|
МИНУЛЕ В УКРАЇНСЬКИХ ЖУРНАЛАХ*
Історію національного відродження
українського народу слабо вивчено. Українська література не може
похвалитися достатньою кількістю студій, спогадів, листів та інших
документів, що висвітлювали б розвиток громадсько-політичної думки
на Україні, долю й стимули національного руху, його коріння й
розгалуження, діяльність громадсько-політичних організацій і ролю
окремих осіб у цьому русі. Дедалі частіше в українській пресі та
журналах чуються голоси про потребу всестороннішого й уважнішого
вивчення українського минулого, дедалі гостріше відчувається потреба
в публікації історичних даних, що насвітлюють зміст українського
життя від часу пробудження національної свідомости й організаційних
починів українського суспільства. І не можна сказати, щоб згадані
побажання не знаходили відгуку в середовищі дослідників українського
минулого, а також і серед живих ще учасників подій та суспільних
течій, які вже відійшли в історію. В українських історичних і
загальних літературно-наукових журналах починають з'являтися
мемуари, спогади та листи сучасників цих подій; роблять спроби
вивчати ці історичні матеріяли і намагаються їх відшукувати і
збирати, щоб зберегти від забуття чи знищення. Не можна сказати, щоб
публіковані факти з історії українського минулого були надто
численні й різнобічні, але треба відзначити незаперечне пожвавлення
в цій галузі особливо в порівнянні з недавнім минулим.
Найвизначнішим надбанням для вивчення українського минулого треба
вважати „Воспоминания Б. С. Познанского", надруковані в „Украияской
Жизни" кн. I-V, 1913 р. Вони вийшли також окремим виданням.
Присвячені виясненню „хлопоманії" на Україні, спогади В. С.
Познанського (на жаль, перервані на найцікавішому місці), привернули
до себе увагу українських кіл. Ті нечисленні ще живі учасники подій,
що їх описує Б. С. Познанський, підкреслюють, що він їх передав
неточно, а то й невірно. Це частинне можна пояснити тим, що автор
„Воспоминаний" багато дечого не знав, а багато чого випустив з
уваги. Через це історія виникнення „хлопоманії" та погляди
представників її на завдання й цілі своєї діяльности були
недостатньо з'ясовані. Та все ж „Воспоминания" Б. С. Познанського
мають значення як цінне джерело ознайомлення з рухом українських
шестидесятників. Це значення збільшується ще й тому, що
„Воспоминания" сприяли зростанню зацікавлення в описаних там подіях,
спонукавши декого з учасників опублікувати доповнення й поправки до
них1 і викликавши ряд статтей та нотаток дослідників українського
минулого, що вияснюють деякі неточності й незрозумілі місця
„Воспоминаний". Серед них треба згадати статтю А. Хатченка в тій
самій „Украинской Жизни" (кн. X, 1913 р.): ,,По поводу
'Воспоминаний' Б. С. Познанского". Автор пояснює (написання цих
спогадів бажанням членів Старої Української Громади, крім
безпосереднього завдання „Воспоминаний" (дати відповідь на книгу
Равіти-Ґавронского), поділитися спогадами про пережите і зберегти
його в пам'яті нових поколінь.
Невеличкий, але цікавий нарис присвячує Ол. Грушевський життю
українського гуртка в Петербурзі 1858-1861 pp. („З життя
українського гуртка в Петербурзі 1858-1861 pp.",
„Літературно-Науковий Вістник", 1913 p., кн. VII-VIII). На чолі
гуртка стояли: Шевченко, Костомаров і Куліш. Навколо них гуртувалась
решта українців Петербургу. Підтримуючи постійний зв'язок з
Україною, цей гурток інтенсивно працював над питаннями, що
стосувалися відродження рідного краю та просвітньої діяльности для
народу. Члени гуртка часто збиралися, при чому одним з головних
питань, що його найчастіше обговорювали на зборах, було питання про
минуле українського народу і потребу опрацювання історії України.
Цей підвищений інтерес до історії України значною мірою, звичайно,
можна пояснити впливом на життя й інтереси петербурзького
українського гуртка М. Костомарова, який втішався серед своїх
земляків особливою повагою. Працюючи багато в архівах Публічної
Бібліотеки, Синодальному та інших, Костомаров дуже часто ділився
наслідками своїх досліджень і на зборах гуртка захоплював присутніх
живим і образним викладом минулого народу українського. „Перед
слухачами відживало минуле, його події та його дієві особи .. .
