ТВОРЧІСТЬ

ТОМ ДРУГИЙ
 

УВАГИ ПРО ЗАВДАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ*

Не можна не вітати наміру подати в українськім перекладі „Євреїв" Чірікова — отсей гарний твір одного з видатних сучасних письменників російських.
Нам хотілося б і дуже, щоб цей твір, навіяний глибокою прихильністю автора до вікового мученика-народу, став не тільки за лектуру для громадянства вкраїнського. Тричі треба побажати, щоб і сцена вкраїнська побачила в перекладі п'єсу Чірікова. Тричі треба побажати, щоб ця п'єса хоч трохи окрасила отой убогий і здебільшого застарілий вже репертуар, що й досі ще культивується на нашій сцені, панує на ній, глушить і вбиває театральну штуку вкраїнську, примушуючи плакати богиню нашого театру.
Так вона плаче ця прехороша красуня Мельпомена! Плаче розпачливими сльозами горя й великого обурення. Бо її храм краси й чистоти геть чисто закидано літературним сміттям, бо її жерці не виконують тієї творчої ролі, яку мусіли б виконувати, коли б хоч трохи розуміли завдання справжньої штуки і свою високу місію, бо українські драматурги не стоять на сторожі розвитку рідного театру і, замість артистичної живої і живучої справи, годують публіку літературною січкою, макулятурою, або — в ліпшім разі — такими творами, які стоять в гострій суперечці з вимогами нової соціяльної драми.
Величні моменти з історичної минувшости вкраїнського народу, повної драматичних епізодів, елементи соціяльної боротьби, боротьби кляс, ще більш героїчні й могутні, ще більш красиві й захоплюючі своїм змістом і своїм драматизмом, не надто тішились увагою наших драматургів, не були для них тим джерелом, відкіля б вони і самі пили та й інших напували б. Уславлена драма вкраїнська, наскрізь перейнята „щиро-народніми тенденціями", справді соціяльною-народньою не була. Вона культивувала від початку нового театру вкраїнського або етнографізм, або малювання буденного життя чи то родинного, чи більш ширшого. В творах деяких наших драматургів це малювання було досить правдивим, живим і артистично виставленим. Дехто з наших драматургів пробував було ставати на соціальний шлях в своїй літературній творчості і внести в свої твори соціяльний елемент. Але цей останній здебільшого мав епізодичний характер. Українські драматурги були синами свого віку і своєї кляси і, будучи в ліпшому разі буржуазними народолюбцями, крізь буржуазну призму пропускали в своїй творчості факти соціяльного життя і, звичайно, не могли змалювати його так, як вимагає того справжній стан речей і вимоги соціальної правди. Через се в українському театрі широкі маси народні не знаходили та й тепер ще не знаходять відгуку на свої тисячні різномаїті і наболілі потреби. Боротьба цих мас проти соціяльних кривд, проти політичного утиску була чужою для загально признаних авторитетів української драми. Не привабила уваги цих письменників і та велика боротьба, що стала тепер пануючою на арені соціяльно-політичного життя всіх країн і націй — боротьба клас. Вона знаменує собою новий фазіс в історії людскости й окремої нації, вона така глибока по своєму інтересі, вона сіє правду в стосунках людських, дає найширшу волю для виявлення і розвитку народнього генія, обіцяє зробити чоловіка вільним і могутнім, шляхом соціяльних катастроф вона має запровадити, „добро нове, життя нове у світ", зробити людей вільними, рівними і не тільки політично, національно, але й соціально ... і все ж, не дивлячись на свій драматичний характер, на свою чарівну привабливість — вона не знаходить для себе шаноби з боку вкраїнських драматургів. І навіть той, кого д. Франко назвав „першим майстром на полі української драматичної літератури", не дає в своїх творах артистичних малюнків з цієї боротьби, знайшовши, очевидно, її не вартою ні для своєї власної уваги, ні для уваги публіки.
