|
З УКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ
(Бібліографічна замітка)
Д-ій Стешенко, відомий в нашій літературі і як поет, і як
письменник, що пробував свого хисту на полі красного письменства
(проба ця вийшла дуже і дуже ординарною і нецікавою), і як автор
історично-літературних праць, прочитав в початку минулого року три
публічні лекції про українських шестидесятників. На лекціях тих було
дуже мало слухачів, отже через це мало хто міг і почути, що саме
говорив лектор про піонерів українського національного відродження.
Тепер ці лекції напечатано в 2-й кн. „Записок Українського Наукового
Товариства" в Києві (ст. 30-83), і українське ширше громадянство
може познайомитись з тим, що говорилось про цікавий момент
національного життя д. Стешенком в невеличкому колі слухачів.
Прочитавши уважно статтю українського лектора, приходиш до тієї
думки, що говорилось там і дуже мало і дуже нецікаво. Маєте собі: д.
Стешенко в своїх лекціях зробив не більше і не менше, як
простісіньку компіляцію тих статтів, які писалися нашими
шестидесятниками в „Основі" (1861-62 pp.). В статті найдете
довжелезні цитати із цих статтів, виписані дуже старанно,
„добросовісно" і коли не хочете перечитувати старої „Основи", то з
гріхом наполовину обмежитесь статтею д. Стешенка для того, щоб
коротко познайомитись з тим, що писалось на сторінках „Основи" в
справі української національно-культурної програми.
І коли автор розумів своє завдання лише в компіляції, тоді,
звичайно, своєї мети він досягнув. Але коли справа стояла так, а не
інакше, то в такому разі не варто було печатати такої компіляції на
сторінках наукового видання. „Записки Наукового Товариства"
друкують: „наукові розвідки, статті і оброблені наукові матеріяли",
повідомляє своїх співробітників і передплатників редакція згаданого
видання. Об цім треба було знати секретареві цього товариства д.
Стешенкові, бо наукового значення його праця не має, бо ніхто ще і
ніде не признавав такою працею компіляцію, бо, прочитавши в змісті
2-ої книги ,,3ап[исок] Наук[ового] Тов[ариства]" назву статті
„Українські шестидесятники", читач зацікавиться, купить книжку і,
звичайно, розчарується. Не найде такий читач в праці д. Стешенка ні
критичної оцінки національної програми українських шестидесятників,
ні одповіді ясної на питання про відповідність її до потреб
українського народу. Ми не можемо, за браком місця, зупинитись над
іншими питаннями, на які не одповів автор і які лізуть кожному в
голову, хто хоче вияснити собі ролю і значення в історії
українського національного відродження наших шестидесятників Але все
ж не можемо не зазначити хоч деяких.
Отже: який вплив мали шестидесятники на сучасне їм громадянство, в
чому цей вплив виявлявся, які форми прибрав, в якому зв'язку стояли
ідеї і практична програма шестидесятників з такими ж ідеями і
практичною діяльністю тих поколіннів громадянства вкраїнського, що
прийшли на зміну шестидесятникам, в чому змінили, розширили чи
вглубили програму своїх попередників нові покоління, яка була роля і
значення в рухові 60 pp. окремих шестидесятників, ну хоч би
Шевченка, про якого д. Стешенко згадує якось між іншим, тоді як його
діяльність варта того, щоб над нею спинитись в галереї українських
шестидесятників, яке ідейне і організаційне значення мала „Основа"
для українців 60-х років, хиби її програми, відповідність останньої
до всього того, що „на думку тогочасних проводарів було потрібним
для добра рідного краю" — на всі ці питання автор не дає ніякої
одповіді. А ставлячи справу так, д. Стешенко звужує своє завдання,
як історика 60-х pp. на Україні, не кажучи вже про те, що позбавляє
цим свою працю найбільш цікавих з наукового боку моментів.
Переповівши зміст „ісповіді Антоновича", автор на кінці своєї статті
ставить цікаве питання: „Чи здійснилась Антоновичева думка та
віра?.. Чи признав його і товаришів — Житецького, Рильського і інших
— український нарід?" Запитання дуже цікаве і, на нашу думку,
одповідь на нього логічно випливає із статті автора. Але автор „ні
пари з уст"! Що це — страх, чи невміння одповісти?! Ховатись за
„фигуру умолчания", тоді, коли вже прийшов час для такої
об'єктивної, безсторонньої одповіді, — незручно. Тим більше, що
дальша діяльність шестидесятників, ну хоч би Антоновича, надзвичайно
цікава своїми манівцями і ухиляннями од прямих шляхів демократизму,
оборонцем якого Антонович виступив, коли поривав з польською
шляхтою, а ще більше цікава тією шкодою, яку мали такі манівці в
історії розвитку демократичних ідей серед нашого громадянства.
Взагалі праця д. Стешенка не дає нам того, що вона обіцяє своєю
голосною назвою. Українські шестидесятники чекають свого історика, а
їх ідейна національна програма — критичної оцінки. Вкінці не можемо
не зауважити, що д. Стешенко робить велику помилку, коли приписує
Люї Блянкові заслугу впровадження класової теорії (куди? — С.П.), з
першорядним значенням в ній класової боротьби і економічних відносин
(ст. 46). Люї Блянк у своїй праці „L’Organisation du travail"
виступає оборонцем не боротьби класів, як основи розвитку історії, а
оборонцем гармонії класів і можливости спільної діяльности
експлуататорів і пригнічених; Люї Блянк не признавав самостійної
політики пролетаріяту, тим то з його йменням зв'язано
опортуністичний, дрібнобуржуазний соціялізм з його внутрішніми
суперечностями, компромісами, докази яких дав сам Люї Блянк, коли
став міністром і активно виступав проти того самого пролетаріяту,
нужденну долю якого він з таким жалем малював. Про це д. Стешенко
міг би довідатись з першої [-ліпшої] книжки по історії французького
соціялізму.
С. Петлюра
* „Слово", Київ, 1909 p., ч. 1.
|
