|
„УКРАЇНЦІ НА КУБАНІ".
НАПИСАВ Н. КАПЕЛЬГОРОДСЬКИИ*
З картою Кубанщини. Видання
товариства Просвіта у Києві.
36 ст. 1907.
[Рецензія]
Вивчення краєвої історії і сучасного становища окремих місцевостей
України поставлено у нас не геть як гарно. Ще гірше стоїть справа з
цим питанням в популярній українській літературі. Для широких
народніх мас потреба знайомитись з різними сторонами життя своєї
країни і свого народу являється пекучою потребою, задовольняти котру
лежить на обов'язку наших письменників і діячів. І коли ми зараз
бачимо тенденцію знайомити наші маси з життям і історією окремих
місцевостей, по яких вони мешкають, то такої тенденції не можна не
вітати, як гарного способу для збагачення відомостів і загального
культурно-національного освідомлення наших народніх мас. Виходячи з
цього, ми можемо тільки побажати, щоб слідком за почином д.
Капельгородського пішли й інші українські
письменники-лопуляризатори, а на українському книжному ринкові
з'явилася якмога скоріше ціла серія книжок аналогічного змісту,
присвячених вивченню в популярній формі інших українських
місцевостей.
Книжка д. Капельгородського „Українці на Кубані" не зовсім
відповідає своєму змісту. Скоріше її можна назвати короткою історією
Кубані, від початку заселення її „бувшими запорожцями", або
популярним описом сучасного становища та життя населення Кубанщини,
бо автор говорить не про одних тільки українців, а й про інші нації,
що заселяють собою територію Кубанської области. З книжки видно, що
автор добре ознайомлений з тією темою, про яку пише; мовою володіє
добре; літературу Кубані знає; форма викладу у нього легка, справді
популярна, іноді навіть поетична, — словом автор має всі дані для
того, щоб стати за гарного популяризатора і збагатити нашу убогу
„літературу для народу" цінними працями. І не дивлячись, одначе, на
це ми не могли б сказати, щоб перший його виступ в цьому напрямі міг
нас цілком задовольнити. Загальне вражіння од книжки - чогось не
закінченого, не суцільного, чогось такого, що ми схарактеризуємо
російським терміном — „скомканность". Дуже може бути, що тут вина не
самого автора, а редакційної комісії Київської Просвіти, яка на 34
сторінках 8° хотіла убгати найбільш цікавий матеріял з того, який
подав автор, і викреслювала „другорядний". Коли справа стоїть так,
можна тільки пожалкувати з такої редакційної операції. В трохи
розширеній формі брошура значно виграла б і не мала б в собі тих
дефектів, про які ми згадали вище.
Од популярної брошури не можна, звичайно, вимагати особливої повноти
і деталізації щодо розвитку теми, але ж головне, найбільш характерне
і типове мусить бути захоронене і згадане. На великий жаль, в
брошурі д. Капельгородського власне цього то головного, характерного
з історії, або сучасного становища Кубані, ми часто й не бачимо.
Наведемо декілька ілюстрацій. Оповідаючи, напр., про історію
Кубанщини, автор мало зупиняється на тих „тернах", яких довелося
зазнати пересельцям в новій країні і не тільки в боротьбі з
природою, з новими умовинами життя, але й у боротьбі з військовим
урядом та з представниками бюрократії. Ніякої згадки про активні
протести з боку чорноморських козаків проти заходів уряду силою
переселити частину козацтва на „лінію" в книжці немає, тоді як такі
факти в історії чорноморського козацтва мали місце і залишили
глибокий слід не тільки в житті, в спогадах, але і в народній
творчості. Так само не зупиняється автор і над тими сторінками з
історії чорноморського війська, які кажуть нам про боротьбу нащадків
„бувших запорожців" за демократичні форми життя проти тих форм, які
силою заводила на Кубані бюрократія. Для „читача з народу" глибокий
інтерес має хоч би й коротке, але історично правдиве оповідання про
те, як чорноморські козаки боролись за свої „козацькі привілеї", і
як ці привілеї поволі одбирались од них, а замість „вольностів" у
громадському ладі заводились форми бюрократичного ладу. Це одна із
цікавих сторінок історії чорноморського війська, і воскресити її в
пам'яті теперішніх нащадків ніколи не завадило б, бо сторінка ця, не
кажучи вже про свій історичний драматизм, одзначається такими ж
самими національними рисами, які ми зустрічаємо і в боротьбі цілого
українського народу після 1654 року, хоч, може, і в меншому маштабі.