Таке неґативне становище визначних майстрів української драматичної літератури може бути цікавим показником їх соціяльних симпатій, їх письменницького темпераменту та вдачі. Само собою зрозуміло, що і робочі маси вкраїнські і ті, що наближаються по своєму соціальному становищу до них, не можуть вважати таких письменників за своїх, за рідних і близьких до себе. Не можуть через те, що головний момент їх життя, момент боротьби цілком нехтується і не знаходить для себе відгомону з боку тих, чиє серце перш усього і більше, ніж інше, мусить битись в темп з серцем народу, чий талант і сили духові повинні допомагати здійсненню народніх змагань і втіленню їх в конкретні форми політичного, соціяльного, національного і всякого іншого характеру. Справжній письменник-артист мусить бути арфою, на якій виграє ураган тієї боротьби, яка, кажучи словами російського письменника Тана, що теж є нічим іншим, як поетичною інтерпретацією основної тези Комуністичного Маніфесту Маркса і Енґельса, являється „основой жизни", головним мотором загально-людського поступу і заслоною, за якою ховається і крізь яку вже продираються всевладно світлі проміння нового життя. Чи навчили ж і „перший майстер на полі вкраїнської драматичної літератури" і інші нотаблі вкраїнської драми, чи навчили кажу, нас іти назустріч новому життю. Чи змалювали вони нам в артистичних образах героїзм і величну красу і чари могутні тієї боротьби, чи навчили вони нас любити її, чи збуджували до неї, чи казали нам умирати, тисячу разів падати в ній, але знову і знову підніматись і йти далі, все вперед і вперед назустріч вільному сонцю нового життя? Чи змалювали в своїх драматичних творах героїв-учасників цієї великої боротьби — маси народні і революційний аванґард народньої армії — робочу клясу.
Ні, ні і ні! Такого заклику ми не знайдемо в творах „славнозвісних" письменників української драми. Ну, а щодо малювання головного драматичного героя наших днів — робітника, то нема чого й казати: даремне довелося б витратити сили, шукаючи по драмах українських цього персонажу.
Такий факт нічого, крім суму не може навіяти. І то ще, рівняючи, невелике лихо, що доводиться сумувати за письменників, що не доросли, або свідомо, через своє класове походження чи світогляд, не хочуть стати на сторожі соціяльної місії вкраїнської драми. Більший сум обгортає за саму драматичну штуку вкраїнську, за її напрям і за ту страшенну гальму, яка утворюється ним в справі загального розвитку вкраїнських мас і їх боротьби за національні і соціяльно-політичні права. Успіх останньої в значній мірі залежить не тільки від певних предпосилок матеріяльного характеру. „Для того, щоб побороти величезні соціяльні конфлікти", каже бельгійський соціяліст Дестре, „треба вжити всіх добрих бажань, треба всі сили пустити в діло. Штука і наука також повинні допомагати в цій справі... Бо наш рух вимагає остільки ж розумових і моральних реформ, оскільки й матеріяльиих”. Письменник, що не зрозумів цієї простої тези і замість того, щоб допомагати рухові, малюючи світлі моменти його, показуючи красу і велич його, заховався, як та вулитка, в шкарлупину буденного, сірого і одноманітного життя і зупиняє свою увагу над тим, що власне й не вимагає артистичного оброблення, такий письменник ніколи не буде виразником інтересів народніх, виразником тих дум і бажань, які займають головне місце в житті народу. Він плентається в хвості народніх рухів. Він не збуджує молотом артистичного слова ні народньої думки, ні акції, він присипляє першу і не кличе її на смілі верхів'я, звідкіля згучить заклик вічного протесту. Він і сам лине в болоті буденщини і інших веде на ту ж самісіньку погибель.
