ТВОРЧІСТЬ

ТОМ ДРУГИЙ
 

ДО ПИТАННЯ КУЛЬТУРНОЇ ТВОРЧОСТИ*

Знову постає питання про культурну творчість, — широку та таку, що охопила б усі сторони життя нашої нації. Знову лунає заклик до створення національних цінностей, до розширення обріїв національного життя, до виповнення його новим і багатим змістом.
Не можна сказати, щоб це питання було нове. Не нові й ті арґументи, що їх наводять для оборони і обґрунтування його. Навпаки, вся схема арґументації ніби має деякі риси трюїзмів: настільки вона відома кожному, хто органічно виріс із буття української нації і чия національна свідомість визначається цим буттям. І, зустрічаючись із цими арґументами в новій їх редакції, мимоволі в їх „новизні" ніби відчуваєш „старовину".
Але, існують істини, про які слід нагадувати якнайчастіше. Вони від того не бліднуть, а саме нагадування про них тільки доводить, що їх живучість і цінність триваліша, ніж це здається на перший погляд, і що значення їх не обмежується вузькими обніжками того моменту, коли вони вперше були зформульовані.
До цих істин треба зарахувати і ту, що про неї знову піднесено питання в українському суспільстві, і відбиток зацікавлення нею читачі нашого журналу мали змогу бачити у статті Мих. Могилянського.1
Судячи з обставин моменту, що його переживають українці, теперішнє порушення цього питання треба визнати знаменним, а привернення до нього інтересу української громадськости — симптоматичним.
І дійсно, в час, коли войовничий російський націоналізм вирушає в організований похід проти українства, коли до нього долучуються sui generis „украинофильствующие" друзі з російського прогресивного табору з порадами обмежити свої інтереси „тихим плесом народнього життя" і звести увесь їх зміст до „плекання" народньої мови у тихих закутках сільського побуту, „де її інтимну розмову підслухає народолюбний слух поетів природи й побуту". До того цю „українофільську" пораду супроводжує уже українофобський, за своїми практичними наслідками, заклик до боротьби „без усяких двозначностей і потурань" в разі невиконання згаданих порад. Одночасно з усім цим, ніби у відповідь на залякування й погрози, лунає інший заклик, — заклик до прискорення темпу національного життя, до інтенсивної його розбудови з всестороннім розвитком культурної творчости і заповненням тих „порожніх місць", куди ще не було скеровано інтересу діяльних творчих сил української нації. Отже сьогодні не можна не визнати, що піднесення питання про культурну творчість має громадський характер і заслуговує на найсерйознішу увагу.
На нього треба дивитися не лише як на рішуче відкинення поради — хоч би вона й виходила з глибини „українофільського" серця — звести інтереси українського суспільства до розмірів примітивного народництва чи етнографічного романтизму, що рівнозначне з добровільним приреченням себе до національного самогубства. Ні, у новій постановці питання про всесторонність національно-культурної творчости слід бачити прийняття виклику до „ідейної" боротьби.
Сторона, що на неї нападають як „ідейно", так і з причин зоологічного націоналізму, нападають не тільки ті елементи російського суспільства, для яких інтереси демократії, розвитку та правильне розуміння державности чужі, але й ті, що стикаються з цими інтересами, і менше чи більше визнають їх об'єктивну, а тому і обов'язкову для себе цінність, — тобто, сторона, що стоїть під перехресним вогнем напасників, не ухиляється від боротьби. Вона почуває в собі достатньо сили для відсічі, і не бажаючи покірно схилитись в очікуванні удару, хоч би й „ідейного" характеру, закликом до всесторонньої національної творчости, проявляє не лише природний для того, хто шукає оборони, інстинкт самозбереження, але і правдиве розуміння тієї перспективи, у світлі якої тільки й можливе створення сприятливих умов для самовизначення нації. Створення ж цих умов, що виходить зсередини і охоплює усі сторони її життя, стане вже само по собі достатньою силою і для відсічі, як ворожих, так і „дружніх" ударів, одночасно передрішивши питання про їх відчуття, а в підсумку дасть відповідь і на друге питання: чи українська нація має зійти з історичної сцени, жертвуючи собою і, так би мовити, зробитися матеріялом для „угноєння" сильнішого національного виду, а чи закріпити за собою право на націю історичну, що творить лиш їй одній притаманні цінності загальнолюдського характеру.
