ТВОРЧІСТЬ

ТОМ ДРУГИЙ
 

УРИВКИ З ЛИСТА ДО ДВОХ УКРАЇНЦІВ У КАНАДІ

... Ваш відгук обов'язує мене поінформувати Вас коротко про деякі з тих думок, яким я надаю сьогодні особливо актуальне значення.
Головною причиною, що вплинула на сучасне становище української нації, була і залишається її незорганізованість та непідготованість до державного будівництва . . . Коли нація організована, вона переборює уємне значення несприяючих чинників і дає собі раду навіть з більшими труднощами, як ті, що мала наша нація в 1917-1920 pp. Наша нація, беручи справу об'єктивно, і не могла ці труднощі перебороти. Такий вислід з наших змагань 1917-1920 pp., який ми маємо сьогодні, не може ні дивувати, ні викликувати зневір'я щодо майбутнього у кожного, хто має чуття дійсности і, яка б вона не була тяжкою, уміє відчути та знайти в ній животворчі і реальні елементи для дальшої праці в напрямку здійснення національного ідеалу.
Я належав до тих діячів, що не переоцінювали потенцій нашого народу у 1917-1920 pp., але уважали обов'язком ті потенції розвивати і кристалізувати. Я уважаю, що лише в процесі кривавої боротьби, шляхом великих жертв і „великої крови" наш народ може заслужити собі право на самостійне державне життя. Бо тільки кров, пролита в оборону великої ідеї, може зробити цю ідею рідною для народу, зрозумілою для нього, дорогою і святою остільки, що він не заспокоїться доти, поки не побачить її зреалізованою у великому чині і реальному факті.
Я не знаю більше тривкого цементу, що зв'язує розпорошені сили нації, як знову ж таки кров, пролита нею для своєї національної ідеї. Я не знаю нічого сильнішого, нічого більш творчого для повстання леґенди і традиції — цих іраціональних елементів будівництва держави — як знову ж таки кров, але кров пролита свідомо, кров своя і чужа — ворожа. Без крови немає нації, принаймні нації модерної, організованої нації. . . Але я не знаю нічого більш злочинного, більш обурюючого, більш шкідливого для нації та її боротьби за свою національну ідею, коли ця кров проливається по-дурному, без найменшої надії на те, що від пролиття крови буде користь.
От через те я з великою тривогою думаю про майбутнє, шукаючи засобів для того, щоб не допустити до несвоєчасного, неекономного, а через це страшенно небезпечного для державної майбутности нашої нації, пролиття крови. Очевидна річ, що такі переживання суть властиві не мені одному, а кожному патріотові і кожному одповідальному українському діячеві. Всі ми не хочемо марнотратства національних сил, бо воно завжди допроваджує до самознищення і самовиснаження. Та, думаючи так, ми не однаково уявляємо собі ті реальні можливості, ті засоби і шляхи, за допомогою яких ми змогли б уникнути згаданого вгорі „дурного" пролиття національної крови.
Коли стисло зформулювати в певних політичних тезах мої думки з цього приводу, то вони зводяться до слідуючого:
а) шлях української державности йде через Київ, а не через якесь інше місто України.
б)Українська нація, беручи на увагу її етнографічне розташування, її етнографічно-стратегічне становище під час боротьби за свою державність, систему політичних союзів між сусідніми державами і систему міжнародніх відносин, в яких ця боротьба буде провадитися, не в стані буде, навіть при наявності найбільш сприяючих чинників, здійснити ідеалу соборности української держави (в першому періоді боротьби і будівництва державного) .. .
в) Програма будівництва української держави вимагає певної послідовности; максималістичні завдання, коли за проведення їх взятися на всіх землях етнографічного розташування української нації одночасно, будуть перекреслені життям і тою відпорною силою, що її протиставлять Україні сусідні держави та союзники останніх. Під натиском цієї сили і вся програма може бути перекреслена. Це загрожує розбиттям і депресією національних сил на довший час, отож і державні наші змагання можуть кінчитися катастрофою.
г) Основною передумовою будівництва української держави (в новому ренесансі його) є усвідомлення тези, що метрополія держави і її територіяльна та стратегічна база мусить бути спочатку утворена на Великій Україні, себто, на Дніпрі — Чорному морі.
д) В міру скріплення цієї бази (організація військових заводів, підготовка військових кадрів армії, накопичення матеріяльних ресурсів і т. ін.) можуть стати актуальними і завдання про прилучення земель, заселених українським народом, від чого наша нація ніколи не може відмовитися, бо це її ідеал, одночасно і раціональний і реальний.
