілях рабства, другий у своїй „Політиці"
просто заявляє: „природа творить одних людей для свободи, других —
для рабства". Таким чином, визнаючи соціяльну нерівність
різних груп громадянства, філософи і письменники старої Греції і в
своїй культуртреґерській діяльності ніколи не були такими
демократами, якими малює їх д. Грінченко.
Само собою зрозуміло, що і напрям науки і культури вже за тих часів
містив в собі ненормальний елемент, і провалля між
аристократією-інтеліґенцією і масами вже й тоді було дуже глибоке.
Та й не могло цього провалля не бути, бо воно залежало не од доброї
волі письменників того часу, а од причин соціяльного порядку: від
клясового поділу громадянства на групи, який, охоплюючи собою всі
боки життя, надавав клясовий характер проявам його і в сфері науки і
в сфері літератури, культури, творчости і т. д. Таким чином,
категорична заява д. Грінченка, що з напрямком науки і культури
„могло б бути й інакше", не відповідає історичній дійсності.
Очевидно, далі, що як напрям в розвитку громадянства на певні
соціяльні групи не зупинився, а прямує все далі, викопуючи все
більше соціяльне провалля між різними групами громадянства, то й
напрям в розвитку науки, культури буде стояти в залежності від
соціальної структури громадянства. Українське громадянство не є
виїмок, а через це і напрям в розвитку української науки буде
містити в собі певний ненормальний і небажаний в інтересах
соціяльно-покривджених груп нашого громадянства елемент. До якого
часу стоятиме справа так, на це може бути декілька відповідів, над
якими ми спинятися не будемо, але все ж таки мусимо зазначити, що та
добра воля української інтеліґенції, до якої апелює д. Грінченко,
щоб піднести українську людність з боку культури, освіти і т. і., в
значній мірі буде залежати од певних матеріяльних об'єктивних
умовин, од рівня політичного і національного розвитку її, од
клясової самосвідомости і розуміння нею тенденцій в соціяльному
розвитку українського громадянства. Про всі ці об'єктивні умовини
автор нічого не згадує, а через це і всі його заклики на роботи на
користь мас мають ідеалістично-платонічний характер і не зможуть ні
задовольнити, ні дати переконуючих конкретних директив для
діяльности свідомого своїх обов'язків активного члена українського
громадянства. Для того, щоб працювати на користь широких народніх
мас, треба знати, яким шляхом іти до цього, на що звертати увагу в
своїй діяльності, на які струни вдаряти, щоб збудити їхню
свідомість, викликати їх на живу акцію і запалити в їхніх серцях
полум'я світла й знання. На превеликий жаль, той фактичний матеріял,
який умістив д. Грінченко в своїй книзі, не дає бажаної повної
відповіді на ці запитання і, користуючись ним як ілюстраціями для
характеристики тих „кількох моментів, як серед великої ворожої
темряви помалу починала відгортатися завіса і з-за неї виривалися
перші проміння", ми не можемо уявити в яких саме пунктах скоріш
всього відгорталася ця завіса, і які проміння ховала за собою. Дуже
може бути, що тут треба винуватити не самого Грінченка, а обмаль
літературного вкраїнського матеріялу, з яким приступав він, разом з
д-ою Загірньою, до просвітної роботи на селі. Але факт залишається
фактом: картина села з його тяжким, безпросвітним життям, з його
невмирущою надією на кращу будучність, на той світ, який засяє по
темних хатах, змальована д. Грінченком неповно, а іноді просто
неправдиво.
Перш усього ми не можемо погодитись з деякими рисами тієї картини
села і селянських інтересів, як їх малює сам автор в гл[аві] „Кілька
слів на початок". Так, напр., кажучи про заробітки селян на шахтах,
автор зауважує, що молодіж ходила туди, крім того, що її тягли
матеріяльні злидні, ще й через те, що заробіток на шахтах „давав
змогу повеселитися, погуляти" . .. „Тільки цю 'культуру', повну
горілчаного духу й цинізму, і приношено з шахт, ніяких інших
культурних впливів не було" (ст. 9). Це, звичайно, вигадка, бо з
історії визвольного руху останніх років ми бачимо, що робітники тих
самих шахт брали живу участь у ньому, виявляючи цим і певний
політичний розвиток, і певну класову свідомість, і певне бажання
брати участь у державній творчості. Хай цей розвиток шахтяного
пролетаріяту виявився на скількись років пізніше, але це не значить,
що тоді, коли здибувався мало не щоденно з робітниками на шахтах д.
