ТВОРЧІСТЬ

ТОМ ДРУГИЙ
 

НОВА „РЕСПУБЛІКА" НА УКРАЇНІ*

І

На Україні до війни існував великий земельний голод. Він був наслідком непослідовної реформи панщини 1860-61 pp. і недоречної земельної політики російського уряду після реформи. Цей земельний голод остільки давав себе знати нашим селянам, що вони тисячами здіймалися з рідних місць і шукали собі землі по всіх усюдах мало що не всієї російської держави. Щоби уреґулювати „стихію" і безладдя переселенської справи, з якою сам уряд не міг собі дати ради, губерніяльні земства на Україні витворювали навіть спеціяльні переселенські бюра, що ставили собі за мету організацію різної допомоги переселенцям.
Надії на те, що земельна реформа, запроектована українським урядом, могла б до певної міри покласти край переселенській „стихії" і сотворити для цілого селянства українського такі обставини, за яких воно не йшло б собі світ за очі, а працювало б на рідному ґрунті, — не справдилися. На жаль, московсько-большевицька навала, а далі й окупація України стали на перешкоді в полагодженню цієї важливої справи в житті нашого селянства. Ціла справа перейшла в спадщину окупантському урядові, який ще більше ускладнив її та надав їй де в чому виразно антинаціональний і ворожий інтересам українського народу характер. Ми не маємо тут на увазі говорити про цілокупність „земельної реформи" і земельної політики окупантів на Україні. Ми хочемо ознайомити наших читачів покищо з одною тільки рисочкою цієї політики, остільки яскравою, що вона кидає світло не тільки на останню.
Перш за все зазначимо, що колишні „супутники" переселенської стихії і тепер не зникли на Україні. Як було це до війни, так і тепер селяни засилають своїх "ходоків"-висланців по різних усюдах, виглядати та шукати рільної землі. І от, в той саме час, коли це діється, на Україну окупантський уряд переселяє однолиту національно чужу масу людей, перепроваджуючи всю цю справу по певній широкозакроєній програмі.
Конкретно кажучи, річ іде про те, щоб на півдні нашої Вкраїни штучно витворити нову республіку. На цей раз — жидівську. І Чубар, голова московської експозитури в Харкові, яка офіційно зветься урядом УСРР, так і оголосив про це під час останнього з'їзду „совітів", покликаючися на „загальне законодавство про національні автономні одиниці" та на „збільшення жидівського населення на півдні України". Отже згідно з „законодавством" і з „збільшенням" зайшлого населення для потреб його утворюється нова „державна" одиниця. Ще її формально і урочисто не оголошено, але фактично підготовча праця до цього широко провадиться. Територією для майбутньої республіки обрано землі над річками Дніпром та Інгульцем з виходом до Чорного моря і Одесою, як будучою столицею. Протягом 1925 року тут мають оселити сто тисяч жидівських родин. Покищо переселення відбувається добровільно. З 1926 року воно має ніби стати примусовим. Досі для жидівських колонізаторів України було відведено декретом українського Совнаркому 42 тисячі десятин; намічено цю площу в початку 1926 року збільшити ще на 30 тисяч десятин, а далі додавати до неї нові шматки землі з таким розрахунком, щоби протягом 1927 року довести її до 500 тисяч десятин. Все на тих же землях понад Інгульцем, Дніпром та Чорним морем. Паралельно з колонізацією чорноморського побережжя провадиться організовано переселення жидів і в інші частини України. Так, в Таврії одведено цього року для жидівських колоністів 20 тисяч десятин і мають додати ще 15 тисяч, на Запоріжжі 5 тисяч десятин, на Криворіжжі — 9 тисяч десятин. Для перепровадження цілої справи з жидівською колонізацією в лоні самого Совнаркому утворено спеціяльну організацію Комзет, підсилену тепер новою установою Озет (Общество землеустройства трудящихся евреев). Комзет отримує вказівки безпосередньо з Москви і українському Совнаркому фактично не підлягає. Щодо Озета, то він цілковито іґнорує харківську експозитуру „первопрестольної" і всі справи веде безпосередньо. На таких же умовах незалежности від української експозитури має функціонувати спеціяльна кредитова установа, призначена для фінансування цілої колонізаційної справи.
