|
ДО ПРАКТИЧНИХ ЗАВДАНЬ УКРАЇНСТВА
І. Місцева російська преса на Україні
Одне із суттєвих завдань практичної
політики українства з метою поширити свій вплив — це використання
ним місцевих органів російськомовної преси. Роля цієї преси у
розвитку українського руху і притягнення до кола його зацікавлень
якнайширших кіл українського aente суспільства є справою більшої
ваги, ніж це може здаватися. Та випадкова і назагал скупа увага, яку
надавали цій справі в українській пресі та журналістиці, не
відповідає її важливості, не з'ясовує тих перспектив в еволюції
нашого руху, що самі накреслюються, коли спробуємо підійти з
оцінкою, конечною для назрілих потреб практичних прагнень українства
і шукання нових шляхів для посилення його.
Ми безперечно переживаємо період зростання українства, перетворення
його в суспільну силу, в реальний фактор державного життя Росії.
Стихійні вияви українства дедалі більше поступаються перед
пляномірними актами національного самоусвідомлення, скріпленого
організованими формами й виступами, що пройшли довгий шлях
підготовчої, обдуманої та усвідомленої роботи. Та хоч яке велике
значення має кількісне збільшення таких фактів, хоч як би вони
імпонували сторонньому спостерігачеві, нам, учасникам та діячам
перетворення стихійних елементів нашого руху на свідомі й
організовані, не може не впадати у вічі те, що це збільшення далеко
не охоплює і не виявляє того, що зростає в глибинах національного
життя. Це зростання, з відомих причин, виявляється спорадично, коли
складаються сприятливі обставини для його вияву; і тоді для самого
українського суспільства багато фактів вияву українства часто
здаються несподіваними: своїми розміром і значенням, тією увагою, що
вони притягають, і пропаґандивним впливом. Українські моменти на
кооперативному з'їзді у Києві, на з'їзді діячів народньої освіти в
Петербурзі, на з'їздах сільських господарів у Києві можуть служити
ілюстраціями до сказаного.
Практика українського руху наполегливо вимагає застосування нових
способів впливу на кола українського суспільства, досі байдужі до
національного життя. Одним із могутніх способів впливу є місцева
російськомовна преса. Українське суспільство значно ширше від того,
що його обслуговують органи української преси й журналістики. Яке б
не було наше ставлення до цього явища, воно є фактом, який треба
визнати і виробити до нього певне ставлення. Немає потреби говорити
про те, що елементів українського суспільства, що їх з якихось
причин українська преса не обслуговує, не можна кинути напризволяще
російській асиміляції і таким чином відірвати від українського
організму. Вину за таке відірвання значною мірою довелося б покласти
на короткозорість і помилкову позицію, що її зайняли діяльні
елементи українського суспільства щодо тих груп його, які в розвитку
свого національного самоусвідомлення ще не пішли настільки вперед,
щоб друковане слово у формі газети й журналу рідною мовою стало
конечним у їх щоденному побуті. Відродження українського народу, як
відкритої сили, що у своїй діяльності користується леґальними
формами, не збіглося з належним розвитком українського друкованого
слова, форма, а можливо, і зміст якого виявилися не настільки
гнучкими й охоплюючими інтереси культурної людини, щоб такі
виразника цього слова, як газета й журнал, зробилися бажаним гостем
у кожній українській родині. Діяння факторів, що асимілювали
інтеліґенцію на Україні, позбавивши її рідної мови та відвернувши із
кола її зацікавлень увагу до творів рідного слова і участь у
створенні його, виявилося занадто сильним: воно пустило дуже глибокі
коріння у ґрунт української дійоности і якщо, на щастя, не
заглушило, то в усякому разі, затримало і затримує прорість і пагон
українських культурних починів.