Та хіба таким повинен бути ідеал справжнього письменника? Це ж міщанство, тупе і обмежене, хоч може й часом „цивілізоване", міщанство буржуа, без пориваннів, без смілих вчинків, без погордливих викликів прозі життя! Міщанство не є життя. З нього гидують маси народні. Його ненавидить палкий, як вогонь, завзятий борець пролетаріат. Він, покривджений соціяльно, зневажений політично і пригноблений національно, позбавлений часто-густо можливости користуватись і зазнавати щастя освіти і різних культурних придбаннів, він любить іншу штуку, штуку соціяльну. Він вимагає від неї, щоб вона підняла його вгору від проклятої буденщини, де він почуває себе рабом, що затаїв глибоку ненависть до свого утисника, він хоче, щоб вона підняла його на верхів'я смілої думки, показала йому простори вільного і вічно буйного духа, щоб в артистичних образах подала йому синтез його різномаїтих надій і титанічних пориваннів, щоб показала йому царство слави і побідної борні, яку він провадить за здобуття цього царства. Очевидно, що тільки тоді, коли ці моменти в житті і думах пролетаріяту знайдуть собі відгомін в штуці, і артисти слова, музики, малярства, пластики і т. п. проймуться ними, зроблять їх своїми і втілять їх у відповідні артистичні форми, тільки таку штуку з широким соціальним змістом полюбить робітник, полюбить кожен, хто стоїть на так зв. соціяльних низах. Тільки таку штуку де головне місце буде займати елемент боротьби, він буде вважати за свою, близьку і органічно рідну для себе. І тільки така штука зможе відігравати ролю величезного соціяльного фактора в житті народу, бо вона тисячами непоривних ниток буде зв'язана з самим життям, бо лейтмотивом її як і самого життя народнього буде справжній елемент драми, бо, нарешті, головні завдання її будуть стояти в повній гармонії із завданням соціяльного руху. Революційний реформатор музики Ріхард Ваґнер умів дуже влучно схарактеризувати цю обопільну залежність соціяльного руху і штуки: „Штука і соціяльний рух, каже він, мають однакову мету, та ні перша ні другий не зможуть осягти її, коли не будуть іти до неї спільно. Мета ця — красивий і могутній чоловік. Хай же революція дає йому силу, а штука — красу". Не дивлячись на те, що уваги Ваґнера висловлено було ще за часів славного західньоевропейського Sturm und Drang, глибока життьова правда їх не переконала жерців української драми, і вона і тепер, так само, як і два чи три десятиліття назад, не може задовольнити, через згадані нами причини, навіть примітивних вимог, які ставлять до драматичної штуки справжні майстрі останньої.
Зазначений факт не може не завдавати глибокого суму кожному, хто заінтересований в розвитку театру вкраїнського, хто хотів би бачити в ньому силу, призначену для того, щоб допомогти масам українським інтенсифікувати соціяльний рух в наших національних межах, вчащати його темп і наближати час соціяльних конфліктів, що з неминучою логікою фактів відкривають нові перспективи вільного життя, нове царство гармонійної культури, царство могутнього і красивого чоловіка і праці, яка матиме своїм джерелом вже не проклятий обов'язок під'яремного раба, а радісну потребу повноправного з усіх боків і свідомого колективіста.
