|
ДЕРЖАВНИЙ ЯСНОВИДЕЦЬ ПАН САВЕНКО*
Це страшенно цікаво! Слухайте:
„З берегів Дніпра" член Державної Думи А. Савенко (так підписує цей
публіцист свої статті) запевняє редакцію „Прикарпатской Руси", що,
мабуть, тільки він один давно розкусив справжню природу і всі
таємниці українців. Не лише те, що вони езопівською мовою пишуть і
говорять (недарма сказано, що мову дано людині для того, щоб вона
краще могла ховати свої думки), але й те, що вони думають, навіть
більше, — те, що перебуває у них у сфері підсвідомости і до чого
вони ще не додумалися. Він „давно знає, що 'український' рух —
зрадницький", і викриття Алексинського ,,не зробили жодного
враження" на нього. Для російського суспільства, за словами Савенка,
характерна „необізнаність і наївність щодо 'українського' руху".
Савенко, в протилежність до російського суспільства, людина дуже
обізнана і аж ніяк не наївна. Своїм здоровим глуздом і не менш
здоровою вдачею, позбавлений на відміну від російського суспільства
„довірливости і простодушности", він давно відгадав ,,той єзуїтизм,
що його здавна засвоїли ватажки 'українства'. А відгадавши і
зачувши, так би мовити, „чим справа пахне", Савенко, сильний своєю
впевненістю і певний далекозорости свого ока, яке, за його ж
словами, він „з дитячих років" набив на українських витівках, почав
викривати „невинних агнців" у масці. Талант дається взнаки рано:
деякі генії ще немовлятами виявляють здібності, в яких угадується
їхня майбутня велич. Доки не написано біографії п. Савенка, ми, на
жаль, примушені блукати в темряві й висловлювати лише здогади та
проблематичні гіпотези щодо часу першого виступу майбутнього
викривача українських інтриґ. Можливо, що дослідники життя й
діяльности п. Савенка запропонують не одне пояснення тих, досі ще
невідомих, факторів, під впливом яких талановитий хлопчик уже з
дитячих років почав придивлятися до загадкового явища, званого
українством. Та ми, живі сучасники п. Савенка, задовольнимося покищо
лише авторитетним зізнанням самого об'єкта майбутніх дослідів про
те, що уже дитячі роки його життєвого шляху позначилися напруженою
роботою думки та зоровими враженнями, скерованими на вивчення та
пізнання українства. Можливо, що під знаком потягу до українства, у
різних його формах і виявах, у різноманітних його елементах і
відкриттях, пройшло все життя п. Савенка аж до теперішнього часу. За
кілька десятиріч його зорові враження поширилися, він обдумав
розпорошені індуктивні елементи спостережень і поглибив їх
напруженням творчої думки. Пройшовши такі горна випробовувань, його
враження і спостереження втілилися в завершену синтезу, розвинену до
досконалости, відшліфовану до бездоганности, де все стоїть на своєму
місці, де всі деталі, незначні звивини і для неозброєного ока
непомітні рисочки пов'язані одна з одною, одна від одної залежачи,
одна одну доповнюючи, одна одну породжуючи. Савенко, володіючи таким
цінним матеріялом спостережень над українством, не тримав його у
хованці, якнайменше він хотів уподібнитися до лукавого
євангельського раба, а час від часу розкривав перед сучасниками
скарбницю своїх знань українського руху. Він робив більше,
запрошуючи сучасників черпати з неї повними пригорщами, щоб
збагатилися всі, хто почував себе жебраком і темним чи голодним у
пізнанні українства. І темні та голодні бігли до скарбниці п.
Савенка: одні — просвітляючи свою темноту, інші — насичуючися
крихтами українознавства, що падали зі столів „Киевлянина", „Нового
Времени", „Полтавского Вестника", „Подолянина" та інших видань, де
ділився своїми багатими знаннями з українознавства п. Савенко. Ми,
сучасники подвигів п. Савенка на цьому полі діяльности, знаємо і
пам'ятаємо, як і що писав він з питань, пов'язаних з українством, і
в якому напрямі, в якому, так би мовити, стилі він викривав суть
українства. Алеж пам'ять притуплюється, і ми тепер, без сумніву, не
могли б згадати повного образу українства, створеного творчим
пензлем п. Савенка, якщоб він не прийшов нам на допомогу і не
відтворив знову в основних рисах колишніх плодів своєї творчости.
