|
ЛЕҐЕНДА А. ПОҐОДІНА ПРО С. В.
СОЛОВЙОВА*
Навколо українського питання
зростають леґенди, утворюються „оповіді", плетуться тенети. Помітно
потяг до творення леґенд пов'язаних з українським питанням і у
харківського професора п. А. Поґодіна. Але він діє дещо інакше, ніж
В. А. Маклаков.1 Останній, торочачи плітку про підкуп української
інтеліґенції, повторює на сторінках польської преси, при її
мовчазній згоді і явній охоті підтримати цю плітку, те, що, власне,
вийшло з надр цієї преси. Ми бачимо, що тут В. А. Маклаков аж ніяк
не ориґінальний, і його творчість має виразні риси запозичення без
подання джерел. А. Поґодін не бажає використовувати творива чужого
задуму і творить власну леґенду на українську тему, але, на відміну
від п. Маклакова, не навкруги живих людей, а на могилі людини аж
ніяк не причетної до створюваної леґенди.
Психологічні мотиви постання цієї леґенди безперечно цікаві.
Виявляється, що п. Поґодін, не зважаючи на свої попередні статті про
українство, як явище недоцільне й непотрібне, а про українців, як
нарід цілковито пропащий і безнадійний, усе ж не втрачає надії на
те, що українці виправляться, покаються і, звичайно, зречуться своїх
помилок. Він готовий протягти пальмову гілку миру тим, про кого він
говорив так жорстоко, до кого він ставився так зневажливо, кого він
неодноразово виставляв на посміх. Нині він готовий зворушливо
визнати, що „прекрасна Малоросія" заслуговує на те, щоб мати своїх
поетів, своїх діячів", що інтеліґенція „рідного нам малоросійського
народу", має право не відрікатися „від любови до свого народу", але
одночасно Поґодін запевняє всіх і кожного, що „наші українці"
позбавлені здібности учитися і не хочуть мислити. „Якби вони взагалі
могли учитися і хотіли мислити!", боліє він серцем за українців. І
все ж, не зважаючи на таку узагальнену і непохитну характеристику
„взагалі" українців без жодних винятків, Поґодін „в ім'я великої
справи любови" зважується, видно, на останній педагогічний засіб для
того, щоб наставити на розум запеклих у своїх помилках українців і
шляхом наочного прикладу привести тих, що „не хочуть мислити" до
усвідомлення помилок і до визнання слушности погляду п. Поґодіна на
українське питання. Суть цього погляду, читач наш, звичайно,
пам'ятає, полягає в тому, що український нарід, в інтересах власного
добра і культурного удосконалення, повинен відмовитися від творення
своєї культури і зробитися добривом для інших народів; те, що
зробило українське суспільство для розвитку народу, непотрібне,
шкідливе, небезпечне. Цю нехитру науку українці ніяк не можуть
зрозуміти та засвоїти. На думку п. Поґодіна, це — несосвітенна
тупість, брак усякої здібности до засвоєння елементарних понять, яка
свідчить про крайній ступінь низького рівня „наших українців".
І ось для того, щоб втовкмачити у свідомість українців елементарні
твердження, викликано з могили привабливий і, судячи з відгуків,
чарівний образ покійного харківського професора С. В. Соловйова,
який повинен супроводити людину, що його викликала, як alter ego її
у погляді на українське питання і служити, так би мовити,
„прикриттям" для виконання поставленого завдання. Так часто буває:
коли шукають однодумців, авторитетних та імпонуючих, і не знаходять
їх серед живих, або хочуть збільшити число „однаково мислячих", то
завжди посилаються на мертвих, нав'язуючи їм свої цілі та погляди, з
якими ніяк не співпадає те, що ми знаємо про покійних. Таке
трапилось з п. Поґодіним. Йому не вистачило пп. Струве, Щоґолева,
усіх славетних і дрібнотравистих націоналістів, і чомусь треба було
покликатися ще й на С. В. Соловйова, щоб підтвердити думку, що
українство, як літературне й суспільно-національне явище, повинно
бути втиснене в річище провінціялізму і що всякі прагнення до
розширення цього вузького річища викликали і далі викликають
неґативне ставлення не лише з боку п. Поґодіна, в чому нема нічого
дивного, але й з боку таких людей, як покійний С. В. Соловйов.
