|
ПОСМЕРТНА ЗГАДКА
Большевицька газета „Парижский
Вестник" з ЗО березня наказала довго жити. Сам „Пар. В." поясняв, що
він „тимчасово припиняється". Інші повідомляли, що „припиняється" —
„за нездарністю". Де правда — дошукуватися не цікаво. Можливо
просто, що хазяїнам осточортіло кидати в прірву „дурні гроші".
Як і інші видання большевицького змісту закордоном, так і „Пар. В."
розпочато було для розкладу еміґрації. Ми маємо враження, що мережа,
розкидана „Пар. В." з метою „уловлення душ", не дала великого лову:
піймалась невеличка як числом, так і якістю рибка. Не дивно, що
хазяїни вирішили: „игра не стоит свеч".
Навіть тоді, коли шанувати оте старе: de mortuis aut nihil, aut
bene, то й тоді прийдеться сказати, що припинена газета провадилась
нудно. З сіро-прісних вона була найординарнішою, з безталанних —
безнадійною. Читати її, навіть з обов'язку, було мукою, хоч редакція
і дбала про те, щоб розважити свого читача: „Пар. В." мав усі
відділи — хроніку, фейлетон, навіть „листи до редакції" містились, —
одним словом, все як у людей. Чи слід говорити, що матеріял до всіх
одділів підбирався по модернізованому методу дарвінського
большевицького добору? Чи варто згадувати, що на підставі цього
матеріалу, коли б тільки вірити йому, читач повинен був негайно піти
на Gare du Nord (є такий двірець в Парижі: via: Берлін — Варшава —
Москва), взяти квитка і поспішати в большевицьке Ельдорадо (СССР),
де Сталін з Калініним на кожному кроці стверджують „достижения"
соціялістичного будівництва, де Бухарін про чорне говорить „біле",
де Каменєв з „прощотами" поводиться так, як кінь у посудному склепі,
і куди І. Борщак пише листи про нічого не варту діяльність
„Тризуба". Все це: і „інформація" і „орієнтація" провадились
остільки пo-партацькому, що аж пальці було знати, остільки
„простодушно", що навіть лінотипи червоніли, бо вистачало прочитати
хоч одне число московської чи харківської газети, щоб побачити як в
дійсності виглядає оте щасливе „Ельдорадо" щодня описуване „Пар.
В.-ком". Не дивно, що читаючи „Пар. В.", навіть недосвідчений читач
відчував якусь млосність, подібну до тої, що її відчуває
непризвичаєний подорожник під час мигички на морі.
Ніби почуваючи, що швидко й мухи мертимуть у редакції від нудоти,
редакція пробувала оживити своє видання полемікою. Вона чіплялась,
як ріп'ях до штанів, до всіх своїх ворогів — мертвих, живих і
ненароджених. Але й тут їй не щастило: з „Пар. В." не полемізували,
просто через те, що з подібними виданнями не рахуються.
А проте не всі: знайшлись троє — натурально вони були українці —
свящ. Гречишкин — раз, сенатор Шелухин — два і автокефаліст
Бачинський — три, що без спеціяльної пропозиції з боку „Пар. В."
повторили на його шпальтах оту частину з обряду охрищення, де є
такий уступ: „Чи вирікаєшся сатани і всіх козней його?" —
„Вирікаюсь". — „Подуй і наплюй на нього". І всі троє по чину
сотворили, при чому перший тільки вирікся, а середульший і третій —
і виріклись, і дунули, і плюнули. Це була зворушлива картина, як три
українці в російській газеті виписували „мисліте" на тему: „і я не
я, і хата не моя". Картина варта коли не пензля Айвазовського, то
уваги архіву визволення України. Та слід проте належне віддати всім
трьом: вони, здається, гонорару за свої листи від редакції не
отримали.
Інакше стояла, очевидячки, справа з хронікерським матеріялом про
життя тутешньої колонії української. Цей матеріял досить часто
редакція містила і видно було, що репортер не мав жалю до неї. Нам
здається, що не мав він і жалю до колонії української, навпаки,
заробляв на ній і дякував, коли не Богу, (в Нього він не повинен
був, як співробітник большевицької газети, вірити), то сліпій долі,
що дає йому можливість розцінювати вартість української колонії на
кількість гонорарних рядків. Часом український матеріял містився в
„Пар. В." анонімно, іноді під ним стояли літери „И. Б." і просто
„Б.". Чи ці криптоніми належали іншому спеціялістові „Пар. В." в
українських справах, що виступав тут під псевдонімом Илько Борщак
або И. Борщак, — нам невідомо, як невідомо чи прізвище Илько Борщак
одповідає дійсній особі, чи може ця особа могла б з однаковим правом
підписуватися і И. Баршах. Традиції і закони большевицькі щодо
вживання прізвищ остільки дивовижні, що сам чорт ногу поламає,
дошукуючись, яке в дійсності прізвище тої чи іншої особи. Отже і
дійсного прізвища репортера в українських оправах дошукуватись було
б просто недоцільним. Важко ствердити, що він уважав себе
поінформованим у цих справах більше як Souverain (цей „король"
репортерів) з „Matin" в европейських справах. Поінформованість
репортера доходила, напр., до того, що він на власні очі бачив проф.