Грінченко, вони були тільки п'яницями та розпусниками. Коли б
уважніш, пильніш приглядався д. Грінченко до робітничого життя на
шахтах, він побачив би не тільки неґативні боки його. А коли б він
умів розуміти факти громадського життя в певному соціологічному
світі і краще уявив собі ідею еволюції, прихильником котрої
виступає, він би тоді певно згодився, що й та політична акція, в
якій жваву участь брали робітники з шахт, перш, ніж виявитися,
фіксируватись, прийняти реальні форми, мусила перебувати деякий час
в ембріональному становищі, мусила пережити перші стадії свого
зросту і визрівання, а до того ж не десь в абстракції, в емпіреях, а
в мозкові, в душі кожного робітника. Само собою зрозуміло, що
робітники з того села, про яке каже д. Грінченко, не можуть бути
виїмком. Вже одне те, що ці робітники на шахтах працюють спільно,
разом відчувають тягар того економічного становища, в яке вони
попали, разом терплять від економічної експлуатації своїх хазяїнів,
мусило спиняти їх увагу над цими реальними і дошкульними фактами
соціяльно-економічної нерівности, а далі узагальнювати ці факти і
робити з них певні висновки. Врешті все це збуджувало їхню
свідомість, і клясову, і, звичайно, культурну. Певна річ, що
підвищення і фіксирування свідомости села, з яким вони зв'язані
тисячами інтересів, не могло, отже, не мати певного культурного
впливу на селян. Це так природно, логічно, і треба тільки дивуватись
д. Грінченкові, що він не зауважив того, що мало місце в житті і
культурному розвитку селян. „Я нічого не вигадав", каже автор,
„нічого зайвого не додав темними фарбами в своїх оповіданнях ,Серед
чужих людей', .Каторжна', ,Панько', ,Батько та дочка', ,Соняшний
промінь', про той вплив, який мали ці шахти на селян". Віримо заяві
автора. Ми так само віримо і тому талановитому і захоплюючому
малюнкові з життя шахтарів, який подав нам Золя в своєму „Germinal",
і дуже може бути, що дійсність, неґативні сторони життя може були ще
грубіші. Але мусимо протестувати проти д. Грінченка, коли він каже,
що тільки одне це й було в житті робітіників-шахтарів. Більш
об'єктивний письменник, той самий Золя, разом з темними, тяжкими
фактами з життя шахтарів, малює нам і перші світлі проміння життя
робітничого, радісні риси і привабливі боки. Об'єктивні
спостереження над цими фактами, перетворені в лябораторії
артистичної суб'єктивної творчости великого світового письменника,
дають нам чудові образи світлих надій і нових творчих змагань
покривджених, приневолених людей, дають нам ілюстрації культурного
зросту їхнього, і хоть ще панує морок деґрадації, темряви і
деморалізації, що виросли, як рослина з землі, з соціяльного ладу і
соціяльного поневолення одних другими, але на темному фоні
зарисовуються світлі проміння, і удари кирок та молотів під землею
доносяться вже до нас, як вісники побіди культури.
Такі ж позитивні риси з життя шахтарів, разом з неґативними,
побачимо в творах Грушецького, Жеромського і інших письменників. І
хоч можна закинути їм, що вони занадто подекуди згущають фарби, але
зробити їм закид, що вони за цим темним фоном не добачають ясних
ліній, що вони проґавили, незначні може, але все таки позитивні
світлі моменти і риси, — ми не можемо. Д-ію ж Грінченкові, не як
красному письменнику (тут ще б можна йому вибачити, зважаючи на те,
які цілі ставить письменник, створюючи певний малюнок життя), а як
публіцистові, цей закид в праві зробити кожен читач, кожен, хто
вимагає од публіциста об'єктивности і вмілої оцінки того, про що
останній пише, а надто тоді, коли ця оцінка набирає таких, як у д.
Грінченка, категоричних і аподиктичних рис.
