|
ДО ПРАКТИЧНИХ ЗАВДАНЬ УКРАЇНСТВА
II. Про ставлення до Українського Наукового Товариства
Переді мною — перша книжка нового
українського журналу „Україна", органу Українського Наукового
Товариства в Києві. Читачі нашого журналу мали нагоду ознайомитися з
діяльністю цієї культурної установи зі статті Д. Д-ка, надрукованої
у 3-ій книжці „Украинской Жизни" за 1913 рік. За порівняно недовгий
період Наукове Товариство зуміло розвинути енерґійну діяльність,
видавши цілий ряд цінних праць з різних питань українознавства та
накресливши широкий плян дальшої наукової роботи в цьому напрямку.
Не обмежуючися справами українознавства, Товариство прагне
розробляти різні галузі знання, як гуманітарного, так і прикладного.
Отож, при ньому існують секції медична і технічна, що видають
збірники своїх праць.
Останнього часу, без сумніву під впливом життєвих вимог, Товариство
взяло правильний напрямок до популяризації наукових знань у широких
колах українського суспільства шляхом видання спеціяльного органу,
який, повністю стоячи на науковому рівні, одночасно і за характером
поміщених у ньому матеріялів, і за викладом, є приступний для
масового читача зі середовища української інтеліґенції. Здійснення
цього наміру Наукового Товариства вимагало, звичайно, чимало
підготовчої організаційної праці, напруження матеріяльних засобів
для нового видання, завдяки якому видавнича діяльність Товариства
дещо поширюється, здобуваючи собі нове коло читачів. Все це викликає
думку, що керівники Товариства виявляють енерґію і творчу ініціятиву
у справі розвитку єдиної, покищо, на території російської України,
української наукової установи, і наданню її діяльности нового
напрямку, найбільш бажаного в культурних інтересах. Українське
суспільство, без різниці ідейних угруповань і напрямків, може бути
тільки вдячним керівникам Товариства за те, що створили з нього
установу, яка з участю також і російських науковців та дослідників
творить величезного значення і тривку справу розвитку української
культури.
Новий вияв діяльности Наукового Товариства — випуск першого числа
журналу „Україна",1 серед співробітників якої, крім українських
учених і дослідників, знаходимо чимало і неукраїнців з визначними
іменами чи славою, як, наприклад, академіки Ф. Є. Корш, А. Шахматов,
О. Лаппо-Данилевський, лроф. К. Кадлець, проф. О. Я. Єфименко, проф.
І. Малиновський, приват-доцент В. Пічета, Дживілеґов та інші,
викликає думку, що рівнобіжно з розвитком цієї діяльности і в
логічному з нею зв'язку, піднесеться в українському суспільстві
зацікавлення питаннями наукового знання, в тому числі українського.
Від цього підвищиться загальна культура суспільства і обізнаність
його з основними питаннями українознавства. Програма нового журналу
достатньою мірою сприяє цьому, охоплюючи передісторію, археологію,
історію культури і суспільства, право, письменство, мову,
етнографію, мистецтво, економіку і т. д. і, даючи огляди сучасної
літератури в галузі українознавства, наукову хроніку, бібліографію,
взагалі, багатство наукового й літературного матеріялу, що
відповідає програмі видання. Склад співробітників і загальна
редакція журналу на чолі з проф. М. Грушевським є ґарантією як
науковости „України", так і різноманітности поміщеного в ній
матеріялу. Таким чином, з новим журналом українська громада придбає
солідне видання, що заповнить існуючу досі прогалину і зміцнить
підвалини його національно-культурного будівництва.
У попередніх книжках нашого журналу ми звертали увагу читачів на це
видання, — перше число його дає нам можливість висловити кілька,
можливо, незайвих зауваг та побажань, що самі напрошуються у зв'язку
з цим новим проявом діяльности Українського Наукового Товариства.
Немає сумніву, що створенням своєї національної наукової установи,
що збіглося з моментом піднесення розмаху і сили національного
відродження, українці виявили добре розуміння історичного завдання,
що постало перед ними в основних питаннях національного буття.
Запорукою дальшого розвитку відродження, його непохитною основою і
творчим ферментом могло бути тільки скріплення збудженої
національної свідомости і волі у певних організаційних формах. Це
прагнення, як відомо, виявилося в різних напрямках національного
життя, і, між іншим, в організації наукової праці. Потреба саме в
такій роботі, що її українці постійно відчували протягом XIX
сторіччя і що була постійно задоволена після 1905 року видаванням
журналів та збірників, присвячених питанням українознавства, була
настільки очевидною, що її значення не могли заслонити, можливо
яскравіші й захопливіші завдання моменту, характерного піднесеним
інтересом до суспільних і політичних питань. Люди з яскраво
виявленою вдачею громадських діячів, що часто стояли у центрі
національно-громадських починів, не кажучи вже про людей з
вийнятковим нахилом до тихого наукового труду, далекого від шуму
переживань боротьби, не тільки не заперечували [значення] цієї
потреби, але, навпаки, докладали всіх зусиль для її здійснення.
