|
ДО ІСТОРІЇ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА
ІМЕНИ ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВІ*
Коли російські війська захопили
Галичину, перед урядом і російським суспільством виник ряд складних
питань про ставлення до українського населення завойованого краю, до
його національно-політичних прав і культурних прагнень. Складні самі
собою, ці питання стають особливо гострими, бо у вирішенні їх у тому
чи іншому напрямі зацікавлені українці Росії, пов'язані зі своїми
земляками в Галичині єдністю племінного походження, спільними
історичними спогадами з далекого минулого і теперішніми культурними
інтересами. Не роз'єднане вже кордоном двох сусідніх держав,
українське суспільство тепер разом напружено чекає і відчуває
непевність долі культурних ціннощів і досягнень, набутих у боротьбі
за національне існування на тернистому історичному шляху. Ця
неясність передчуттів щодо долі українських національних ціннощів,
створених у Галичині, у значній мірі живиться тим станом, в якому
опинилися різні українські установи після захоплення завойованого
краю російськими військами. Відомо, що українські культурно-освітні
організації за розпорядженням генерал-губернатора припинили свою
діяльність, так само як і школи, а далі прийшла і постанова, яка
„забороняє продавати в книжкових крамницях і кіосках, так само як
видавати для читання з бібліотек книжки російською мовою і
малоруською говіркою, що їх видано поза межами Російської Імперії.
Всі такі книжки мають бути складені в окремому місці за вказівками
місцевої влади".1
Яке буде дальше ставлення російської урядової влади до національних
установ і організацій українців у Галичині, сказати тяжко. До
з'ясування цього питання дуже бажано якнайширше ознайомити російське
суспільство з історією завойованого краю і всебічно вивчити його
своєрідності, тим більше, що Галичина до останнього часу мало
притягала увагу наших дослідників і залишалася для російського
суспільства terra incognita. Треба сподіватися, що широка інформація
про історичні шляхи, що їх пройшло населення цього краю, буде
сприяти обережнішому ставленню до того, що створило це населення у
різних ділянках свого життя.
Мета цієї нотатки — познайомити читачів „Голоса Минувшего" з
діяльністю української наукової установи Галичини — „Українського
Наукового Товариства імени Т. Шевченка у Львові", цієї неофіційної
Академії Наук українців, що відіграла величезну ролю у справі
створення української культури і розвитку української наукової
думки.2 Це можна легко зробити, бо місяців зо два перед війною
вийшло спеціяльне видання українською мовою, присвячене оглядові
діяльности згаданого Товариства з часу його заснування (1873 р.) до
кінця 1913 року.
Цей огляд Вол. Дорошенка („Наукове Товариство імени Шевченка у
Львові 1873-1892-1912 pp.", Київ-Львів 1914 p., 88 ст.) включає: 1)
стислий виклад історії постання і розвитку Товариства (ст. 1-12), 2)
опис його внутрішньої організації з переліком окремих наукових
видань, що випускає Товариство (ст. 12-17), 3) докладні відомості
про допоміжні установи, що функціонують при Товаристві (ст. 17-40) і
4) бібліографічний огляд наукового матеріялу з різних галузів
знання, поміщеного у різний час у численних виданнях Товариства; цей
матеріял досить уміло систематизовано, і огляд є корисним
довідником, особливо для осіб, що цікавляться науковою літературою з
українознавства.
Думка про створення українського товариства з метою видання
українських книжок, діяльності якого не перешкоджали б цензурні
умови, виникла серед українців Росії в зв'язку з утисками
українського слова після 1863 року. Місцем заснування такого
товариства, природно, була Галичина, де серед української
інтеліґенції на той час створилося більш-менш міцне національне
ядро, яке розгорнуло широку діяльність, спрямовану на піднесення
культурного розвитку українського населення краю. Ініціятори
заснування товариства від українців Росії були Ол. Кониський, проф.
