|
ВЧІТЬСЯ У ШЕВЧЕНКА*
(З приводу 47 роковин смерти поета)
В Бреславі на з'їзді Німецької (Германської) Соціял-Демократичної
Партії робітники завзято протестували проти тенденції соціалістичних
белетристів кормити їх, робітників, малюванням утоми, нужди,
пригноблення і т. д.
Робітники заявили, що вони більше люблять старого Шіллера.
Інтеліґент-поет, навіть і той, що хоче стати на стороні пролетарія,
і йти поруч з ним у боротьбі, якось збивається з шляху і, замість
ступати в одну ногу з невтомним борцем, плентається десь позаду, а
замість веселої войовничої пісні йому вириваються з уст хлипання і
страшенна нудота; коли ж часом такий поет і намацає дужі, поривчасті
акорди своєї ліри, — сили тієї ненадовго стане йому, і за смілими
закликами поллється тиха уміркована річ про „болі душі", про ,,втому
життя", про сум і нужду, про потребу й поезію спочинку.
Не диво, що німецький пролетаріят протестує проти такої
інтеліґентської поезії, проти закликів: „Назад у тиху пристань, де
спочивають натомлені руки, наболілі душі".
Ніякого спочинку у пролетарія! І вічно вперед! Туди, де усміхається
робітникові нове щастя, — щастя вільної, постійної і радісної праці,
звідки чуються звуки гармонійного бурхливого руху, вічно невгомонної
і революційної думки!
Хай затямлять це і наші українські поети і не присипляють народні
маси проповіддю байдужости, хай не кличуть їх туди, в оті затишні
пристані, звідкіль вони випадково визирнули на широкі простори
народніх змагань, та зараз же і всп'ять повернули, коли побачили,
якої сили і волі постійної треба, щоб залишитись там назавше.
Треба, справді, бути інтеліґентом психікою, вдачею, цілою природою
своєю, щоб тішити себе марними надіями і кликати:
Дужі! волю прекрасну віддайте
Ситі! землю Господню верніть
Хижі! чулими, добрими станьте
І століттів гріхи іскупіть!
Наче справді це можливо? Наче д. Олесь не знає, що всі подібні
заклики і апеляції „до серця" хижих, дужих і ситих кінчались нічим?
Наче український поет, вірші якого так купує українська
інтеліґенція, і не знає український пролетаріят, не може пригадати з
історії, що всі такі сердечні заклики виявляли лише слабосилість і
власне духовне банкрутство тих, що звертались з подібними
закликами?! Це все одно, як звернутись до моря, щоб воно оддало
назад і живим потопаючого, або до вовка, щоб оддав ягня не
зарізаним! . . І це не тільки в Олеся. Візьміть інших сьогочасних
письменників українських, навіть тих, кого звичайно кличуть
„молодими талановитими", або „подающими надії", розгорніть твори
Винниченка, Пахаревського, Філянського, у всіх у них, за виїмком,
може, Капельгородського, ви з перших же рядків почуєте жалі на болі,
жалі на втому; замість поезії стріл із криці, войовничої, живої,
бадьорої — інтеліґентські стогнання, поезію втоми, поезію нудьги,
розпачу і песимізму. І цей песимізм навіть чується і тоді, коли
поет-інтеліґент хоче співати гімн „живому життю". Гімни ці: „не
виходять" у Пахаревського. Суть цього життя-боротьби не може
зрозуміти навіть і Винниченко.
І той, хто оцінює факти літератури, твори естетичні з погляду
громадянина, хто шукає в них пожиточного, здорового і цілющого
бальзаму од ран життя, хто хоче запастись од цих творів новими
надіями, новою вірою-силою, — або одкине ці твори, та довго
блукатиме серед хворих або одноманітних і неяскравих, як небо
восени, виявів інтеліґентської творчости, поки знайде якесь здорове
зерно, з котрого незабаром виросте рослина з буйним-пишним колосом
справді живого і вічно невтомного життя.
І мимоволі якось в такі хвилини перед очима вирисовується похмура,
але й лагідна постать — геніяльного мужика-поета, а в пам'яті
воскресають величні твори Шевченкової поетичної фантазії, наскрізь
пройняті духом протесту, духом борні, ідеєю радісного страждання за
щастя всіх поневолених страдальців землі. Коли читаєш Шевченка,
серце обливається кров'ю і стискається од болю за горе людське, —
але разом з тим чується, як в те серце наливається горюча маса
активного бажання знищити те горе, вирвати з ґрунту і з корінням ті
терна, які ранять нам душі і не дають можливости втішатися щастям
життя. Коли читаєш Шевченка, почуваєш бадьорість, прилив якогось
романтизму, як після читання Шіллера, почуваєш, як виростають крила,
а думка стає сміливішою, і в мозкові плодяться „дерзкі" наміри!
