|
ИВАН РУКАВИШНИКОВ. „МОЛОДАЯ
УКРАИНА".*
259 ст. СПБ. 1909. Ц. 1 руб.
[Рецензія]
„Молодая Украина" — збірник віршів російського поета І.
Рукавішнікова. В передмові до збірника поет поясняє, як родився на
світ оцей збірник:
„Я, летящий мир, века смотрящий миллионами глаз своих в Силу неба,
смотрящий в Бога, послал взгляды мои в один край. И увидел я там
искры малые. Увидел миры. И провел я линии, потому что захотел
увидеть созвездие. И захотел я силой своей увидеть взор,
устремленный оттуда на меня.
И вот проведена линия от серединной звезды созвездия ко мне, звезде,
одинокой звезде.
И тогда завершилось созвездие.
И тогда лишь завершилось созвездие.
И последняя линия сделала созвездие созвездием Креста. Далеко
идущая, одинокая линия" .. . І т. д. І т. д.
Як перекласти на людську мову, то вийде просто: д. Рукавішніков,
досить посередній і неталановитий поет, захотів в українській
літературі пошукати рідних його творчості мотивів, при добрій охоті
і не без „добрих людей" знайшов їх, в результаті ми маємо
„Завершение созвездия" — „Молодую Украину".
Якби російський читач захотів познайомитись в перекладі з творами
„молодої" української поезії і для цього взяв би до рук збірник
віршів Рукавішнікова, він гірко б і жорстоко помилився. Що уявляє з
себе поетична творчість молодих поетів українських, які у неї
напрямки, ідейні течії, зміст і ідеали, основні ідеї і провідні
мотиви, на всі ці запитання російський читач з „Молодой Украины"
виніс би дуже заплутану і дуже фальшиву відповідь. Читач,
ознайомившись з „Молодой Украиной", прийшов би до тієї думки, що в
українських поетів немає і тем інших, як тільки безцільність життя і
життьових змагань, як тільки поетизування смерти, розпачу, безсилля,
дивної незрозумілости існування людського, нікчемности зусиль
чоловіка направлених до того, щоб організувати хаотичні елементи
життя і внести в нього гармонію; нема реального життя з його
боротьбою і його трагічними моментами, немає краси колективних
переживаннів, немає творчости масових рухів і участи в ній
індивідуальностей. Панує безпросвітний соліпсизм: чоловіка одрізано
од схожих до нього, він чужий їм, а вони йому; „якісь незрозумілі" і
„непереможні" сили панують над ним, тримають його в своїх руках;
приймають форму всякого страхіття, перевертаються в „дьявола", в
„Рока", „чорта" . . . Все заслано якимсь туманом і немає ніякої
змоги у безсилого чоловіка розгадати тайну життя. Зостається
„Смерть", небуття і їх то поетизує автор „Молодой Украины".
Ми кажемо автор „Молодой Украины", а не українські поети, твори яких
він умістив в своєму перекладі, бо, правду кажучи, збірник віршів не
можна назвати перекладом українських поезій. Лише незначна частина
збірника близька до ориґіналів, хоч значно нижча од них щодо
поетичности. Рукавішніков, найбільш „щирий" декадент і, мабуть,
найбільш неталановитий з усіх декадентських поетів російських,
переіначив українські ориґінали на свій кшталт, приспособив їх до
своїх провідних думок, „світогляду" і надав їм свою індивідуальність
і от, дякуючи цьому, „Молодую Украину" треба вважати скоріше
переспівами українських мотивів, звичайно, мотивів зфальшованих і
перекручених, аніж поетичним перекладом творів молодих поетів
українських.
Ступивши на такий шлях, д. Рукавішніков „розв'язав собі руки": він
одступає від тексту, випускає те, що не подобається йому або не
відповідає його переспівним замірам, робить часто вставки, добавляє,
переіначує, ну, і врешті-решт, нівечить українське „созвездие".