Чубар, як згадувалося вище, заявив, що й справа переселення жидів на Україну і план утворення окремої республіки з них провадиться з огляду на зріст жидівського хліборобського населення на Україні (точніше на Херсонщині). Большевицька преса— харківська й київська, — а за нею й українська — львівська— пояснює цю справу „щирими" турботами українського Совнаркому дати собі раду з поважною кількістю безробітного жидівського населення, загальне число якого доходить до 1.800.000 і уявляє собою, мовляв, певну "небезпеку" для совітської влади, поскільки йому, до того ж скупченому по містах та містечках, остання не може дати ніякого заробітку. Щодо пояснення пана Чубаря, то над ним нема чого поважно спинятися: цей пахолок большевицької Москви говорить те, що йому з Москви ж наказують. Так само і друга версія причин жидівської колонізації лише використовує сучасну ситуацію з безробітними жидівської національности, але по суті справи не бере на увагу цілокупности чинників, що входять в гру при розгляді питання про створення окремої жидівської республіки на території України.
З проектом окремої державної одиниці жидівської національности почали носитися в Москві не 1925 p., а значно раніше. Ще в 1922 році в колах комуністичної партії поважно дебатувалася справа утворення такої одиниці на півночі України і півдні Білоруси з столицею в Гомелі. Але ця комбінація провалилася головним чином через опозицію жидівських елементів згаданої партії, які будували свою опозицію на недоцільності утворення нової національної республіки на такій бідній природними багатствами землі, як Білорущина. В зв'язку з цим виникло питання про те, щоб знайти на території Совітського Союзу такий шматок землі, про який не можна б було сказати, що він бідний. Кращого місця, після виключення Білорущини, й не можна було обрати, як південь України. В якій мірі обрання цього місця належить ініціятиві большевиків, а в якій новим чинникам, що увійшли в гру біля цієї справи, сьогодні точно сказати не можна, але в кожному разі можна ствердити, що рішаюче значення для дальшого розвитку практичної реалізації цього проекту набули деякі впливові круги міжнароднього жидівства. Коли під час останнього сіоністичного конґресу у Відні, один із делеґатів виступив з протестом проти скерування жидівської колонізації замість Палестини на Україну і туманно натякнув на темні переговори з Троцьким і на певну суму долярів (названо було 15 мільйонів), то цей протест був „гласом вопіющого", і „інцидент" з необережним протестантом негайно був ліквідований. „Вищі інтереси" сіонізму вимагали „зам'яти" справу і не виносити її на „вулицю".
Але шила в мішку утаїти довго не можна, і воно потроху витикається із большевицько-сіоністичного мішка. Покищо ми можемо подати нашим читачам такі відомості, що торкаються цієї не зовсім ясної справи.