Л. Пільчиков, Мих. Жученко і дочка переяславського дідича
(Полтавської губ.) Єлисавета Милорадович, що пожертвувала значну
суму на цю мету. Засноване разом з галицькими українцями 1873 року,
Товариство імени Шевченка спершу не мало наукового характеру. За § І
Статуту Товариства основною метою його було „спомагати розвій
руської (малоруської) словесности" виданням книжок,
літературно-наукового журналу, преміями і матеріяльною підтримкою
літературних видавництв. Проте, напочатку, здійснення навіть цих
скромних завдань не було ані досить енерґійним, ані достатньо
продуктивним. До 1885 року Товариство видало лише одну працю,
пов'язану з наукою — „Studien auf dem Gebiete der ruthenischen
Sprache" проф. О. Огоновського, обмежуючи свою діяльність
субсидіюванням видання органу українських народовців „Правда". Від
1885 року Товариство почало видавати свій власний орган „Зорю",
популярного характеру, типу російської „Нивы"; в новому органі брали
участь не лише галицькі українці, але й українці з Росії, переважно
белетристи, як наприклад, О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, О.
Пчілка, І. Тобілевич, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, В. Самійленко,
Леся Українка і багато інших. „Зорю" деякий час (до 1894 p.),
порівнюючи без перешкод, одержують і в Росії, де вона сприяє
розвиткові серед російських українців інтересу до рідної літератури
і зміцненню літературних зв'язків між галицькими і українськими
письменниками. Зчасом, у зв'язку з розвитком національного
відродження на Україні, збільшується потреба у науковій літературі
українською мовою, і в українців Росії виникає думка про
використання того ж таки Товариства імени Шевченка, змінивши його
статут і розвинувши діяльність так, щоб вона відповідала новим
потребам і завданням українського руху. Новий статут Товариства,
перероблений 1890 року, затвердили загальні збори його членів у
березні 1892 року, і основне завдання Товариства (§ 2 статуту) було
зформульовано, як „розвій і розроблення науки українською мовою".
Реформоване Товариство дістало і відповідну назву — „Наукове
Товариство імени Шевченка у Львові"; завдяки невисоким членським
внескам, воно притягло до участи у своїй діяльності широке коло
науковців і, починаючи з 1895 року, коли на чолі його став проф. Мих.
Грушевський, розгорнуло виняткову продуктивність і енерґію у
здійсненні своїх завдань. За ініціятивою М. Грушевського Товариство
стає гнучким у внутрішній своїй організації, зосереджуючи свою
діяльність в окремих автономних секціях і комісіях. Таких комісій на
кінець 1912 року було шість — археографічна, бібліографічна,
етнографічна, статистична, фізіографічна і мовна, — а секцій було
три: історично-філософічна, філологічна і
математично-природописно-лікарська. Крім наукової праці по секціях і
комісіях (доповіді, реферати, обговорення ї'х), з 1892 р. Товариство
почало видавати низку наукових органів, до участи в яких притягле не
лише своїх членів (на 1912 рік їх було 258), але і ширше коло
молодих учених і дослідників. Кінець-кінцем кожна секція мала свій
орган („Збірник"), так само мала такий орган більшість комісій. Так,
завдяки вмілій організації наукової праці і дружньому змаганню
окремих секцій і комісій, досягнено спеціялізації в опрацюванні
окремих наукових дисциплін, що не лише принесло Товариству
популярність і повагу з боку широких кіл українського суспільства,
але й привело до визнання його чималих заслуг всіма, хто стикався з
його діяльністю на ґрунті наукових інтересів.