Лаконічні уривки старих літописів, сухі вирази офіціяльних актів,
утерті вислови приватних листів — все це знову набувало життя і
фарби, коли Костомаров відчитував їх з захопленням в гуртку
приятелів, розповідаючи про нові джерела для розроблення української
історії". О. Грушевський стисло викладає плани наукових праць
Костомарова в той час, при чому вказує на прагнення історика
притягти нових людей до участи в цих працях, надаючи їм більш-менш
колективного характеру. В процесі вивчення архівного матеріялу „сама
собою виникла думка про потребу постійного обміну гадок, про
постійні зносини між тими, хто займається науковим розробленням
питань української історії" ... „сама собою виникла гадка про спілку
українських учених, про українське наукове товариство" ... Цю ідею,
як відомо, не було здійснено ані в ті роки, про які говорить автор,
ані в пізніший час. І щойно в наші дні, у зв'язку з загальним
розвитком українського руху, пляни українських шестидесятників щодо
українського наукового товариства здійснились у формі заснування
відповідної установи в Києві. А втім, ідея колективної роботи, яка
частинно замінила працю українського наукового товариства, вилилась
у видання першого українського журналу „Основа" (1861 p.), що
виходив двома мовами — російською та українською, при чому головними
співробітниками його були ті ж самі члени петербурзького
українського гуртка — Костомаров, Куліш та Білозерський. На жаль, п.
Грушевський про це не згадує у своєму нарисі, через це нарис
виглядає неповним і не вичерпує тих ідейних інтересів, якими жили
діячі українського відродження в шістдесяті роки XIX ст. Взагалі
етюд п. Грушевського з життя українського гуртка в Петербурзі
1858-1861 pp. написаний жваво, автор знає свою тему і вміє живо та
цікаво відтворювати на основі листів та іншого матеріялу, як
зовнішні умови, серед яких проходила діяльність українських видатних
людей, так і ідейний зміст цієї діяльности.
До тієї ж доби шістдесятих років належить і надзвичайно цікавий
документ, публіцистична стаття „Украинофилам", що її опублікував Ор.
Левицький в „Записках Українського Наукового Товариства у Києві"
(кн. VIII, 1911 p.), і що досі була невідома історикам українського
відродження. Автором цього документу був П. Куліш, як це переконливо
доводить Ор. Левицький, який докладно вияснює походження статті
„Украинофилам" і ті цілі, що їх собі ставив автор її. Ця стаття
цікава з двох причин: вона служить цінним матеріялом для вивчення
національних прагнень і соціяльних поглядів видатних діячів України
в шістдесяті роки і одночасно дуже яскраво характеризує особу
Куліша, складну, повну суперечностей, нестійку, але в оному вірну
собі: то в прихованому, то в явному, то, нарешті, у відверто
недоброзичливому ставленні до ідей послідовного демократизму в
програмі і діяльності українського суспільства. Талановитий,
здібний, працьовитий і наполегливий у своїй працьовитості, він був
непримиренний, амбітний, до крайньої міри самолюбний і нетерпимий до
чужих поглядів, до абсурду впертий у своїх помилках, при тому часто
змінював свою оцінку людей та явищ. Він міг сьогодні понад усе
вихваляти Костомарова й Шевченка, а за деякий час очорнювати їх і як
людей, і як діячів, засуджуючи їх праці, не визнаючи їх творчости. І
одночасно він був нещирим і не цурався дволичности. Він міг у листі
до відомої письменниці Марка Вовчка писати про те, що „заслугою
української літератури переважно демократичної", є те, що вона
викликає „обурення панів", а трохи більше, як через рік виступати з
публіцистичною статтею проти демократичних тенденцій в українському
суспільстві, проповідуючи гармонію клясових інтересів і аґітуючи за
мирну співпрацю „пана" з „холопом". Саме цією ідеєю і перейнята
стаття „Украинофилам". Гасла українського відродження знаходили
жвавий відгук серед українського „панства". Воно в особах найбільш
освічених поміщиків України охоче підтримувало матеріяльно
українські літературні й просвітні почини; передплачувало „Основу",
але одночасно лякалося демократичних гасел і течій, які переважали в
українському суспільстві і вживало зі свого боку певних зусиль „для
заспокоєння гарячкових захоплень". Трубадуром таких поміщиків і
виступає у своїй статті, що лишилась ненадрукованою, Куліш. Він
