|
ПРО НОВИЙ ВИСТУП ПАНА А. ПОҐОДІНА*1
Тема, що їй тепер приділяють багато
уваги на шпальтах газет, це — адміністративне впорядкування
„Закордонної Руси" і з'ясування завдань, що стоять перед російською
урядовою владою в завойованій країні. Особливо багато турбуються про
це ті публіцисти й літератори, адміністративна творчість яких
скоріше влаштовує їх самих, ніж те населення, життя якого досі
проходило в інших політичних і національно-культурних умовах і яке
вони мають намір реґулювати створюваними проектами.
Звичайно, в таку хвилину не міг не виступити з своїми поглядами на
пекучу тему і проф. А. Поґодін, що, як відомо, і раніше виявляв
велике зацікавлення долею Галичини.
Постать харківського професора як газетного літератора давно вже
розгадана, і читачі нашого журналу, знаючи характер попередніх
виступів п. Поґодіна в питанні українських прагнень, мали б підстави
нарікати на нас за надмірну увагу до нового виступу „викривача"
українства. Бож до деякої міри можна передбачити, що скаже і що
напише з цього приводу людина, яка останнім часом обрала за свій фах
пониження українства, перекручене тлумачення його завдань і сіяння в
російському суспільстві упередження до нього.
Іншим разом і ми пройшли б повз газетні вправи п. Поґодіна на тему
про впорядкування життя Галичини, але теперішній момент, коли так
гостро сприймаються всі інформації про завойовану країну, зобов'язує
нас до реєстрації нового виступу харківського професора. Слова злоби
й ворожнечі до суспільних течій серед населення, яке приєднують до
Росії, можуть дати небажані прорості, а тому і старання, скеровані
до розбрату, мусять зустріти належний опір.
Слід пам'ятати, що п. Поґодін в українському питанні являє собою
ніби грішника, що покаявся. Від колишніх „помилок", коли він вважав
за свій обов'язок виступати на захист українства і визнавати за ним
більші можливості в майбутньому та цінні заслуги в сучасності,
грішник повернувся на шлях покаяння і з подвійним завзяттям зневажає
те, чому ще донедавна „поклонявся". Світлі кольори, якими він
змальовував українство, поступилися темним, недоброзичливість і
злоба на українство замінили слова симпатії. Людина не може собі
вибачити недавньої помилки і, бажаючи себе ніби якось реабілітувати
в очах тих, хто не надто легко вірить у покаяння, намагається
привернути собі колишнє „чисте" ймення, не тільки не заплямоване
підозрою в недозволених симпатіях, але й оточене певною авреолею
нетерпимости до того, що і без п. Поґодіна вважається недопущенними.
Психологічно така людина в своїх нових поглядах на предмет помилок
губить перспективу, вона не спроможна знайти в собі ні почуття міри,
ні об'єктивности; перебільшення й упередження в нових поглядах
стають помітними не лише у змісті поглядів але і в тоні їх, навіть у
доборі слів, уживаних для вислову нових поглядів.
Власне ці риси і характеризують нові виступи п. Поґодіна у оправах
упорядкування Галичини.
Кваліфікуючи український рух в Росії як quantit? negligeable,
говорячи про нього як про „витівку, з якою тепер можна майже не
рахуватися, і яка, за дальшого економічного, політичного та
культурного розвитку Росії виродилася б у гідні всякого співчуття
естетичні та етнографічні симпатії", п. Поґодін інакше оцінює той
status quo, в якому раптові події застали український рух у
Галичині.
Він уважає, що „з приєднанням до Росії східньої Галичини, де на
ґрунті історичної, мовної та релігійної відмінности створилась
окрема народність 'українська', — витворилося б у межах Росії таке
огнище політично- і культурно-сепаратистських прагнень, яке було б
дійсною і постійною загрозою для спокійного внутрішнього розвитку
Росії". Виходом із цього становища є потреба зразу ж „у масі
російського населення в Галичині створити міцний російський настрій,
викликавши в населення тверде переконання у безпідставності
української окремішности". Для успішного переведення в життя цих
заходів, на думку їх автора, потрібна „надзвичайна обережність,
обачна політика, поміркованість у засобах, відсутність різких
висловів". Пропонуючи елястичну методу політики, включно з м'якістю
у висловах, п. Поґодін сам аж ніяк не бажає йти за своєю ж порадою
і, коли говорить про галицьких українців, про Львів як центр їх
національного життя, то вважає за цілком можливе відмовитися від
м'якости у висловах і представляє Львів, як „осине гніздо", як
„постійну загрозу спокійному внутрішньому розвиткові Росії". Осині
гнізда в цілях самооборони від їх мешканців, звичайно руйнують,
нищать дощенту. І якщо п. Поґодін не висловлюється одверто про
знищення національних та культурних досягнень галицьких українців,
що їх вони створили в межах „осиного гнізда", то від цього ні трохи
не губить своєї виразности та позиція, на яку він пропонує стати
російському суспільству в питанні дальшого розвитку національного
життя галицьких українців. Ця позиція — невизнання за українцями
будь-яких прав на свою культуру, вже створену там, у Галичині, і
творену тут, у російській Україні, відкидання створеного —
недопущення дальшого творення. Цю позицію п. Поґодін формулював
раніше у цілій низці статтей на шпальтах „Биржевых Ведомостей" і
„Утра России", а в зв'язку з війною, знову підігрів її в різкіше
окреслених образах, що цілком збігаються і своїм змістом і тоном з
позицією в українському питанні панів Меншикова, Щоґолева і подібних
до них ідеологів російського націоналізму, які занадто перейняті
почуттям національного егоїзму, щоб зрозуміти принцип: жити самим і