Проте, написане вище не вичерпує важливости постановки питання про всесторонню культурно-національну творчість. У ній звучить відповідь не тільки ворогам і „приятелям" українства типу П. Струве, але й тим українцям, що віддзеркалюючи українофільство з його обкраяним змістом, з його ідейною плутаниною й непослідовністю в практичних постулятах і виступах, ще й досі увесь зміст українства звужують до завдань утилітарної популяризації і запровадження української мови в народніх школах, та й то за рецептою проф. Д. Багалія, у „ведмежих закутках" нашої країни, там, де ще збереглися „тихі затоки" П. Струве.
З цього погляду поставлення питання про всесторонність національної творчости вносить суттєву поправку і в те розуміння українства, що характерне для його опортуністичних кіл.
Завдяки виступам, — які в обставинах сьогоднішнього моменту мають майже монопольний характер, — представників цих кіл і в пресі, і в громадських чи державних установах, це обмежене опортуністичне розуміння потреб українства передається і різним колам великоросійського суспільства, ще більше затьмарюючи ту плутанину понять і уявлень, що характеризує ставлення великоросійського суспільства до українського питання, і викривлюючи мету і завдання українського руху.
З наведених причин порушене питання є одним з тих, повз які не може пройти мовчки, не вирішивши їх у той чи інший спосіб, жодна людина, що визнає свою приналежність до українського суспільства і через це повинна визначити своє ставлення до його чергових завдань, щоб це ставлення визначило і той напрямок, в якому буде проходити індивідуальна участь цієї людини в загальному національному будівництві.
Не може бути ніякого сумніву, що це питання для більшости українського суспільства вирішується позитивно, і визнання конечности всесторонньої національно-культурної творчости є соnditio sine qua non його національних прагнень. Правда, часто у активних діячів національного відродження виникає переконання в потребі тимчасово відмовитися від всестороннього культурно-національного будівництва, віддаючи усі сили на справу освіти народніх мас і піднесення їх культурного рівня. Існує таке розуміння завдань культурно-національної праці і серед українців. Психологічно це аскетичне зречення благ вищої культури є цілком зрозуміле: активним працівникам нації, що постійно наштовхуються на темні, пригнічені й мало свідомі в національному відношенні народні маси, особливо болюче відчувати ці явища народнього життя, що вражають їх свідомість. Не дивно, що прагнучи боротися з цими явищами, дехто з українських діячів під сучасну пору зводить увесь зміст культурної роботи саме до цього безпосереднього завдання хвилини. Але згаданою роботою ніколи і ніде не вичерпувалися ширші завдання культурної діяльности. В них не може бути підрозділів обмежувального характеру, що деякі з завдань допускали б, а на інші накладали б заборони, виправдуючи це ніби несвоєчасністю таких завдань. Якщо нація видає з себе сили, що можуть розвивати вищу національну культуру, було б цілковито марним, а для справи розвитку народніх мас і шкідливим, скеровувати ці сили в річище „популяризаторства". І свідоміші елементи народніх мас чудово розуміють усе величезне значення вищої національної культури, на блага якої вони вже ставлять свої вимоги й попит. Це переконливо ілюструють жваві відгуки на боротьбу за створення українського університету у Львові хоча б у середовищі українських робітників, як про це багаторазово сповіщала українська преса. Зрозуміло, що в досягненнях вищої культури зацікавлений не тільки український інтеліґент, але й український робітник, селянин, взагалі, уся нація, в інтересах якої дехто з її діячів хотів би звузити прагнення національно-культурної творчости.
Нехай ці прагнення ще не так повно реалізовані, нехай струм культурно-національного будівництва ще не такий могутній, все ж таки він розливається по нових галузях національного життя, відзначаючи пройдені етапи свого розвитку створюванням цінностей, що деколи мають не лише вузько-національне значення.