уболіває над тим, що „між послідовниками української ідеї почали
з'являтися . . . дикі тенденції", їх він бачить у тому, що
„українські народолюбці, не звертаючи уваги на шляхетну частину
панівної кляси, як на явище природне, і прикро вражені зловживанням
сили з боку другої, значно численнішої частини, як явищем потворним,
відвернулись від усього, що являється прикметою панівної верстви, і
почали шукати справжньої людяности тільки серед верств трудящих і
пригнічених. Фатальна крайність"! Наслідком її, на думку Куліша, був
однобічний розвиток літературних талантів, безплідна чи малокорисна
діяльність енергійних людей, ізольованість українських народолюбців
і „що найгірше — відчуження від нас великої кількости людей багатих
і різнобічне освічених, які. . . надали б їй [літературі] дійсно
громадського значення, надали б їй солідарности і врятували б
багатьох із нас від марної загибелі в боротьбі зі злиднями й
несприятливими суспільними обставинами!" Розвиваючи далі ці погляди,
Куліш обстоює потребу запозичення українськими народолюбцями й
народом кращих рис і культурних звичаїв українського панства.
Показуючи деякі крайності в захопленні українських народолюбців
формами етнографічного побуту, Куліш перегинає палицю і занадто
ідеалізує благодійний вплив цього панства на зміцнення української
ідеї, виставляючи „українофілів-землевласників" як те середовище,
„де могли б здійснитися законні прагнення нової України до
відновлення своєї народности у всій її гідності". Невідомо, з яких
причин ця стаття не була надрукована, але Ор. Левицький наводить
докази того, що автор її намагався, щоб вона побачила світ. Та
навіть не опублікована в пресі, вона була в українських колах Києва,
при чому, як свідчить, зі слів одного з членів старої київської
Громади, Ор. Левицький, вона справила на молодь неприємне враження.
Таке ж враження вона оправляє і тепер, виявляючи нещирість автора
її, що в листі до Марка Вовчка докоряв редакторові „Основи" за те,
що він „хоче видавати (журнал) у дусі примирення з панами, хоче
підлещуватися до панів і приподобатися їм своїм журналом".
Тому ж самому Ор. Левицькому належить стаття „Сторінки з життя
Володимира Антоновича" („Літерат.-Наук. Вістн.", 1913 p., кн. IV).
Проф. В. Антонович відіграв велетенську ролю в історії українського
національного відродження, але, на жаль, її ще не досить з'ясовано
документально. „Воспоминания Б. С. Познанского", („Укр. Жизнь", кн.
I-V, 1913 р.) дають багатий матеріял для розуміння діяльности
покійного професора Київського університету і „хлопоманії" на
Україні. Немає сумніву, що листи й спогади про цю цікаву течію серед
польської, чи вірніше, спольщеної шляхти на Україні сучасників і
учасників її висвітлять ролю Антоновича в ній; але Ор. Левицький,
який особисто близько знав українського історика, справедливо
вважає, що обов'язок сучасників — не лише вияснювати історичні
заслуги В. Антоновича у відродженні українського народу, але й
зберегти „живий образ Антоновича в тій, повній надзвичайної принади
красі, в якій він уявляється в пам'яті людей, що близько знали і
любили його". Ор. Левицький подає цінні для біографа Антоновича
факти, які свідчать про доброту й скромність українського вченого.
Вол. Дорошенко, на сторінках того ж „Літерат.-Наук. Віст." (1913 p.,
кн. X), присвячує статтю одному з видатних діячів українського
відродження, Михайлові Комарову. Стаття цікава не лише біографічними
даними, а й тими інформаціями, що додають кілька рис до
характеристики настроїв українського суспільства в
сімдесяті-дев'яності роки минулого сторіччя. Комаров становить тип
переконаного українця з яскраво виявленими рисами активної любови до
рідного краю і праці для нього за всяких політичних обставин, хоч би
яких несприятливих. Ще молодим студентом (нар. 1844 p.), він вступає
як свідомий член до однієї з українських Громад, „іде в народ", бере
жваву участь в українських починаннях, створюючи навколо себе
осередки організованої роботи громадського й літературного
характеру. В історії української літератури ім'я Комарова широко
відоме, як одного з кращих популяризаторів і заслуженого
бібліографа. Найціннішими його працями в галузі української
бібліографії треба визнати „Шевченко в литературе и искусстве" (1903
р.) — російською мовою, „Українська драматургія" (1906 р.)