дати можливість жити іншим; вони занадто сліпі, щоб у перспективах,
що ховаються за війною, побачити початок нового життя, нового
існування і співіснування поневолених націй. Ми давно знаємо про це
ставлення до наших національних прагнень з боку деяких діячів
російського суспільства. І якщо ми і в недавньому минулому, і в
теперішній час не завжди реаґували на конкретні виступи наших
ідейних супротивників, то часто власна гідність не дозволяла нам
цього: є супротивники, що не шукають істини, не хочуть об'єктивно
обговорити питання; вони наперед його розв'язали, наперед
зформулювали свої погляди на нього і психологічно не можуть ані
прийняти жодного заперечення, ані визнати за ним хоч частку істини,
їх упередженість завжди йде в парі з односторонністю, яка інколи
набирає цинічних форм ставлення до ідейного супротивника: вони
висміюють його, глузують з нього. Коли треба ознайомити з ним інших,
— своїх читачів, авдиторію, — вони дають їм неправдиву інформацію та
викривлений, фальшивий образ його. Той, хто стежив за газетними
статтями п. Поґодіна з українського питання, міг знайти в них
згадані риси такого трактування українського питання. Тут, у цих
статтях, ви знайдете все: від висміювання, від цинізму, до свідомого
викривлення трактованої теми, включно з замовчуванням правди, з
браком об'єктивности в насвітленні питання і таким же браком такту в
постановці його. Поставивши, наприклад, питання про завдання
адміністративного упорядкування Галичини, п. Поґодін не вважає за
потрібне, як цього вимагає сам характер питання, ознайомити своїх
читачів з фактичним становищем українства в Галичині, щоб ці читачі
мали можливість переконатися, наскільки відповідають дійсності
запроектовані ним заходи щодо адміністрування завойованої країни.
Тут він залишає читачів у темряві і невіданні. Такий спосіб
достатньо характеризує того, хто його застосовує. І якщо в звичайних
умовах таке ставлення до складної проблеми не може не здивувати
читача, то в теперішній час, коли відповідальність перед складністю
завдання ще більше зростає, оперування такими методами може
задовольнити хібащо найневибагливішого читача, який бере на віру
усе, що йому піднесуть газетні літератори. Проте у кожного, хто не
вірить аподиктичним запевненням, хоч би під ними і стояв підпис
професора, подібні методи можуть тільки викликати реакцію протилежну
до тієї, на яку сподівався автор. Затушковуючи дійсний стан в
Галичині, свідомо ховаючи від уваги читачів фактичні відносини,
створені там протягом довгих років, не ілюструючи ці відносини
відповідними фактами й цифрами, які характеризують ступінь
культурного зростання, національного розвитку й соціяльного укладу
українського населення завойованого краю, пан Поґодін стоїть не на
висоті розуміння тих вимог, які має право поставити кожний читач, що
бажає скласти об'єктивне враження про нове або мало відоме йому
питання. Виходячи з упередженого ставлення до нього, п. Поґодін
намагається прищепити: те ж саме упередження і своїм читачам і цим
вносить заколот у справу умиротворення завойованого краю, у справу
упорядкування життя цього краю на основах правильного розуміння
державности. Якщо інтереси цієї державности в тому, щоб здобути
прихильність нового населення, що входить до складу імперії, не
шляхом позбавлення його тих прав, якими воно користувалося досі, а
навпаки, шляхом закріплення за ним тих прав, шляхом надання йому
сприятливіших умов для його розвитку, — а в такому, а, не в
протилежному ставленні не може не бути зацікавлена держава, — то із
цього само собою випливає шкідливість того трактування даного
питання, що його намагається нав'язати російському суспільству п.
Поґодін. Він, з одного боку, дає йому пораду „обов'язково знайти
мирне порозуміння з поляками", а з другого боку — створити для
українців такі життєві умови, що врешті призвели б до їх
національного виродження. Пан Поґодін уважає, що таке розв'язання
українського питання в Галичині і в російській Україні цілком
відповідає інтересам культури й гуманности. Можливо, що він іде далі
і ставить таке розв'язання питання національного буття й розвитку
багатомільйонного народу відповідно до ширших завдань, висунутих
світовим характером сьогоднішніх подій. Адже багато хто вважає ці
події за початок обновлення в житті держав, бачать у них зорю
визволення народів від насильства й утиску. У крові війни, в її
стражданнях та страхіттях ввижається „жертва вечірня", ввижається
вийняткове напруження, що не зупиняється ні перед якими втратами для
створення спокійних і не обмежених насильством умов розвитку
народів. І це розуміння світових конфліктів, які ми бачимо і в яких
беремо участь, притаманне не тільки ідеалістам, але й „тверезим"
державним діячам, які устами англійського міністра заявляють:
„Теперішня війна повинна встановити принцип національности в Европі;
всі поневолені народи мають бути визволені" (Черчіл).
Порівнюючи погляди на цілі й наслідки війни відповідального
державного діяча Англії і російського професора ви бачите, як
по-різному відбиваються завдання, поставлені війною, в свідомості
людини, яка обурюється насильством одного народу над іншим, і у
свідомості людини засліпленої ворожнечею до іншого народу, яка у
розв'язанні національного питання схиляється до формули маклера:
„конче треба порозумітися" з одним народом, щоб іще успішніше не
давати жити іншому.
С. Петлюра
* „Украинская Жизнь", Москва, 1914 p., ч. 8-10, ст. 53-58. Переклала
з російської мови Ганна Щепко.
1 „Утро России", № 192 і № 231.
|