Цей образ майстер реставрував на шпальтах „Прикарпатской Руси" в
числі з 20 квітня ц. р.
З хистом ясновидця і прозорливця, що увіходить у глибину задумів
людських і одночасно вміє з роздрібнених частин і окремих шматочків
життя створити суцільний образ його, дати йому належну назву,
прочитати ненаписане, виявити недозріле, узагальнити роздрібнене, з
усім цим обдаруванням підходить п. Савенко до того сфінкса, що
зветься українцем, і називає його справжнім ім'ям: „народні
відщепенці, відступники і зрадники взагалі". Усі без винятку, всі до
останнього, усі „взагалі!" Звичайно, редакція „Прикарпатской Руси"
погоджується з цим: ще б пак! Але Савенко — член Державної Думи
(нехай поблагословить Аллах виборчий закон 3-го червня 1907 р.!),
чому б не дати йому місця для повторення неодноразово написаного і
не раз зафіксованого?! І справді, чому не повторити зайвий раз, що
„українці — зрадники взагалі?" Якщо цьому досі не повірило російське
суспільство, не зважаючи на постійні запевнення, тож, недарма
краплина камінь точить, не треба занепадати духом: може і повірить,
особливо, коли йому дадуть незаперечні докази загальної зради
українства і доведуть, що це так само правильно, як два рази два
чотири? І Савенко запевняє, що в застосуванні до української зради
два рази два справді є чотири.
Хочете перевірити цю аксіому? Хочете переконатися, що в цьому
твердженні немає помилки?
Ідіть лише тим методологічним шляхом, що його вторував на шпальтах „Прикарпатской
Руси" п. Савенко і ви дійдете до тих самих висновків, що й він
дійшов. При тому не звертайте ні праворуч, ні ліворуч і забудьте про
факти. Та й що таке факти? Адже коли фактів нема, тим гірше для них!
Пам'ятайте, що тільки прозріння і ясновидіння, візіонерство і
суґестія — надійні компаси для досягнення поставленої мети.
„Українці — зрадники взагалі". Як це виходить, який процес
спричиняється до того, що збірний українець стає зрадником? Вичерпну
відповідь на це питання дає п. Савенко у своїй статті, власне в тій
її частині, де описано способи „роботи" українців. Я повинен
сказати, що ця частина статті п. Савенка становить безсумнівно
величезний інтерес як для історика, так і для психолога (мені
здається навіть, що нею зацікавиться і психіятр). Щоб читач сам міг
упевнитися в яскраво виявлених неповторних рисах статті п. Савенка,
ми дослівно будемо передавати їх так, як вони вилились з-під пера
ясновидця Савенка.
Отже, як „ватажки мазепинства" перетворюють православних малоросів
на „українців?"
Виявляється, що дуже просто, але одночасно і чисто єзуїтською
методою. Простоту і складність методи ілюструє приклад „роботи"
серед учнів і студентів.
Звертаються до молоді. Ну, „спочатку йде мова про такі невинні речі,
як малоросійська мова, малоросійська пісня, одяг і т.д.". Коли
поговорять про одяг, заспівають пісню, то справа, власне кажучи,
наполовину готова, — кігтик застряг, уся пташка пропала, тоді
„намагаються захопити любовним вивченням і засвоєнням усього того,
що має риси етнографічної самобутности Малоросії". Щодалі в ліс — то
більше дров: „коли цей культурно-етнографічний фундамент закладено,
тоді аґітатори починають обережно, поступово вселяти в душі юнацтва
думку, що нібито великороси, — це цілком інший народ, цілком чужий
для малоросів". Коли і це твердження засвоєне, тоді подають Шевченка
і прищеплюють культ українського генія. При цьому не забувають про
обережність: „спочатку чисто політичні мотиви притушковуються", але,
звичайно, тимчасово, — доти, доки не пророблять „усієї підготовчої
роботи". Як тільки переконаються, що вона закінчена, зразу ж
починають відшліфовувати любителів української пісні, ноші, які за
цей час переконалися, що українська „свита" чи „кожух" це щось
зовсім індивідуальне і самобутнє і що їх ні в якому разі не можа
порівнювати з „серемягою" чи „полушубком". В процесі відшліфування
вдаються знову до того ж Шевченка, але тільки уже до тієї частини
поезії його, яка в першій стадії пропаґанди „старанно
затушковувалася, тобто, до „чисто політичних мотивів". На знайомстві
з цими мотивами у віршах українського поета, за схемою п. Савенка, і
закінчується процес „навернення на українство шкільної і
студентської молоді", бож висновки зі знайомства випливають самі
собою: „з цього моменту навернені робляться 'українцями' і, в
залежності від темпераменту, швидко більшою чи меншою мірою стають
фанатиками". Треба припускати, що оскільки „навернення" відбувається
на півдні, а темперамент населення його загалом однаковий, то „фанатизування"
охоплює навернених однаковою мірою. Чи досягає воно „більшої чи
меншої міри" про це п. Савенко, на жаль, не повідомляє.
