|
"IMAGINATION VIVE" ПРОФ. А.
ПОҐОДІНА*
Проф. А. Поґодін з кожним виступом
виявляє щораз нові риси свого національного обличчя.
Обличчя професора аж ніяк не можна назвати нерухомим і навіки
застиглим: воно дуже рухливе і вирази його мінливі. Не зайвим буде
при цьому відзначити, що в різний час, але з однакових причин,
обличчя його набирало найрізноманітніших виразів. Так було, коли п.
Поґодіну доводилося виступати в пресі на тему інородців, а зокрема —
українців. Ставлення проф. Поґодіна до них бувало різне: він
осуджував їх і осуджував відкрито, а тоді, незабаром після
осудження, так само відкрито розписувався у співчутті до них. Потім
Поґодін почав сумніватися щодо справедливости та обґрунтованости
національних вимог українців і, не маючи „нічого проти", одночасно
висував застереження і врешті-решт зайняв становище людини, що
дотримується мудрого життєвого правила: "з одного боку не можна не
визнати, та з другого — не можна і не признати".
Не можна не визнати, що українцям все ж можна дати деякі права, та з
другого боку, можна сумніватися, що ці права їм дійсно потрібні. В
даний момент п. Поґодін більше „визнає", аніж признає.
Тому, що не відомо, чи інородці свої права використовують
розсудливо, то це питання п. Поґодін вирішує на славу й вигоду
російського національного почуття, якого ні в якому разі не можна
давати в полон усяким інородцям; навпаки, треба культивувати
пробудження й розвиток та піднесення його до такого рівня, коли
російський народ, — "усвідомивши свою могутність, надасть
рівноправність усім чужим для нього національним елементам, проте не
підкориться їм, а буде в здоровому усвідомленні своєї сили вимагати,
щоб вони передусім рахувалися з ним". ("Утро России", ч. 84, 12-го
квітня 1914-го p.).
За українським прислів'ям — "доки сонце зійде, роса очі виїсть!"
Доки національне почуття російського народу стане здоровим, п.
Поґодін дбає про те, щоб воно було хворим. Безправні інородці і прав
ніяких не мають, а п. Поґодін уже боїться, якби вони не одібрали
прав у державного народу. Він забігає наперед і, ворожачи на кавовій
гущі, передбачає посягання на ці права, сурмить похід проти
сподіваних нападів і вишколює національне почуття російського народу
в оборонному напрямі, при чому виявляється, що в даний момент
російський народ позбавлений цього почуття і не знає, "чим він був
... і що він має".
Уся ця буфонада виглядала б більше на місці на сторінках „Нового
Времени", „Киева" і подібних видань, які тим лише і живуть, що
„їдять" інородця, якщо б за монополію на таке заняття не змагалися
тепер деякі органи російської преси, що бавиться в лібералізм, з
яких „Утро России" особливо уподобало українців. На шпальтах цієї
газети вони користуються особливою увагою і взяті під таку ж
підозру, як і в „Земщине", „Московских Ведомостях", „Киеве" чи
„Голосе Руси". Між щойно згаданими виданнями і „Утром России" майже
нема ніякої різниці не лише в їхньому розумінні українства як
політичного й культурного явища, його ідеалів і найближчих
практичних вимог, але навіть і термінологія та епітети, яких вони
прикладали до українців, однакові. „Утро России" обвинувачувало
українців у найрізноманітніших прогріхах: між ними фігурували і
„пруські марки", і „мазепинство", і сепаратистські наміри, і інші,
такі ж безглузді, як і бездоказові. Це не перешкоджало газеті
додавати до них щораз нові. І коли раніше в цьому шляхетному занятті
вправлявся „друг" українців В. Кашкаров, то тепер з неменшим
завзяттям взявся до цього „приятель" проф. А. Поґодін.
Щоправда, реляції п. Поґодіна про українців — „дитяче белькотіння"
порівняно до того, що ми раніше читали на шпальтах московської
газети, але в колекції матеріялу, що має дискредитувати українство і
його представників в очах російського суспільства, вони — ці реляції
— посідають своє місце, ані трохи не гублячи яскравости і, м'яко
кажучи, безглуздя.
Ось що, наприклад, оповідає п. професор у вищецитованій статті в
„Утре России":
„Яких п'ять років тому мені довелося побувати на редакційних зборах
однієї великої петербурзької газети. Зайшла мова про події 1905 p.,
і присутній на зборах видатний український діяч зазначив, що 1905
року 'революцію' робили, властиво, 'інородці', а росіяни
влаштовували тільки погроми і розгроми".
Це, звичайно, нісенітниця, і п. Поґодіну треба було вести свою
розповідь у менш мітологічних тонах, аби не давати матеріялу для
сумнівів щодо достоменности співбесідника п. Поґодіна, якого названо
ще й „видатним українським діячем". Та переказуючи щойно викладений
погляд на обсяг участи у визвольному русі „інородців" та „росіян",
п. Поґодін, правдоподібно, не здає собі справи у незручності
підходу, що він його вжив для більшого осоромлення мітичного
українського діяча, і, ставши на слизьку дорогу, він стрибає зі
східця на східець у тому ж напрямі. Під кінець цитованої статті він
доводить до відома читачів газети:
„Тепер українська преса, вказуючи на Лашкевича, Струве і на мене,
вимагає, щоб 'кадети' з нами розправилися за якісь там наші прогріхи
.. . Таж Лашкевича, все ж таки із фракції не виключили, хоч сам
Грушевський їздив до столиці".
Українська преса, звичайно, „не вимагала" виключення згаданих осіб
із „фракції"; вона тільки висловлювала здивування, як можна
поєднувати виступи Струве і Лашкевича з програмою фракції та іншими
виступами її щодо українського питання. Щождо п. Поґодіна особисто,
то наскільки можна пригадати, його виступи в цьому питанні, при
частій їх мінливості і хитаннях то в один, то в другий бік,
перестали дивувати українську пресу, і я певен, що коли б п. Поґодін
для більшої свободи дій перекочував з „Биржевых Ведомостей" і „Утра
России" до „Нового Времени", то українців така еволюція п. професора
ані трохи не здивувала б, вони прийняли б її як логічне завершення
зиґзаґоподібного шляху, що він ним пройшов в українському питанні.
Але поки ця еволюція не довершена, вимоги до виступів п. Поґодіна
повинні бути дещо іншими. Підходячи з погляду цих вимог до
повідомлення його про зв'язок між перебуванням проф. Грушевського в
С.-Петербурзі і обговоренням на конференції кадетів „подорожі"
депутата Лашкевича на львівський процес, ми гадаємо, що оперування
такими методами є ризикованим для публіциста, що себе поважає, та ще
й професора. У цих методах мало того, що зветься моральною чистотою
і розбірливістю.
С. Петлюра
* „Украинская Жизнь", Москва, 1914, ч. 4, ст. 79-82. Розділ
„Случайные заметки" (Принагідні нотатки). Переклала з російської
мови Ганна Щепко.
|