І дійсні прихильники демократії та розвитку не обмежуватимуть цей струм певною межею. Руху все одно не зупинити, а особливо, в житті нації, що відроджується; межі можливого й неможливого в епоху відродження годі визначити. Те, що вчора здавалося неможливим, сьогодні набуває реальних обрисів, стає життєвим фактом і прокладає нові шляхи для дальших перетворень „неможливого" на „здійсниме". Для українця 80-х чи 90-х років XIX сторіччя, який Указом 1876 року був поставлений в такі умови, що вихід якоїсь популярної брошури „Про чорну пару" українською мовою був уже значною подією національного життя, створення української преси здавалося чимось далеким, майже неможливим. Минуло десятиріччя і нещодавнє неможливе виявилося здійсненним.
Таким самим фактом життя стало тепер і створення українцями своєї української науки, функціонування українських наукових товариств, які опрацьовують різні галузі знання, яе тільки пов'язані з українознавством, і згуртовують та виховують у своїй праці ціле коло українських науковців. А лише кілька років тому в можливості такої роботи можна було дуже сумніватися. Разом із зростанням національної самосвідомости і дедалі більшим припливом нових активних сил українського суспільства, одночасно з притягненням у коло національно-культурних інтересів народніх мас, межі можливого і неможливого в національних досягненнях ще більше пересуваються, і відкриваються нові перспективи в цьому напрямі.
Кожний, хто навіть не вивчає, а тільки спостерігає, але з увагою, сумлінно, нашу сучасну культурно-національну роботу в різних її проявах, не може не визнати в ній велегранности та різноманітности. Дуже складні культурні потреби нації, що відроджується, знаходять посильне задоволення з боку активних сил нації, і колективна творчість діячів на ниві українського відродження характеризується крайнім напруженням їх сил і продукції. В деяких напрямках тут досягнено вже значних успіхів і наслідків, в інших лиш зроблено перші кроки, закладаються основи, що виявляють тенденції для дальшого розвитку. Так чи інакше, але вже створено певну атмосферу національного будівництва, подув якої окрилює учасників його, створюючи психологічні передумови для того, щоб широкі кола українського суспільства, що стоять осторонь цього процесу, переконались у конечності і неминучості визначених шляхів і форм національної роботи. Українські діячі не почувають себе тепер самотніми, відокремленими, як це було ще десять років тому. Навпаки, дійсність українського життя завжди покаже шляхи до зближення, до координації індивідуальних прагнень і починів, до приведення їх у гармонійне співвідношення із загальним напрямком національної роботи. І звідси — пляномірність роботи й зорганізованість працівників на полі національної справи.
Саме ці риси, то виразні, то ледве помітні, характеризують стан сучасної української культурної праці. Чи візьмемо для прикладу діяльність українських видавництв, з їх уже визначеним поділом на популярно-народні, педагогічні, видавництва українських клясиків чи перекладної літератури і так далі; чи поглянемо на діяльність Українського Наукового Товариства з поділом його на секції; чи зупинимось на спробах українських художників улаштувати власну виставку чи видавати спеціяльний журнал присвячений питанням мистецтва, — в усьому побачимо ілюстрації до вищесказаного. В цих ілюстраціях, які легко було б розширити, можна бачити докази, що формула про всесторонню культурну творчість наповнюється живим змістом, набирає реальної форми.
В таких обставинах цілком природним є зацікавлення другим питанням, що тісно пов'язане з питанням про всесторонню культурну творчість, а саме — питання тих живих сил українського суспільства, що їхнім зусиллям, знанням, талантом і трудом прийде до здійснення їх прагнень, а також і питання тих сил нації, вартість участи яких в цьому процесі стоїть під знаком сумніву. Перевести аналізу цих груп і тієї користи, що вони її можуть принести в справі створення національної культури, є одним з чергових завдань українського суспільства, тим більше, що воно інколи має нахил переоцінювати свої сили й перебільшувати число активних працівників. Тим часом деякі із цих груп своїм ставленням до вимог сучасного українського життя стоять далеко від розуміння їх і дають достатньо підстав для того, щоб їх визнати такими елементами нації, участь яких в національному житті ледве чи внесе багато вартісного до скарбниці створюваної української культури.