Протягом порівнюючи короткого часу — за двадцять з лишком років —
Товариство видало 114 томів „Записок" („Записки Наукового Товариства
імени Шевченка"), у яких уміщено статті, дослідження і матеріяли,
переважно з історії України, української літератури, мови і
етнографії; 15 томів „Збірників історично-філософічної секції";3 16
томів „Збірників математично-природописно-лікарської секції" і, крім
того, ряд спеціяльних наукових видань: 1) „Українсько-руський архів"
(9 томів) — збірка сирих історичних матеріялів і опис рукописів, 2)
„Українсько-руську бібліотеку" (8 томів) — критичні видання
українських клясиків, 3)„Жерела до історії України-Руси" (7 томів) —
збірка актових матеріялів з історії України, 4) „Пам'ятки
українсько-руської мови і літератури" (7 томів) — твори старовинних
пам'яток українського слова, 5) „Етнографічний збірник" (33 томи) —
фолкльорний матеріял, народні пісні, казки, колядки, прислів'я,
леґенди, 6) „Матеріяли до української етнології" (14 томів),
присвячені, головне, описовій етнографії, 7) „Матеріяли до
української бібліографії" (3 томи), 8) „Студії з поля наук
суспільних і статистики" (4 томи), 9) „Хроніка" Товариства, в якій
уміщено звіти про поточну діяльність його (55 випусків), 10) „Часопись
правнича і економічна" (10 томів) і, крім того, 4 томи „Правничої
бібліотеки", 11) „Історична бібліотека" (9 томів), в якій вміщені
українські переклади з російської мови монографій і дослідів проф.
В. Антоновича, проф. Владимирського-Буданова, М. Костомарова, О.
Єфименкової та інш., 12) Чотири томи творів Шевченка і сім томів
творів С. Руданського. Крім того, Товариство у період 1898-1905 pp.
видавало щомісячний журнал „Літературно-Науковий Вістник", один з
найсолідніших місячників українською мовою. Ми не можемо докладно
спинятися на перелікові матеріялу, вміщеного протягом 20 років на
сторінках різних видань Наукового Товариства імени Шевченка, а тим
більше на оцінці його: він надто різноманітний і великий. Але все ж
треба відзначити, що серед усього цього матеріялу є багато
високовартісного з наукового погляду, є низка монографій і
досліджень, що створили їх авторам визначне ім'я в науці і принесли
їм повагу фахівців.
За праці, вміщені у виданнях Товариства, проф. М. Грушевського було
обрано на члена Чеської Академії Наук (Прага) і на доктора
російської історії (honoris causa) Харківського Університету; звання
доктора російської літератури від того ж університету дістав відомий
український письменник Іван Франко за свої праці з історії
української літератури XVII-XVІІІ століть; членом-кореспондентом
Академії Наук у Петрограді було обрано Вол. Гнатюка, одного з
найвидатніших українських етнографів. Серед членів Наукового
Товариства імени Шевченка або співробітників його видань можна
зустріти низку визначних імен, наприклад, проф. В. Яґіч, академіки
Ф. Корш, А. Шахматов, В. Перетц, проф. М. Сумцов, проф. Д. Багалій,
проф. А. Кримський, проф. Ф. Вовк, Альфред Єнсен, проф. П. Жукович і
багато інших. З померлих наукових діячів членами Товариства чи
співробітниками його видань були: А. Пипін, проф. В. Антонович, В.
Лесевич (що подарував Товариству свою багату бібліотеку, головне з
філософії і психології), П. Житецький, К. Михальчук.
Для кожного, хто цікавиться питаннями українознавства видання
українського Товариства є цінним матеріялом, без якого не можна
провадити дослідів. Особливо це стосується матеріалів з питань
історії України, її літератури і етнографії. Широкий і різноманітний
був у „Записках" Товариства відділ бібліографії: все, що з'являлось
на книжковому ринку з питань, зв'язаних з українською історією,
літературою, побутом, відбивалося тут у дуже уважно, часом
скрупульозно складених критичних оцінках, рефератах абож у звичайній
інформаційній реєстрації.
Кожного року поширювалось коло наукових інтересів Товариства,
поширювалась його видавнича діяльність, поглиблювалась і ставала
інтенсивнішою праця окремих комісій, окрилена духом шукань і
наукової творчости. Паралельно з тим зміцнювався і ставав стійким
стан Товариства як установи, що виконувала свої завдання: „розвій і
розроблення науки українською мовою". Поступово Товариство ставало
центром, що об'єднував українських учених або тих, хто готувався до
наукової діяльности; воно зосереджувало наукові пляни і було
джерелом задоволення допитливої думки молодого покоління українців.