Два роки тому представники жидівських організацій д-р Боґен і д-р Розен одвідали Москву і мали ширшу розмову з впливовими представниками комуністичної партії (зокрема з Троцьким і Каменєвим) про сталість совітської влади та про можливість скерування жидівської колонізації в район Чорного моря. Які були наслідки цієї конференції, нам не відомо, але після повороту згаданих вояжерів до Америки, серед тамошніх жидівських кругів почали ширитися чутки про сталість большевицької влади і про певні перспективи, що відкриваються для жидів в Союзі Совітських Республік. Одночасно і в кругах, що впливають на політику сіонізму, стала кристалізуватися течія, що симпатизує організації масового переселення жидів на південь України і утворення там совітської жидівської республіки. В кінці 1924 р. ці думки оформилися так чітко і виразно, що певні комбінації, утворені поза офіційними лаштунками большевицько-жидівських відносин, почали перетворюватися в реальні чини. В Америці заходами тамошніх жидівських організацій і окремих прихильників жидівської колонізації на півдні України створено фонд, спеціяльно призначений для перепровадження цієї колонізації. Оскільки цей фонд значний, видко з інформацій, оголошених відомим сіоністичним діячем Я. Жаботинським під час його лекції в Парижі 17 вересня. Згідно з цими інформаціями жидівські організації Америки виплачують совітському урядові (звичайно московському) 5.000.000 долярів на реманент жидам-переселенцям, а совітський уряд безплатно дає їм землю в розмірі „сотень тисяч десятин". Чи ця сума — одноразова чи може будуть щорічні дотації в таких же розмірах, — про це Жаботинський не повідомляє.2 З інших джерел ми знаємо, що гроші з колонізаційного фонду, утвореного в Америці, який має постійний приплив і з інших світових центрів, від багатих на гроші жидівських організацій, поступають до рук совітського уряду для перепровадження справи колонізації. Є відомості, що жидівсько-американська організація Agro-Joint видала протягом цього року два мільйони долярів, як маються певні відомості про широку аґітацію серед жидів, не лише Америки, за збільшенням колонізаційного фонду. Згаданий нами вже Озет і друга організація жидівська Ікор (Селянин) розвивають в цьому напрямку велику аґітацію. Одним із кульмінаційних пунктів її треба визнати скликання в вересні в Філядельфії конференції жидівських організацій цілої Америки спеціяльно для вирішення справи про допомогу жидам-колонізаторам. Конференція вирішила питання позитивно, хоч деякі сіоністичні делеґати й звертали увагу на небезпеку цього колонізаторського експерименту. Треба зазначити при цьому, що конференція зігнорувала і поважне попередження, звернене до неї Об'єднанням Українських Організацій в Америці, що цілком слушно закликало проводирів конференції розважити ті ускладнення, які можуть повстати в стосунках та мирнім співжитті українців з жидами в ближчому майбутньому, коли штучний колонізаторський експеримент почнуть переводити в життя. Колонізаторська гарячка, очевидячки, до такого високого ступеня розігріла учасників згаданої конференції, що вони перейшли до порядку дня над попередженнями, і таким чином зважились підвести матеріяльну базу під цілу справу підготовчої праці для утворення нової „Палестини" на території України.
Вживаючи цієї назви для означення нової державної одиниці в складі Совітського Союзу, ми не хочемо ні іронізувати, ані ображати заінтересованих в новопалестинських комбінаціях. Ми підходимо до справи цілком поважно і стверджуємо, що ідея організації жидівської республіки на Україні переводиться за діяльною участю саме тих кругів, що досі і мріяли, і всіх заходів уживали для утворення жидівської дзржавности в Палестині, там, де вона колись існувала в давні часи. Сьогодні ця ідея заламалася. Прихильники відновлення жидівської державности розкололися; замість колишньої єдности в цій справі між ними повстав розлам. Треба було чути лекцію згаданого нами п. Жаботинського, щоби відчути, який удар концентрованим заходам сіонізму нанесено було новою позицією впливових кругів його, що вилилася в санкції ними масової колонізації жидами півдня України. Не тут виясняти складні причини, що спонукали ті круги на чолі з д-ром Вайсманом і Н. Соколовим висловитися за скерування цієї колонізації не на стару Палестину, а на нову обітовану землю „молоком і медом текучу" — Україну. Важно підкреслити, що цей необачний і далекойдучий своїми наслідками крок до живого зачіпає інтереси українського народу, його державности і співжиття його з жидівською людністю.

* „Тризуб", Париж, 1925 p., ч. 2, ст. 2-6; ч. З, ст. 6-9.
1 Ми вживаємо терміну „жидівський" так, як це прийнято в українській мові, де він не має ніякого зневажливого характеру, а просто визначає приналежність до певної національности, як і другі аналогічні, скажемо — німецький, чеський чи що.
2 В газетах промайнула чутка про 25,000.000, розрахованих на п'ять років.

