ТВОРЧІСТЬ

ТОМ ДРУГИЙ
 

ПОЕТ ШАХТАРІВ*

С. Черкасенко. „На шахті" — Малюнки з шахтарського життя.
Українське видавництво „Знаття — то сила".

Спиридон Черкасенко — письменник молодий. Його оповідання та вірші всього декілька років тому назад почали з'являтись в українській літературі. І вже перші твори молодого письменника звернули на себе увагу своєю художністю, яскравістю і щирою прихильністю до людей праці. Чимсь новим, свіжим та приваблюючим повіяло в українській літературі, коли до неї пристав цей молодий і невідомий досі письменник. Нову ріллю провів він на українському літературному полі, нову лінію ясно визначив він у ній своєю художньою творчістю. Закинутий обставинами життя на Катеринославські шахти, Черкасенко опинився в „місцях недолі й сліз", в „юдолі плачу" і невимовно тяжкої праці, що руйнує здоров'я. Згуки людського ридання, картини невимовного горя робітничого глибоко вразили молодого письменника, прикували до себе його увагу, його серце чуле, і викликали в його душі щиру симпатію-прихильність до робітничого горя. Ці картини і згуки зачепили в його серці найніжніші струни, а від дотику до тих струн народилась „пісня" шахтарського горя. Правдива ця пісня. Голосна вона своєю правдою. А коли співає її наш поет, чи то у віршах сумних, чи то в коротеньких, наче з скали висічених, оповіданнях, мимоволі пригадуються слова великого нашого письменника, щирого прихильника „роботящих рук і роботящих умів", — Шевченка, і хочеться сказати про слова пісні Черкасенка, що в них „нема й зерна неправди за собою". Пісня злилась з життям. І так пристала вона до життя, так пройнялась горем його, що поет „не має сил втекти од гучного життя".

Немає сил ... Бо серця думи потайні —
Усі! усі! — 3 життя вродились і умруть
В йому, — вони лиш відгуки його смутні:
Нема його — й вони заснуть!

Згуки ці прилітатимуть до поета тоді, коли він захоче „кохатися в довічній лиш красі", не даватимуть вони йому заспокоєння і тоді, коли лагідна нічка настане, і „Все спить навкруг, усе спочиває", бо

Повстане день ясний, а з ним людськії муки,
Ніколи ніченька навік їх не приспить, —
А ранком знов весь мир здригнеться од розпуки . . .
Тому душа моя ридає і квилить,
Що встане день ясний, а з ним . . . людськії муки.

Чуються ці згуки і тоді, коли поет болітиме над долею шахтаря:

Твій піт і кров по світу скрізь
В вагонах розвезуть
І їми тисячі печей
Огнища розведуть . . .

і тоді, коли він вкладає в уста шахтареві наболілу думу, одну, яка тільки приходить в змучену тямку виснаженого трудівника:

Пізно, чи рано? Ще довго робити?
Тягнеться час той, мов рік. . .
Дайте спочити, спочити, спочити,
Дайте заснути ... навік.