українською мовою. З інших праць його треба відзначити чотири великі
томи „Російсько-українського словаря", що належить до кращих
словників — як вичерпністю матеріялу, так і науковим опрацюванням.
Для читача-великороса, що не знає української мови, цей словник є
покищо незамінною допомогою при читанні української книги. Автор
статті про Комарова дає, як ми згадали вище, докладний нарис
літературної діяльности цього українського бібліографа, наводячи
більш-менш повний перелік статтей, нотаток та інших матеріялів,
розкиданих по різних галицьких виданнях і даючи стислу їх
характеристику. Вол. Дорошенко також зупиняється і на особистості
Комарова, як громадського діяча певного забарвлення, який прилучився
до групи культурників par excellence. В українській Громаді він був
в опозиції до радикальних її течій, репрезентованих М. Драгомановим
і його прихильниками, пристаючи до поміркованих
демократів-поступовців. Відомості, що їх подає п. Вол. Дорошенко,
потверджують факт, що українські Громади, як політичні організації,
були організовані на засадах, що відкривали можливість вступати до
них людям різних соціяльних та політичних поглядів, об'єднаних
тільки спільними національними прагненнями проґресивного характеру.
Зближувала Комарова з українським радикалом Драгомановим і його
однодумцями, як напр., М. Ковалевським,2 спільність поглядів на
завдання української діяльности після відомого Указу 1876 р. Цей
Указ не міг не справити приголомшливого враження на українське
суспільство і спричинив у ньому апатію, аполітизм і навіть теорію
про потребу „переспати лихо". Комаров був один з тих, хто підтримав
Драгоманова та інших членів Громади у прагненні, не піддаючися
Указові 1876 p., перенести центр ваги української літературної
роботи закордон. На запити „що робити?" — Комаров, однозгідно з
Драгомановим, відповідав: „Треба звернути якомога більшу увагу на
Галичину і посилати туди всі рукописи, які будуть заборонені
цензурою. Будь-що-будь, рано чи пізно, а вся наша праця не загине
марно і для України, і колись вернеться до нас і стане нам у
пригоді, як Галичині придались перші літературні заходи на Україні.
Галичина — то наш світоч, туди і линемо всією душею". Оцінка
значення Галичини, як тимчасового пристановища для українських
літературних і суспільних прагнень, зформульована Комаровим,
безперечно відповідала завданням часу і потребам українського
суспільства. Однією з великих заслуг цього українського діяча, є
підсилення висловленого ним погляду діяльною участю в українських
виданнях Галичини в галузі літератури, історії українських цензурних
заборон, етнографії, бібліографії та інших.
Стаття К. Заклинського „Університетська молодіж Австрійської України
за останніх 40 літ" („Українська Хата", 1913 р. VII-VIII), подає
коротку історію організації українських студентських товариств в
Австрії і характеристику ідейних течій в середовищі української
молоді в згаданий час. Для російського читача ця стаття може бути
цікавою, бо в ній є цікаві дані про вплив російської літератури на
вироблення світогляду українського студентства в 70-80 pp. 19
століття, а також про вплив на це студентство Драгоманова.
Насаджуючи в Галичині ідеї федералізму й радикалізму, Драгоманов
зробив велику послугу австрійським українцям у справі піднесення їх
культурного рівня за допомогою, між іншим, і кращих творів
російської літератури, як художньої, так і науково-публіцистичної.
