ТВОРЧІСТЬ

ТОМ ДРУГИЙ
 

УКРАЇНСЬКИЙ ВІДДІЛ НА ВИСТАВЦІ ДРУКОВАНИХ ТВОРІВ*

(Враження)

Головне Управління в Справах Преси не перший рік улаштовує виставки друкованих творів, що виходять за кожний попередній рік. Влаштувало воно таку виставку і минулого літа, цього разу у Москві, показавши на ній друковані твори, що їх видано в межах Росії 1911 року.
Російська преса порівняно слабо реаґувала на це явище культурного життя, яке безперечно заслуговує на увагу. Мало зацікавлення до виставки виявило і суспільство. Принаймні, розпорядники виставки нарікають на недостатню кількість відвідувачів. Ці скарги знаходять підтвердження і в особистих враженнях автора цих рядків: дворазові відвідини й перебування протягом кількох годин у величезних безлюдних залях виставки приводило до тих самих висновків про брак зацікавлення у російського суспільства духовним життям країни, бож воно знаходить свій вираз у творах друкованого слова. Це, звичайно, дуже погано. Виставка дає багато цінного матеріялу для характеристики сучасного стану різноплемінного населення Росії щодо його духових прагнень, зацікавлень, рівня освіти, культурних інтересів, взагалі — усього, чим духово „люди живі". Правда, в організації виставки існують деякі недотягнення, недогляд, через який, наприклад, змішано різнорідні за своїм змістом матеріяли в одному відділі, але назагал виставку влаштовано вміло; орієнтуватися в ній легко; не важко знайти потрібні довідки та відомості з кожного питання, що цікавить відвідувача. Величезна кількість діяграм, довідкових і статистичних таблиць ще більше полегшує вивчення виставленого матеріялу, допомагаючи зформувати враження і закріпити в пам'яті підсумовані факти й числові підрахунки. Повторюємо: виставка друкованих творів дуже цікава і дуже повчальна.
Повчальна вона і для нас, українців. І ось чому. Ми на цій виставці заступлені так слабо, наша літературна продуктивність за минулий рік виглядає так убого кількісно, місце, яке займають на виставці українські видання, настільки незначне, а чисто зовнішнє вивчення цього матеріялу за групами й категоріями — в залежності від змісту — приводить до таких гірких висновків, що мимоволі є над чим замислитися і є з чого винести деяку науку.
Насамперед кілька числових ілюстрацій.
Минулого 1911 року українською мовою (Головне Управління в Справах Преси у своїх довідкових виданнях і супровідних брошурах про виставку переважно іменує нашу мову говіркою. Це можна вибачити: „Управління" це ж не Академія Наук!) вийшло лише 242 книги. Це означає, що ми, за кількістю виданих книг, займаємо десяте місце серед народів, що заселюють Росію. Для 25 мільйонів українців, які проживають в Росії, якось ніби мало! Поперед нас ідуть: росіяни — 25 526 книг, поляки — 1 664, німці — 920, лотиші — 608, естонці — 519, євреї — 965 (з них сучасною мовою — 590 і староєврейською — 375, татари — 372, вірмени — 266; далі йдемо ми, за нами йдуть грузини (169), литовці (79), чуваші (22), сарти (35), киргизи (35) та інші.
Місцем видання українських книг були: Варшава (1 назва), Вільна (3), Катеринослав (5), Житомир (1), Кам'янець-Подільсьюий (8), Київ (157), Константиноград (3), Лозова (1), Москва (8), Одеса (5), Полтава (4), С.-Петербурґ (40), Симферопіль (1), Тифліс (1), Харків (4). З цього розподілу виданих українською мовою книг видно, що лише в самому Києві, як ідейному центрі українства, відносно жваво б'ється пульс української видавничої справи і що, навпаки, решта центрів українського життя, як Одеса, Харків, Катеринослав, Полтава, Кам'янець-Подільський, де, здавалось би, достатньо даних для прояву активної ініціятиви у справі видавання українських книг, значно поступаються щодо цього далекому від України С.-Петербурґові, який випустив 40 книг, тоді як число книг, що їх видано в повище згаданих містах, не перевищувало 8, коливаючись звичайно між 4-5. З цього ж розподілу видно, що цілий ряд українських міст з переважаючим або значним відсотком українського населення, стояли минулого року цілковито осторонь національної видавничої справи і абсолютно (нічим себе в цьому відношенні не виявили. До таких міст слід зарахувати: Херсон, Миколаїв, Катеринодар, Умань, Черкаси, Мелитопіль, Новочеркаськ, Вінниця, Лубні. Згадую ці міста тому, що газетні інформації про різні факти й прояви національного життя в них давали і деякі підстави для припущення можливих там видавничих починань. А тим часом минулий рік відзначився для них з цього погляду мовчанкою і нерухомістю. Слабий, надто слабий видавничий рух дало й таке, ще донедавна діяльне в українському відношенні, місто, як Одеса, з його Просвітою, — щоправда, притисненою і зведеною нанівець Толмачовим, — з перебуванням у ньому значного числа українських діячів, — а між ними і літературних, — що з погляду літературної продукції нічим себе минулого року не виявили. Де вони і що з ними сталося ? Те ж саме питання ставиш і до Харкова, Полтави, Катеринослава і не знаходиш відповіді, що вияснила б цю мовчанку чи виправдала її.