Кажуть, що театр завше буде об'єктивним покажчиком артистичного розвитку і артистичних настроїв нації в кожний певний момент її історії. Коли це вірно, ми прийдемо до дуже невтішного висновку: артистичний розвиток нашого народу стоїть ще на досить елементарному ступені, не вище і не нижче, очевидно, як і артистичний розвій майстрів драматичної штуки. Проти такого засуду можуть зараз же піднятися нарікання, що, мовляв, на перешкоді в розвитку драмя вкраїнської стояли і стоять тяжкі цензурні перепони. Ніхто, звичайно, не відкидатиме певної рації подібним виправдуванням. Що й казати: театральна цензура ламає прямі лінії і змагається завше загнати в вузькі береги схвильовану контрастами життя і бурними пориваннями вічнореволюційну думку. Але як і під ледяною кригою річки не перестає текти водяна течія, так і в підцензурному ярмі, яке б воно тяжке не було, завше можна відчути дух і настрій письменника, його ідейні симпатії і цілий комплекс його „святого святих". Само собою зрозуміло, що всі ці риси скоріше, ніж у кого іншого, виринуть на артистичному обличчі письменника-драматурга і, як на чисту воду виведуть, чи він має здатність піти на верхів'я штуки, чи у нього вистачає сил тільки на те, щоб безсильно борсатись біля її ніг. Коли ми подивимось на українських драматургів, як на барометр артистичних настроїв тієї нації, з якої вони походять і життя якої вони малюють, то ми скажемо, що барометр показує невірно, що він не відбивав на собі всього того, що відбувалось в житті нашого народу; ми скажемо, що на барометрі не помітно було визначних ознак перебоїв народнього живчика і тих бурхливих хвилюваннів, якими переповнена була душа народу і які останніми часами геть чисто залили собою всю арену народнього життя. Українські драматурги (я не кажу про ремісників, варварів і паразитів української драматичної штуки) ввесь час плекали або етнографізм, впадаючи на кожному кроці в шаржівку народніх типів, або, в ліпшому разі, малювали нам сіру одноманітну, як небо восени, прозу життя, вбійчу і притупляючу буденщину її. Навіть революційний вітер, що хуртовиною пронісся по нашій землі, не здвигнув їх з тієї мертвої точки, на якій вони впродовж цілих десятиліттів спочивали, не виніс їх з болотяних затонів буденщини на широкі простори розколисаного народнього життя. На руйнуючий все старе і спорохніле процес революції, але разом з тим на той процес, що створює нові форми життя, висовує нові сили, нових людей — наші драматурги не реаґували.
А між тим вони ще й сьогодні панують на нашій сцені. І український народ в своїй жадобі духового хліба, примушений задовольнитись або каменем, або літературним суроґатом, або такою стравою, яка не тільки не збуджує в ньому і не прибільшує його бойовничих сил, а навпаки, консервує їх на тому самому ступені, на якому вони перебували до революції. І коли ми згадаємо, що в житті нашого народу відбулися значні зміни, що свідомість його і з політичного, і з соціяльного, і з національного боку виходить з ембріонального становища і в процесі свого розвитку поступає дивовижно швидким темпом наперед, можливим лише під час революційних катастроф; коли ми, з другого боку, пригадаємо, що всі сили нашого матеріяльного, духового і інтелектуального життя мусять бути вжитими на те, щоб допомогти цьому розвитку, — то ми мусимо прийти до того висновку, що українська драматична штука, як одна із таких сил, в її сучасному становищі не може стати в пригоді в цій великій справі. Не може, як ми казали вже, через те, що вона не стоїть на висоті своєї соціяльної місії, що ні одне із колисаннів розбурханої народньої думки, ні один із поривів масового гніву не знайшов відгомону в драматичній літературі нашій і не був повернений назад народнім масам в формі артистично оброблених моментів боротьби, або палкого слова, яке будило б мертвих, додавало сили несилим, тисячами вогненних іскор запалювало б смілих до нової боротьби, до тяжких, але героїчних жертв і побідних тріюмфів.
Таке становище нашої драми і нашого театру загрожує поважними небезпеками для успішного розвою як першої, так і другого. Ще більшими небезпеками загрожує такий стан речей для розвою наших народніх мас і перш усього для вкраїнського пролетаріяту, якому театр дуже дорогий, який любить драматичну штуку, який, як і пролетаріят кожного народу, справедливо зауважив Кавтський, „шукає в драмі боротьби і дії і ставить до неї головну вимогу: дати йому можливість і духові сили піднятись понад буденні явища життя".