II

Історія змагань нашого народу за відновлення власної державности стверджує, що змагання ці гальмувала наявність на Україні чужонаціонального елементу, який навмисне спроваджували сюди завойовницькі уряди з метою ослабити компактність тубільного населення та його національну відпорність. Чужонаціональні зайди, спроваджені свого часу на Україну або польськими панами для зміцнення свого „stanu posiadania" або московськими завойовниками для русифікації, завжди підтримували політику „власть имущих" і активно виступали, — коли того вимагали їхні інтереси то і з зброєю в руках, — проти національних інтересів місцевого українського населення. Щоб не згадувати давноминулого, досить пригадати ролю російського і жидівського робітництва та жидівської і російської інтеліґенції у нас під час подій 1917-1920 pp. та їхні зусилля дезорганізувати творчі заходи української людности і дати активну підтримку комуністичній Москві в її стараннях приборкати Україну.
Організація новітньої жидівської колонізації в сучасних обставинах і за нової московської влади йде по лінії давно вже встановленій окупантськими урядами щодо України і має своєю метою ослабити силу і вплив тієї людности, що за давніх віків тут оселилася і своєю працею первозданні облоги довела до високої порівнюючи культури. Не вірячи цій людності, постійно запідозрюючи її, не без підстав звичайно, в ненависті до себе, не почуваючи певности за собою, ні ґрунту для свого панування, і теперішній окупаційний уряд охоче взявся нині спроваджувати нових зайдів власне в ту країну, що з усіх частин Союзу Совітських Соціялістичних Республік найбільше небезпечна для нього своїми вибуховими настроями. Спроваджуючи жидів якраз на ті землі, що їх український селянин уважає з діда-прадіда своїми, тільки загарбаними від нього попередніми окупантами, новітні окупанти підкладають ґніт до бочки з порохом і, коли називати дане явище властивим іменням, організують величезну провокацію. Менше за все вони при цьому думають про одповідальність. Живучи інтересами сьогоднішнього дня і поступаючи по принципу: apr?s nous le d?luge, большевицький уряд цю одповідальшсть перекидає на український народ, ним же спровокований і до розпуки доведений. Призвичаївшись до крови, він і тут підготовляє пролиття її, бо грає з стихійними елементами в переживаннях народу, влада над яким землі є владою стихії, сильнішою від всіляких реґляментацій та урядових погроз.
Політика большевиків в цій надзвичайно дражливій та делікатній справі є політикою цинізму і безчесности супроти українського народу. Коли ви порівняєте чванькувату заяву варшавського полпреда Войкова про те, що, мовляв, „жиди наділюються землею в місцевостях, де селяни не відчувають потреби в землі",3а потім признання наркомзема українського О. Одинцова про те, що „центр уваги наркомзема в питаннях переселення скеровано на переселення за межі України,4 то матимете доказ безмежної і цинічної брехливости, розрахованої з одного боку на „зовнішній експорт", а з другого на пригніченість стероризованого місцевого населення, що не може покищо „заткнути рота" цинічним невігласам і примушене мовчки на деякий час приглядатись дражливим експериментам з захопленням його предковічних земель чужинцями.
Та взявшись за колонізацію жидів на півдні України, сьогоднішні керівники московської держави переводять її не тільки з міркувань, властивих давній політиці Москви в стосункові до України. Вони беруть на увагу можливість використання даного явища для своїх цілей ширшого фінансового та політичного характеру. Розрахунок тут простий: за ціну проданої ними жидам землі, за ціну скерування жидівської колонізації на Україну, придбати собі фінансову й моральну допомогу з боку впливових кіл заможнього жидівства, що мало б уже з своїх національних міркувань підтримувати в міжнародніх відносинах совітську владу. Коли взяти на увагу сконцентрування значних сум міжнароднього капіталу в жидівських руках, то цей розрахунок може й непозбавлений рації, і особливо тепер, коли совіти потребують грошей, і всі їхні заходи здобути гроші ці на зовнішніх біржах кінчаються нещасливо. Хто зна, може тепер „вдячність" збаламученого провокацією жидівства і виллється в уділення банковими домами більшої позички совітам, що її вони зможуть повернути не на самі вже цілі колонізаційні, а й на скріплення комуністичної партії та провадження дальшої революційної пожежі „в світовому маштабі".
