|
ПО ІСПИТІ НА МАТУРУ
Наслідками іспиту, що його складали
„матуранти" з харківського уряду УССР перед ЦИК-ом СССР „на ступінь
московських генерал-губернаторів „самостійної держави", вся
большевицька преса на Україні задоволена. Радіють „Вісти",
втішається „Пролетарська Правда" загальне вдоволення поділяють
„Коммунист" і „Пролетарій". Провінціяльні газети теж від них не
відстають і „високим штилем" пишуть про „казенне свято", хоч пишуть
ординарно і малограмотно. Грамотніший від усіх їх „Украинский
Экономист" (до речі, — цей орган, маючи головним своїм шефом
українця Гринька, ніяк не хоче українізуватися), висловлюючи
загальний настрій, стверджує, що резолюція, ухвалена сесією ЦИК-а
СССР з приводу доповіді Чубаря, містить в собі „цілковите одобрення
всій тій совітській праці на Україні, яка провадилась на фронтах
культурному, національному і господарчому" (ч. 96). Підбадьорений
цими похвалами, харківський „Коммунист" розписав навіть анкету з
цього приводу серед визначних учасників сесії і переказує докладно
розмови свого співробітника з ними. Можна не спинятися над
ординарними думками, висловленими головами місцевих ЦИК-ів і
Совнаркомів різних „самостійних" та „автономних" республік, бо всі
вони співають на одну ноту, і, на дванадцяте небо возносячи
„зразкову діяльність уряду УССР", запевнюють, що остання віднині
буде для них „зразком і правилам для наслідування". Такий согласний
хор дитирамбів зрозумілий: у своїх країнах представники
Туркменістану, Узбекістану, Білорущини і Закавказзя відограють
ганебну ролю, аналогічну тій, за яку в Москві хвалять Чубаря. Не
дивно, що вихваляючи уряд УССР, вони тим самим і на власну адресу
компліменти розсипають, а крім того, такі компліменти є ніби
векселем, по якому члени уряду УССР будуть платити завтра, коли
прийде черга на доповіді про діяльність урядів Білорущини чи
Узбекістану перед верховним органом СССР. В умовинах союзної
дійности подібні векселі і пишуться і виплачуються охоче: вони мало
варті, хоча б через те, що „ворона вороні клювати очі не буде". Отже
спокійно можемо пройти над інтерв'ю співробітника „Коммуниста" з
різними Червяковими (Білорущина), Миха-Цхакаями (ЗСФСР), Айтаковими
(Туркменістан) і т. д.
Цікавіша розмова згаданого співробітника з головою союзного ЦИК-а
Калініним. „Тверской рабочий-крестьянин", якого за „смекалку" і
хитреньку поведінку в дусі „мы — что, мы — ничаво", Ленін зробив
„всесоюзним старостою", який виходить сухим із води під час
партійних бур і конфліктів, тоді, як жертвою їх падають Троцький,
Зінов'єв і Каменєв, — Калінін, ця модернізована на комуністичний
кшталт персоніфікація Чеховського весільного генерала, висловив з
приводу діяльности уряду УССР кілька думок, вартих уваги. Звичайно,
і Калінін визнає „заслуги" та „осягнення" здобуті на Україні. Без
визнання не можна, особливо після прийняття офіційної резолюції, що
встановлює погляд партії на дану справу. Але, висловивши похвалу на
адресу уряду УССР, Калінін зразу ж показує, що справа не в цьому і
що, властиво кажучи, хвалити нема за що.
„Всі ці осягнення пояснюються об'єктивними даними, що є на Україні:
вдячний ґрунт, добре підсоння, безліч рік, щасливе поєднання
залізної руди з вугіллям, — все це суть сприяючі обставини для
розвитку господарства, що дозволяє нам поставити до України
підвищені вимоги" („Коммунист" з 27. IV.).
Які саме — пояснювати не треба. „Добрий ґрунт", „залізна руда з
вугіллям" краще, як що інше, конкретизують характер вимог, які „ми"
ставимо до України і які вона повинна виконати.
Читальник бачить, що „тверской рабочий", являючись сьогодні
заступником Івана Каліти в московському Кремлі, підходить до справи
реальніше, як представники „союзних" республік і зразу вглиблюється
in medias res. 3 якої речі розводитись над компліментами уряду УССР
у справі національної політики, коли „Союзу" в його завданнях
потрібні українські вугілля, руда і „добрий ґрунт"? Пощо курити
фіміям, коли без українських багатств батьківщина „тверского
рабочего" наполовину губить своє політичне і економічне значення?
Всі ці компліменти і фіміями надокучили „всесоюзному старості". Він,
очевидячки, не від того, щоб на його адресу хтось інший їх кадив,
але самому для інших воскуряти — годі часу й слів. „Я ладніший",
признається Калінін, „дивитись не на пройдений шлях, а на ті
завдання, які висовуються" щодо України.
Мусимо віддати належне сьогоднішньому найвищому представникові
Московщини — Російської Імперії, переіменованої, згідно з вимогами
часу і обставин, у Союз ССР: він знайшов належні слова і відповідний
тон для розмови з українським хамом, посланим редакцією „Коммуниста"
в Москву лизати чоботи свого пана. „Н а м" потрібні природні
багатства України. Ви їх знаєте. Отже добувайте і несіть їх „н а м"!
Коротко, але ясно. Стисло, але красномовно.