Ще перед еміґрацією, Драгоманов наладнав тісні зв'язки з
українськими студентськими організаціями і листувався з
найвидатнішими їх представниками. В еміґрації ці зв'язки ще більше
пожвавилися. Знайомство з українським студентством відкрило
Драгоманову невисокий рівень і обмеженість інтересів його, а також і
відірваність його від практичних потреб українського життя. У справі
піднесення цього рівня і прищеплення серед українського студентства
проґресивних ідей та здорових політичних понять Драгоманов відіграв
величезну ролю. Він часто вміщував у місцевих виданнях статті з
принципових питань національного життя та з питань самоосвіти,
інтенсивно листувався з найвидатнішими й найенерґійнішими
представниками української молоді, вказуючи у статтях і в листах на
потрібні джерела для знайомства з російською літературою, часто
докладаючи власних зусиль для висилання російських книг як окремим
особам, так і цілим організаціям. Демократичний характер російської
літератури, її шукання і свободолюбні прагнення глибоко впливали на
галицьких читачів і не тільки не сприяли москвофільству та
запереченню самобутньої української літератури, але, навпаки, сіючи
ідеї демократизму, збуджували прагнення до усвідомлення самих себе і
з'ясовували потребу працювати, пристосовуючись до реальних умов
місцевого життя, до його побутового і національного трибу, в
наслідок чого молоді студенти навіть з москвофільського табору
робились переконаними українцями, діяльними працівниками на полі
українського відродження. Пробудження до свідомого життя
українського студентства було позначене репресіями австрійського
уряду, арештами, тюремним ув'язненням найвидатніших послідовників
Драгоманова, конфіскацією брошур та інших видань. Цікаво також
відзначити ворожнечу до Драгоманова з боку впливових і здебільшого
льояльних до уряду кіл українського суспільства. Ім'я Драгоманова
стало пострахом у Галичині, його боялися й ненавиділи, від нього
відхрещувалися і слабодухі з його послідовників, але насіння,
посіяне Драгомановим, все ж проростало, і сама його особа ставала
чимраз дорожчою і ціннішою в очах його переконаних послідовників.
„Ще Ви нам любіші стали, відколи нас за Вас переслідують", — писав
до нього один з таких послідовників О. Терлецький. Стаття К.
Заклинського, що є доповіддю, прочитаною на останньому з'їзді
українського студентства в липні 1913 р. у Львові, не вичерпуючи
теми, дає достатньо матеріялу до суті її, знайомлячи між іншим і з
даними про діяльність та вплив Драгоманова у Галичині. Автор згадав
про вплив на галицьку молодь женевських видань Драгоманова не тільки
українських, але і російських, і тим самим дещо пом'якшує твердження
Л. Дейча („У начала легенды", „Совреманный Мир", листопад 1913 р.)
про „складені великими купами твори Драгоманова" на женевських
складах. Із цих „куп" багато дечого потрапляло до Галичини і тут
поширювалося. Значне місце для вияснення впливу Драгоманова на
політичну свідомість українців Галичини дає також В. Левинський у
своїй великій праці „З історії українського робітничого руху в
Галичині", надрукованій у новому українському журналі марксистського
напрямку „Дзвін" (кн. 6-12, 1913 p.). Автор цієї сумлінної праці
використав у великій кількості літературу предмету і дав добре
побудований нарис розвитку соціялістичних ідей і робітничого руху
серед галицьких українців. В результаті вивчення історії цього руху
В. Левинський робить такий висновок: „Західноевропейський
соціялістичний рух, який перебував під сильним впливом
соціялістичіного руху в Німеччині та Західній Европі, не мав
більш-менш великого впливу на перші соціялістичні гуртки в Галичині.
Ці гуртки були організовані головним чином з ініціятиви соціялістів,
еміґрантів з Росії" (ст. 96, кн. 7-8). Початок соціялістичного руху
в Галичині тісно пов'язаний з іменами М. Драгоманова, українця, і
Лимановського, поляка. Особливо велику послугу розвиткові цього руху
і пробудженню зацікавлення соціялістичними ідеями зробив М.
Драгоманов. Галицьке українське студентство в 70-ті роки переживало
„тяжку кризу", і в цей час „цілющою водою для молоді було слово
Драгоманова". „Листи Українця" (псевдонім Драгоманова), що
з'являлись на сторінках „Друга" викликали просто революцію у головах
молоді. Починаючи від березня 1876 р. через Львів почали проїздити
українські соціялісти (з російської України), які знайомили
львівську молодь із соціялізмом. Завдяки їм і Драгоманову, вона
почала читати твори Добролюбова, Чернишевського, Герцена, Лянґе,
Ренана. Під впливом Драгоманова і за його діяльної участи починають
галицькі українці видавати перекладні й компілятивні соціялістичні
брошури, при чому автором однієї з них був відомий еміґрант Ф.