Праця тяжка, невпинна на користь чужих, „дуків", праця, праця і праця — ось ті межі, серед яких бачить Черкасенко шахтаря, ось ті становища, в яких він нам показує цього „чарівника" і виспівує його недолю. Черкасенко співає про життя шахтарів, але його пісня — то пісня кожного робітника, кожного пролетарія, бо шахтар — член однієї великої сім'ї, одного класу — пролетарського. В однаковій мірі те, що поет підглядів у шахтарів, можна сказати і про всякого іншого пролетарія, де б він не працював, чи на фабриці, чи в економії, чи під землею в копальнях. Ось через що, ті поетичні образи, в які вилилась прихильність поета до шахтарського горя, будуть близькими, зрозумілими і кожному робітнику, ось через що в цих образах, як в краплі води, як у фокусі, одбивається взагалі доля робочого класу.
Українські письменники мало цікавились долею робітників, їх інтересами. До останнього часу вони закривали очі і затуляли вуха перед тим, що коїлось у лоні українського пролетаріяту. Ні його страждання, ні його інтереси та стремління, як творчої групи громадянства, не були темами для творчости українських майстрів художнього слова. Ніде правди діти, українські письменники іноді зупинялись над долею робітника, пробували було навіть змалювати в художніх образах, виявляли спочуття та прихильність до нього . . . але це були тільки проби, неясні, туманні, підкрашені „співстражданням" для трудящих. Ніколи вони, не могли бути вірними, правдивими образами справжнього робітничого життя і справжніх ідеалів українського пролетаріяту. Українські письменники не могли ні одтінити ні ясно зазначити того, що характеризує змагання нашого пролетаріяту до осягнення пролетарського ідеалу і з свого боку допомогти йому в цій великій справі, малюючи йому в художніх образах його життя, його боротьбу, його надії, — цілий пролетарський рух в різних його виявленнях та окремих моментах. Можна сказати, що вони якось несвідомо затирали і затушовували цей рух, замазуючи ті протилежності, які панують в сучасному українському громадянстві, між окремими класами. В їх творах була проповідь милосердя, співстраждання до українського робітника, а не проповідь його історичної місії, як класу будучого. Момент націоналізму відогравав, та і досі відограє, величезну ролю в творчості більшости українських письменників. Во ім'я національних інтересів і „великої солідарности нації" вони гідні проповідувати „гармонію інтересів'' всіх класів пригнобленого народу, „мир і тишину і згоду" їх поміж собою, однаковість стремліннів, завданнів, однаковість ідеалів і щоденної праці. Зазначений нами момент має таку велику силу над творчістю українських письменників, що навіть талановитіші з них, не можуть увільнитись від національного фетишизму і в жертву цьому Ваалу приносять своє спочуття і щиру прихильність до робочого класу. І коли ми перейдемо од красного письменства, од поезії і поглянемо в українську критику, то і тут побачимо ясно визначений нахил „примирити" всіх, всіх зібрати докупи, погасити класові суперечки, об'єднати всі класи з їх різними ідеалами під одним національним прапором, під одним національним затишком. Одні роблять цю роботу цілком свідомо, інші несвідомо, дякуючи невмінню одрізнити одне од другого. Одні це роблять прямо, не криючись і не ховаючись, інші йдуть на прив'язі у других, сковані то матеріяльною залежністю од пануючих класів, то несилою порвати на собі пута націоналізму, то призвичаєні і отруєні духом „національних святощів", „авторитетів", національних ідолів у сфері поезії, науки, громадського життя тощо. Але чи роблять вони це свідомо, чи несвідомо, прямо чи посередньо, од їхньої роботи однакова шкода стає для розвитку свідомости робочого класу, однакове гальмо для поступу робітничої справи, як такої справи, що віщує собою повну волю життя, повну волю творчости людської в усіх сферах думки і чину.
От через що, з особливою радістю кожен прихильник пролетарського руху вітає навіть найдрібніші ознаки увільнення від національних фетишів не тільки в сфері соціяльно-політичних інтересів, а і в сфері поетичної творчости. От через що, в таких ознаках він бачить початки тих нових завоюваннів та придбаннів, які робить пролетарський рух.
Для українського пролетаріяту потрібна рідна йому поезія. Вона для нього потрібна, як вода для риби, як свіже повітря для кожного живого створіння. Вона скрашує його убоге життя. Вона вносить в його фантазію, притуплену щоденною, одноманітною працею, нові враження, нові почуття, бринять струни сердечні у нього під впливом рідних йому образів, а думка стає яснішою і більш прозорою. Одкриваються нові простори перед його мисленним оком і в мозкові з'являються нові смілі думки і поривання.