Не маючи офіційного титулу академії наук, воно насправді було такою
і своєю внутрішньою організацією і метою, яку ставило перед собою
так само, як і здійснюваними допоміжними функціями. Посідаючи три
великі будинки (один був куплений коштом б. професора Петербурзької
Військово-Медичної Академії Пелехина), Товариство відкрило у цих
будинках ряд установ, що у великій мірі полегшували величезну
господарчу працю, пов'язану з видавничою та науковою діяльністю:
друкарню, палітурню, книгарню, бібліотеку, музей, бібліографічне
бюро.
Якщо друкарня і палітурня сприяли матеріяльному добробутові
Товариства, то такі установи, як бібліотека, книгарня і музей
відогравали важливішу ролю уже культурно-освітнього характеру.
Зокрема це треба сказати про бібліотеку. Уже з часу заснування її у
1892 році, вона притягла особливу увагу і стала об'єктом пильної
опіки з боку керівників Товариства. Поступово і широкі кола
українців стали дивитися на неї як на національний культурний
здобуток, що мав здійснювати ті самі функції, які виконували у інших
країнах імператорські або національні публічні ібібліотеки. За
останні роки приплив пожертв, особливо книжками, для бібліотеки
значно збільшився, і українці Галичини, та і не лише вони, могли з
гордістю говорити про неї, як про одну з кращих бібліотек Львова, що
перевищувала інші добором цінних видань. Вона має понад 70 000
томів, при чому серед них є бібліографічні раритети і великий відділ
старовинних видань, так само як цінні збірки рукописного матеріялу з
історії недавнього українського „минулого", листування і автографи
діячів українського відродження, письменників і громадських діячів.
У ній зосереджений вичерпний матеріял з питань українознавства, і
сміливо можна сказати, що вона є чи не єдиним книгосховищем з таким
багатством різноманітних друкованих і рукописних матеріялів, які
безпосередньо або побічно стосуються до України, її історії і
теперішнього стану. Природно, що саме це багатство її українського
відділу, так звана „Ucrainica", приваблювало до неї чимало осіб, що
працювали в галузі українознавства; для української громади
Галичини, зокрема львівського українського студентства і взагалі
місцевої молоді, яка вчиться, вона з своїми безплатними читальнями,
була притулком, що задовольняв і наукову цікавість і серйозніші
вимоги допитливої думки дослідника. Тут працювали молоді українські
вчені, які потім друкували результати своїх розвідок в органах
Наукового Товариства імени Шевченка.
Гостинно відкривши молодим ученим двері своїх допоміжних установ,
керівники Товариства багато сприяли їм у наукових відрядженнях за
кордон як грошовою допомогою, так і призначеними для цього
стипендіями. Зокрема, молоді українські історики — учні проф. М.
Грушевського дослідили ряд архівів у Росії і Австрії, шукаючи нових
архівних матеріялів з історії України, що знову ж таки було
уможливлено допомогою Наукового Товариства їм. Шевченка. У зв'язку з
цим Товариство організовувало наукові екскурсії для збирання
колекцій і археологічні розкопки, при чім експонати, знайдені під
час розкопок і екскурсій збагачували Музей Товариства. З
„Тимчасового каталогу Українського Національного Музею" (Львів, 1913
видно, що відділи етнографії і археології репрезентовані в Музеї
найповніше; в першому з цих відділів зареєстровано 5 000 експонатів,
а в другому понад 9 000. Зокрема притягають увагу багаті
археологічні колекції матеріялів неолітичної доби (Овруцька
колекція) та княжого періоду (ХІ-ХІІ ст.) і речі гуцульського побуту
(гірське українське плем'я, що живе в Карпатах). Крім
безпосереднього свого завдання, Музей Наукового Товариства ім.
Шевченка прислужувався також і науковим цілям, бо багато з його
збірок і експонатів добором своїм і науковим значенням становлять
матеріял для вивчення. Виняткову цінність для історика новітнього
українського руху мають великі збірки листів українських
письменників і громадських діячів другої половини XIX сторіччя, що
їх зберігає Музей; це незамінний матеріял для вивчення останніх
етапів цього руху, що набуває особливого значення з огляду на ролю в
ньому авторів листів. Треба тут відзначити, що у збагаченні Музею
велику вагу мало зацікавлення в його розвитку широких кіл свідомого
українського суспільства. Можна твердити, що створення Музею, як і
створення бібліотеки, було загальнонаціональною справою цього
суспільства, що усвідомлювало себе і прагнуло створити розсадники,
сталі джерела своєї національної культури.
