|
ЛИСТ ДО М. А. ШУМИЦЬКОГО
Шановний Миколо Андрійовичу!
У відповідь на В/листа від 26/Х уважаю потрібним дати Вам деякі
інформації про те, що робиться на Україні. Я підтримую через певних
людей контакт з Києвом і, хоч з запізненням, але інформації звідти
отримую. З явищ, заслуговуючих на увагу, треба перш за все згадати
про українізацію. Большевики взялись за неї з мотивів політичних: а)
щоб створити „п'ємонт" для галичан і волиняків, б) щоб ціною уступок
в справах мови перетягти до себе симпатії населення. Перший
розрахунок до певної міри оправдується: і на Волині і особливо в
Галичині симпатії до большевиків є, головним чином [через] дурну
політику поляків в справах укр[аїнських] та репресії місцевої
адміністрації в усіх майже видах національного укр[аїнського] життя.
Політичні інтенції большевиків, ширше розглядаючи їх, мають зв'язок
з українізацією в тому сенсі, що остання повинна відограти ролю
моста для проектованого ними наступу на Европу. То інша річ, що не
відомо, коли він відбудеться; треба, щоб міст був збудований хоч би
як „понтон", щоб по ньому можна було перейти далі! Серед українських
елементів є певний відсоток, що навіть в цій провокації бачить
можливість деяку для здійснення національних змагань. Політична
наївність припускає, що під час боротьби большевиків з поляками може
відбутись об'єднання українських земель, хай, „мовляв", під прапором
СССР і за допомогою Червоної Армії, до якої повинні вступати
українці. Пропаґанда в цьому напрямку провадиться деякими
большевицькими аґентами на еміґрації, особливо після того, як Ю.
Тютюнник перейшов на бік большевиків, публічно принісши покуту в
своїх гріхах. У зв'язку з цим галичани, покликані до польського
війська, тікають на той бік Збруча і вступають до Червоної Армії, а
більш інтеліґентні — до Школи Червоних Старшин в Харкові переважно
української по своєму складу. Великий % українців мається в першому
кінному корпусі (Прімакова), що стоїть в районі
Фастова-Козятина-Житомира і в другому (Котовського), що розташований
в районі Вінниці. Большевицькі аґенти ширять чутки про те, що
майбутня мобілізація буде територіяльною і таким чином, мовляв,
створена буде українська червона армія. В зв'язку з загальним пляном
большевики переводять українізацію школи і діловодства. В деяких
установах ця справа провадиться з енерґією, але наші кореспонденти
рекомендують ставитись до цього з застереженням, бо одночасно
ректора Укр[аїнського] Унів[ерситету] проф. Корчака-Чепурківського
вислали з Києва на північ, а у вищих школах, принаймні в більшій
половині їх як от політехнікум тощо, до українізації не можуть
приступити, бо немає відповідних професорських сил.
Взагалі справа українізації справляє враження певного тактичного
ходу з боку большевиків, коли він не дасть бажаних наслідків, то про
нього швидко забудуть, як це було з електрифікацією. Коли, звичайно,
за цей час українські елементи не використають це глибше, так, щоб
большевики не могли їх вибити з придбаних позицій. Характерно те, що
одночасно з уступками в справах мови, Москва позбавила УССР останніх
ознак державної самостійности: а) всі установи, що реґулюють
господарчі відносини України перенесено в Москву, звідки місцеві
виконавчі інституції і отримують безпосередньо директиви, а не через
Укр[аїнський] Совнарком; б) українське посольство в Польщі скасовано
і об'єднано з російським, те саме і по інших місцях; в) у зв'язку з
цим касується і польське посольство в Харкові, де залишається
звичайний консулят. І після цього всього, знаходяться українці, що
надають велике значення большевицькій українізації і вбачають в ній
здійснення державних ідеалів нації?! Наші кореспонденти
характеризують внутрішню ситуацію на Україні як таку, що не відомо
власне чим тримаються большевики. На їх думку, малий зовнішній удар
потяг би за собою завалення всього большевицького збудування. Та як
на цей удар не заноситься, то по містах на Україні у декого
з'являється думка, що або „сильнее кошки зверя нет", або, що Европі
немає ніякого діла до того, що твориться в Росії і на Україні. Маючи
певні інформації про роботу на низах, я приходжу до висновку, що
„верхи не знають що творять низи" і навпаки. Потрібен певний час,
щоб ця розірваність була полагоджена, а при умовинах большевицького
шпіонажу тяжко це зробити. Цікаво зазначити, що большевики в
Варшаві, в Кишиневі та Букарешті провадили дуже енерґійні заходи,
щоб створити quasi повстанчі організації з наших інтернованих, щоб:
1) мати матеріал для загострення стосунків на кордоні і 2) розкрити
на Україні повстанчі організації. Заходи ці своєчасно були
розгадані. Наскільки поважно можна говорити про ближчі мілітарні
події з боку большевиків, це інша річ. Рішаючим моментом тут буде
сила і розгін комуністичного руху в Німеччині, в що я не дуже вірю.
А проте большевики на всякий „пожарный случай" три тижні тому
пропустили І кінну дивізію в Литву і то через польський коридор
(протягом ЗО верст) та так зручно, що польська прикордонна охорона і
не зауважила цього маршу, а тільки тоді прийшла до себе, коли
дивізія перейшла литовський кордон.
Большевицький дипломат Копп, що приїхав оце до Польщі, вимагав
видалення мого з Польщі і скорпіонів для тутешньої еміґрації. Не
знаю, чим скінчаться його переговори в справі транзиту з Сов. Росії
до Німеччини, але місцева ліва преса б'є на ґвалт, що Копп
домагається військових перевозок через Польщу для пролетарської
Німеччини.
Тим часом всього кращого.
П.
3/ХІ 1923 р.
*Друкується з фотокопії, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Петлюри
в Парижі, ориґінал — у М. Шумицького.
|