З цього власне погляду, ми вітаємо поетичну творчість Черкасенка і особливо оповідання з шахтарського життя. „На шахті" — невеличкий збірник оповіданнів. Оповідання — коротенькі, різної художньої цінности, але, на підставі їх, можна сказати, що автор їх має талант і вміє правдиво, як справжній майстер, змалювати в художніх образах ті картини шахтарського горя, яких він чимало бачив круг себе і які глибоко вразили його уяву. Він малює ці картини об'єктивно такими, якими вони запали йому в душі, не прикрашує їх зайвими фарбами, не переборщує ні в світлих ні в темних лініях.
Оця то правдивість змальованих Черкасенком образів життя, гаряча любов автора до тих людей, з життя котрих він списував свої поетичні малюнки, являється характерною для нього, як для письменника, і цінною для читача. Читач вірить йому і сам проймається до героїв оповіданнів любов'ю автора. Обоє — і читач і письменник — подають один другому руки, а між ними стоїть отой третій, через кого вони стали близькими одне до одного: горе шахтаря зв'язало їх якоюсь дивною невидимою, але міцною струною і дотик до тієї струни викликає у читача ті самі почуття і переживання, якими пройнята вщерть чула душа письменника. Письменник досягає своєї мети: він говорить образами, промовляє художнім словом до незнаної для нього авдиторії, але між нею і ним встановляється щира симпатія, якісь нерозривні нитки, якісь дивні і хороші зв'язки. Письменник стає другом і одкриває перед вами темну завісу, за якою ховається темне життя шахтаря з його многоліким [багатоликим] горем. Письменник кличе поглянути за цю завісу.
„Де тільки й можна плакати-ридати", — письменник коротко, небагато говорить і показує, але й того, скільки він говорить, досить вже для того, щоб досягти ефекту: змальовані картини шахтарського життя глибоко западуть вам в душу, а згуки сумної шахтарської пісні поета довго бринітимуть „мов відгомін музики", не даватимуть вам спокою, нагадуючи про контрасти життя, про його неоправдане горе, викликаючи нашу думку і волю на те, щоб вишукати способи для спинення горя, щоб усі оті „потомлені” й „залякані" перестали горювати, а відчули щастя, красу, змогли навтішатись дивною радістю життя.
Черкасенко в своїх оповіданнях з шахтарського життя малює нам людей праці — шахтарів. Праця цих людей іде на інших, вона підневільна, нею користуються інші, ті, в чиїх руках золото. Праця — ця потреба чоловіка, ця основа всього світового життя, не приносить ніякої вигоди самим працівникам, їх наймають, — зони дають свою силу, роки молодії, своє здоров'я, все-все, що тільки є у них, — і взамін цього не одержують од тих, хто їх наймає, нічого, їх виснажать, висмокчуть всі соки, а коли помруть — наймити капіталу скажуть над трупом: „собака"! („Чорний блиск"). Оповідання Черкасенка — то жива, переконуюча ілюстрація до того відомого погляду, що наймала праця в тій формі, в якій вона є зараз, при сучасному господарстві, — вбиває у чоловіка все живе, робить його якимсь причандалом, якимсь ґвинтиком капіталістичної машини. Живий ґвинтик цей мусить крутитись, вертітись, як по-заведеному; коли в нього не хватає сил для цього і він стане тоді, коли пущено в хід всю машину, — „по всьому будинкові" розтинається „голосний стогін, плач, божевільний крик поранених" („П'яниця"), а самого виновника нещастя жде напевно голод, злидні, нове горе. Наймана праця ціниться дешево. Хазяїни, хоч і мають великий дохід з своїх підприємств, ніколи не дбають про те, щоб обставити умовини праці так, щоб вони не загрожували життю шахтарів. Життя це ціниться дешево. Сина шахтаря Панаса Латкина вбиває величезна брила глею, а інженер, що заправляє шахтами і мусів би зажити способи проти завалів, глузливо проганяє від себе старого шахтаря, коли той приходить до нього з проханням грошевої помочі за вбитого сина, що був єдиною підпорою в його житті („Необережність"). Тут постійний риск для здоров'я й життя, постійна можливість різних „нещасних випадків", що гублять без всякого жалю людей, дякуючи злочинному недогляду. Людей засипають завали, ранять і вбивають машини, вони задихаються од випалів, — і все це робиться не те, щоб рідко, а систематично, з дня на день, з часу на час. Не диво, що старий Лаврін, оддавши всю свою силу і здоров'я на користь [шахти], не може інакше дивитесь на все це, як на „вигадки зажерливости людської", не може „без прокльонів чути грюкання грохотів" („Чорний блиск"). Ще за молодих років він став на шахту і все життя його минуло тут, під землею, й загинуло як „гірке безнадійне, нікчемне, непотрібне", як „химерний, незрозумілий тягар". Від утоми знесилений, виснажений, він замерзає за роботою „на собачім холоді", і „останньою подякою старому за його працю" була лайка штайґера:
„Та він замерз, чорт старий! . . . Бач, не знайшов іншого місця пропасти, собака"!...
Доля діда Лавріна — то доля кожного шахтаря. Вона тяжка й безпросвітна. Від неї віє трагізмом і сумом. Змальовано її якось так принадливо, чуло і виразно, що образ старого шахтаря западає глибоко в душу і, наче живий, стоїть у вашій уяві. Так само виразно, яскраво і пo-художньому намалював автор долю коня Воронька.