Далі, звертаючись до самого матеріялу, поданого автором в отділі
„Книга на селі", мусимо зазначити брак в ньому політичного і
соціяльного елементу. Про книжечки з таким змістом автор не подає
сливе ніяких відомостів: ті ж відомості, які маються занадто
уривчасті, ляпідарні і обмежені так до кількости, як і до якости. Це
— дефект, і дефект великий, матеріялу, поданого автором, бо через
нього залишається не виясненою, принаймні в книзі Грінченка, одна із
великих сторін народнього життя, а саме, сфера політичних і
соціяльних поглядів села. На брак такого матеріялу приходиться тим
більше пожалкувати, що сам автор констатує надзвичайну
заінтересованість його авдиторії книжечками на політичні та
соціяльні теми (ст. 109). Та й читаючи селянам переважно книжки
поетичного або науково-популярного змісту, автор не познайомив селян
з такими чудовими творами з української літератури, як великий
соціяльний роман Білика та Мирного „Хіба ревуть воли, як ясла
повні?", вірші з соціяльно-політичним змістом Шевченка і інших
українських письменників. Можна з певністю сказати, що читання таких
творів в значній мірі збагатило б фактичний матеріял, поданий
Грінченком, і дало б нам багато дуже цікавих фактів про те, як
ставляться селяни до кращих наших письменників, що реаґували в своїй
творчості на найближчі і наболілі народньому серцю струни. З другого
боку, такі факти могли б збагатити і арсенал відомостів про рівень
соціяльних поглядів та інтересів села. Та все ж, як не убогий той
літературний матеріял в книзі Грінченка, про який іде зараз річ, на
підставі його можна зробити висновок, що ступінь популярности
письменника українського і його творів серед наших мас стоїть в
залежності од тих тем, про які він пише, од тих питань, які він
розв'язує в своїх творах. Слухачі з авдиторії д. Грінченка вороже
ставились до Стороженка з його наскрізь панськими тенденціями і з
захопленням стежили за боротьбою „Миколи Джері" Левицького,
спочуваючи йому і оправдуючи ті методи боротьби, яких він вживав. Ми
не помилимось, коли скажемо, що ступінь популярности письменника
стоятиме в логічній залежності від його демократизму, від його
політичних симпатій і того, пронятого любов'ю до соціяльно
покривджених людей становища, на якому стоятиме письменник.
Ми не будемо спинятись над характеристикою всього матеріялу, який
зібрав Грінченко в своїй книзі, і аналізувати його особистих вражень
з життя на селі й читання селянам книжок українською мовою. Не
дивлячись на ті дефекти, про які ми згадували вище, цей матеріял все
ж цікавий, і можна тільки побажати, щоб слідком за д. Грінченком
пішли й інші спостерігачі народнього життя. Та тільки той метод,
яким вони повинні користуватися в цій справі, повинен відзначатися
більшою ясністю і клясифіцированістю. Виводи, які робить д.
Грінченко з читання селянами або селянам тієї чи іншої української
книжки, мають той дефект, що автор мало каже нам про те, до якої
соціальної групи належить його читач або слухач. Іґнорувати цього
моменту діяч культурний і письменник не може, бо інакше всі його
виводи мають занадто суб'єктивний і через це невірний характер:
соціяльним становищем певного індивідуума опреділяється комплекс
його літературних вподобань, його естетичного смаку, не кажучи вже
про політичні погляди, взагалі цілий його світогляд. Коли б цього
моменту д. Грінченко не іґнорував, певна річ, фактичний матеріял
його книги значно виграв би і з боку різномаїтости, і з боку
інтересу: він ще більше б одкрив нам ту завісу, за якою ховалася
народня темрява і з якої почали тепер визирати світлі проміння
народньої свідомости і культурного зросту вкраїнських мас. І коли б
д. Грінченко додержував цієї вимоги, його висновки відзначилися б
більшою логічністю, реальністю, не були б такими занадто вже
загальними та схематичними, якими вони видаються нам тепер, і,
нарешті, він не впадав би в такі lapsus-и, які з ним часом
трапляються. Так, приміром, кажучи про матеріял, зібраний ним для
характеристики „книги на селі" ще за 10-15 років назад, він
силкується запевнити нас, що висновки, зроблені ним на підставі того
матеріялу, будуть справедливі і для нашого часу. Не дивлячись на те,
що за цей час перейшла сила подій страшних і великих, розбуркуючи
народню думку, „селянська маса", каже автор, „щодо тієї речі, яку
зачеплено в цій книзі — красне письменство й наука — зосталася такою
самісінькою тепер, як і перед десятьма-п'ятнадцятьма роками". А так
стоятиме справа, пояснює далі автор, через те, що свідомість
селянина „розвивалася тільки в одному напрямку — в напрямку справ
політичних" (ст. 247). До більш поверхового розуміння істоти, змісту
увільничого руху, революційних подій останніх часів не можна було
додуматись! Могутня сила таких часів тим і характеризується, що вона
відбувається не тільки в сфері політичних форм державного ладу; ні,
своїм руйнуючим подихом вона вривається у всі сфери людського життя,
знищуючи дощенту одне, вносячи дух новаторства, корективи або
реформи в друге, переоцінюючи старі цінності в усіх сферах життя і
науки, особливо ж тієї галузі її, яку прийнято, по науковій
клясифікації, звати гуманітарною.
Цей руйнуючий процес відбувається, звичайно, помітніш всього в
площині політичних інтересів громадянства, але захоплює й інші, а як
головним активним діячем увільничих рухів виступає маса народня, то
очевидно, що й свідомість її росте під час таких рухів не тільки в
сфері вузької політики, себто придбання та встанови певних
горожанських прав, але й у сфері культурних інтересів. Це ясно, як
світ. І на доказ цього досить пригадати тільки численні заяви наших
українських мас про те, щоб встановлено було загальну освіту,
народню мову в школах, щоб скасовано було цензуру, а заведено волю
друку, — досить, кажу, пригадати це, щоб побачити фактичну
невірність характеристики революційної течії наших часів і
категоричного твердження д. Грінченка про те, що „хоч могучий подих
визвольної бурі сколихнув народне море, та всі його хвилі він
направив в один бік", себто в бік політики. Перед „широким світом"
говорити так занадто сміло!