Так проходить процес навернення шкільної молоді. Про те, як
відбувається втягнення у коло українських зацікавлень селян і
робітників та інших груп населення, в статті, знову ж, на жаль, нема
вказівок. Чи діють тут ті самі методи і способи чи замінюють їх на
більш єзуїтські — невідомо. Але, як би там не було, коли п. Савенко
довідається, що, наприклад, в народній школі заспівають українську
пісню на ялинці абощо, чи продеклямують українського вірша, він
добре здає собі справу з того, яку питому вагу це має в процесі
навернення: „я добре знаю, що це означає!" вигукує він. Його не
обдуриш. Співаєте, деклямуєте? Знаємо з якою метою! На устах пісня,
а в серці зрада. На вигляд удаєте „невинних агнців", „жертв людської
злоби і наклепів", а насправді, навіть деклямуючи українські вірші,
ведете „інтриґу і підкопи проти єдиної Руси!"
Переконаний у підступності українського одягу, пісні, деклямації,
літератури і т. д., Савенко згадує, як він розкривав українську
інтриґу, як остерігав перед нею російське суспільство: „з катедри
Державної Думи я виступав", „указував", говорив, писав (і ще як
писав!), але до його заклику „добродушне суспільство" не
прислухалося, бо, за свідченням Савенка, ,,не розуміло і не хотіло
розуміти". Чи тому не розуміло, що не хотіло зрозуміти, чи тому, що
не могло засвоїти концепції українства в розумінні п. Савенка,
лишається без пояснення. В усякому разі факт помилки російського
суспільства щодо українців наявний, як наявне і протилежне —
вірність поглядів на українське питання п. Савенка. Це дуже сумний
факт, що дає зайву ілюстрацію до того, яким небезпечним було б життя
і діяльність суспільства, якби не було таких передбачливих і
талановитих особистостей, як п. Савенко, що, як яскраві світочі
освітлюють далечінь майбутнього, уміють розпізнати в невинних формах
грізний зміст сучасного й ударити на сполох тоді, коли про лихо, що
загрожує суспільству, і не здогадуються. Не страшно, коли
суспільство залишиться глухим до пересторог, як у цьому зізнається
п. Савенко: „суспільство не розуміло і не хотіло розуміти". Особа
морально задоволена: вона все, що від неї вимагало почуття
обов'язку, своєчасно виконала і може тішити себе свідомістю, що це
саме вона, а не хто інший, сказала: „е!"1
Власне кажучи, уся стаття п. Савенка і являє собою новий варіянт
оцього "е". Хай буде так: чим би дитина не бавилася, аби не плакала.
Якщо Савенка в свій час не оцінило російське суспільство, яке, як
усяке суспільство, виявило в даному випадку, правдоподібно, дивне
нерозуміння закликів, що їх висловлюють відомі особи, то тепер
Савенко, принаймні у власних очах, виростає до розмірів
ібсенівського героя, — колись незрозумілого, але який сьогодні вже
одержує запізнене признання своїх давніх заслуг в оцінці українства.
„Так ось хто вони, ці українці", „то, виявляється, ви мали рацію!" —
з такими вигуками звертаються до п. Савенка „зніяковіло багато
малоросів", і герой дня, що з притаманною йому скромністю повідомляє
про ці звернення, особисто бачив, „як у серцях вірних, але обдурених
малоросів закипали обурення й ненависть".