Інстинкт національного будівництва, що огортав цілість національного
життя, і прониклива оцінка велетенського впливу на нього наукової
роботи, яку координує спеціяльна компетентна установа, відбились тут
особливо яскраво та переконливо.
Злоба дня, громадське піднесення і скерування його в бік питань, що
притягали загальну увагу, не перешкодили ініціяторам Українського
Наукового Товариства взятися до організації наукової роботи і
притягнення до участи в ній широкого кола прихильників.
Поступово з року на рік, Товариство при незначних засобах поширювало
свою діяльність, виявляючи її виданням своїх праць, збірників,
заснуванням бібліотеки, музею, опрацюванням нових плянів наукової
роботи, влаштуванням публічних лекцій та доповідей із різних галузів
науки. Не замикаючися у тісні рамки закритих зборів, Товариство
завжди гостинно відкривало свої двері для всіх, хто цікавився його
успіхами і поточною роботою. Саме ця риса в його діяльності, як
жодна інша, сама по собі будучи показником дійсного розуміння
громадського характеру наукової праці, набирає особливої цінности і
робить його такою установою, в існуванні якої і дальшому розвиткові
зацікавлені широкі кола українського суспільства. І якщо саме
матеріяльне існування Українського Наукового Товариства за сучасних
умов можливе тільки при підтримці певних кіл прихильників, то це
змушує побажати розширення цього кола симпатиків Товариства і
створення такого стану, при якому існування національного Наукового
Товариства було б справою національної чести й волі. Нам особисто
здається, що щаслива розв'язка цього питання не виглядає
нездійсненною. Товариство, яке з національного боку себе усвідомило,
завжди може осягти намічену мету. Широка популяризація відомостей
про завдання такої установи, про її успіхи та надбання, про
величезну роботу, яку вона виконує у справі національного росту та
будівництва, про причини, що гальмують розвиток її діяльности чи
заважають максимальному її напруженню, завжди дасть бажані наслідки,
викликавши прихильний відгук та зацікавлення. Сьогодні ми
переживаємо процес усвідомлення самих себе, процес творчих шукань,
національного будівництва і в живому його змісті найбільш дійовою
має бути думка про створення відповідних умов для установи, чия
діяльність, можливо, найбільш сприяє поглибленню цього процесу.
Українська преса багато зробила для популяризації відомостей про
діяльність Українського Наукового Товариства і наслідків, що їх воно
вже досягло. Цим можна пояснити і звернення на Товариство уваги
українського суспільства і ту симпатію, з якою воно ставиться до
діяльности цієї установи. Поширення діяльности Товариства і нові
риси в його праці, про які ми говорили вище, роблять конечним, щоб
інтерес до Товариства збільшився і щоб була активна підтримка його
починів. Думки про цю підтримку, нам здається, мусять усвідомити
широкі українські кола, і ці думки мусять знайти відгук у кожного
свідомого члена нашого суспільства. Якщо б таке pium desiderium
перетворилося в діло, його ідеальним досягненням було б здійснення
справи величезної національної та культурної ваги: народ із скромних
жертв, колективними зусиллями, створив би — собі, для свого
культурного розвитку і національного росту, — національний науковий
фонд, з допомогою якого могла б проходити максимальна наукова робота
створеного тим самим народом Наукового Товариства. Здається, що
сучасний етап у розвитку нашого національного руху висуває, як
чергове завдання, як практичну дію у нашій щоденній поточній роботі,
популяризацію цієї ідеї. Українське Наукове Товариство уже має
зародки бібліотеки й музею. Сприяння громадських кіл може спричинити
те, що ця бібліотека і музей стануть національними, і в них
задовольнить свої інтереси не тільки науковець, якому ці установи
дадуть матеріял і всебічні допоміжні засоби для його праці, але й
кожна просто допитлива людина, що піде до цих установ з тією ж
метою, з якою ходять до публічної бібліотеки чи до музею, багатого
на скарби і пам'ятки. Ці функції, звичайно, не вичерпують можливих
широких завдань Українського Товариства, всебічної діяльности якого
неможливо уявити без наукових кабінетів з різних галузів знання, без
власного приміщення, збірки рукописів та інших матеріялів, що
стосуються України, — але все це цілком досяжне в майбутньому,
можливо, в недалекому. В даний момент потрібна згадана вище
популяризація вісток про діяльність цієї цінної установи, наслідки
якої самі позначаться в підвищенні активного інтересу до неї і в
припливі пожертв матеріяльної допомоги, в даруванні книг і
рукописів, родинних архівів, листування українських діячів, і
пам'яток старовини та предметів, що характеризують сучасний побут
українського народу.
Завдання цієї замітки ми вважали б виконаним, якби висловлені в ній
побажання знайшли відгук серед тих кіл українського суспільства, для
обслуговування національних інтересів яких призначена „Украинская
Жизнь".
С. Петлюра
* „Украинская Жизнь", Москва, 1914 p., ч. З, ст. 94-99. Переклала з
російської мови Ганна Щепко.
1 Рецензія на цю книжку буде подана в наступному числі ,,Укр. Ж.".
|
