|
ПОМСТА*
З приводу суду над Січинським
Телеграф приніс з Галичини звістку: там львівський суд засудив
молодого українського студента Мирослава Січинського на шибеницю.
Мирослав Січинський два місяці тому убив намісника Галичини графа
Потоцького.
Тепер суд посилає убивцю на смерть. Кров за кров і смерть за смерть!
Така постанова львівського суду, такої думки, очевидно, й та частина
польського громадянства, що має силу і власть. Не була ні для кого
несподіванкою така постанова, бо вже раніш можна було сподіватися
її. Як рослина з землі виросла вона з того ґрунту, де до цього часу
так буяла національна ворожнеча, злоба і насильство сильного і
дужого над безправним та кволим.
Гострим болючим акордом забриніла постанова львівського суду в тій
боротьбі, яку ведуть польські пануючі класи Галичини з українським
народом. Ми кажемо, що для нас не була несподіванкою постанова суду,
бо все діялось, всі сили вживались для того, щоб вона була іменно
такою, а не іншою. Шовіністичні газети польські вимагали кари
суворої над Січинським і над всім українським рухом. Сповняючи волю
польських шовіністів, вони під'юджували поляків, провокували їх до
погромів над українцями, розпалювали національну ненависть, вливали
отруту в мозок і думи поляка і врешті таки добились того, чого
хотіли.
Вони задовго ще перед судом створили таку атмосферу, такий настрій
серед польського громадянства, що постанова суду явилась тільки
природним, логічним актом шовіністичної аґітації. Судді сказали в
справі Січинського тільки те, що було написано раніш в польських
газетах. І подивились вони на справу тими самими засліпленими очима,
якими дивиться на український рух взагалі і на вчинок Січинського
зокрема шовіністично-буржуазна частина польського громадянства. Між
домаганнями цього громадянства і постановою суду запанувала дивна,
гармонійна згода. Все сталося так, як прописано було раніш. І все
сталося так, щоб кожний розумний політик і історія засудили
постанову польського львівського суду, як нерозумну, шкідливу і по
самій суті своїй хвору, а до того ще й на таку хворобу, яка може
принести і напевне принесе незчислимо тяжкі наслідки для обох
народів того нещасного краю, над яким так дико і так жорстоко панує
дикий польський поміщик.
Постанова львівського суду повісити Січинського виросла на ґрунті
національної злоби і ненависти польської буржуазії, взагалі пануючих
класів до українського народу.
Тепер, після суду над Січинським, на цей ґрунт виливають рясним
дощем шовінізму, і національна ворожнеча зростатиме. Як шашіль вона
точитиме тепер ще більше, ніж раніш, громадський організм Галичини і
як дурман вона буде одурманювати і труїти свідомість обох народів
Галичини. Коли раніш з боку українців такого шовінізму було менше
помітно, ніж у поляків, то після суду над Січинським, він зросте і
стане буяти усіма отими противними кольорами і рисами, якими такий
огидний націоналізм засліпленого фанатика, у котрого все випливає,
все виростає з його хворого чуття.
Замість спокою, замість втихомирення присуд львівського суду принесе
в розбурхану країну нове зерно національної ворожнечі, нові іскри
для того злобного огню, який ви побачите в очах галицького
шовініста, все одно чи буде він поляк чи українець, коли почнете
йому говорити про польсько-українські стосунки в Галичині.
Ті іскри можуть запалити велику пожежу, од якої, певно, тяжко
зазнають і ті, хто її запалював. Чисто класові інтереси польських
поміщиків і польської буржуазії, що з'єднались з партією „народових
демократів"; „холодні рахунки" повинні б були підсказати їм, що
політика їхня до українців небезпечна перш усього для них самих, що
вона викличе проти себе протест і протест цей буде тим більшим, тим
сильнішим, чим завзятіше будуть поляки братися, щоб позбавити
українців політичних прав і повернути їх в націю „другого сорту".
