|
НАД МОГИЛОЮ ПОХОВАНИХ*
„Ясний гарячий день. Кругом на
узгір'ях та насипах робітники, їхні сім'ї, багато дітей; подекуди
біля могили родичі, що поприїздили з Курської та інших губерній.
Чутно тихий плач" . . . так описує картину похоронів тих робітників,
що загинули в Риковських шахтах,1 кореспондент „Южного Края".
Плачуть жінки, що залишились без чоловіків, плачуть осиротілі діти:
не стало їм батька; втирають сльози дівчата, поховавши завчасу
брата, милого. „Чутно тихий плач" . . .
Ах, той плач над могилами риковських шахтарів! . .
Звуки його наче долітають за сотні й тисячі верст, стеляться по
„містах недолі й сліз", вриваються вістуном великого горя під стріхи
робочих казарм і обідраних селянських хатинок і тисячами міцних
зв'язків у тисячний раз прив'язують, приваблюють увагу до
несподіваної катастрофи і в тисячний раз примушують зупинитись над
долею пролетаріяту.
Тяжка вона. Матеріяльно незабезпечена. Життя його не цінять. Тільки
беруть всі соки, всі сили, поки робітник має ті сили. А як витягнуть
— викидають на вулицю без шматка хліба. Трагічна смерть риковських
шахтарів то символ. Така смерть може статись у нас з кожним
робітником. Бо фабриканти, бо заводчики не дбають про те, щоб
забезпечити працівника од різних несподіванок; через це статистика
„нещасних випадків", що трапляються з робітниками під час праці, у
нас така велика, як ніде; бо відповідальність фабрикантів за такі
„нещасні випадки" не абияка велика, і вони її не лякаються. Через
недогляд, неохайність, через злочинне відношення до робітників,
машина у одного одриває руку, у другого ногу, третього зовсім
забиває на смерть ... На кожному кроці смерть стереже робітника. На
кожному кроці він може сподіватися, що лихо несподіване спіткає його
і ціла сім'я залишиться після нього голодна, осиротіла, а сам він
піде в домовину.
За що, за чиї провини?
Смерть шахтарів на Риковських шахтах дає ясну відповідь на це
запитання. Хазяїни тих шахт добре знають, хто винний в тому, що 300
шахтарів загибли од взриву. Вони більше, ніж хто інший знають це.
Вони знали це й раніш. Та тільки нічого не робили, щоб робітники
працювали безпечно, не лякаючись, що, опустившись у шахту, більше
вже з неї не вийдуть . ..
А тепер, як сталося лихо, хазяїни посилають на могили жертвам своєї
злочинної неохайности і класової байдужости „розкішний фарфоровий
вінок".
Фарисеї!
Геть руки! Од них трупом пахне! . . Думають заспокоїти тією сотнею
карбованців, що потратили на вінок, свою совість і показати
співчуття до загиблих робітників. Чи не краще б було раніш
попіклуватись про умовини праці шахтарів і не допустити до того, що
скоїлось?
269 трупів поховано. В один день загибло 300 робітників! Разом
спускались вони в шахти, разом били кайлом землю тверду, щоб здобути
з неї те, на чому наживали мільйони їхні хазяїни, ціле життя вони
були одне біля одного; разом за працею й полягли вони на вічний
спочинок „нероздільною братською сім'єю".
„Чути було тихий плач", як спускали в домовину цю велику нероздільну
сім'ю .. .
Ми певні, що в кожного пролетарія той „тихий" глибокий плач викличе
братське:
Прощайте, братове, ви чесно пройшли
Дорогою праці важкою . . .
С. Петлюра
*„Слово", Київ, 1908 p., ч. 26.
1 У Донбасі. — Ред
|