Є в книжці д. Грінченка ще один момент, над яким варто було б
опинитися. Це питання про народ і інтеліґенцію. На протязі цілої
книги автор завше вертається до цього питання, кличе інтеліґенцію до
праці в інтересах народніх мас, каже про необхідність одної
літератури і для інтеліґенції і для народу, визнає необхідність
знайомства з боку народніх мас з життям інтеліґенції, але читач так
таки після прочитання книжки і не знає, що розуміти під
інтеліґенцією і який зміст вкладати в це слово. Автор признає право
керувати в справі всенародньої просвіти тільки за справжньою
національною інтеліґенцією. Але кого розуміти під цією справжньою
інтеліґенцією — не пояснює. А як інтеліґенція не уявляє з себе
чогось суцільного, чогось однакового по соціяльному становищу, по
світогляду, то, очевидно, що кожна група її буде думати, що їй
належить право керувати в справі всенародньої просвіти і провадити
її відповідно до поглядів тієї соціяльної групи, з якої вона
походить, або інтересам якої служить. Взагалі той поділ української
людности на групи, який встановляє д. Грінчевко, занадто вже
шабльонний і... не науковий.
Д. Грінченко ділить людність на два табори: інтеліґенція — з одного
боку, і народні маси — з другого. Між ними викопано глибочезне
провалля, засипати яке мусить інтеліґенція головним чином через
культурно-просвітну роботу: „був такий час", каже автор, „коли цієї
безодні не було, або вона була дуже невелика; Це було тоді, як і пан
і мужик розумів релігію одним розумінням, і віра в відьом складала
частину цього розуміння; як пан і мужик знав тільки одну поезію —
народню, тільки одну науку — ту, що її вчила сама природа" (ст. 4).
Сказано поетично, але досить темно. Необхідно було б навести більш
точні історичні дати, бо ті риси світогляду української маси, які
навів д. Грінченко, характеризують її в різні моменти історичного
існування: і тоді, коли ще не було соціяльної нерівности, і тоді,
коли вже провалля соціяльне почало роз'єднувати українські маси.
Більш науково було б, коли б д. Грінченко вживав тієї клясифікації в
справі поділу націй на групи, яка встановлена об'єктивною
соціологією, а саме: поділу на кляси. Тоді б виводи автора щодо
того, як засипати провалля, були б більш ясними і не зазначилися б
такою плутаниною, як тепер. Ставлячи прогноз про те, коли станеться
поєднання між роз'єднаними частинами нації, автор сподівається, що
це буде „на вищому ступені думки, на вищому ступені світогляду". Як
бачимо, тут немає ніякої відповіді на запитання. Автор сам не хоче
спинятися над ним, зауважуючи тільки, що досягти поєднання з масами
інтеліґенція може не знижуючись до того рівня, на якому вони стоять,
а, навпаки, піднімаючи їх угору до тих високостів, на які вже
вибилася людська думка. І тут одні слова, слова і слова — і нічого
реального: ні одної згадки про те, що дає на цю відповідь
об'єктивний аналіз соціяльних сьогочасних відносин громадянства і
тенденцій в розвитку цих відносин в будучому! Взагалі „гарних слів"
в книжці д. Грінченка чимало, подекуди вони й зміст мають живий,
переконуючий і реальний, але там, де автор хоче розв'язати питання
загального характеру, як напр., про напрям науки, культури, про
характер просвітньої роботи на селі, про інтеліґенцію і народні
маси, вони зостаються тільки словами, без ґрунту, без змісту,
показником ідеалізму і абстрактного народолюбства певних груп нашої
інтеліґенції.
І все ж, не дивлячись на це, ми вважаємо книжку д. Грінченка вартою
того, щоб познайомитись з нею. Хоч матеріял, поданий в ній, як
ілюстрації до того, як і що думають наші маси про наших
письменників, і не повний, але все ж цей матеріял має фактичну
вартість і може в деякій мірі бути показником культурного розвитку
наших мас, популярности серед них наших письменників і давати
директиви для останніх: як і що вони повинні творити, щоб стати
популярними серед цих мас та допомогти їх культурному розвитку.
Про погляди автора книжки на народній театр зараз говорити не
будемо, бо наша рецензія і без того вийшла вже занадто великою. Про
це ми поговоримо послі, у зв'язку з становищем нашого театру.
С, Петлюра
* „Україна", Київ, 1907 p., липень-серпень, т. III, частина І, ст.
237-246.
|
