|
„ЗАГРАВА"*
[Рецензія]
Українська журналістика збагатилася кількома новими виданнями. Крім
„Нової України" (в новій редакції М. Шаповала і В. Винниченка),
органу деяких елементів української еміґрації в Празі, і
„Визволення", органу українсько-галицької еміґрації у Відні, почав у
Львові виходити з 1-го квітня „орган незалежної політичної думки
'Заграва' ". Редаґує його Д. Донцов. Перші два числа нового журналу
читаються з інтересом, і в ньому багато темпераменту і гострої
критики дотеперішніх національних позицій всіх українських
угруповань; повно войовничого запалу і алярму — „Заграва"! Не бракує
„ображаючих", мовляв би, алегорій, які хоч не завжди переконують, та
проте „очі колять". Редакція журналу не боїться „покласти персти" на
рани і болячки українського національного життя, не вагається
порушити мовчанку і голосно говорити з приводу тих оправ, що досі
уважалися до певної міри дискретними, навпаки, вона сміливо
підходить до фактів, не ховає неприємних цифр, нападає, бурлить,
„ріже правду", ферментує. Покищо редакція опиняється переважно на
явищах галицько-українського життя, але не цурається справ і
загальноукраїнського маштабу. Темперамент і публіцистичні методи
начального редактора надають тон цілому журналові й забезпечують
йому певну авдиторію, поширення якої ми можемо тільки побажати, хоч
і маємо свої застереження щодо програми журналу, коли можна назвати
програмою в політично-національному розумінні цього слова ті
узагальнення-цілі, що ставить їх собі редакція „Заграви" і в яких
трудно було б намацати більш-менш виразні риси певного політичного
світогляду чи націокально-державного будівничого плану.
Справді, коли редакція заявляє, що вона хоче „поставити замість
'фрази' — чистий національний егоїзм і безкомпромісові інтереси
кляси, на яку він спирається і яка творить у нас подавляючу
більшість", а одночасно не розкриває змісту цих інтересів (бо це не
так легко), то така заява є теж тільки фразою і більш нічим. А коли
редакція маніфестує, що схиляє свою голову перед демократією, бо
„воля більшости нації є для нас закон, лише ми думаємо, що всі
мандати, в тім числі і від демосу... не одержується, лише береться",
а в той час признається, що для неї є „загадкою", як цей мандат
взяти, а до того ж і сама „'демократія' (в лапках) є фразою, що
вічно на устах політичних дурисвітів і політичних трусів", то тут
уже маємо до діла не з одною фразою, а з цілою абракадаброю фраз, що
мало надаються до з'ясування програми журналу й одна одній
суперечать. Нема підстав думати, щоб отаке вільне, може занадто
вільне, поводження з „фразою" могло навчати читача й показати йому
шляхи для пізнання правдивої лінії в організації національної волі.
Тим часом „Заграва", допускаючи вільне поводження з словом, не
рахується або мало рахується з тою відповідальністю, що бере її на
себе. От хоч би, для прикладу взявши, оті „мандати". Звичайно,
мандат от народу „береться", але при певних тільки умовах,
рівнозначних добровільній передачі його народом. Одною ж силою,
ґвалтом чи обманом мандати не беруться; коли ж хто й зважується на
такий експеримент, то така комбінація не буде довготривалою: або
хтось інший цей „мандат" забере, або власні руки його опустять.
Занадто альґебраїчне формулювання „Загравою" умов, при яких
„мандати" береться, не може бути визнане задовольняючим, бо в ньому
читач може знайти для себе не лише імпульси для енерґійної праці для
добра нації, але й заохочування до політичного авантюризму, який вже
й без того дорого коштував нам в минулому і, не дай Боже, щоб
повторився в майбутньому.
Кандидатів-пройдисвітів на такі авантюри ми мали й у нашій новітній
історії, і кожний з них теж мав право, виправдуючи свою авантюру,
посилатися на те, що, мовляв, „мандати" беруться. Досить пригадати
Скоропадського та Оскілка, щоб з'ясувати собі непевність „мандатів".
Так само і з партіями політичними, діяльність котрих гостро критикує
„Заграва". Як би не ставитись до них, а проте повинні ми визнати, що
без їхньої активної участи в політичному житті нашої нації, ідеали
останньої не будуть здійснені. А тому, чи не корисніше було б для
справи не обмежуватись одною гострою, заслуженою і незаслуженою,
критикою партій, а додати до неї фактичне спростування довершених
ними помилок з одночасною подачею певних корективів на майбутнє? Ми
гадаємо, що тільки таким чином і методом можна прислужитися до
ревізії пройдених шляхів і відшукання нових, скоріше і певніше
допроваджуючи до мети.
Безоглядною критикою сучасних цінностей і норм, не висовуючи
одночасно їх еквіваленту, не пощастить дійти до здійснення тих
завдань, що їх ставить собі „Заграва". Тим часом власне цього
еквіваленту в обсязі націснально-політичного життя української нації
ми не бачимо на сторінках журналу. Тим більше доводиться жалкувати з
цього, бо редакція висловлює певність, що той гурт „однодумців",
який вона хоче біля себе створити, є великий: ім'я йому „леґіон", і
що вона „знає, чого хоче". Може це й так, може й не леґіон, а
леґіони, але ледве чи ці „леґіони" являтимуться карними,
організованими і знаючими, чого саме вони хочуть. На плятформі
„Заграви" організації національних сил перевести не можна. Збудована
на неґації і критиці дотеперішніх програм і тактик, пересякнута
національною фразеологією і національним патосом, але не розвинена
щодо позитивно-творчої програми організації національних сил, вона
може виконувати підрядну ролю — ролю доппінґу і імпульсу в
ревізійній праці, а не ролю організатора національних „леґіонів",
ролю первісного ферменту в цій праці, а не того цементу, що
перетворює ці леґіони в організовано-карні чинники національного
життя.
Поза цими застереженнями „Заграва" безумовно є придбанням нашої
журналістики і потрібною трибуною національної думки, особливо в
наші часи, часи ревізій, шукання нових цінностей і перевірки старих.
С. Т,
*„Трибуна України", Варшава, 1923 p., ч. 2-4, ст. 89-90.
|