„Років з чотири тому, його ганебно скрутили вірьовками люди й спустили сюди, в цю темряву, повного весняних згуків, соняшного сяйва [й] тепла, спустили в пекло й цілий місяць дбали про те, щоб він уважав убоге миготіння чадного каганця за сонце, за світло, а вогке, смердюче нерухоме повітря — за ніжний подих вільного запашного степового вітру, могильні підземні згуки — за чудову музику степу, гнітючу пекельну темряву — за дивну, теплу, ласкаву зоряну літню ніч. І вони, люди, дійшли свого".

Воронько забув про минуле. Він жив життям шахти. Цілими роками бідолашна коняка ділила з шахтарями працю, поки, нарешті, не стало в неї сил для праці, її прийшлось витягти на землю. З дивним розумінням, надзвичайно правдивим, малює нам Черкасенко ті переживання, які зненацька зазнає Воронько, коли його піднімають на землю:

„Що воно? Давно забутий пах залоскотав його в носі. .. Блискавкою встало перед ним все минуле, давнє .. . Так, так, пахне весною, він пригадав . . . Що то біліє . . . вгорі ? Світло, справжнє соняшне світло . . . Ще мить — і Воронько нагорі. Бурхливим потоком полилися йому в уха надземні згуки, дивна музика степу; блискучими пасмами злотистого сяйва засміялася гаряча, весела весна. Його боляче різнуло по очах, ніби ножем повів по них . . . Але Воронько радо-радо заіржав: він ще раз бачив . . . сонце!" Але . . . „задовге перебування в темній проклятій шахті, Воронько одвик од світла, а люди, розумні люди, підіймаючи сердегу нагору, забули зав'язати йому ганчіркою очі. — І... Воронько осліп, осліп в ту мить, як сонце ласкаво блріснуло йому в вічі" („На шахті", ст. 36).

„Воронько" і „Чорний блиск" — то, мабуть, чи не найкращі речі з шахтарських оповіданнів Черкасенка. Вони схожі одне до другого. В долі героїв цих оповіданнів, як в краплі води на соняшному сяйві, одбивається доля тих, чиєю послугою та працею користується господар шахти. Пригляньтесь до цієї долі, задумайтесь над нею і вас обійме жах і ви відчуєте і зрозумієте, через що саме проклинає дід Лаврін своє життя, через що „кожне слово, що вилітало йому з уст, було оздоблене жовчю й лайкою", через що він „не міг байдуже дивитись" на шахтарські будівлі — „вигадки зажерливости людської".
Ми сказали раніш, що Черкасенко малює своїх героїв у правдивому світлі, що всі фарби, які він кладе на свій малюнок, — надзвичайно вірні, відповідні до життя.
І справді. Показавши нам горе шахтарського життя, намалювавши нам цілий ряд художніх образів цього горя, викликавши в нас симпатію до бідолах, письменник вірний своєму художньому почуттю, яке вимагає од нього правди в створенні художніх образів, показує нам інші сторони і риси шахтарського життя. Це — риси непривабливі, неґативні, які псують і нівечать душу і свідомість пролетарія. Черкасенко каже, що умови праці шахтаря такі отруйливі і жорстокі, що вони тільки й можуть винищувати у нього все людяне, все, що одрізняє його од скотини і робить її живою, розумною істотою. Машина, притуплююча праця, убиває в шахтарі інтереси до життя. Він стає покірним і схиляє свою голову перед непереможеним злом, яке наче потвора хижа, стиснула його в своїх обіймах і, висмоктуючи з нього фізичну силу, виснажує разом з тим і його моральні, духовні сили.