Доцільність і життєва обґрунтованість зформульованих тількищо тез, випливає з усіх тих можливостей, що їх посідає в собі наша нація. Перебільшувати сприятливість чинників, допомагаючих будівництву нашої держави, можуть або демагоги, або політичні діти, або неодповідальні, чи злої волі, елементи нації. Історичні аналогії переконують, що тільки оцим шляхом, шляхом реальних можливостей, здобували або відновляли свою державність всі нації, що її з тих чи інших історичних причин губили. Приклади XIX і XX століть: Італія, Сербія, Румунія, Туреччина .. .
Ясна річ, що головна передумова нашої державної реставрації лежить в самій українській нації, в її бажанні виявити організовану волю в цій справі.
Пильно стежачи за тими процесами, що відбуваються в свідомості й житті нашого народу під різними окупантськими урядами, беручи в цих процесах певну активну участь, я вважаю, що й це бажання зростає і воля кристалізується. Та, підкреслюючи вагу внутрішніх чинників в справі будівництва української держави, я одночасно велику вагу надаю і чинникам зовнішнім, міжнароднім. Іґнорувати їх не приходиться, бо ледве чи ми знайдемо в історії хоч один приклад, де якийсь народ звільнився би від чужої влади та повернув би загублену державність тільки за допомогою своїх власних сил. Навіть Сполучені Штати Америки шукали й мали цю допомогу зовні. Гасло „орієнтація тільки на свої сили", коли оцінювати його в світлі історичного досвіду, є реченням без змісту і самооблудою, яким може послугуватися хто хоче, а не державний одповідальний діяч.
І тут я підходжу до питання про потребу для українських державних інтересів знайти серед впливових міжнародніх чинників такі, яких би можна було заінтересувати ідеєю української державности та які мали б реальну вигоду від цього для себе (чи то політичну чи то матеріяльну). Коли українська нація не змогла зреалізувати свого державного ідеалу в 1917-1920 pp., то причиною цього явища було, між іншим, і те, що в цей час українська політика не дописала українській стратегії, себто військова наша боротьба не мала належної допомоги з боку української політики. Остання поставила нашому військові завдання, але не дала йому того технічного знаряддя, за допомогою якого тільки й можна це завдання переводити. Українська військова боротьба провадилася без запілля і без технічної бази. Це суперечило не лише елементарним вимогам військової боротьби й науки, але й здоровому сенсові; отже не дивно, що вона кінчилася неуспішно.
З цього досвіду ми повинні засвоїти науку для майбутнього: вона полягає в придбанні реальних симпатій серед впливових міжнародніх чинників до ідеї української держави та боротьби за цю ідею.
Певна праця в цьому напрямку переводиться вже самим фактом існування поза межами нашої батьківщини української еміґрації. Поскільки вена є морально здоровою, а, політично, свідомою й рухливою, то вона утворює групи до повстання згаданих симпатій. Поскільки наша еміґрація не деморалізується на чужині, а виявляє і організаційні здібності і творчі риси, вона викликає пошану до українського імени, а тим самим і інтерес до тої ідеї, в ім'я якої вона опинилася за межами батьківщини. Оцінюючи творчу працю нашої еміґрації принаймні в Европі, я гадаю, що вона в цілому розуміє свою місію перед нацією і старається виконати її. Зокрема в площині культурно-освітній, науковій вона переводить величезну працю, для якої ми не найдемо аналогій в історії жодних еміґрацій. Величезне значення української еміґрації для усвідомлення державної ідеї цілою нацією визнається окупантським большевицьким урядом, який не жаліє засобів, аби розкласти еміґрацію і невтралізувати ідейний вплив її на цілу націю. Але я, визнаючи за нашою еміґрацією величезну заслугу в площині організаційній та створенні культурних цінностей, на жаль, мушу визнати, що політично вона ще не стоїть на висоті тих вимог, які ставляться до неї сучасним моментом. Можливо, що наша еміґрація і виправить[ся] і випрямить[ся] в цьому напрямкові. Коли їй пощастить цього осягти, коли вона в особі своїх найбільш цінних наукових сил зуміє організувати вплив на політичну думку міжнародніх чинників і знайде з боку останніх зрозуміння внутрішньої сили за українською ідеєю і реальну підтримку для переведення цієї ідеї в життя, то вона, еміґрація, виконає одно з найбільших своїх завдань перед батьківщиною і зробить для її майбутности історичну прислугу.
Я переконаний, що це завдання української еміґрації може бути здійсненим нею тільки в тому разі, коли візьметься вона до нього не поривчастими імпульсами, не розпорошеними і на власну руч окремих політичних гуртків розпочатими заходами, а по певному плянові, основні лінії якого повинні зобов'язувати всю нашу еміґрацію в цілому, себто, як ту, що тепер в Европі певну пропаґанду провадить, так і ту, що в заокеанських центрах еміґрації (Америка, Канада) дбає про політичну майбутність своєї старої батьківщини. Заходи обох великих цих еміґрантських сил повинні бути об'єднані і скупчені. Ця умова осягнеться тоді, коли обидві частини будуть ліпше знати себе взаємно і матимуть контакт на ґрунті тих спільних точок (чи то в сфері культурній чи політичній), що роблять їх рідними і близькими одну до другої. Рівень теперішнього контакту я вважаю невистачальним і випадковим ...