К. Маціевича в Парижі, коли цей перебував в Букарешті (не дурно ж є
російське прислів'я: ,,врет как очевидец"), а С. Петлюрі приписував
два єства: фізичне і астральне, при чому останнє завжди пило
„контрреволюційну" каву (а що якби Петлюра пив шоколяд?) і завжди на
паризьких бульварах — в кожному разі тоді, коли цього хотілось
репортерові.
Як і кожний репортер, так і репортер „Пар. В." вганявся за
сенсаціями, а часом і сам їх лускав. Найбільш улюбленою з них були:
інтервенція і гроші. Репортер точно подавав суму їх, валюту,
джерело, звідки походять, і мету, на яку вони призначаються. Деякий
час редакція поблажливо дивилась на ці витівки, але швидко, навіть
їй вони надокучили, бо сенсації про гроші, як і про інтервенції,
припинились. Репортер — не в тім'я битий — вирішив взяти реванш на
особі одного з міністрів УНР і дошукався (який нюх), що він —
дивіться, мовляв, яка ганьба — служить упаковщиком. Видко, що така
глупота не могла подобатись редакції „робітничо-селянського органу",
і вона, згадавши не так про небезпеку для лоба свого робітника, як
про ніяковість для органу робітничо-селянського дорікати чесним
шматком хліба, — більше вже таких нісенітниць не допускала. Зрештою:
яким чином міністер УНР, приневолений був заробляти фізичною працею
на життя, тоді як уряд його загрібав від невідомих благодітелів
швайцарські франки в шеститисячних цифрах, це залишилось тайною
„Пар. В.", хоч її з „дневникарського обов'язку" і передрукували
деякі галицько-українські часописи.
Чи варто згадувати, що інформації „Пар. В." з життя української
колонії пересипались „сміхоньками" й „хахоньками", супроводились
іронією, і легковажними увагами, різними лапками і знаками ? Було би
дивним, коли б їх не було, коли б репортер значну частину своїх
інформацій не висисав з пальця, або не намазував тенденційного
намулу на факти й події. Так само ніхто тут не дивувався, що „Пар.
В." нацьковував галицьких українців на наддніпрянців, тим більше, що
знайти десяток здезорієнтованих „туманів" не так уже й тяжко.
Очевидна річ, що галичанам прищеплялась ідея про те, що єдиний світ
для них — це СССР. Це було зрозуміло, коли взяти на увагу, що
спеціялісти „Пар. В." в українських справах знали євангельське:
„хвалить віл ясла хазяїна свого" з усіма його політичними соусами і
підливками. Знов же серед еміґрації завжди знайдеться десяток
„туманів", що який завгодно соус будуть смакувати.
Які саме ідеї одушевляли репортера і яким він зраджував, а на які
міняв нові, як стару хустку або порвану панчоху — дошукатися
відповіді на ці запитання в минулому репортера було важко, бо це
минуле нам не відоме.
Зате нам відомо, що інший співробітник і спеціяліст ,,Пар. В." в
українських справах, речений вище И. Борщак, мав у минулому таких
ідей багато. Але всі вони з того часу, як з'явився „Пар. В.", для
нього будь-яку цінність загубили і померкли перед світлом ідей
большевицької газети. Він став і неофітом і прозелітом їх, хоч перед
цим брав участь в: а. монархістично-гетьманській „Хліборобській
Україні", б. уенерівській „Українській Трибуні" і в.
націоналістично-дрібнобуржуазному „Ділі".
Досить їсти ковбасу (з різноманітного й непевного начіння), коли
можна споживати шинку! В цьому „афоризмові" є теж своя „ідея", як є
вона і в змаганні бути єдиним авторитетним, поза конкуренцією,
експертом щодо українських справ на сторінках „Пар. В.". Відоме
„краще бути першим на селі, ніж другим у місті" А. Чехов переіначив
на: „яка людина не хоче бути дияконом?" І Борщак став за першого
експерта і „диякона" в „Пар. В.". Він виголошував „єктенії
оглашеним", читав „возгласи вірним" і закликав „невірних", слідком
за ним, хоч і з запізненням, визнати що „немає Бога, крім Бога і
Магомет пророк його". Ми, що трохи знали минуле Борщака, аніскільки
не здивувались новому покликанню його. Хіба можна протистояти закону
еволюції? Все живе розвивається. В світі політичних ідей особливо.
