|
ЛИСТ ДО В. КЕДРОВСЬКОГО
Вельмишановний Володимире!
Ваш лист не застав мене в Женеві; бо я тим часом, поки Ви були
хворі, переїхав до Парижу, де зараз і перебуваю.
Перш за все мушу висловити Вам своє найщиріше співчуття і жаль з
приводу того нещастя, що трапилось з Вами. Слава Богу, що не
скоїлось з Вами чогось страшнішого і небезпечнішого. Бажаю Вам
якнайбільшого успіху в переборенні нових труднощів, які стоять на
Вашому шляху після нещасного випадку. Хочеться вірити, що Ваша
енерґія допоможе Вам в цьому напрямку.
Ви такими чорними фарбами малюєте українське життя в Америці, що
мені тяжко було б звідси висловлювати свої міркування щодо окремих
реальних завдань з обсягу української національної політики, які я
уважав би доцільним переводити на україно-американському ґрунті.
Після поданих Вами інформацій, я приходжу до висновку, що українська
еміґрація в Америці ледве чи колись відограє ту ролю, що її
відограли в житті своїх країн ірляндці-еміґранти, латиші і навіть
поляки. І все ж я гадаю, що з погляду загальноукраїнського ті
завдання, що їх я зформулював у своєму попередньому листі,
залишаються теоретично правильними і національно-потрібіними,
незалежно навіть од того, чи будуть вони зреалізовані. Національна
програма, в її практичній частині, мусить бути зформульована і
охоплювати собою завдання, що торкаються всіх частин нації, де б
вони не були і в якому стані свідомости національної не перебували.
Інша річ, чи та частина цієї програми, що припадає в даному разі на
„американців" наших, буде виконана. Інтереси нації вимагають не
вичеркувати з її рядів навіть тих, що найбільш виявляють
„блудливости", фарисейства і созвучних їм рис, так докладно і
кольорово перерахованих Вами. Національно чесний діяч на місці, на
підставі власних спостережень і досвіду, може встановити, за що з
тієї програми можна братись, а над чим згори хреста можна ставити! З
огляду на це, я з інтересом буду чекати од Вас вістей про здійснення
(хоча б часткове) тих завдань, які Ви поставили собі в діяльності
Вашій на українсько-американському ґрунті.
Певне зацікавлення і, коли хочете, моральне задоволення викликали у
мене ті рядки Вашого листа, де Ви характеризуєте як саму особу
архиєп. І. Теодоровича, так і напрям його діяльности. Дай Бог, щоб
збулись і ті пророкування, що Ви висловлюєте на майбутнє, чекаючи
від пастирської праці архиєпископа певних наслідків і для
національної справи, і то не тільки в Америці, але й на Великій
Україні. Висловлене Вами про арх. Теодоровича дає мені певну
підставу переказати деякі мої міркування з приводу тієї праці, в
обсягу якої Теодорович міг би зробити чимало корисного для розвитку,
скріплення, українського церковного руху, а тим самим і для
загальнонаціональної справи. Можливо, що все те, що я далі буду
висловлювати, і сам архиєпископ має на увазі. Тоді тим краще буде,
бо означатиме солідарність поглядів, що випливають з мотивів
подвійної природи: з церковно-релігійних і державних. Перші мають
превалюючу вагу для архиєпископа, друга категорія керує мною, як в
оцінці сучасного становища нашої Автокефальної Церкви, так і в тих
вимогах до їх проводирів, що я, як державник, уважаю необхідним до
них ставити.
Величезної національної заслуги за нашою Церквою не можна одкидати.
Всі відомості, що йдуть з України, чи то од „наших" людей, чи то од
ворогів наших, чи просто від безсторонніх обсерваторів, стверджують
ролю Української Церкви, як актуального чинника в національному
українському рухові взагалі. Ще недавно один дипломат однієї з
кавказьких республік оповідав мені про те, з яким інтересом у
французькому Міністерстві Закорд. Справ розпитували його про цей
рух, бажаючи ніби перевірити ті відомості, що поступають до нього
почасти з українських джерел, а почасти — з власних. Навіть останні,
як бачите, примушені звернути увагу на це явище українського життя,
хоч Ви знаєте, які індиферентні французи взагалі щодо справ
релігійних. Отже Українська Церква — це великий позитивний чинник
національного життя. Але є дуже багато оцих „але". Наша Церква —
організм ще не скристалізований; переживає вона процеси, які Бог-зна
чим ще скінчаться (Дай Бог, щоб не виллялись води в форму
сектантського гуртківства); внутрішня дисципліна її (а це річ дуже
важлива) ще не міцна; теологічна ідеологія її майже не розпочата,
науково необґрунтована, а тому й саме правне (канонічне) становище
її і сьогодні викликає цілий ряд заперечень, а в майбутньому може
зашкодити їй знайти рівне місце з іншими созвучними церквами.