До життя — тисячу разів падать і знову підніматися! — кличе
Шевченко. „Сонце йде і за собою день веде"! — каже він в одному із
своїх віршів і цілою своєю творчістю поетичною наближує ранок
„народнього дня". Він певен, що день цей настане і тільки тоді,
„спочинуть невольничі руки", а правда оживе.
Надхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древле слово
Розтленнеє, а слово нове
Між людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе.
Поки ж настане цей ранок, всіма силами своєї геніяльної душі, і
великого свого страдальчеського серця він звертається до долі, аби
вона призначила
Роботящим рукам
Роботящим умам
Перелоги орать
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать.
Тарас Шевченко був ворогом байдужости, розпачу, нудного стогнання і
нервового хлипання, т. є., [себто] ворогом всього того, що тепер
виспівують і апотеозують сучасні „тарасики" — поети розбитих ілюзій,
хвилевих нервових настроїв і тих вогнів, що лише раз піднялися
полум'ям, та й погасли в ту ж мить.
Яка користь нам од попелу їхньої поезії?
Порівняйте поезію їхню з поезією „геніяльного горемики" і вивід з
цього порівняння проситься сам собою: у ,,геніяльного мужика" —
незломна енерґія, бурхливий протест проти застарілих форм життя,
боротьба за волю думки, життя; у сучасних нервових поетів-„нитиків"
— зневір'я, підупад. Вивід з порівняння: у першого звуки живого
життя, у других похоронні дзвони з симфонії смерти; там — весна,
вічно-юна і в квітках, а з другого боку — засохле листя плаксивої
осени!
Хай прочитає „Кобзаря" Шевченкового перший-ліпший робітник
український, хай візьме потім у руки якийнебудь твір Винниченка, ну,
приміром, хоч „Дисгармонію", або „Великого Молоха", де для
змалювання революціонерів у автора тільки знайшлись одні фарби, що
чорні та сірі, і мало яскравих та світло-радісних; дайте, кажу, йому
книжки в руки і ви почуєте од нього те, що почули німецькі
соціялістичні письменники од німецьких робітників:
Нудно од нових творів. Краще „Кобзаря" читати...
І так буде через те, що робітник — не прихильник пасивного настрою,
не любить він гнути шиї своєї, а думка його колективна, звичайно, не
знає втоми: вічно ширяє в царстві широких просторів вільної праці.
Робітник шукає і в штуці, все одно чи буде це пластика, малярство,
музика, чи красне письменство, чи театр — руху, світлих фарб, смілих
ліній, невпинної дії, романтизму. Все це він знайде в поезії
Шевченка і даремне шукатиме у сучасних українських
хлипунів-тарасиків. От через що Шевченко дорогий, любий серцю
українського робітника, от через що і українські письменники
новітні, коли хотять, щоб твори їхні приносили певну користь
(естетичну) для громадянства взагалі і для передового класа його
пролетаріяту, зокрема і особливо, повинні частіше заглядати до
„Кобзаря" і не забувати того, що скакав Кавтський про Шіллера: „В
той час, коли творив Шіллер, з жагою шукали боротьби і бистрого
розвитку дії, а не пасивного настрою. Ні один поетичний геній не
йшов у такій мірі назустріч цій потребі, як Шіллер. От в цьому то й
джерело могутнього впливу й популярности поета" ... Минуло вже сто
років, як помер Шіллер, а він усе ще залишається для пролетаріяту
„вічно юним" навіть тоді, коли він [пролетаріят] здійснить свої
соціяльно-політичні ідеали, а не тільки до цього моменту, як думають
філістери, бо життя — постійний рух наперед, динамічний, невпинний і
бурхливий. І цього не повинні забувати українські письменники.
Повинні вони йти назустріч потребі громадського розвитку, а не
кликати в затишні кутки міщанських пристаней. В противному разі, їх
творчість буде „тепличною", непотрібною ні до чого, хіба тільки для
того, щоб скрашати собою в „красивих" палітурках столики, шафи
українських знервованих інтеліґентів та завдавати зайвого труду
записним бібліографам, примушеним з професіонального обов'язку
заносити такі твори в реєстри „новинок" української літератури.
С. Петлюра
*„Слово", Київ, 1908 p., ч.8.
|