Я глибоко впевнений в тому, що сумне становище нашого театру і ненормальний напрям сучасної драми вкраїнської — явище часове. Об'єктивний процес в розвитку соціальних відносин на Вкраїні, нові потреби соціяльного життя мусять створити у нас і нову соціальну драму. І ця драма малюватиме нам не мертві моменти духового становища, не деталі буденного життя, не розпач або песимістичні резиґнації, не покірливість та нудні, остогидні стогнання знервованих людей, а радість життя, вічну боротьбу і красу її, красу ненастанного руху, гармонізацію її і aus einem Guss могутнього героя поступу людського — маси народні і звичайно, в першу чергу того, хто найбільше бореться за цей поступ, в чиїй боротьбі найбільш драматичних епізодів, бо все його життя є одна цілковита драма, — світлих кольорів, чарів і найбільше елементів для надхнення письменницького — вкраїнського робітника. Нова драма буде мати і своїх драматургів, що пройнявшись ідеями боротьби і гармонізації життя, дадуть нам в своїх артистичних образах синтез народніх надій, змалюють нам тих, хто боротьбою своєю хоче встановити соціяльну правду на землі, царство робочого люду, яке так потрібне всім страдальцям землі, внутрішня красота і щастя якого дає і там необхідні сили моральні для того, щоб прискорювати його. Такі письменники драматичні будуть справжніми майстрами драматичної штуки, бо їхня творчість буде стояти в повній гармонії з вимогами останньої, з вимогами соціяльного руху. І таких письменників полюблять маси народні, як люблять вони в Німеччині Шіллера, у нас — Шевченка, як люблять вони кожного „майстра" слова, згуків, малярства, пластики, в творчості котрого вони знаходять рідний для себе елемент руху, конфліктів і боротьби. Кавтський, виясняючи причини надзвичайної популярности Шіллера серед німецького пролетаріяту, каже між іншим: „В той час, коли писав Шіллер, з жагою шукали боротьби і бистрого розвою дії, а не пасивного настрою. Жоден поетичний геній не йшов в такій мірі назустріч цій потребі, як Щіллер. От в цьому то й заховано джерело могутнього впливу його, в цьому то й джерело його популярности. І його популярність ще жива серед пролетаріяту, який шукає в драмі і тепер боротьби і дії; вже минуло сто років, як помер Шіллер, — і не дивлячись на це, він залишається для пролетаріяту вічно юним". Українським драматургам треба запам’ятати ці слова великого письменника. Бо тільки пройнявшись ними, вони зможуть поставити і саму драматичну штуку на певний шлях і театр український зробити тим місцем, куди всі страдальці нашого краю будуть поспішати, щоб набратись там сил, почути в собі енерґію і бадьорість для боротьби з контрастами життя в артистичному змалюванні їх драматургом.
Застарілість п'єс українського репертуару відчувається вже громадянством нашим, і питання про оновлення його або навіть цілковиту зміну його на новий починає — щодалі — набирати все ширшого інтересу. З'являються вже навіть перші ластівки нової драми з ясно зазначеним соціяльним характером. Робляться навіть проби змалювати величні моменти російського визвольного руху і його діячів („Розгардіяш" і „Скрутна Доба" Кропивницького, „Лихоліття" Г. Хоткевича і нескінчені „Дисгармонії" В. Винниченка). Правда, вони не зовсім доладні з артистичного боку і є тільки пробами. Але все ж їх треба вітати, бо вони мають певне симптоматичне значення, як ознака нового напрямку в розвої вкраїнської штуки драматичної. Та театр кожного народу живе і розцвітає не тільки за допомогою свого ориґінального репертуару. В однаковій мірі для його розвитку потрібні і твори перекладні, твори чужоземних письменників, а надто в таку переломову фазу його розвитку, як та, що тепер він її переживає.