Хіба можна не визнавати за нову євангелію 26 томів Леніна, коли в
Харкові сидить „уряд" УССР, що визнає ці томи за альфу й омегу свого
світогляду і навіть у справах запровадження державних домів
розпусти, готовий покликатись на відповідну цитату свого вчителя і
пророка? Ми не знаємо, чи ставши неофітом УССР і СССР, Борщак
подолав 26 томів Леніна, але він швидко засвоїв термінологію
большевицького журналіста і почав менжувати нею так, що ніби він, як
ще під стіл пішки ходив, то вже був большевиком. Дехто, стежачи за
виступами його в „Пар. В." навіть поважно припускав, що всі обіцяні
ним n+1 історичних монографій про П. Орлика, йому прийдеться
переробити в дусі нового казенного світогляду і що всі вони будуть
зведені до одної: „Гетьман Пилип Орлик, як предтеча комунізму на
Україні". Але покищо ці припущення не ствердились, і ми примушені
були читати тільки коротенькі критичні рецензії на чергові числа
„Тризуба". Віддаємо належне рецензентові: біля „Тризуба" він так
ходив, як співробітник ДПУ біля наміченої жертви: він потрошив кожне
число, трусив ним, термосив, заглядав до самого нутра, щоб виволікти
звідти уенерівський „стрихнін". І хоч у кінці такої марудної праці
Борщак приходив до висновку, що, мовляв, „Тризуб" нічого не вартий,
але своєї трудженої праці не припиняв, аж до кінця видання блаженної
пам'яті „Пар. В.". Можна думати, що так він поводився або для
спорту, абож для того, щоб мати моральне задоволення (про інші форми
його ми не поінформовані) від безкорисного посрамленія
„петлюрівщини". Ми припускаємо, що таке задоволення Борщак справді
мав. Але й ми його теж мали, тільки з іншого погляду: відомості про
„Тризуб" з „Пар. В." передруковувались большеницькими газетами на
Україні і ставали відомими там кожному, хто їх читав. Ми проти цього
нічого не мали, бо були певні, що тамошній читач зуміє прочитати їх
грамотно, змивши з них большевицько-борщаківський намул. Беручи це
на увагу, ми навіть жалкуємо, що „Пар. В." перестав видаватись, а
Борщак у ньому писати.
Треба зауважити, що Борщак містив у „Пар. В." не тільки одні
рецензії на „Тризуб", як історик він тут „пописувався" часами.
Широкий відгомін повинна б була, на наш погляд, мати його стаття про
Берестейську умову 1918 року. Автор у ній встановляв (приблизно і
схематично кажучи), що першими, хто підписав цю умову, були
українці. Це сталось так, ніби за 1/2 години перед тим, як її
підписали большевики, яким властиво кажучи й не залишалось нічого
після цього, як миритися з німцями. З статті випливала мораль: коли
б не українці, то большевицький главковерх дав би наказ наступати
проти німців (неіснуючому вже тоді російському фронтові), це раз; а
подруге: большевицький уряд перейнятий був вірністю до Антанти. Це
важно підкреслити в той час, як большевицька делеґація провадить
переговори з французами про борги і... позички.
В зв'язку з припиненням „Пар. В." ми не знаємо, куди будуть
постачати репортерську хроніку з українського життя И. Б. і просто
Б. Щождо И. Борщака, то він заздалегідь знайшов притулок: у Києві
одним з редакторів „Прол. Правди" є Щупак. Коли в „Прол. Правді" вже
почав писати Борщак, — то тут ніякого „каніферштату" не може бути.
Ніякого „каніферштату" немає і в останньому „реверансі" Борщака щодо
„Тризуба". А саме. В день припинення „Пар. В." (ЗО. III. с. р.) наш
рецензент, не вірячи очевидно паризькій пошті, подав у припиненій
газеті точну адресу „Тризуба" спеціяльно для відома . . . кого б Ви
подумали ? — А. Яблоновського з таким Post scriptum'oм: „почему
собственно говоря А. Яблоновский никогда и словом не обмолвился по
адресу, издающегося под боком 'Возрождения', 'Тризуба' ". Нас ця
турбота Борщака просто зворушила: який він дбайливий і уважний. Сам
не мав змоги з „Тризуба" потроху вивертіти (принаймні в Парижі), а
дивись: хоче, щоб хоч інші за нього це робили. То не має значення,
що „молодий большевик" звертається до старого фейлетоніста
монархістичної російської газети: там, де йде справа про боротьбу з
українською державністю, протилежні бігуни політичної думки
сходяться і розуміють один одного з півслова. Один одному допомагає,
один одного виручає, бо „при чем тут вероисповедание ?"
Отже після Борщака наш журнал чекає нова небезпека. Та ми в Бозі
надію маємо, що вона не буде для нас смертельною. Не попустив нас
Господь Борщакові з'їсти, то може, дасть Бог, що й від старого
україноїда А. Яблоновського живими зостанемось.
Нам не залишилося нічого вже говорити про українські моменти в
припиненій большевицькій газеті, хіба тільки те, що навіть вони не
спасли її від передчасної хвороби на „собачу старість".
Г. Рокитний
*„Тризуб", Париж, 1926 p., ч. 29, ст. 16-20.
|