Південь Росії з його інтенсивнішим пульсом культурного життя і
промислового розвитку розбудував тут впливову пресу російською
мовою, з багатою газетною технікою. Ця преса, створивши, в свою
чергу, досить численні кадри читачів, виявилася майже глухою,
інертною, а навіть і явно недбалою до потреб того народу, що на його
території вона виросла, з купівельної спроможности якого вона існує
і чиї пориви до відродженого життя воїна врешті зустріла, як факт
для реєстрації, а не як явище, що потребує допитливого та
проникливого співчуття. Не було б так сумно, якби таке ставлення до
українського життя виявляли органи правої преси з її
націоналістичними тенденціями і асиміляторськими прагненнями,
яскраво виявленими і неприховане провадженими. Навпаки, саме преса з
російським націоналістичним завданням виявила уважніше ставлення до
змісту українського життя, і треба визнати, що відображення цього
життя в органах правої преси виявилось повнішим і не таким
епізодичним, як у російських проґресивних органах, які виходять на
Україні. Правда, це відображення завжди було груботенденційне і
викривлене, а потреби українського життя у цих органах завжди
зустрічали ворожнечу і ненависть. Але було б, звичайно, дивним
вимагати від цих органів іншого ставлення. Поставлені на сторожі
„русских националистических начал" на південній і південнозахідній
окраїнах Росії, вони завжди робили свою роботу, як уміли, і якщо
наслідки служіння цим „началам", не зважаючи на величезні грошові
затрати, виявилися неспівмірні з досягненнями, то це вже слід
віднесли на рахунок безплідности самих „начал" і безнадійности
невмілого обслуговування їх теоретиками та ділками російського
націоналізму на окраїнах. Українське суспільство, рахуючись,
наприклад з „Киевлянином", завжди знало, з ким має справу, але, з
дуже незначними винятками, не знало, чи друг, чи недруг для нього
якийсь із проґресивних російськомовних органів, що виходять по
великих центрах України. Не будемо говорити про окремі видання, але
чи цей орган виходить у Харкові, Києві, Одесі, Полтаві,
Єлисаветграді, Кам'янці-Подільському, Житомирі чи в будь-якому
іншому центрі України, фактом є, що в більшості випадків з цього
органу не довідаєтеся про те, що на території, де він виходить,
відбуваються явища, багаті на наслідки, що тут твориться нове життя,
нова культура, відбувається один з цікавіших і притягальних процесів
історії. Кожний такий орган, копіюючи столичну пресу, подає вам
повну інформацію про російське життя, повідомляє вас про те, що
діється у великих центрах Европи й Америки, намагається тримати вас
у курсі новин російського літературного ринку, навіть дрібних і
нікчемних, та одночасно, часто не дає вам майже ніякої уяви про те,
що робиться на території тієї країни, для обслуговування культурних
і громадських потреб якої він в першу чергу призначений. Новини
українського життя, його поточні справи; його питання й потреби,
його назрілі вимоги й задуми, його досягнення й поразки, його
перспективи, накреслювані у важкому процесі відродження, — усе це
проходить повз ці органи і поза їхньою увагою. Керівники цих
органів, часто люди немісцеві, притягають до співпраці в них також
людей, для яких місцеві інтереси чужі, які не знають і не бажають
про них знати. „Немає місця" — це звичайна шабльонова і завжди
готова відповідь редактора співробітникові, якщо стаття його
присвячена питанням українського життя. Чи ця відповідь щира, чи
умисно неправдива, — це питання інше, та від цього, звичайно, доля й
інтереси українського життя ніяк не виграють. І найбільше, на що
редактори цих газет погоджуються, це короткі некрологи видатних
українських діячів, зрідка нотатки з хроніки українського життя,
статті ad hoc, а останнім часом — новорічні огляди його.