Такій вівісекції в однаковій мірі підлягають і Христя Алчевська
(„Сухие очи"), і Вороний („Дніпрові спогади"), і Кримський („Ой
нависли чорні хмари"), і Олесь, і Леся Українка та й всі інші, одні
більше, другі менше. У одних повитинав окремі думки і місця, інших
зовсім перекрутив і зробив несхожими на себе. Там, де в українського
автора немає відповідних до декадентських вимог рис або слів, там
Рукавішніков ані на хвилину не задумується, щоб „поправити біду".
Коли, приміром, Карманський називає „душевні квиління" скорбними,
Рукавішніков хоче, щоб вони стали „дикими", а „недомріяні мрії" —
,,вечно случайными". Коли той самий Карманський каже: „Я все ще
блукаю, стернею пустої надії", Рукавішніков думає інакше і
„перекладає": „Я вечный" (а через кілька рядків — „черный")
„бродяга... бессолнечный в мире искания"; коли Олесь зве очі коханої
дівчини „сизими хмарами", у Рукавішнікова хмари приймають більш
безвідрадний колір і стають „черными". Коли у Вороного: „І та хвиля
сумна була хвилею лютої кари" — у Рукавішнікова: „Та минута была
дикомстящей минутой конца". Коли X. Алчевська говорить про „бажання"
— що „то листя сухе, вітром розвіяне в дикому полі безжурно",
Рукавішніков думає інакше і приходить до того песимістичного виводу,
що „Цветок й Змей - все станет — пыль степная, и поиграет пылью
ветер (sic!) Рока". До чого тут отой „Рок" узявся, хто збагне
Рукавішнікова?!
Таких от цитат-зразків „перекладу" можна було б повиписувати скільки
хочеш. Але, гадається, і їх уже досить, щоб читач міг уявити собі,
як поводиться Рукавішніков з тими творами, на яких зупинився його
„летящий мир", як він нівечить і думку автора і задумані останнім
образи, як, нарешті, він не зоставляє „живого місця" од того, за що
візьметься. Справді поетичних перекладів або переспівів в „Молодой
Украине" дуже мало — вони тонуть серед перекручених, часами
незграбних, одноманітних, з частими повторюваннями окремих фраз і
слів, „звезд" Рукавішніковського „созвездия".
Українці часто висловлювали свій жаль та нарікання на російських
літераторів, що вони не цікавляться та нехтують українським
письменством. Для таких українців „Молодая Украина" принесе
відповідне задоволення. Але не думаємо ми, щоб з таким задоволенням
зустріла збірник віршів Рукавішнікова російська публіка. Поетична
цінність його — невисока. Естетична та громадська ще нижче.
В оборот естетичних цінностей російської публіки „Молодая Украина"
не внесе нічого ні нового ні корисного. І російський читач буде,
певно, здвигати плечима: невже в тій молодій Україні тільки й чути
похоронні дзвони, тільки й тем, що безсилля чоловіче та фатальна
незрозумілість і нікчемність життя.
Ми знаємо дійсність трохи інакше і поезія українська більш широка
змістом, аніж представив її д. Рукавішніков. Але, коли б „Молодая
Украина" справді була одсвітом дійсности, тоді треба було б,
перекладати і П. Тенянка, і С. Черкасенка, і П. Капельгородського,
але жива, життьова і здорова в загальних рисах творчість цих поетів
не одповідає хворому чуттю декадента. „По образу і подобію своєму"
шукає він „собратий" в українській літературі, а коли не знаходить,
тоді доробляє і підкращує їх, настроює їх на свій лад і, таким
чином, підносить російській публіці зовсім не те, що є на ділі.
Єдиною утіхою в справі цій може бути тільки те, що д. Рукавішніков
досить вже заявив себе і неталановитістю і „поетичними" вигадками в
ультра-декадентському стилі, щоб його „книгу пятую" віршів, себто
„Молодую Украину", охоче читали російські читачі.
С. Петлюра
* „Слово", Київ, 1909 p., ч. 21.
|