Зупинимось покищо на цій останній групі.
Вона досить численна. Визнаючи себе gente українцями, ця група не бере безпосередньої участи в культурно-національному русі, а свої сили, знання й енерґію віддає для створення культурної могутности народу великоросійського. За своїм складом ця група дуже різноманітна; в ній є свої розгалуження, але те спільне, що об'єднує її членів, — це якесь напівусвідомлення своєї приналежности до рідної національности і притуплення відчуття органічного зв'язку з національним колективом. Наявність цієї групи у складі української нації історично цілком зрозуміла. Кому відомі головні етапи хресного шляху нашого народу, той не здивується, що серед нас створився не лише потяг туди, де діє сильніша культура, але й недовірливе ставлення до потенціяльних сил рідного народу, до його спроможности прокладати самобутнє культурне річище. Звідси — брак у цієї групи критерію для оцінки тих культурних надбань, що український народ уже створив серед важких обставин свого історичного лихоліття і що продовжує створювати й тепер.
Через це програмові та ідеологічні напрямні згаданої групи українців носять сліди явного протиріччя, а практичні кроки й вимоги не відповідають дійсним потребам сучасного українського життя. І самі вони часто є живим анахронізмом серед українських діячів, що характеризують собою сучасне українство.
Поняття мови, звичайно, не вичерпує формули національности. Та все ж мова є однією з головних ознак її, як могутній засіб національного спілкування, об'єднання, отим органічним зв’язком, завдяки якому, власне кажучи, можливе усвідомлення культурної спільности нації.
У тієї категорії українців, про яку тут говоримо, часто бракує належного розуміння й оцінки значення цієї ознаки. Залишаючи; рідну мову для потреб преславного „хатнього вжитку", у своїй громадській діяльності вони вдаються до мови великоросійської і її, а не рідної, мови, вживають, наприклад, у писанні наукових і літературних творів. Nomina sunt odiosa, але це факт, що часто особи, відомі у великоросійській літературі, науці й журналістиці як українці, які здобули тут видатне ім'я чи славу, або ж є корисними працівниками, цілком невідомі українському суспільству з боку їх національного обличчя. Вони, ці українці, визнають себе українцями, визнають право рідної нації на самовизначення, але допомогти їй в цьому самовизначенні, вкласти свою індивідуальну участь, своє знання, талант і енерґію в спільну роботу самовизначення, — о, як їм далеко до цього! І які далекі вони від усієї праці, яку тепер ведуть активні сили українства! Здобутки цієї праці збільшуються, розвиваються, але не вони це роблять, бо у них немає мовного зв'язку з нацією; наслідком цього вони стоять поза колом тих зацікавлень, що ними живе нація, і перебувають осторонь творчого процесу культурно-національного будівництва. Дехто з них бере в ньому участь, але вона надто мізерна, тому що переважно проявляється у тому, що вони „збагачують" рідну літературу поетичними чи белетристичними творами, часто аж ніяк не високої якости.
Натрапляючи на такі твори в українській літературі, мимоволі оцінюєш їх, як ілюстрацію до відомого „на тобі, небоже, що мені не гоже", бо якщо вони і додають щось до збільшення культурного багатства, то занадто мало.
Сама форма участи цих осіб у справі культурної творчости рідного суспільства містить у собі риси, характерні для уже віджилого покоління українців, які проявляли свою любов до батьківщини, свої національні переживання, майже виключно в „складанні" віршів, хоч і перейнятих національним настроєм, та найчастіше цілком чужі поезії. Та коли згадане явище є історично цілком зрозумілим, оправданим для віджилого покоління, то тепер, з розширенням рамок національного життя, з ускладненням вимог його, маніфестація українських симпатій творами такого ґатунку, при ширшій і пліднішій творчості на ниві іншої культури, є безсумнівним анахронізмом і не збільшує культурного капіталу, що його створює українське суспільство.