Власна творчість драматургів українських не здобулась ще на те, щоб в артистичних малюнках подати нам змагання наших народніх мас, героїчні моменти їх життя, артистичні проби розв'язання тих різноманітних проблем, які являються тепер для них проблемами першорядної ваги і значення. Нехай тоді приходять із своєю допомогою перекладчики і дадуть ці образи в змалюванні чужих письменників. Нехай тоді перекладні твори драматичні скрашують убогий репертуар українського театру і задовольняють потребу нашої публіки в новій драмі. То нічого, що фарби, що кольорит перекладних п'єс матиме менший національний характер. Без порівняння більше значення в даному разі має те, що ці твори, малюючи драматичні моменти з життя чужих народів, будуть збуджувати думку і наших мас, революціонізуватимуть їх на акцію, на невпинні рухи. Страждання Нахмана з „Євреїв" Чірікова викличуть глибокі спочуття у кожного, хто й не належить до тієї нації, якій волею історичної долі судилось нести тяжкий хрест утисків і насильств, бо всіх страдальців сучасного капіталістичного ладу золотою струною солідарности з'єднує одна доля, одні надії й поривання. І хоч, може, не кожен погодиться з думками Нахмана, що власне ті ліки, якими він хоче загоїти рани свого народу, справді матимуть бажані наслідки, але кожен відчує потребу вилити цілючий бальзам на ці рани.
Нам здається, що за такий бальзам для нашого театру мусять стати і перекладні п'єси чужих авторів. Звичайно, ті п'єси, де справжній драматичний елемент, елемент катастроф, конфліктів, рухів, взагалі динаміки буде головним лейтмотивом змісту, звичайно, ті п'єси, що будуть піднімати нас понад буденні явища життя в сферу боротьби, героїчних жертв і побід. Нема чого й казати про те, що найбільш відповідним для такої мети являються п'єси, де моменти соціяльної, політичної і національної боротьби пригнічених кляс громадянства стоять на першому пляні. Лише тоді, коли такі п'єси прибуватимуть до нашого театрального репертуару, можна сподіватись, що це стане на користь нашому театру; вони допоможуть реформувгти його, створити нову живу течію в театральному репертуарі, яка, злившись згодом з рідним джерелом української соціяльної драми, заллє буйним потоком застарілий і в значній частині наскрізь цвілий сьогочасний репертуар.
Лише в малих розмірах перекладна п'єса Чірікова зможе задовольнити велику потребу нашого театру в новому репертуарі. Але її треба вітати як першу ластівку в звороті українського театрального репертуару на новий шлях. То нічого, що перша проба перекладної п'єси для вкраїнського театрального репертуару — „Євреї" Чірікова — має свої дефекти, і цій п'єсі можна закинути багато дечого з артистичного боку. Більше значення має те, що ця п'єса зачіпає проблему, яку досі зовсім не чіпали українські драматурги, між тим, як вона давала себе відчувати у нас на кожному кроці і притягувала до себе увагу широких гуртів нашого громадянства. Більше значення має те, що ця п'єса збуджує в серцях глядачів глибоку любов до пригнобленої нації, викликає до страдальця щире спочуття, а до того ладу, в якому можливі хижацькі знущання над невинними жертвами, запалює гнів і ненависть. А гнів — предпосилка бурхливої акції, що має знищити лихо, в які б форми і в якій би сфері воно не виявлялось.
В інтересах більшої свідомости народніх українських мас і — перш усього — вкраїнського пролетаріяту, що стоїть один на сторожі розвою цілого нашого народу, треба побажати, щоб українська драма стала драмою боротьби, соціяльних катастроф, революційних конфліктів, щоб вона розробляла — пригадуємо аналогічні бажання талановитого російського публіциста Луначарського, висловлені ним щодо російської драми — нові теми: „боротьби, титанічних пориваннів і упертости, новаторства, то гнівного, то з ясною усмішкою" передового борця народніх мас — пролетаріяту.

Сим. Петлюра

* Передмова до п'єси Є. Чірікова „Євреї" в перекладі на українську мову Леонида Пахаревського. Київ, 1907