Українській Церкві треба ще великої праці над собою, щоб вона могла
стати і внутрішньо міцною і імпонувати на[зо]вні своєю ієрархічною
організованістю та многогранністю свого духовного життя.
Тим часом уже тепер, коли вона ще не скріпилась, їй загрожують
небезпеки з боку інших чинників релігійних. Мій ніколи не повинні
іґнорувати небезпеки католицької пропаґанди, штундизму, баптизму і
всяких інших „ізмів". Он навіть П. Крат хоче використати сучасний
стан нашої церкви для того, щоб защепити їй „бацилу" американського
„євангелизму". Римський „престол" (чи як назвав його один укр.
філолог „римське сідало") витрачає спеціяльні фонди для пропаґанди
прозелітизму на Україні. Одним словом, кожний хоче урвати
„українські" душі і перехристити їх на свою віру. З національного
боку все річ небажана і небезпечна, бо вона заважає внутрішній
консолідації української нації. Не перебільшуючи цих небезпек, але й
не зменшуючи їх, я гадаю, що архипастирям нашої Церкви треба
розвинути якнайширшу діяльність в ділянці створення тих цінностей,
за допомогою яких процес внутрішнього зміцнення Церкви відбувався б
нормально без тих хиб та браків, які характеризують сучасне
будівництво церковного життя на Україні. Звертає на себе увагу брак
і популярної духовної літератури і солідних наукових джерел для
освіти і самоосвіти теологічного характеру. Причини цього явища
зрозумілі і ледве чи усунені будуть доки панує на Україні влада, що
метою своєю ставить культ безбожности. Ні режим цієї влади, ні
політика її не дають ніяких надій на те, що в цьому напрямку наша
Церква може задовольнити потреби в спеціяльній літературі. Отож мені
здається, що архиєпископ Теодорович повинен звернути на це увагу і
близько до серця взяти виконання того обов'язку, що падає в цій
справі виключно на нього, з огляду на спеціяльні умовини, серед яких
проходить його пастирська діяльність. Він мусить знати, що саме
треба в цій галузі для Української Церкви і приступити до
задоволення, шляхом видання відповідних книжок, згаданої потреби.
Звичайно, заходи в цьому напрямку реально можливі тільки тоді, коли
автокефальна паства архиєпископа в Америці та Канаді зрозуміє не
лише церковну, а й національну вагу цієї справи і з жертв своїх
утворить хоч невеликий фонд для видання згаданої літератури.
Оскільки я знаю, церковно-релігійної літератури на Україні майже не
видається. Через це неосвіченість і пастви і пастирів нашої
Автокефальної Церкви може таїти в собі небажані небезпечні
можливості для нормального розвитку Церкви на Україні. Підкреслюючи
необхідність такої допомоги справі нашої Церкви з Америки, я і тут
не роблю собі великих ілюзій, але краще хоч щось, ніж нічого!
Друга справа, про яку Ви з таким розпачем говорите і про яку я хотів
би свою пораду Вам дати, це справа про учителів та учительок
наддніпрянців. Чи не можна б було горю цьому допомогти таким шляхом,
яким скористувався свящ. Білон? Себто, щоб заінтересовані інституції
виписали собі з-поміж еміґрантів відповідні педагогічні сили,
діставши раніш для них і дозвіл на в'їзд і шіф-карти. Я гадаю, що
охочі знайшлися б. Чи може ця комбінація не реальна?
Дякую за інформації про „Конґрес". Резолюції його читав, як читав і
про „присягу". Враження від них — цілком певне. Жаль бере, що не
маємо преси, де б оцей ідіотизм можна було як слід скваліфікувати!
Не знаю, чи правдивий текст присяги отих дурнів, що присягалися, бо
справляє враження він якоїсь сумішки божевільства з святотатством.
Оголошено його було в „Укр. Прапорі" і „Ділі".
З тих новин, що можу Вам подати з нашого життя, спинюсь на таких:
1) II Інтернаціонал (засідання екзекутиви було в Лондоні в половині
жовтня) хотів було винести резолюцію (під впливом Адлера),
засуджуючу повстання в Росії, бо вони, мовляв, потягнуть за собою
контрреволюцію. Резолюція була знята, але самий факт — характерний.
Він свідчить, що у діячів II Інтернаціоналу немає досить смальцю в
голові.
2) Пройшла добре конференція нашої еміґрації в Румунії. Настрій там
морально здоровий і діловий. Винесла, правда, конференція резолюцію
про утворення „єдиного еміґраційного центру". Але я думаю, що
комбінація з ним має платонічно-теоретичний характер.