Волховський. Одночасно йде організація робітничих гуртків у Львові,
при чому, діяльну участь у цій роботі беруть, крім поляків, на яких
впливав Лимановський, також українці. На цей же час (1875-1876)
припадає і поява польською мовою роману Чернишевського „Що робити",
який вийшов під заголовком „Ludzie" у переробці українця Павлина
Свєнціцького відповідно до місцевих умов. З ідейного ферменту, що
знайшов свій вияв у соціялістичних гуртках Галичини 70-80-х років 19
сторіччя, виросли потім Галицька Соціял-Демократична Партія і
Українська Радикальна Партія. Оцінюючи значення Драгоманова для
галицьких українців, п. Левинський висловлює таку думку: „Якщо
українство в Галичині виросло тепер на серйозну політичну силу, а це
могло статися тільки з пробудженням народніх мас, то в цьому головна
заслуга Драгоманова". Говорячи конкретніше, жодна з сучасних
політичних українських партій Галичини, включно з
націонал-демократами, не може порвати свого зв'язку з іменем
Драгоманова, який зробив дійсно історичну послугу в справі
політичної свідомости українського суспільства. Назрілим завданням
істориків українського відродження є вияснення ролі Драгоманова та
впливу його ідей у такому ж пробудженні і серед українців Росії. На
жаль, книжки українських журналів, згаданих у нашому огляді, мало
дають матеріялу з цього питання. Треба тільки відзначити невелику
статтю Д. Антоновича „Карл Маркс і українці" („Дзвін", мн. З, 1913
p.), яка щоправда, є занадто стисла і не вичерпує теми, але цікава
екскурсіями до історії виникнення „Української Революційної Партії"
(У. Р. П.) в 1900 р. в Харкові і визначає вплив ідей Драгоманова на
еволюцію української політичної думки „від радикального лібералізму
до послідовного матеріялістичного світогляду". Автор не без підстав
припускає, що радикальна група, яка постала в 80-х роках серед
українців під впливом Драгоманова, була тим ґрунтом, „на якому
українські елементи вперше зустрілися з марксизмом, як із закінченою
системою суспільного світогляду".
Статтю не позбавлену інтересу, але своїм змістом відмінну від
згаданих статтей з історії українського минулого, помістив у новому
журналі „Ілюстрована Україна" (ч. 1, 1913) п. В. Пачовський, на тему
„Самостійне київське королівство" за задумом Бісмарка. Такий проект
на доручення німецького канцлера склав під впливом привиду війни між
Росією та Німеччиною у 1888 р. відомий філософ Е. Гартман, і його
опубліковано у берлінській „Die Gegenwart". Перебільшуючи
відосередні прагнення народностей, що населюють Росію, а також
зростання революційного шумування в ній, Гартман запроектував
створити з Росії три держави, при чому перша мала б охоплювати
території, розташовані по лінії рік Висли та Німану; друга —
починаючись від Дніпра і Північної Двини, сягала б на сході Волги та
Дону (Київське королівство); третя — лежала б у межах території, що
заселена великоросами. В крайньому випадку Гартман плянував
створення Київського королівства у межах між Прутом та Дніпром, що
перебувало б під протекторатом Австрії. За задумами Гартмана, поляки
мають бути асимільовані, чого досяглося б різноплемінністю
новоствореної держави у межах Висли та Німану з перевагою у ній
німецького елементу. Проект Гартмана цікавий, звичайно, як документ
помислів німецького канцлера, як схема дипломатичних комбінацій, що
створилися у період світового зміцнення Німеччини з її рухом nach
Osten; чи відповідає він справжній потребі — питання дискусійне.
С. Петлюра
* „Голос Минувшего", С.-Петербурґ, 1914 p., ч. З, ст. 268-279.
Переклала з російської мови Ганна Щепко
1 Такі доповнення публікує 1914 року в журналі „Украинская Жизнь"
один з відомих учасників руху 60-х років XIX ст. на Україні.
2 Тобто Мик. Вас. Ковалевський — Ред. [„Голоса Минувшего"]
|