Ще менше служать цій меті маніфестації своєї приналежности до української нації деякої частини професорів вищих учбових закладів.
Студентські наукові гуртки, які почали діяти від 1905 року, ставлячи собі за мету вивчення й опрацювання дисциплін, пов'язаних з українознавством, об'єднали на ґрунті наукової праці численні студентські кадри, які незабаром видали з себе цілу низку молодих наукових сил і працівників, що виявилися корисними й талановитими учасниками творення української культури. При тому цікаво зазначити наступне: учасниками зборів згаданих гуртків переважно були професори, українці з походження. Вони заявляли на зборах, що вони також українці і радіють, мовляв, що українська молодь виявляє наукові інтереси до питань українознавства. Але ці заяви співчуття рухові серед українського студентства мали чисто платонічний характер, і не зустрінеш імен цих професорів серед діячів українських наукових товариств та видавництв. Вони як і раніше, свої знання й сили віддають на користь російської культури, російської науки. Роблячи тут справжнє живе „діло", в галузі українства вони обмежилися самими лише ,,словами", гадаючи, що цієї „жертви" з їхнього боку цілком достатньо для того, щоб свої обов'язки супроти рідного краю вважати виконаними.
Та всі ці „слова", хоч і які прекрасні, але не підтверджені „дією", роблять враження „брязкоту мідяків". В минулому у нас сказано занадто багато слів. Говорили і белетристи, і науковці, і діячі на полі освіти, і земські працівники, і багато інших, — люди так званих, інтеліґентних професій. Усі вони в урочисті хвилини заявляли, що вони також „українці" і співчувають національно-культурним починам на полі рідної нацюнальности, а проте залишалися працювати для скріплення російської культури на українському ґрунті, часто сприяючи асиміляції, а тим самим, і культурному зубожінню рідного народу.
Нині ж, в епоху творчої роботи, потрібна напружена діяльність усіх культурних сил нації і безпосередня участь їх у національному будівництві відповідно до дуже складних вимог, що висуває життя. Однією з таких вимог є розвиток української національної наукової роботи, як запоруки загального розвитку нашого народу, прилучення його до світла знання, нагромадженого людством. І тому, що науковці, які визнають себе за українців, не йдуть назустріч цій потребі, обмежуючися самим лише ні до чого не зобов'язуючим платонічним співчуттям до неї, вони є відрізаними куснями нації, „мертвими силами" її. Нема їм ані вдячности з боку українського суспільства, ні доброї пам'яті в людей наступного покоління, бо те, що розбігається зі словами, не викликає почуття поваги.
При цьому мимоволі хочеться протиставити цим науковцям-українцям інших українських учених, що їх уся наукова діяльність також пішла на користь і славу російської науки, але яких інколи, уже під кінець їхньої наукової діяльности, втягав могутній струм відродження рідної національности в коло її інтересів, і вони знаходили у себе сили, щоб узяти ці інтереси близько до серця і в міру сил своїх, сприяти їх здійсненню. Поворот у діяльності цих учених і зміст її не могли не знайти належного відгуку в українському суспільстві, і імена цих наукових діячів українці проказують з вдячністю і пошаною. З таким же визнанням і пошаною ставляться вони до тих науковців які, хоч і не українці з походження, але, живучи на території України, беруть діяльну участь в українських наукових установах, виходячи з переконання, що тільки діяльність, скерована на інтереси місцевого населення, може виправдати їхнє перебування в країні.
Ближче до потреб українського відродження стоять ті з українців-учених, які в своїй науковій діяльності зустрічаються з питаннями українознавства, опрацьовують окремі його галузі, хоч уживають при цьому великоросійської мови.
