|
СТАНІСЛАВ ВИСПЯНСЬКИЙ*
Полякам не стало великого поета.
Польський народ загубив свого великого сина — Станіслава
Виспянського. Талановитий маляр, чудовий поет, глибокий драматург —
Виспянський гаряче любив свій край, свій рідний народ. Гаряче любив
минуле народне, але школи не шукав в ньому вказівок для сучасного.
Він оглядався назад, у сиві віки минулої історії польського народу і
милувався героїзмом народніх мас, їх активною любов'ю до рідної
країни. І він любив ці маси. Любив за жертви, які приносили вони для
щастя країни. Але в кожній любові є частина ненависти до того, що не
дає їй стати могутнім началом живого життя.
І любов Виспянського — була любов'ю-ненавистю до темних духів рідної
історії. Він п'ятнував, глузував, він проклинав шляхту, духовенство,
безсилу „інтеліґенцію", що довший час заправляли народнім життям,
нав'язували масам народнім свої почування і примушували їх нести
жертви великі для того, щоб ці почування здійснити. Він знав, що
здорове зерно народнього життя таїться в масах польського народу і
вірив, що ці маси стануть таки, нарешті, творцями-діячами історії
рідного краю. І свою віру він переливав у чудові вірші-полум'я, в
талановиті драми, вщерть налиті революційними іскрами відродження.
Хто читав його „Wesele", той ніколи не забуде того захоплення, того
хорошого бадьорого почуття і бажання працювати на користь та
добробут щастя народнього, яким пройнятий кожен рядок геніяльної
драми Виспянського! Хочеться взяти, знайти отой ріг, що загубив його
„хлоп" і трубити, кликати душі живі до живого життя. Хочеться не
слів, не сліз, не „хлипання" за минулим, а будувати сучасне,
хочеться втручатися „в гущу життя", нести жертви, руйнувати старе,
спорохніле, все, що шкодить виростати і колоситись буйним стеблинам
нового, здорового життя.
Виспянський умів оце бажання запалити в численних душах польського
народу. Його творчість як поета — то творчість борця, творчість
радісного життя, творчість побідного страждання, творчість сили, яка
вірить, — ні, знає, що за стражданнями прийде радість і гармонія
життя. У царстві слави і гармонії чоловік перестане бути рабом. Не
буде ідолів, якими туманять йому голову; не буде безсилля, втоми, не
буде тих тернів, що поранили віками душу польського народу.
Настануть інші умовини життя і на ґрунті соціяльної правди виростуть
квітки правди народніх мас, якій не дають можливости тепер забуяти
непрохані опікуни народу, фальсифікатори історії, народніх ідеалів,
офіціальні представники, „mysli і d??e? narodowych".
В одному із своїх гарних творів („Ska?ka"), Виспянський устами
Рапсода кидає ?w. Stanis?aw-y (символістична фігура Ko?cio?a) такі
віщі слова: „Gdy ?ywi ?yciem pocz?, ?y?, z ?ywymi ty nie mo?esz
by?!" Ці слова поета можна кинути в очі кожному ,,живому мерцю"
історії, що гальмує розвиток життя народнього, що ставить перешкоди
творчості народнього генія.
В особі Виспянського помер великий поет: не стало чулої, чуйної
душі, що струнами свого надхнення творила радісну пісню нового
життя.
Польський народ оплакує смерть свого великого поета. Але його
творчість має ширший, а не тільки національний характер, бо в ній
таїлись зерна міжнародности, зерна, які треба кидати скрізь, а не
тільки на польському ґрунті. Через це й смерть поета польського
народу викликає глибокий жаль скрізь, де йде змагання до нового
життя, де йде боротьба за царство краси і свободи .. .
С. Петлюра
*„Слово", Київ, 1907 p., ч. 28.
|