„В їх дух пригас, голод і шахта підтяли їхню силу, душу, серце, розум, почуття; в їх не зосталось навіть звірячого природного почуття, бо й птиця знає й любить гніздо своє, а звір — кубло, і живуть вони, як хотять: сміються до сонця, радіють з дітей, журяться, як їх немає ... А ці ? Вони давно вже позбулись навіть потреби в сміхові, або в сльозах; злість, запекла зненависть опанувала їхньою душею, серцем. А коли й сміються вони часом, то сміються гидко, а плачуть од злости" („Весною", ст. 40).

Так малюються інтеліґенту штайґеру Сооновському шахтарі і їх безпросвітне життя. Як бачимо — малюнок за малим не з зоології[?]. Звичайно, чулий інтеліґент трохи переборщив, але все ж у цьому малюнкові є багато правди. Черкасенко не ховає її од читача. Темні риси шахтарського життя виступають перед нами не тільки тоді, коли про нього говорить знервований, чулий інтеліґент, а й тоді, коли перед нами виступають шахтарі в їх щоденній праці, в житті. Позбавлені розумного відпочинку, свіжих культурних вражень, здорової духовної страви в формі книжок тощо, вони використовують рідкі, вільні од праці хвилини, щоб втопити своє горе і безсильну жагу до світлого, до радісного і гармонійного життя в горілці, в сварці, в розпусті. Деякі з них, як от дід Лаврін („Чорний блиск") стають „байдужими до всього" і свою злість і болючу скаргу на життя виливають в „сороміцькій лайці", інші заливають пустку життя горілкою, одбивають жінок у товаришів (,,Чепуха"); ще інші просто продають своїх дітей на потіху звірячим інстинктам, як от Ковалиха в оповіданні „Весною". Не диво, що, виростаючи в таких умовинах, діти шахтарів швидко стають схожими до своїх батьків: „батьківська млявість од тяжкої праці наложила і на них свою пекельну печать". Тяжка нужда та злидні гонять їх на роботу; загодя псують вони там здоров'я своє, а разом з тим „мерзота" життя труїть їх свідомість, їхню дитячу душу. На все це поет шахтарів не закриває очей. Все це він заносить на свій малюнок. Але під кригою „байдужости до всього", під зашкарубленою душею і приголомшеною свідомістю він уміє підглянути світлі риси, радісні людяні явища, чулі рухи серця, прояви вищої симпатії душ.
Ось перед нами старий конюх Антип. Тяжка праця зробила його мало не таким самим, як і діда Лавріна в „Чорному блискові". Антип збиває оскомину і злість на життя на своєму бідолашному товаришеві — Воронькові. Він б'є його „по теплих, вогких, м'яких ноздрях", б'є закаблуками, але відчуває десь, в глибині свого серця, любов і прихильність до свого бідолашного товариша. Він іноді буває „таким лагідним, зве Воронька товаришем, навіть братом" ... А коли Воронька слабого, безсилого витаскують з шахти — „дві буйні старечі сльози тремтіли на віях" у діда. „Дві буйні старечі сльози" — це надзвичайно характерна риса! Вона показує, що вся ота суворість Антипа, злість, часами жорстокість, все це навіяно зовні; все це не виросло із нього самого, із його вдачі. Ні, воно налетіло з боку, як щось чуже і неприродне для нього. Дід Антип — це звичайний, чулий, добрий дід, а тільки бездушне життя і гірка неоправдана праця зробили його жорстоким і остервенілим. Треба було дідові відчути розлуку з товаришем по неволі, і в серці діда забриніли сердечні, людяні і хороші струни.