242 книги, видані українською мовою в 1911 році, числом своїм мало задовольняють, особливо коли взяти до уваги, що вони мали відповідати назрілій потребі рідної книги такого багатомільйонного народу, як українці. Не задовольняє ця цифра і коли порівняти її з відповідними числами, що ілюструють видавничу діяльність лотишів, естонців, євреїв, татар, вірмен, не згадуючи вже поляків. Це зіставлення чисел викликає гостре почуття гіркоти.
Образа національного самолюбства, змішана з цілком природним почуттям добрих, шляхетних заздрощів в стосунку до інших недержавних народностей, шо в справі розвитку друкованого слова досягають більших успіхів, ніж ми, українці, даються взнаки і їх боляче переживаєш, оглядаючи „інородницький" відділ виставки і суто зовнішньо ознайомлюючись з місцем, що його займає кожний підвідділ окремо.
Ось, наприклад, відділ польських видань. Ними заповнена велика кімната з трьома вікнами: книги на полицях уздовж високих стін майже на всю їх довжину, книги на підвіконнях, книги й газети на столах, ними ж заповнені високі, довгі екрани, розташовані по діягоналі кімнати. Серед книг і видань — усякі, від наукових з різних галузей знання, аж до клерикальних листків, молитовників, і типових зразків бульварних видань, що розраховані „на широку вулицю". Безліч довідкових видань, різноманітних „путівників", календарів, що свідчать про попит на них в побуті суспільства, яке національне усвідомилось, глибоко зжилося зі своїм літературним словом, що в свою чергу пройшло в усі життєві пори і обслуговує найбуденніші й найрізноманітніші потреби всіх суспільних кіл. Нам до цього ще далеко: у створенні подібних видань у нас майже нічого не зроблено! Розподіл польських книг за змістом і поверховий їх облік в цьому напрямі свідчать про диференціяцію суспільства, про наявність серед нього різних угруповань та ідейних течій, що в свою чергу є показником порівняно високого розвитку. Серед польських книг є і такі, що порушують українські теми, головним чином з історії. Між іншим, звертають на себе увагу "Pisma" Alex. Jab?onowskiego, в трьох томах, присвячені Україні.
Враження наладнаного і зформованого росту національного руху справляє і відділ видань лотиською мовою. Я мало знаю про цей рух. Але припускаю, що і багато інших тільки „п'яте через десяте" знають, що робиться серед цього наполегливого в своїх прагненнях, невтомного в усвідомленні національної відпорної сили і такого далекого від нас з племінного погляду, народу. Російська преса, яка досі назагал мало цікавилася національним питанням і тією творчою роботою, що проходить в лоні недержавних народностей Росії, мало ознайомлює нас з успіхами в їх русі. Це явище, на жаль, відбувається і в українській пресі, яка часто нарікає на замовчування в російській пресі фактів і питань українського руху, але одночасно, зі свого боку, мало відзначає і насвітлює їх у тих, хто перебуває в таких самих умовах, як і ми, кого ми так погано знаємо, але хто заразом скорше, ніж інші, і зрозуміє нас і допоможе. І, дивлячись на довгу стіну, суцільно заставлену виданнями лотиською мовою, серед яких є багато книг великого розміру і зовнішньо гарно виданих, з огірченням згадав рідну пресу і журналістику, докоряючи керівникам її за слабу увагу до інформацій з життя тих, що, як і ми, пережили довге лихоліття національного занепаду, але тепер енерґійніше й продуктивніше, ніж ми, працюють над справою національного відродження.