З інших допоміжних установ Наукового Товариства ім. Шевченка,
заснованих уже протягом останніх років (починаючи з 1910 p.),
звертає на себе увагу Бібліографічне Бюро, завданням якого було
стежити за поточною літературою українською мовою (починаючи з 1911
року), набуваючи її для бібліотеки, і щороку складати бібліографію
цієї літератури. Перші два томи української бібліографії за 1911 і
1912 pp. складено до весни 1914 р. так само, як і показник
літератури про творчість Івана Франка до 40-х роковин цього
письменника. Уже перші кроки праці Бібліографічного Бюра давали
змогу сподіватися цінних наслідків у збиранні повної української
бібліографії і її науковому систематизуванні. І в цьому керівники
Наукового Товариства ім. Шевченка, головним чином проф. М.
Грушевський, ішли назустріч вимогам українського життя, що кожного
року поширювало свої культурні потреби і невпинно вимагало їх
задоволення.
Працю українського Товариства, перервану сучасними подіями, можна
вже розглядати як надбання історії. З скромної установи, що ставила
перед собою скромні завдання, маючи для того не менш скромні кошти,
це Товариство за час від 1873 року перетворилося на неофіційну
академію наук українського народу, що розгорнула кипучу діяльність,
організувала і виховала кадри українських учених і залишила по собі
глибокий слід в історії української наукової думки. Культурні
ціннощі, що їх придбали українці протягом останніх десятиліть, були
б немислимі, якби у творенні їх не брала участи колективна наукова
праця діячів Товариства ім. Шевченка.
Тепер діяльність цього Товариства припинилася. Яка його дальша доля,
як і доля всіх культурних установ української Галичини, нічого не
знати. З деяких кіл російського суспільства уже залунали голоси, що
навівають тривожні передчуття щодо долі надбань, створених працею
поколінь, зокрема щодо долі Наукового Товариства ім. Шевченка. Може
не зайвим буде у розв'язанні питання про долю цього Товариства
згадати слова російського вченого, що хоч сказані про Товариство за
інших умов, але відповідні і до теперішнього моменту.
„Ви, звичайно, повірите мені, — писав у листі до проф. М.
Грушевського академік А. А. Шахматов з приводу обрання його дійсним
членом Товариства, — коли я говорю з захопленням про ваше, тепер
можу сказати наше, Товариство. Моє російське серце б'ється з
гордістю, коли я думаю про велику наукову справу, створену мізерними
коштами і у скрутному становищі нашими братами під вашим
керівництвом у закордонному Львові. Я часто кажу, що діяльності
Товариства може позаздрити кожна академія".4
С. Петлюра
* „Голос Минувшего", С.-Петербурґ, 1915, ч. 1, ст. 264-272.
Переклала з російської мови Оксана Чикаленко.
1 „Прикарпатская Русь" [Львів], 23 вересня 1914 р.
2 Про діяльність цього Товариства надруковано раніш такі статті
російською мовою: М. Грушевский „Львовское ученое общество имени
Шевченка и его вклады в изучение Юга России", „Журн. Мин. Нар.
Просв." 1904 г. III, ст. 117-148; А. Грушевский „'Наукове товариство
ім. Шевченка' и его издания 1905-1909 г.г.", „Известия отдел.
русского языка и словесности Имп. Академии Наук"; Вол. Дорошенко
„Украинская Академия наук", „Украинская Жизнь", 1912 p., кн. 10, ст.
23-38.
3 У цих „Збірниках" надруковано, між іншим, відому „Історію
України-Руси" проф. М. Грушевського, окремі частини якої, як
наприклад, „Історія українського козацтва" вийшли в російському
перекладі.
4 М. Грушевський, „Літературно-Науковий Вістник" [Київ], 1911 р. кн.
XI, ст. 289.
|