... Маючи лише на увазі спеціяльне значення української еміґрації в Канаді, хочу висловити кілька думок, що випливають з мого розуміння про становище української ідеї в аспіраціях міжнародніх та про ту частину праці, яка припадає на долю української еміґрації в Канаді, щоб це становище зміцнити і зробити вигляди на майбутнє кращими.
Українська еміґрація під час великої війни 1914-1918 pp. не виявила того духу передбачливости і реальности чуття складної міжнародньої дійсности, що дозволили б їй використати цю війну так, як це зуміли зробити чехи, поляки і румуни.
Історично це сумне явище можна і зрозуміти і пояснити і навіть виправдати всією низкою попередніх етапів української історії, але подібна екскурсія не може не викликати гіркого чуття незадоволення повоєнною дійсністю і усвідомлення того факту, що політичного розуму в переломовий період всесвітньої історії у нашої нації не вистачило настільки, щоб перестрахувати себе від тих кроків, які українська політика зробила у цей час, зв'язавши долю державности української з мілітарними успіхами центральних европейських держав. Ми довго ще будемо відчувати наслідки оцього політичного недогляду.
Повоєнні роки (1919-1925) ми все ще блукаємо в темряві і не знаємо, на яку ногу ступити; не уміємо орієнтуватися в тому, хто наш головний ворог, на боротьбу з яким треба мобілізувати всі свої сили в першу чергу. Звідси і безліч наших „закордонних орієнтацій", більша частина яких дивує своєю політичною і недоцільністю, як і фантастичністю. Звідси плутанина думок, суперечність заходів на міжнародньому полі, звідси „кілька Україн" і їхніх репрезентацій за кордоном, що тільки дивує тих, до кого ми удаємося за добрим чуттям для нашої справи . . . Часто ставлять інтереси якоїсь провінції в центр змагання цілого, хоч це і протиприродна річ і абсолютно нереальна. Політичні діячі „Великої України" не мають відваги повстати проти однієї дезорганізуючої діяльности провінціяльних політиків і провадять свою акцію майже без жодного контакту з представниками політичної думки Галичини. Такий стан речей у відносинах поміж згаданими політичними чинниками відбивається і на дезорганізації політичної думки української еміґрації в Америці та Канаді щодо політичних прав дотичних старої батьківщини.
Очевидна річ, що чим скорше буде покінчено з оцим дуалізмом в справі будівництва України, чим скорше засвоєна буде всіма одповідальними діячами України історична потреба одної української державности і зокрема одної закордонної політики, тим швидше справа українська з об'єкта міжнародньої політики стане суб'єктом її. Бо треба визнати слідуючий факт: не дивлячись на те, що національні змагання українського народу під час 1917-1920 pp. закінчилися не так, як то бажано було для державних інтересів нації, а проте українська проблема, як проблема дражлива, як фермент потенціяльної сили в ближчому майбутньому, приваблює до себе увагу за кордоном з боку тих політичних і громадських діячів його, хто з розголосу нашої боротьби уміє робити висновки та уявляти її в перспективі історичного майбутнього та непримиримість позицій української еміґрації, од якої Европа, звичайно, з приємністю здихалася би, але через упертість та організованість нашої еміґрації не може. Коли ж на увагу взяти оту творчу працю, яку наша еміґрація провадить на чужині, як над самою собою так і над молодими кадрами своїми, то це ще більше поглиблює отой інтерес до української проблеми взагалі, про який згадувалося вище.
Але нам потрібний не академічний інтерес чужинців, а практичне заінтересування нашою справою; не лише симпатії платонічного характеру, а реальна допомога в чергових наших змаганнях...
Тут я підходжу конкретніше до тої ролі, що її може відограти в цьому напрямкові свідома, розумна і політично чесна частина української еміґрації в Канаді.
В контакті з іншими політичними українськими чинниками вона повинна більш енерґійно взятися за справу пропаґанди перед відповідними урядами та парляментами української ідеї і компенсувати ті недогляди, яких вона допустилася через певні історичні причини в роках 1918-I920, себто, в той період, коли на різних конференціях вирішувалися висліди великої війни.