Я знаю, що почуття активної солідарности — клясової, чи національної — з'являється за однакових умов життя, діяльности, становища чи боротьби. Алеж це почуття зміцнюється й поглиблюється, коли існує взаємне пізнання, зрозуміння, що припускає широку та безперервну роботу взаємного інформування про співзвучні явища... Мені не відомо, як наладнана щодо цього інформаційна робота, ну хоч би в стосунку до нас, українців, серед інших „інородців", але натомість я знаю, що рідна преса це завдання і, можливо, борг по відношенні до них, виконує із дефектами. Можливо, що якби справа стояла інакше, ми виграли б: навчились би дечого у інших, перебрали б і пересадили на наш ґрунт і в наші умови те, до чого ми не додумалися, чого нам бракує для успішности нашої національної роботи?
Імпонує числом книг і естонський відділ. З цікавістю зупиняєшся перед вітриною видань старо-єврейською мовою. Глибоке зацікавлення викликає відділ видань татарською мовою: поряд з книгами релігійного змісту, наскрізь пройнятих духом Корану, тут є і книги загальноосвітні, підручники та наукові посібники, які свідчать про жадобу до просвітнього оновлення, що охопило татарську інтеліґенцію.
У цій же кімнаті, де зібрано видання лотиською, естонською, татарською, вірменською, єврейською і грузинською мовами, розміщено і відділ українських видань. Він невеличкий: займає місце біля крайнього вікна кімнати, вздовж стіни, розміром приблизно 3? х 3? аршина, на підвіконні та частині екрану, де прикріплено поряд з іншими „інородними" газетами і українські. Ось на цій невеликій площі і розміщена уся наша книжкова продукція за минулий рік, зовнішній вигляд якої так мало імпонує, змушуючи оглядача-українця якось зіщулитися і замкнутися в собі. Немає серед наших видань такої різноманітности щодо змісту, яка впадає в очі при огляданні польських книг і яка могла б ілюструвати багатство і велегранність національного життя. Переважають в українських виданнях твори белетристичні, популярні і тільки слабо заступлені критично-літературні, публіцистичні та наукові, серед яких звертають на себе увагу солідні випуски „Записок Українського Наукового Товариства у Києві", „Збірник Природничо-Технічної Секції" цього Товариства і особливо прекрасна книга проф. Грушевського „Історія України-Руси"; рядом з нею „Історія Українського Письменства" С. Єфремова і тут же „Напитки і страви на Україні" 3. Клиновецької, — перша, якщо не помиляюсь, „ластівка" кулінарного мистецтва українською мовою. Великих за розміром книг в українському відділі мало: крім поданих вище, можна згадати: „ІсторіюУкраїни" Аркаса, твори В. Винниченка, Лесі Українки, Олеся. Гарна на вигляд серія книг, випущена видавництвом „Час". Самотньо лежать на підвіконні, поруч з .невеликою кількістю книг критично-політичного змісту, „Пісні настрою" Я. Степового і музичні композиції Стеценка, — всього щось біля півтора десятка. Ця незначна музична продукція українців мало гармоніює з загальною уявою про них, як про музикальний народ par excellence. Є в українському відділі і декілька лубочних видань, теж біля півтора десятка, — безглузді й дурні своїм змістом, незграбні, з яскравими і позбавленими смаку обкладинками. Звичайно, на обкладинках незмінні довговусий козак і дівчина. І навіть коли у змісті такої лубочної книжки немає і згадки „про кохання", на обкладинці все одно довговусий козак обійматиме дівчину: так уже уявляє собі українців московське товариство Ситіна, що є головним доставником лубочної макулятури на нашому книжковому ринку. І в усіх цих виставлених в нашому відділі „Торбинах сміху та мішках реготу" чи „Ситянах чорнобривих" правопис — ціла загадка для філолога: „кулішівка" впереміж з російським. Загальне враження від огляду цих видань — огидне і обурливе.