Після того, як ЦИК ухвалив резолюцію з приводу діяльности уряду УССР
і докладно розвинув т. зв. „директивну" її частину, Калінін не
уважав потрібним спинятися над новим переказом того, що „нам"
потрібно, а обмежився речевим узагальненням вже відомого. Знову
підкреслюємо, що це було зроблено доречно: говорив пан, слухав хам.
Ми хотіли б, щоб тон цієї розмови, як і зміст її, відчули не ті, про
кого наше прислів'я каже: „з хама не буде пана", а ті, хто має в
собі почуття національної чести та гідности, кому така розмова
зайвий, болючий раз нагадує про політичну залежність нашої
батьківщини від Москви та про страшний економічний визиск другою
першої.
Спинимося тепер над згаданою резолюцією, обминаючи офіційні
компліменти і фразеологію славословія з приводу національної
політики на Україні та експерименту з адміністративною реформою
(районування), переведеного харківським урядом, тим більше, що
відомо вже, що нова адміністративна система коштує дорожче, як
зруйнована, і викликала куди більше обростання бюрократичним
чиновництвом, як попередня. Перейдемо до більш цікавих уступів
резолюції, уміщених в „директивній частині". Директиви ЦИК'а до
уряду УССР містять у собі низку практичних вимог, виконати які
мусить в інтересах всього „Союзу" Українська Совітська Республіка.
Отже: „звертається увагу уряду УССР на необхідність підтримки і
розвитку української промисловости, бо промисловість металюрґічна,
вугільна і цукрова, особливо ж металюрґічна, мають першорядне
значення для всього народнього господарства Союзу ССР" („Коммунист",
ч. 95). В зв'язку з значенням цукрової промисловости для Союзу,
резолюція зокрема вимагає „звернути особливу увагу на піднесення
технічних культур, а надто тої частини сільського господарства, що
найтісніше зв'язана з виробництвом цукру". Далі резолюція згадує про
потребу будівництва на Україні шляхів, особливо під'їздних в
прикордонних районах, морських портів, помешкань і т. д., але все це
має більше декляративний характер, бо тут же резолюція згадує, що
„ні наш загальносоюзний бюджет, ні становище всієї будівельної
справи не дозволяють за всім цим поспівати". Інакше кажучи:
сподіватись уряду УССР від Союзу асигновок на здійснення мільярдної
будівельної програми нема чого. Як колись Російська Імперія, так
тепер Союз ССР, не мають звичаю „давати" Україні; обидві
призвичаїлись брати з неї; коли ж що й давалось або дається, то
тільки те, що потрібно з міркувань плянтаторсько-колоніяльної
політики. Таким чином, застереження резолюції про неможливість Союзу
дати матеріяльні засоби для здійснення будівельної програми УССР
перекреслюють реальність будь-яких виглядів у цьому обсязі, що,
звичайно, є зрозумілим, коли згадати тяжке фінансове становище
Союзу, а УССР зокрема. Де вже тут говорити про широку будівельну
програму, коли половину будівельного матеріялу, як стверджує той же
„Коммунист", бралося в минулому році для будівель на Україні не з
цегелень, а з старих або понищених самими ж большевиками будинків?
Ясна річ, що відповідні уступи резолюції, дотичні справи
будівництва, уявляють собою більше тему для майбутніх істориків, що
писатимуть монографії про нездійсненні мрії большевиків у
реставрації ними ж зруйнованого, як реальну можливість для
сучасного. Але тими вимогами, про які ми згадали, не вичерпується
реєстр домагань, поставлених всесоюзним верховним органом до уряду
УССР. Останній, крім того, повинен „з огляду на земельну тісноту і
не абияке аґрарне перенаселення, забезпечити переселення ... з
України в інші частини Союзу". Резолюція не згадує, що ця операція
потрібна Союзові для колонізації України неукраїнськими елементами.
Та таке замовчування дійсних мотивів даної справи нас не може
дивувати; зайва відвертість ніколи не була „добродітеллю" Москви в
її політиці щодо національної парцеляції України.
Немає найменшого сумніву в тому, що уряд УССР візьметься тепер,
особливо після „блискучих іспитів на матуру", за здійснення всіх тих
вимог, що їх поставила до нього сесія ЦИК-а СССР. Шестирічний досвід
верховного союзного органу в його зносинах з харківським
генерал-губернаторством міг його переконати в повній готовності
останнього покласти до ніг і в кишеню свого пана все, що здобуває з
„доброго" українського ґрунту наш селянин, що виробляє в різних
галузях української промисловости наш робітник.
Отже після натуральних іспитів, складених у Москві, харківські
„універсанти" з подвійною енерґією візьмуться „правити роги"
українському господарству. З цього погляду, резолюція Всесоюзного
ЦИК-а — страшна річ для ближчого майбутнього нашого національного
добробуту: інтереси його цілковито підпорядковані вимогам Союзу, чи
точніше — Московщини.
І все ж знаходяться в Харкові та Києві люди, серед яких вона
викликає теляче захоплення і які впадають в екстаз, коли їх хвалять
за дотеперішнє обдирання рідного народу та заохочують до роздягання
його й надалі.
Яким же каламутним мусить бути національне сумління людей, що
беруться залюбки відогравати ролю рушників матеріяльного добробуту
своєї батьківщини ? І скільки зусиль прийдеться покласти, щоб
вирівняти розтриньканий ними національний капітал України ?..
В.М.
*„Тризуб", Париж, 1926 p., ч. 32, ст. 3-6.
|