Я вбачаю ці недогляди в слідуючому: 1. українська еміґрація ні в Америці, ні в Канаді не розвинула поважної політичної акції в обороні утворення української держави в Европі; 2. згадана еміґрація не знайшла в собі сили поставити і підперти свої домагання в цій справі до відповідних урядів, а через це і не прийшла з допомогою своїй нації в найбільш тяжкий і рішаючий для неї момент; 3. згадана еміґрація не зуміла організувати допомогову військову силу для „старого краю", як це зробили поляки та чехи („леґіони Галлера", що властиво кажучи вирішили справу боротьби в Галичині) . . . українці люблять шукати „винуватих". Коли я згадую про недогляд наших земляків з Америки та Канади, то не через те, що люблю цей „спорт", а тільки через те, що в допущених всією нацією і всіма її одповідальними діячами помилках і недоглядах хочу знайти вказівки для того, щоби не повторювати їх в майбутньому та вже тепер розпочати підготовчу працю для їх унеможливлення.
Зокрема в Канаді ви повинні взяти на себе частину тої загальної національної праці, що, крім вас, ніхто інший не може її зробити. Ця праця може бути дуже важливою і корисною по своїх наслідках. Ви ніколи не повинні забувати, що належите тепер до одної з найбільших могутніх держав світу і є громадянами її. Голос Великої Британії і в справах континентально-европейських має дуже часто рішаюче значення. Візьміть під увагу, що деякі прибалтійські республіки . . . могли утворитися тільки за допомогою Англії, що дала їм політичну підтримку, і зброю і матеріяльні засоби . . .
На мою думку, українські об'єднання в Канаді.. . повинні поставити до українських депутатів в Канадійському парляменті . . . домагання виступів в оборону української держави в Европі, умотивовуючи та постулюючи її політичними інтересами як самої Канади, так і самої Великої Брітанії.. .
... У зв'язку з цим доцільно було б знайти серед журналістів місцевої преси, особливо серед тих, хто працює серед партій парляментської більшости, впливових симпатиків для нашої справи .. .
... Я персонально думаю, що і в 1917-20 роках Англія більше виявила би інтересу до українських справ, коли би боротьба на нашій батьківщині дала наочні докази одноманітности, організованости і дисциплінованости нашої нації, бо в подібних справах інтересуються тільки таким контраґентом, що вартий уваги, який дає об'єктивні докази своєї національної солідарности та підпорядкованости вищим вимогам . ..
. . . Добитися реалізації цього завдання можна не так швидко. Але для того, хто працює для майбутнього своєї батьківщини, нічого не значить чи він на власні очі побачить наслідки своїх зусиль; для нього більше значення має моральне задоволення від виконаного обов'язку.
Я думаю, що коли й Ви, Панове, знайдете в собі сили розпочати працю в зазначеному міною напрямкові і будете провадити її організовано, не вражаючися можливими невдачами, особливо, на перших часах, то виконаєте свій найбільший обов'язок перед рідним народом і зробите для державної майбутности його велику прислугу. Інтереси справи вимагають, щоби ця діяльність провадилася Вами в порозумінні і контакті з тими українськими політичними чинниками, що переводять аналогічні заходи на терені Европи . . .
Сьогоднішня ситуація в Европі така, що тут більше всього і бояться і не хочуть будь-яких конфліктів і заворушень, що загрожували б мирові. Цей настрій тягтиметься роками. Це природна річ і логічний висновок з напруження під час останньої війни. Ось через що і всі українські пляни та домагання, зв'язані можливістю порушення status quo в Европі, не знайдуть ні зрозуміння, ні симпатій серед впливових чинників европейської політики. Не думаю, щоби інакше поставилися до таких плянів і в Америці. У зв'язку з цим і політична діяльність для українських інтересів серед міжнародніх чинників повинна брати на увагу зазначені риси в політичних настроях Европи і теж мусить бути розрахована на довший час.
Але, висловлюючи оці міркування, я повстаю категорично проти квієтизму і самоприспання нашої енерґії. Нам, навпаки, треба поспішати із підготовчими заходами і стежити за своєчасним виконанням їх вже через те, що відповідних сил для праці ми маємо мало, тоді як праці цієї безліч. Ми фатально спізняємося і фатально чуємо у відповідь на наші спізнені ляментації фатальне для нас ,,zu sp?t". З цим сумним досвідом нашої історії, і давньої і новітньої, нам треба покінчити, щоби наново не опинитися в становищі євангельських дів, що проґавили появу свого жениха . . .
Україна повинна шукати для себе можливих „приятелів", і політично, і економічно вигідних для неї. В зв'язку з цим я подав для Вашого відома в загальних рисах ту частину національної праці, яка припадає спеціяльно на Вас в справі придбання цих „приятелів". Коли спільними зусиллями ця праця дасть позитивні наслідки, хоч би і не зразу, то для майбутности України відкриваються більш реальні можливості, ніж їх вона досі мала . . .

З правдивою повагою і т. д.
С. Петлюра
16. ІІІ. 1925 р.

* Передрук з книжки: В. Іванис, „Симон Петлюра — Президент України", 1952, crop. 225-233.