Трапляється український матеріял і в інших відділах виставки. У відділі журналів поміщено: „Л.-Н. Вістник", „Українську Хату". У відділі газет, що виходять в Південно-західньому краю: — „Рілля", „Рада", „Рідний Край" і, нарешті, sui generis unicum „Світова Зірниця", в якій тільки й українського, що мова. Призначена для народу і популярно редаґована, — це її заслуга, — „Світова Зірниця" своїм напрямком і програмою занадто далека від народніх мас. Натомість, вона послідовно і вперто веде свою лінію: свого читача, хоч би й довголітнього, редакція ні в якому разі не повідомить, що діється в рідному краю, які національні прагнення пробуджуються і зміцнюються в ньому; нічого цього для „Світової Зірниці" не існує, вона цілком глуха до голосів національного життя і вважає зайвим спричинятися до того, щоб читачі сприймали ці голоси і відчували спорідненість з ними.
Серед наукових видань, як наприклад, „Записок" університетів, Академії Наук і всіляких „праць" наукових товариств, з честю посідають своє місце і згадані вище „Записки Українського Наукового Товариства": своїм змістом і науковістю вони не поступаються перед жодним академічним чи університетським виданням.
В кімнаті, де виставлені ілюстрації, альбоми та всякі інші художні видання, цілісне враження своєю художністю, поважною витримкою і добірністю, разом з багатством зовнішньої простоти, справляють художні репродукції творів Шевченка, видані с.-петербурзьким „Обществом вспомоществования учащимся Юга России". У цій же кімнаті, серед листівок з портретами російських письменників, є і чотири листівки з портретами М. Драгоманова, М. Грушевського, Олеся і М. Коцюбинського.
Але все це треба розшукувати, намагатися не перевчити, бо все це острівці, які губляться не лише серед моря книжок російською мовою, але й серед книжок і експонатів „інородними" мовами.
Після огляду відділів виставки я кілька разів повертався до рідного відділу, знову й знову переглядав виставлені в ньому книги і, підсумовуючи враження, порівнюючи наше книжкове „багатство" з таким же у інших, думав:
Як багато-багато нам треба ще працювати, щоб посісти місце, відповідне і до численности нашого багатомільйонного народу і до того становища, яке він посідає в сім'ї народів, що заселюють Росію, та й можливо, до тих невиявлених, багатих сил, захованих у ньому! Скільки „порожніх місць", непочатого, непорушеного! Скільки треба докласти зусиль і напруження, щоб збудити до життя, до творчости й організації хоч би в галузі книговидавання нові сили українського суспільства, ще приспані і роз'єднані, і щоб діяльність цих наново організованих сил проорала новим плугом безмежне поле національної роботи.
Огляд українського книжкового матеріялу, порівняння його з подібним у інших „інородців", визначаючи наше місце серед народів Росії з погляду книжкової продукції та інтенсивности національного відродження, викликає не лише складне почуття незадоволення в згаданому відношенні, але і повчає, до чого саме треба взятися, на що звернути увагу, щоб наше національне життя зробилось повніше, а одна з його складових частин — книжкова продукція — різноманітнішою.
У рамки моїх нотаток не входить перелічування „порожніх місць" українського книговидавання і вказування на те, що нам з цього погляду треба розвинути, виконати, а до чого тільки взятися вперше. Здавалось би, наприклад, що і без цих вказівок кожному, що хоч трошки ознайомлений з характером нашого книжкового видавництва, впадає в вічі майже цілковитий брак у ньому книг правничого змісту, і це не зважаючи на те, що потреба на них велика, що вони потрібні несвідомому своїх драв народові і що, здавалось би, серед українців є чимало і професорів-правників, і адвокатів, які могли б, при бажанні й енерґії, задовольнити цю потребу. Але наші правники досі ніяк не можуть „розгойдатися".
Якщо стан нашої книжкової справи вимагає перевірки, перегляду і належних заходів, то ще більшою мірою цього ж потребує і сучасний стан української преси та журналістики. З багатьох причин і в багато дечому він ніяк не задовольняє. Переглядаючи на виставці зміст українських періодичних видань, мимохіть почуваєш в них брак пульсування справжнього життя, якесь механічне зліплювання окремих чисел і потребу вмілого керівництва, яке в умовах, шо їх переживає українське суспільство, подвійно відповідальне. Це питання дуже важливе, від його вирішення залежить до деякої міри дальша інтенсифікація національного відродження України. Його треба обдумати, і чим скоріше, тим ліпше.

С. Петлюра

* „Украинская Жизнь", Москва, 1912 p., ч. 9, ст. 78-86. Переклала з російської мови Ганна Щепко.