У цьому виявляється та ж невідповідність до вимог життя. Вживання українськими науковцями великоросійської мови було цілком на місці в 50-90-х роках минулого сторіччя, тому що в той час культурно-національний рух заторкнув лише нечисленні верхи українського освіченого суспільства й ідеологам цього руху доводилося звертатись головним чином до освіченіших і дуже русифікованих його елементів. Вживаючи великоросійської мови легше було знайти доступ до згасаючого, та ще не зовсім згаслого національного почуття і свідомости земляків. Цим шляхом ішли ідеологи усіх націй, що відроджувалися, і мова переможної національности завжди була мовою, якої уживали піонери національного відродження. Але в міру того, як нація, що відроджується, міцнішає, поглиблюється її самосвідомість і поширюється зміст її життя, а також розвивається і мова, набуваючи багатства лексичного матеріалу та одержуючи літературну обробку, цей шлях уже перестає досягати своєї мети: відроджена нація шукає літератури, включно з науковими працями рідною мовою, її вона вживає, бо вона їй близька та зрозуміла. Учений, публіцист, громадський діяч — усі вживають рідної мови, що стала повсякденною, розвиненою до рівня органу культури і освіти нації. Ще Драгоманов сказав: „За часів Гоголя ще можна було писати 'Вечера на хуторе' і 'Тараса Бульбу' не пo-малоросійському, а тепер годі". Що за часів Драгоманова було висловлено про красне письменство, тепер це з повним правом можна застосувати і до наукових праць. Той же Драгоманов був прикладом проникливого розуміння назріваючих вимог українського життя щодо створення наукової і публіцистичної літератури рідною мовою. Почавши свою літературно-наукову діяльність в галузі українознавства російською мовою, Драгаманов швидко оцінив усю вагу наукової праці українською мовою і в дальшій своїй діяльності в цьому напрямку вживав мови української, опублікувавши нею цілий ряд наукових і літературіно-публіцистичних праць.
Українці-учені, про яких іде мова, зайняли в цій справі якусь проміжну, мало обдуману позицію. З одного боку вони, працюючи над розробленням різних галузів українознавства, намагаються сприяти культурно-національному процесові, а з другого — вживаючи великоросійської мови, відмовляються збагачувати, розвивати мову українську, зробити її органом культурно-національного життя.
І якщо вказану роздвоєність і непослідовність, можливо, відчуває і дехто з цих учених, то вся гострота і неґативні результати роздвоєння аж надто небажано відбиваються на тому якісному рівні, якого досягла в даний момент українська наукова і літературно-освітня робота. Вище згадано, що в цій галузі досягнено значних успіхів. Але не може бути жодного сумніву, що вони могли б бути більшими, якби число активних сил української культурної творчости було більше, а обсяг їх культурної діяльности відповідав багатогранним потребам 30-мільйонного народу, що відроджується. На жаль, як в першому випадку, так і в другому, доводиться констатувати наявність невідповідности, яка навіть при крайньому напруженні сил і праці, що їх витрачають для цієї справи активні робітники на ниві українського відродження, мало зменшується. Доводиться визнати, що задоволення потреб нації не лише не встигає задовольняти вимог народніх мас в процесі відродження, але і саме задоволення тих потреб часто має елементи, невисокі з якісного боку. І саме це є одним з „найболючіших" місць сучасного українського життя, для оздоровлення якого треба докласти всіх зусиль. Наявність цього „болючого" місця у здоровому, стихійно зростаючому процесі культурно-національного будівництва ніяк не можна розглядати як докір, чи обвинувачення супроти тих живих сил, творчими зусиллями яких це будівництво проходить, поглиблюючи культурно-національне річище і чимраз більше розширюючи його береги. Там, де надто велике жниво, а „робітників" бракує, природно, що і праця їх трохи сповільнюється, і в якості роботи не оминеш недоліків. Є ці недоліки і в „праці" українців.
Але як в усуненні цих недоліків, так і взагалі, в дальшому заповненні формули про всесторонню культурно-національну творчість, українське суспільство має мало підстав розраховувати на групи, які в наслідок певних історичних обставин, стоять більше чи менше осторонь цього процесу і хоч стикаються з ним, всеж — частково виявляють нерозуміння висунених життям завдань, а частково — своє безсилля сприяти здійсненню їх.

С. Петлюра

* „Украинская Жизнь", Москва, 1912 p., ч. 7-8, ст. 7-19. Переклала з російської мови Ганна Щепко.
1 Див. „Укр. Ж.", ч. 4.