Поставивши таку мету, п. Поґодін вирішив розкрити нову сторінку в
біографії С. В. Соловйова і розповісти таке: „покійний мав невеликий
маєток у Катеринославській губернії і дуже любив Малоросію, але був
цілковито чужий сучасному політичному українству".2 З цієї думки,
ви, звичайно, розумієте, випливає мораль: якщо С В. Соловйов, людина
бездоганна з суспільного і морального погляду, цурався українства,
то, звичайно, недарма. Очевидно в цьому явищі дійсно є якісь
від'ємні риси, що змушують людей цуратися його як чуми, стояти
якнайдалі від нього. А ця мораль, може служити, звичайно, як
посередній доказ слушности позиції самого п. Поґодіна в українському
питанні і його атаки на „осині гнізда" і культурно-громадські
прагнення українців, що останніми роками відбувається на шпальтах
„Утра России". Прийнявши і перше припущення і друге, треба прийти до
висновку, що між Поґодіним, з одного боку, і С. В. Соловйовим, з
другого, нема ніякої різниці у поглядах на українське питання і що
п. Поґодін має право назвати Соловйова „товаришем" не тільки по
факультету, але й по спільному ставленню до українського питання.
Таке зіставлення імен А. Поґодіна і С. В. Соловйова видається цілком
помилковим і з багатьох поглядів незручним для пам'яті останнього.
Мені живо пригадуються статті в харківських газетах, присвячені
покійному харківському професорові, в зв'язку з його несподіваною
смертю, але в жодній з цих статтек, ані в некрологах не пригадую хоч
би натяку на ту рису в його біографії, про яку тепер пише п.
Поґодін. Покійний С. В. Соловйов не був політичним діячем, зокрема
ніколи не маніфестував свого ставлення до „сучасного політичного
українства", яке ледве чи могло всебічно його цікавити, бо інтереси
С. В. Соловйова лежали в іншій площині. Бажаючи себе перевірити і
з'ясувати українські моменти, пов'язані з С. В. Соловйовим, я
перечитав найбільш ґрунтовну статтю проф. М. Ф. Сумцова у „Вестнике
Харьковского Историко-Филологического Общества", ч. 4, 1913 p.,
присвячену пам'яті покійного, і ось що, між іншим, я знайшов у
рядках, що їх з любов'ю і теплом написав старий харківський
професор:
„С. В. Соловйов не володів українською мовою, але, живучи серед
українського народу, відчував до нього прихильність. Сильно
захоплюючися новою провансальською літературою, головним чином, як
він висловився у своїй докторській дисертації, з причини її яскраво
виявленого гуманітарного напрямку, простоти, щирости та любови до
ближніх, С. В. не міг не визнавати такого ще більше знедоленого
явища, як українське літературне і народне слово.. . С. В. Соловйов,
глибоко перейнятий гуманізмом провансальської літератури, і на
українську мову, українську літературу був схильний дивитися очима
Містраля. Йому, як стилістові, неприємне було псування української
мови, яку він пізнав від Шевченка, але принципово він стояв на
ґрунті бездоганної національної й літературної доброзичливости".
Наведені слова говорять про щось інше, ніж те, що п. Поґодін вважає
за потрібне сказати нам про Соловйова через три роки після його
смерти. Зі слів М. Ф. Сумцова, який знав свого товариша з факультету
довго (25 років) і близько, ми можемо прийти до висновку, що
ставлення С. В. Соловйова до українства було зовсім інакше, ніж
ставлення Поґодіна. Якщо покійний професор був схильний дивитися на
українську мову й українську літературу очима Містраля, то це ще не
означає, що цей погляд слушний і достатньо обґрунтований; знайомство
Соловйова з українською літературою обмежувалось творами Шевченка, а
цього замало для уяви про зміст і досягнення сучасної культурної
української творчости. Але незалежно від цього, ставлення С. В.
Соловйова до українства було бездоганно доброзичливим, чого,
звичайно, ніяк не можна сказати про п. Поґодіна. І, прочитавши
посилання останнього на Соловйова як на однодумця у поглядах на
українське питання, мимоволі дивуєшся: навіщо п. Поґодін створив
леґенду навколо імени людини, яка цілком не надається для накинутої
їй ролі, і, напевне, всіма силами, якби вона жила, запротестувала б
проти нав'язуваного їй амплуа в антиукраїнському поході. Невже п.
Поґодін не міг для своєї мети обрати більш відповідних кандидатів,
яких нині не перелічиш, але від яких покійний С. В. Соловйов
намагався б якнайдалі відійти?
Виглядає, що погано стоїть справа у п. Поґодіна із добором та
нагромадженням арґументів проти українства; мало живих однодумців —
то викликаємо мертвого з гробу, приписуємо йому свої думки,
сподіваючись, що не розберуть, де моє, а де його і в процесі цієї
своєрідної фолкльорної творчости забуваємо про почуття міри у
вигадці і про те, що треба було б уподібнити її до правди.
С. Петлюра
* „Украинская Жизнь", Москва, 1915 p., ч. 5-6, ст. 82-86. Розділ
„Случайные заметки" (Принагідні нотатки). Переклала з російської
мови Ганна Щепко.
1 Див. ,,Украинская Жизнь", ч. 3-4, ст. 111-114.
2 ,,Утро России", Москва, 1915 p., ч. 27.
|