Ось перед нами старий шахтар Панас Латкин, що ,,з глухим риданням кинувся на шию синові і застиг в його обіймах", коли того одкопано було з-під завалу. Ось шахтарі, товариші сина, які, певно, лаялись з ним не раз, а може й бились, прочувши про нещастя, збігаються і викопують товариша з землі. До їх серця має вільну дорогу симпатія, вони відчувають горе, ніжні сердечні рухи. Оця то об'єктивність і правдивість Черкасенка в змалюванні шахтарського життя, робить його оповідання цінними поетичними документами, правдивими малюнками всіх тих умовин праці, які не дивлячись на свій убійчий характер, не можуть убити „душу живу" і людські почуття у „живого придатка" до машини. Воші псують, нівечать психіку, свідомість, душу, так, але винищити їх зовсім не можуть! І якимись дивно хорошими і приваблюючими здаються змальовані Черкасенком оці світлі моменти з життя шахтарів серед того мороку, темряви, приголомшености і духовного убожества, в яких проходить це життя! Наче діяманти вони блищать своєю духовною красою і чистим сяйвом серед моря грязюки і бруду.
І ці діяманти — правда життя, їх може не запримітити той, хто не вміє або не хоче заглянути глибше в душу робітника, але вони не втечуть од творчої уваги того письменника, що пізнав цю душу і під шарами заскорузлости, байдужости та духовного убожества, вміє відчути щирість, чулість і прибитий часово живий інтерес до життя, широкого і вічно рухливого.
Черкасенко — поет шахтарів. Малюючи нам їхнє горе, поетизуючи їхні страждання, він якось мимоволі поетизує і саму шахту, в якій шахтарям доводиться працювати. Дякуючи цьому, шахта уявляється читачеві наче живою, її поет наділяє такими рисами, які властиві живій істоті, вона живе якимсь своїм особистим життям: чорний блиск, приміром, „глузливо дражнить очі" шахтаря; „стеля" шахти „грізно мовчала і мовчання її не віщувало нічого доброго"; вода в шахті „бринить набридливо, не вгаваючи"; музика шахти — гнітюча, „густа темрява" шахти „жахливо тремтіла", „стосажнева товща" землі „зловісно мовчала, похмуро нависши над головою"; „вугілля з грюкотом, мов регочучи дрібним сухим реготом, посипалось униз під естокаду" . . . і т. і. Наче сама природа настроєна вороже проти шахтаря і, разом з тими, кому шахтар оддає свою працю, зробила змову зловісну, щоб страхати його, чатувати на кожнім кроці і однімати у нього і без того виснажені сили та нерви на зайві, непотрібні, болючі переживання.
Таким уявляється нам малюнок шахтарського життя з оповіданнів Черкасенка. Сумний він і болючий. Багато в ньому горя .. . Воно визирає і згучить з кожного намальованого образу, з кожного рядка оповіданнів... З живим інтересом прочитані будуть ці оповідання кожним аматором художнього слова і кожним прихильником робочого класу. Радо, охоче, з хати до хати, можна цю невеличку книжечку давати і в руки українського робітника. Вона йому розкаже правду про його життя, викличе у нього таку саму любов до товаришів по неволі, яку, певно, зазнав і сам автор, коли ці оповідання виливались з глибини його наболілої душі, коли його творча фантазія зупинилась над гострими суперечками життя.
Чулий художник не може пройти мимо картин наруги над чоловіком. Його чуле серце болять і непокоять вони. І нам зрозумілими стають оті сумні виводи, до яких приходить Достоєвський, задумуючись над долею робітника; мільйони людських душ кладуться в основу величезної башти; вона сягає мало не до неба, але страшенно давить своїм тягарем землю і тих, кого доля зробила паріями, на думку Достоєвського, землі. Для цих паріїв, каже Достоєвський, „долго еще не сбудется пророчество, долго еще не дадут им пальмовых ветвей и белых одежд".1
,,Пальмові віти і біла одежа" — то ознака радости, ознака побіди чоловіка над тим тягарем, який давить його волю, його думку, його я ... Достоєвський, та і не тільки він один, не пішов далі признання того факту, що робітникам потрібні „пальмові віти" і „біла одежа". Не було у нього сил показати робітникові красу цієї одежі і надіти на нього її. Творчість геніяльного містика була далекою і глухою до того, щоб побачити в сумних і тяжких картинах зоологічного життя лондонського пролетаріяту виразні і світлі риси людяного, організуючого хаос життя робітничого руху. Достоєвський, а з ним і більшість письменників, забувають, що