Вистріл молодого інтеліґентного хлопця „з ясними, чистими очима" і
не менш чистим, пройнятим любов'ю до обездоленого народу серцем,
безумовно був тим голосом, до якого б польські верховодарі повинні
були уважніш прислухатись. Шовіністична хвороба зробила їх і сліпими
і глухими. Вони не збагнули, що той вистріл походив з розпуки, з
одчаю народнього.
Терор являється, як засіб політичної боротьби, в ті хвилини, коли
нормальна боротьба політичних партій робиться неможливою.
Січинський, член соціялістичної партії, не міг не знати цього: він
був освіченим і діяльним соціалістом. Отже, коли до голови такого
чоловіка приходять такі думки, це значить, що боротьба
польсько-українська приймає ненормальні форми, що
польсько-українські стосунки складаються так, що „тигром стає навіть
той, хто ніколи по природі своїй не може ним бути". Вистріл
Січинського повалив Потоцького. Замість того, щоб розважити, оцінити
ті мотиви, ті причини, які повели Січинського до такого розпачливого
вчинку, поляки ще більшими стають звірями. Запах крови, пролитої
сином того народу, у якого польська народова демократія наточила так
багато сукровиці, викликає у них бажання помсти. Na pal! —
підвивають шовіністи, а за ними те саме слово помсти злітає з уст
навіть таких поважних журналів, як „Krytyka" та „My?l niepodleg?a".
Всі кричать про помсту. Січинського обливають помиями, лайками. У
Львові декілька день польські шовіністи чинять погром над
українцями.
Далі — суд. Українці і сам Січинський вимагають, щоб суд був поза
межами Галичини, бо нема чого сподіватись од польського суду правди
і милости. З цинізмом такі заяви нехтуються. Поляки не бояться суду
історії і посилають Січинського на шибеницю. Слова остороги перед
таким небезпечним вчинком, що говоряться до поляків з різних кутків
Австрії, наче завмирають на межах Галичини.
На місце холодного, здорового розуму приходить хворе, підвищене
під'юджуванням, почуття, і акт помсти — готовий. Поляки можуть
тішитися тим, що вони здобули стільки сили, щоб покарати
Січинського. Але це побіда Піррова. Рокотом розпуки і глибокого
одчаю пролунають слова присуду над Січинським по цілому краю і,
певно, стануть за ту гарячу краплю, яка може переповнити чашу
терпіння і страждання. Тільки сліпий або свідомий провокатор міг
пролити цю краплю. І ми боїмось, якби вона не стала початком нових
вибухів, але гостріших, але ще більш розпачливих, ніж були досі.
Там, де два протилежні табори починають в обопільних стосунках
керуватися розпаленим почуттям, там не може не бути нерозумних
вчинків з обох боків. Уважно переглядаючи галицькі газети, ми можемо
цілком об'єктивно сказати, що українське громадянство навдивовижу
веде себе спокійно в тій провокаторській атмосфері, яку створили
польські шовіністи. Заклики депутата Будзиновського і ін. повні муки
і горя, повні розпуки, що переходить часами в бажання „впасти", але
й противника-поляка потягти за собою, залишаються покищо без
відповіді з боку українського громадянства.
В інтересі країни і розвитку народнього життя в ній треба побажати,
щоб українці і надалі „заховали в собі холодну кров" і не слухались
провокаторських гадючих голосів. З другого боку, і поступовій
частині польського громадянства треба б ужити всіх сил на те, аби
надіти уздечку на тих шовіністів, що роздмухують огонь національної
ворожнечі і з власних інтересів нацьковують один народ на другий. Та
політика, якої досі держалось до українців польське правительство і
та частина польського громадянства, що має вплив на це правительство,
може породити тільки такі сумні вчинки, як вчинок Січинського. Ледве
чи в інтересі польського громадянства, і перш усього трудящих мас
обох народів, буде, коли за Мирославом Січинським з'являться інші і
почнуть вживати в своїй боротьбі з гнобителями такі терористичні
прийоми, до яких звернувся „молодий юнак з ясними очима", серце і
душа котрого так боліли за народні муки і горе.
С. Петлюра
147
*„Слово", Київ, 1908 p., ч. 25.
|