Ми бачимо з усіх писань п. Савенка, викладених по можливості його ж
власними словами, що депутат-націоналіст пережив глибоку драму, яка
випадає на долю відомих діячів, яких не зрозуміла історія, але які
переживають дещо запізнену радість від визнання їхніх послуг
суспільству. Вклонімось перед цією драмою і будьмо щасливі за
страдальця, якого не зрозуміли: все добре, що добре кінчається. Хиби
засуджено і втілена в особі п. Савенка чеснота тріюмфує. Можливо,
глибоко-драматична пригода з історії непорозуміння Савенка з
російським суспільством послужить вдячною темою для надхненного
драматурга, і він створить нам образ нового доктора Штокмана, скаля
переживань якого буде глибша, ширша, поважніша від переживань, що їх
зазнав герой Ібсена. Мені здається, що драматург не забуде вкласти в
один з монологів свого героя заяву п. Савенка на сторінках
„Прикарпатской Руси": „Я сам палко люблю Малоросію".
І тому що любов, як і віра, без діла „мертвою є", то художньому
персонажеві Савенка доведеться подати не один доказ, що його любов
не та, про яку поет казав:
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала ...
Як люблять добре пиво,
Як дім, воли, корови ...
І потім, мені здається, що цей драматизований п. Савенко спробує
піти далі в діягнозі сучасного українства, і запропонує низку
найрадикальніших заходів для боротьби з ним, узявши за приклад ті
операції над українством, що їх пропонують рішучі хірурги на
сторінках „Киева". І тому, що першоджерелом усієї української
„інтриґи", „сепаратизму" і т. д. є безумовно, судячи з концепції п.
Савенка, етнографічні особливості українського племени, то і їх
треба знищити в такий спосіб, щоб ніякої різниці, ніякої відмінности
від великоросів не було.
Зі свого боку, ми запропонували б п. Савенкові, як членові Державної
Думи, увійти з законодавчою пропозицією про заборону українцям
співати свої пісні, деклямувати українські вірші, носити „свиту",
„сиву шапку"; також про заборону наявних і надрукованих у різних
виданнях матеріялів, що свідчать про окремішність національного
обличчя українців і їх індивідуальну творчість; такі матеріяли —
знищити і в майбутньому не тільки не друкувати, а й не збирати і не
записувати. Коли вже боротися з небезпекою, то боротися радикально,
а не паліятивами! Останні гідні недозрілих державних умів. Дійсним
державним діячам, типу Савенка, паліативи не під силу: вони згідно з
заповітом Кузьми Пруткова дивляться „в корінь" української „інтриґи"
і виривають не тільки цей корінь, але і той ґрунт, з якого він
виростає.
Докладний опис кореня і ґрунту вже зроблено, — опис ґрунтовний,
всесторонній, на який лиш дозволяє теперішній час, що уможливлює п.
Савенкові використати обставини: „мели Іване, доки вітру стане".
Залишається чекати продовження та висновків з цього „мели" хоча б у
вигляді проекту закону, короткий зміст якого ми накреслили, для
боротьби з „українською небезпекою".
І тоді, коли цей закон будуть здійснювати, прийде гарячий час для
тих виконавців запроектованих заходів для знищення усього того, з
чого виростає індивідуальний образ українця. Звичайно, в першу чергу
етнографічні та антропологічні особливості українського племени
приваблять до себе увагу епігонів п. Савенка: вони зроблять усе, щоб
цих особливостей не існувало і щоб самі „українці" уподібнились до
арапів з баляди графа Олексія Толстого „Единение". Там, у цій
баляді, захисники „єднання" з метою знищення „сепаратистського"
забарвлення етнографічної шкіри „арапів" діяли цілком за методою, що
відповідає протиукраїнській профілактиці п. Савенка:
Князь Черкасской,
Усердием велик,
Им мазал белой краской
Их неуказный лик;
С усердием, столь же смелым,
И с помощью воды
Погодин тер (бьі) мелом
Их черные зады!
Послідовників у князя Черкаського й Поґодіна не бракуватиме. Це так
само ясно, як та неповторна глибокодумність, про яку нам оповідав
ясновидець п. Савенко.
С. Петлюра
* „Украинская Жизнь", Москва, 1915 p., ч. 5-6, ст. 90-97, розділ
„Случайные заметки" (Принагідні нотатки). Переклала з російської
мови Ганна Щепко.
1 Посилання на діялог Бобчинського і Добчинського у „Ревізорі" М.
Гоголя. — Ред.
|