Проминув автор і не менш цікавий момент з історії кубанського
козацтва про внутрішні відносини поміж різними групами війська, про
шкідливу ролю військової старшини в справі заведення бюрократичних
порядків серед війська і загальної деморалізації поміж населенням.
Можна б було зазначити ще декілька значних прогалин в книжці д.
Капельгородського аналогічного характеру, та ми гадаємо, що й
згаданих нами вже досить для того, щоб зробити той вивід, що
історична частина брошури д. Капельгородського має досить поважні
прогалини.
Звертаючись далі до III і IV гл., написаних більш повно, щодо
фактичного матеріялу, мусимо зазначити деякі невірності і помилки
автора. Так, напр., подаючи відомості про „гірський словесний суд",
автор нічого не згадує про певну ролю в гірському судівництві
чиновників російських, які відограють по них досить велике значення
і часто-густо вносять в них деструктивний елемент. Малюнок гірського
судівництва, поданий автором на ст. 21, не зовсім відповідає
дійсності, бо занадто він ідилічний, і читач справді може уявити, що
горяни користуються всіма правами автономного судівництва, „як
велять стародавні звичаї", — тоді як на самому ділі це буває не
завше. Не зовсім відповідають історичній дійсності і уваги автора
про те, що одбирання автономних прав од козаків почалось „за царя
Миколи". Позбавлення прав почалось значно раніш, мало не з перших
років переселення на Кубань; так само трохи неправдивим є також і те
місце брошури, де автор каже про те, що за тих же часів військовій
старшині „можна було вже й поміщиками поробитись", бо фактично
процес з'явлення поміщицького володіння на Кубані одночасний з
процесом крадіжки земель військовою старшиною (кінець ХVIIІ ст.),
котрий на офіціяльній мові носив імення „отдачи земель в вечное
владение" або „пользование". Процес цей дуже цікавий і над ним
авторові треба було спинитись уже хоч би через те, що він зв'язаний
був з досить частими конфліктами новоявлених поміщиків з військовими
станичними громадами і ширшими масами козацтва.
Гл. IV — „З чого люди живуть на Кубанщині" — хибує на брак цифр, які
додали б ще більше яскравости та виразности тому становищу, в якому
живе, приміром, голота і широкі маси так зв. „іногородніх". Язик
цифр — найбільш переконуючий і вживання його в таких, напр.,
випадках, як малювання бюджету „іногороднього", або розміри тих
податків та повинностів різних, які він мусить виплачувати, було б
до речі.
Не можемо не звернути уваги на те занадто вже „просте" пояснення,
яке він дає так розвиненому злодійству на Кубані. Виводити причини
цього лиха з одних тільки традицій та з того, що деякі місця Кубані
з давніх часів були місцем для заслання різних злочинців з козаків
та солдатів, було б занадто „упрощеним" методом пояснення соціяльних
явищ. Коли б автор згадав про більш об'єктивні причини, як
наприклад: велике число безземельних на Кубані, безробітних, разом з
невдалим порядкуванням в країні місцевої бюрократії, він не став би
так „просто" поясняти згадане явище.
Великим дефектом книжки вважаємо ми також і мовчанку автора про
форми фабричної продукції на Кубані, характерні спеціяльно для цієї
країни, про становище місцевого пролетаріяту, а також „прихожих"
робітників, здебільшого з України, які ще й до цього часу шукають
тут заробітку та кращих умов праці.
Ось ті головні дефекти брошури д. Капельгородського, які кидаються
на очі при читанні її. Вони, звичайно, не заважають їй бути досить
правдивим і вміло написаним малюнком життя „Українців на Кубані".
Хотілося б побачити цей малюнок в другому виданні більш розширеним і
повним.
С. Петлюра
*„Україна", Київ, 1907 p., жовтень, т. IV, частина І, ст. 129-132.
|
