|
ІВАН КРЕВЕЦЬКИЙ — „КОРИФЕЇ
РОСІЙСЬКОЇ КРИТИКИ І УКРАЇНСЬКЕ ПИСЬМЕНСТВО. І. В. Г. БЄЛІНСЬКИИ"
Львів. 33 ст. 1905.
[Рецензія]
Питання про те, як зустріла російська критика в особі визначних
своїх репрезентантів перші твори нової української літератури, має
глибокий інтерес не тільки для історика нашої літератури, але й для
цілого громадянства нашого. Чим з'ясувати ті „громи" і „блискавиці",
якими кидав в українську літературу і в таких титанів її, як
Шевченко, „неистовый" талановитий Віссаріон Бєлінський? — це справді
цікава тема, варта уваги істориків нашої літератури. Цій то темі і
присвятив д. Кревецький свою невеличку брошуру, що друкувалася раніш
на сторінках „Літературно-Наукового Вістника". Але даремне читач
шукав би в ній скінченої і науково мотивованої відповіді на
поставлені вище запитання, які, ми певні в цьому, виринають в голові
кожного, хто тільки цікавиться обопільними відносинами між
українською літературою і російською критикою. Автор такої відповіді
в своїй праці не дає. Він обмежується тільки широкими цитатами із
критичних заміток Бєлінського на твори Квітки-Основ'яненка,
Гребінки, Шевченка і, написавши цілу купу тих цитат, що кінчаються
передруком відомого листа Бєлінського до Анненкова, констатує факт
страшенної ненависти знаменитого російського критика „до
українського письменства і до його найвизначнішого репрезентанта —
Шевченка". Цитати ці, зібрані докупи, мають потроху своє значення,
як прагматичний, інформаційний матеріял для історика літератури, і
увільняють його від необхідности, в відповідних випадках,
користуватись перводжерелами, розсипаними по нумерах „Отечественных
записок" і [в] „Полном собрании сочинений Белинского" у виданні
Венґерова. Але не більше. Психологічні і соціологічні причини
„ненависти" залишаються невиясненими. Д. Кревецький, правда, ставить
запитання: „Що ж за причина тої ненависти Бєлінського до
самостійного українського культурного життя?" — але бажаної,
вичерпуючої власної відповіді на це запитання не дає. Замість цього
він знову наводить цитати із праць тих письменників, які зупинялись
над питанням про вороже відношення Бєлінського до українського
письменства і пробували сяк чи так відповісти на нього. І от, на
протязі 10 сторінок, д. Кревецький цитує дотичні місця з праці А. Н.
Пипіна „Белинский, его жизнь и переписка", Тр. Зінківського „Тарас
Шевченко в світлі европейської критики", О. Кониського „Тарас
Шевченко-Грушівський" і Драгоманова „Письмо Белинского к Гоголю". І
про збірку цих цитат треба сказати те ж саме, що ми говорили вище
про цитати з критичних заміток самого Бєлінського: за ними
залишається інформаційне значення, а за самим д. Кревецьким та
заслуга, що він старанно звів їх докупи. Та й тільки. Зробити на
підставі їх більш ширші висновки, вияснити в закінченій вже формі
питання про відносини Бєлінського до Шевченка, поставити, так би
мовити, точки над і, автор не зумів. І це в значній мірі зменшує
вагу книжки д. Кревецького, яка, таним чином не заповнює того
пустого місця, яке відчуватиметься істориком української літератури
в питанні про відносини „корифеїв російської критики до українського
письменства".
Випустивши свою статтю окремим виданням, д. Кревецький подає її, як
перший етюд в серії інших етюдів, присвячених іншим корифеям
російської критики і їх відношенню до українського письменства. Ми
хотіли б бачити в майбутніх етюдах не тільки старанні і докладні
цитати, не тільки збірку інформацій, а й пояснення прагматичного
матеріалу, філософсько-наукове освітлення його і індивідуальні
погляди самого автора, яких годі пізнати в першому етюді за
поглядами Кониського, Пипіна, Зіньківського і Драгоманова.
С. Петлюра
* „Україна", Київ, 1907 p., вересень, т. III, частина І, ст.
394-396.
|
