|
СПРАВА ПРО ПИТОМУ ВАГУ
„НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ" КОМУНІСТИЧНОЇ
ПАРТІЇ НА УКРАЇНІ...
[Передова стаття]
Париж, неділя, 9 травня 1926 року.
Справа про питому вагу „національної політики" Комуністичної Партії
на Україні в притягненні свідомих елементів української нації та її
інтеліґенції, зокрема до співпраці над будівництвом соціалістичної
держави, є в високій мірі цікавою. Самі представники Комуністичної
Партії з цього приводу не мають якоїсь однієї певної думки.
Щоправда: большевицька преса на Україні іноді святкує перемогу на
цьому „фронті" і підкреслює чергові нові „осягнення" в цьому
напрямку. Реєструє вона ретельно всякі заяви колишніх членів укр.
соціялістичних партій про їхнє „розчарування" в світогляді,
програмах і тактиці тих угруповань, до яких вони належали, і
старанно одзначає еволюцію „розчарованих" та захоплення їх ідеями
„єдиної", „правильної", мовляв би, партії, — тієї, що, тримаючи в
своїх руках диктатуру влади, не дозволяє існувати ніякій іншій
партії. Ціна таких заяв і їх політична та громадська вартість не
може нікого вводити в блуд, навіть тих, хто приневолює всякими
формами політичного та морального терору складати та оголошувати
друком подібні заяви. Справді: хіба може мати якесь значення, що,
скажемо, якийсь X чи У, колишній укр. с.-д. чи с.-р., чи ще хто
інший, політично здезорієнтувався, а морально заламався в задушливій
атмосфері quasi соціялістичіної думки, яка не визнає ніякої думки,
ніякої „конкуренції" думок, ніякого обміну і порівняння вартости їх?
Хіба більше значення має чийсь черговий стриб та скок у большевицьку
гречку? Всі такі випадки, незалежно від того, де вони трапляються,
чи по тім боці, чи по цім, є випадками індивідуального характеру.
Навіть тоді, коли героями їх виступають значні політичні діячі, як
напр., М. Грушевський, такі випадки не викликають масового
наслідування, їх ефект справляє скоріше враження хронікального
скандалу, як політичної події; скоріше свідчать про несталість
переконань і вдачі таких „героїв на час", як про непереможний вплив
на них нових ідей і принципів. Большевицька преса, звичайно, б'є в
літаври і грає на тулумбасах, як тільки довідається про подібний
„скандал". В її очах це факт великої ваги, це ніби „ідейна перемога"
над противником і значний крок наперед в напрямку знищення
„жовто-блакитної загрози" і „націоналістичної небезпеки".
І все ж, не дивлячись на персидську музику, що зчиняється круг
якогось дрібненького випадку з Савлом, що стає совітським Павлом,
проблема втягнення свідомих елементів української нації в справу
„соціалістичного будівництва" України залишається не розв'язаною в
бажаному для большевиків напрямку. Меланхолією і песимізмом завжди
згучать промови керівників КП(б)У, коли вони згадують про цю справу:
українська інтеліґенція, по їхньому авторитетному запевненню, все
вовком дивиться, все не вірить їм і живе своїми надіями на майбутнє.
Ці надії такі самі, як і в усього українського народу: вигнання
окупаційної влади з України і знищення того політичного та
соціяльного ладу, який вона силою нав'язує.
Чи значить це, що український народ, а зокрема його інтеліґенція, не
повинні використовувати для своїх цілей тієї „національної
політики", яку провадить тут окупаційна влада? Чи значить це, що
вона не повинна виривати у неї можливих уступок на тому ґрунті і не
захоплювати певних позицій, що улегшують дальший наступ її?
В тих умовинах, що утворилися за останні роки на Україні, цілковита
самоізоляція свідомих національно елементів від активної участи в
місцевому житті була б недопустимою помилкою. Скрізь і завжди у
таких випадках принцип — „з паршивої вівці хоч вовни жмут" — був
доцільним і історично обов'язуючим. Цим принципом користувалися і
поляки в колишній Росії, і чехи в давній Австрії, і хорвати в
Мадярщині. Нехай собі ворог гадає, що така „співпраця" є органічним
„втягненням у творчу працю" над здійсненням ніби спільних завдань.
Така ілюзія розсіюється при першій нагоді, зручній для сильнішої
сторони. Історичний досвід свідчить, що нею завжди ставала та, з
якою „загравали", яку „купували" уступками і яка на цих уступках в
силу вбилася, консолідувалася і до дальшого наступу для захоплення
нових позицій готувалася.
*„Тризуб", Париж, 1926 p., ч. ЗО, ст. 1-2.
|