Ця скупість і неуважність, це зневажливе ставлення і замовчування
українства, що триває вже не одне десятиріччя, створили в
українському суспільстві назагал холодне ставлення до російських
органів, недовір'я, що набирає уже форми нарікання й осуду. По
деяких познаках можна зробити висновки, що ці нарікання не лишаються
безрезультатними і шабльонове „немає місця" для українського
матеріялу поступається, щоправда, не дуже вже й значному, але
збільшеному, порівняно з недавнім минулим, обсягові цього матеріялу
на шпальтах російської преси на Україні. Ледве чи це явище треба
віднести на рахунок добрих намірів і співчуття керівників цієї преси
у їх ставленні до українства.
Правильніше шукати пояснення цієї зміни в зростанні українського
руху, у тому, що він здобув вплив на місцеві суспільні кола. „Мертва
точка" замовчування виявилася просто незручною і непрактичною після
того, як до кола українських інтересів почали втягатися усе нові
елементи цього суспільства, хоч не настільки національно розвинені,
щоб створити свою національну пресу, що могла б замінити місцеву
російську, до якої вони звикли і яка під деяким поглядом,
безперечно, перевершує нинішню українську. Логіка розвитку
українського руху, звичайно, приведе в майбутньому українську пресу
на Україні до панівного становища за рахунок місцевої
російськомовної, але в даний момент, з тією ж метою розвитку
українського руху, цю місцеву російську пресу треба використати
якнайповніше і всесторонньо, як таку, що має широке коло читачів і
обслуговує ті прошарки українства, куди українська газета ще не
могла дістатися. Те холодне ставлення українців до російських газет
на Україні, про яке була мова вище, не повинно бути перешкодою, яка
б зупиняла виразно організовані кроки в цьому напрямкові. Зусиллями
українського суспільства зміст місцевої преси треба українізувати і
вона повинна зробитися мостом, якого в теперішній час не можна
оминути для переходу в українство тих елементів населення України,
які, силою історичних обставин і впливів, покищо потребують цього
допоміжного засобу і не можуть безпосередньо злитися з свідомим
українським суспільством. Воно ж тепер є виразною силою, заяви й
пропозиції якої скеровані до місцевої російської преси, не можуть
бути іґноровані та відкинуті. Показником сили українства якраз і
стане організація цих заяв, організація всюди на території України
систематичного впливу на органи місцевої преси в тому сенсі, щоб
вони надавали більше уваги питанням українського життя, літератури й
культури, щоб на сторінках цих органів знайшла своє відображення
хроніка українського життя та її насвітлення, тобто усе багатство
зацікавлень, якими живе українське суспільство. І не слід в цих
починах зупинятися перед можливими перепонами, що їх силу можна
зламати і поступово анулювати. Досвід організації звернень до
міських дум деяких міст України, щоб вони взяли на себе ініціятиву у
справі ювілейних ушанувань пам'яті Шевченка, може пoслужити
показником успіху такого роду починань і конечности їх в інших
галузях наших потреб. Зусилля, затрачені українським суспільством у
наміченому напрямку, гідні тієї мети, для досягнення якої їх
організовано. Бож перед ним тут стоїть питання націоналізації
[українізації] тієї частини суспільства, яка хоч і численна, щойно
пробуджується до свідомого національного життя, і поступово
еволюціонуючи у своєму розвитку, може поповнити ряди свідомих і
національно-активних угруповань українського суспільства. Це
завдання занадто важливе, щоб не зробити потрібних кроків для
прискореного його здійснення. Ювілейні Шевченківські дні можуть
послужити чудовим стимулом для переведення заплянованих починань.
Якщо тепер в українському суспільстві помітна тенденція до перегляду
національної програми, до перевірки тих шляхів, що ними проходило
українське життя, і для шукання нових способів
національно-громадської роботи, то у цьому перегляді мусить зайняти
відповідне місце і питання ставлення до місцевих органів російської
преси.
С. Петлюра
* „Украинская Жизнь", Москва, 1914 p., ч. 1, ст. 79-84. Переклала з
російської мови Ганна Щепко.
|