3) В Парижі 3-4 січня має відбутись перша конференція тутешньої
нашої еміґрації, що мусить обрати і свій комітет. Організація
конференції в руках певних. Але є елементи, що бунтують, граються в
опозицію і самі не знають чого хочуть. До цієї опозиції належать і
обидва Удовиченки. В основі опозиції лежать персональні амбіції. Це
люди дезорієнтовані: старший „брат" цілком незрівноважена людина,
молодший має претенсії, що не виправдуються інтелектуальним
„багажем". От собі генеральська амбіція та й більш нічого. Є тут і
чоловіка з шість „большевиків", на чолі з Борщаком, який будучи по
суті гетьманцем і взагалі морально брудною людиною, хоче виманити
гроші у большевицького посольства. Але я гадаю, що морально здорова
частина місцевої еміґрації переможе розкладові елементи і надасть
майбутній центральній (місцевій) інституції певний з національного
погляду напрям. До Парижу приїхав і Токаржевський з жінкою. Отож,
разом з ним, М. Шумицьким та Прокоповичем, намітив деякий плян
праці. Не знаю тільки, що пощастить тут зробити, бо власне зараз у
Франції така „каша", така „саламаха", що хто його знає, як її й
„расхлебают" французи.
4) Ось кілька рисочок до тутешньої ситуації: комуністична пропаґанда
провадиться відверто. Уряд цього не забороняє, бо здається, більше
боїться „правого" руху, як комуністичного. Оця яловість,
„непротивлення злу" з боку сучасного уряду
(радикально-соціялістичного) витворює на[зо]вні враження своєрідної
„керенщини", а в суті діла дає змогу зміцнюватись комуністам. В
палаті їхні депутати просто заявляють про те, що вони з своїми
ворогами політичними будуть розправлятись за допомогою рушниць, а в
школах їхні аґенти організують, теж одверто, „комсомольців". Я живу
ніби на паризькій „Борщагівці" або „Деміївці" і бачу, як ці діти
марширують в червоних беретах з відзнаками серпа та молота на лобі!
Не дивно, що отой „правий" рух теж тут зростає, а патріотичні
елементи виносять резолюції про необхідність влади одної особи і
організуються до вуличної боротьби з комуністами. Не знаю, чи дійде
до неї, але взагалі кажучи, ситуація тут мені дуже не подобається
своєю політичною розхристаністю і „вибуховістю". Хібащо прихід до
влади опозиції (правої) покладе край загальній нервовості і
непевності. Тільки ж на це сподіватись немає надій, бо в Палаті
Депутатів більшість складають соціялістично-радикальні елементи, а
ціну їм невисоку можна дати, особливо ж у переходових моментах. На
розпуск Палати теж не можна сподіватись, бо такої „практики" у
французів немає. Вони, як Ви знаєте, іншу практику собі виробили:
цілком нищити дану владу, а представників її або розстрілювати або
на гільйотину посилати!
В кінці цього листа хочу Вам подати одну інформацію про життя на
Україні. Отже там заклався Союз Боротьби за Самостійну Україну, до
складу якого увіходять люди різних партійних переконань від
соціялістів до гетьманців включно. Спільним для них є неґативне
відношення до совєтів і просто вороже до московського „начала" на
Україні, в чому б воно не виявлялось. Характерно, що цей Союз навіть
закордон (большевицькою поштою) переслав декому з наших громадян
свої відозви „для інформації". Практична діяльність його виявляється
не тільки в організаційній підготовчій праці, а і в терористичних
актах, направлених на аґентів большевицької влади. На жаль, я зараз
не маю в руках цієї відозви, щоб переслати її Вам. Далі про це
подбаю. Поруч з цією організацією існує нова — називається Укр
[аїнська] Народня Партія — з аналогічними Союзові завданнями.
Після перевірки ця „партія" є фактично філією Союзу сама про це не
знаючи. Далі цей зв'язок буде полагоджений. Очевидна річ, що і ця
„партія", і Союз Боротьби за Самостійну Україну залишаються вірними
старим прапорам і довідатись їм про варіятства з присягою деяких
американських Січей Скоропадському було би більш, ніж дивним.
Тим часом бажаю Вам всього кращого. Буду радий довідатись про те, що
Вам пощастило перебороти труднощі, що випливали для Вас з нещасного
випадку.
Передає Вам привіт В. К. Прокопович.
З правдивою повагою і привітом
П.
ЗО. XII. 1924 р.
P. S. Пересилаю Вам мої новорічні побажання.
Адресуйте: M-eur Nikolas Choumitcky (Pour Profes).
78 Rue Gay Lussak. Paris Ve, France.
* Друкується з ориґіналу, що зберігається в Архіві-Бібліотеці УПЦ у
Саут Бавнд Бруку, Н. Дж.
|