машина не тільки пригнічує, убиває і обезличує чоловіка. Вона разом з тим і зв'язує людей праці на ґрунті однакової недолі і однакових інтересів в одну величезну сім'ю-клас, часові страждання котрого зміняться на радість, на вище щастя, якого ще не зазнав чоловік і якого він, як найвищої утіхи з такою жадобою чекає на протязі своєї довгої історії. Життя навчає разом з наукою і дослідом, що ця сама машина, котра так багато приносить йому горя, може й опинитися в його руках, а сам він, як клас, стане господарем продукції і внесе „добро нове, життя нове у світ". Треба вжити всіх сил для цього, Треба всі способи, а значить і науку і іскуство [мистецтво], вжити для цієї мети. І чулі художники, що відчули правду цього виводу, зуміли піти далі Достоєвського: вони не обмежились малюванням горя робітничого життя; вони почули в цьому житті звуки гніву, боротьби, побачили риси сили, що вибухає як полум'я і проривається, як гірські потоки, через надри землі. Пригадайте романи Золя, драматичні п'єси Мірбо, Юшкевича, почасти Андрєєва і ви побачите, що в іскуство поволі проривається нова течія, нова риса — риса натуралізму в змалюванні робітничого життя і його ідеалів. Нещастя і хиба цих художників полягає в тому, що вони робітничий рух мають, як рух руйнуючий, як рух розпачу, як рух гніву і, коли хочете, помсти, і не бачать того будівничого — громадянського характеру, який пронизує його і надає йому творчу силу. Од уваги письменників наче втікають моменти романтизму робітничого руху, і вони, замість цього, дають нам або натуралістичні малюнки зоології робітничого життя, або малюнки, де робітник виступає в ролі розлюченого месника проти капіталіста. Треба зжитись з робітничим життям, треба пройнятись ідеалами пролетаріяту, виховати в собі колективістичну психіку і художник-соціяліст зможе тоді дати справжні перлини нового соціалістичного іскуства [мистецтва], близькі до зрозуміння кожного робітника, дорогі йому по тих рисах „отражения" [відображення], котрі він відчуває в своїй власній душі. В нових творах Ґорького („Мать", „Враги"), Гейєрманса, Амічіса і ін., ми бачимо проби нового іскуства [мистецтва], часом невдалі, але цінні власне тим, що ними починається нове іскуство — соціялістичне.
Що дає нам з цього боку той поет український, якого ми назвали поетом шахтарів? Перша риса, яка кидається на очі при знайомстві з його творами, це те, що він зжився з життям робітника не в уяві, а в дійсності. Про щоденне життя людей праці він пише не з „прекрасного далека", а на підставі глибокого знайомства. Черкасенко поет-об'єктивіст; він не прибільшує і не переборщує ні в світлих ні в темних рисах свого малюнку. Він сміливо одкриває ту завісу, за якою притаїлась недоля і злидні робочого класу і виразно малює нам ті картини приниження, образи і знущання, яким підлягає робітник при сучасних умовинах продукції, дід Лаврін чи Антип. На їх прикладі ми бачимо, як жорстоко, бездушно і механічно умови сучасного ладу нівечать робітника, і не тільки його фізичні сили, але й духовні. З людьми не церемоняться: „висмоктали, все вимотали, нічого не зосталося", людину принизили, втоптали в багно, зробили якимсь бездушним причандалом до машини. І коли ви читаєте оповідання Черкасенка, ви мимоволі обурюєтесь на ті умовини, які мають силу так нівечити чоловіка. Ви відчуваєте, як у вас наростає почуття і потреба внести коректив в ці умовили, як у вас починає жевріти сильніше й сильніше той огонь, в якому плавиться воля, активне бажання вмішатись в гущу хаотичного життя і внести в нього організуючий елемент. Оповідання Черкасенка будять волю, будять свідомість робітника, — і в цьому їх достоїнство і громадська заслуга, громадська постільки, поскільки кожний твір іскуства, є та трибуна, з якої письменник промовляє до нас своїми художніми образами і словами. Робітничий рух, як рух нової культури, потребує свого власного іскуства. В цей рух, спеціяльно у нас, на Україні, Черкасенко вливає своєю творчістю живучу течію, яка робить його сильнішим, міцнішим, бо художнє слово і поетична думка письменника збільшують ту психічну силу, яка потрібна для невпинного поступу людей „завтрашнього дня"; українському пролетаріяту твори нашого художника безумовно розкажуть частину правди його життя; розкажуть йому про горе цього життя і про ті причини, через які воно стало таким тяжким та безпросвітним. Можна бути певним, що автор цілком поділяє думку проф. Овсяніко-Куліковського, який вірно зауважив, що „поэтическая работа мысли существует на земном шаре не для услаждения досугов привиллегированных классов, а для накопления психической силы, необходимой для поступательного движения человечества". Можна бути також певним і за те, що діяльність Черкасенка в сфері поетичного слова визначає ясну борозну на полі української літератури. Нам би тільки хотілось, щоб ця борозна була ширшою, сміливішою. Вірні і приваблюючі ті малюнки, які ми находимо у Черкасенка в його творах з життя шахтарів. Зворушують серце створені ним образи робітничого горя. Але в житті, в змаганнях робітничих є така сила ентузіязму, героїчних зусиль, така невичерпана криниця животворного будівничого, що пролетарський поет для свого власного розвитку і зросту не повинен нехтувати тим, що окриляє чоловіка і кличе його туди, де усміхається йому царство краси і чудесної гармонії нового гармонійного чоловіка. Робітник любить ці моменти, вони для нього — повітря; він заглядає туди, в оце „завтра", як в „сьогодні", і відчуває потребу приблизити і прискорити його. Робітник так багато зазнає горя в щоденному житті, що часті малювання письменниками його злиднів і горя можуть надокучити і остогиднути йому. І то досить навчаючий факт, що німецькі робітники на з'їзді с.-д. в Бреславі ясно висловились проти того, щоб соціялістичні письменники вічно годували їх малюнками злиднів, втоми, приниження, знущання! Не тільки в злиднях минає життя пролетаріяту, не тільки знайдемо ми там втому, гнів чи помсту. Прислухатись тільки треба уважніш, — і ми знайдемо там ясно визначене бажання стати на сторожі інтересів історичного поступу, на сторожі інтересів людськости. Місія пролетаріяту зібрати „раздробленного" сучасним проізводством [виробництвом] чоловіка в клас, в колектив, внести гармонію в хаос життя. Це місія, якої ще не знала історія. І вона варта того, щоб художник черпав з неї надхнення для своєї творчости, для своїх художніх образів. З останніх творів Черкасенка видко, що ці моменти починають інтересувати поета, але покищо ми не можемо сказати, щоб він опанував ними, пройнявся ними цілком і вірно підкреслив риси поезії, в самій „прозі" пролетарського життя. Певно ще в свідомості самого автора відбувається складний процес перетворення тих вражень, які дають прояви колективістичного руху, і які повинні пройти через довгий „искус", перше, ніж приймуть кристалізовану і відповідну до пролетарського іскуства [мистецтва] форму. Чим закінчиться цей процес — наперед гадати трудно. Своїми рядками ми тільки хотіли звернути увагу на ті моменти з життя робітників, які повинні привабити до себе письменника, коли він хоче стати співцем не тільки їхнього горя, а й радощів, не тільки їхніх злиднів та пригнічення, а й того багатства і сили, які таяться в колективній душі пролетаріяту і в його невпинному рухові до того, щоб, кажучи словами Лассаля, „стати каменем, на якому збудовано буде церкву будучого".

С. Петлюра

* „Слово", Київ, 1908 p., чч. 47, 48, 49.
1 Ф. М. Достоевский, „Зимние заметки о летних впечатлениях. Ваал". Т. III, 1882, ст. 408