Ми назвали справу колонізації жидами півдня України провокацією. Але ця провокація має два кінці. Провокуючи українську людність, вона провокує й жидівську непевністю самої справи та неминучістю загострення її в майбутньому. Проводирі жидівських організацій, що збирають на цю справу гроші та аґітують серед темної жидівської маси, підбиваючи її на переселення, утаюють од неї всі труднощі його та небезпеки. Не грає ролі, чи такої поведінки вони допускаються свідомо, чи самі при цьому виконують ролю сліпого знаряддя в інших руках. В одному і другому разі легковажність сумежить із злочинністю, а злочинність з неминучістю фатальних наслідків од цілої цієї афери. Можливо, що сьогодні хтось заробляє на цій афері, але в інтересах самої справи лежить, щоб цих аферистів вивести на чисту воду і пролити світ на таємничі махінації, в гру яких замішані темні сили і злочинні наміри. Ми припускаємо, що певні кола жидівства занадто захопились тією легкістю, яка ніби ціхує собою всю комбінацію утворення жидівської держави в складі совітських республік. Справді, який інтерес утворювати її десь в Палестині, в сусідстві з непевними арабами і на чолі з генерал-губернатором од Англії, коли певну ілюзію жидівської державности можна сотворити ближче, на багатій землі і з меншою витратою праці та грошей.
Що? Ворожнеча українського народу, що сам тієї землі не має і що його спроваджують поза межі України? Косі підозрілі погляди його на зайдів? Можливість ускладнень у майбутньому, антисемітизм, що може вилитись у розрухах, скерованих проти переселенців?
Все це — фантазія. Адже д-р Боґен і д-р Розен запевняють в сталості большевицької влади. Адже в складі її єсть і Троцький, і Зінов'єв, і Каменєв. Хіба вони не стлумлять залізною рукою вибухів місцевого населення? А потім, совіти мають відділи ГПУ що стануть на сторожі прав і переселенців і створеної ними чи для них нової республіки. Отже все складається якнайкраще й віщує якнайсвітліші перспективи, бо землі України напевне багатші від тих, що то про них сказано було, що "молоком і медом течуть".
Засліплені цією ілюзорною легкістю і нерозважливістю, ініціятори цієї справи підпали впливові переоцінених ними можливостей і знехтували тими дражливими труднощами, що їх здавалося б мусіли зважити при вирішенні такої складної проблеми, як утворення жидівської державности на землях, які належать українському народові і йому самому потрібні як для задоволення свого власного голоду на землю, так і для зміцнення своєї сили в районі рідного Чорного моря. Знехтувавши цим моментом, вони діткнулися грубо і нерозважно його національних інтересів, з порушенням яких він не може помиритись і рівновагу яких він примушений буде відновляти, не зважаючи на ті „права", що їх сьогодні набувають од комуністичної партії та її „уряду" жидівські колонізатори.
Вся ця справа, піднята впливовими жидівськими колами в таємничому порозумінні з комуністичною владою Москви, поскільки вона торкається України, розпочата і переводиться без згоди українського народу, всупереч і на шкоду його життєвим інтересам. Методи, якими при цьому користуються обидві сторони, за рахунок третьої і без її згоди, нагадують непевне поводження людей, що використовують ситуацію сьогоднішнього дня, не думаючи про завтрішній, і не зважаючи на одповідальність свою за ті події, що можуть повстати в наслідок сьогоднішніх заходів завтра.
В інтересах обох народів — і українського і жидівського — лежить не допустити до того, щоб це „завтра" було захмарено небажаними подіями на ґрунті захоплення жидівськими переселенцями українських земель, спровадженими сюди злочинною легковажністю різних комісіонерів, що заробляють на людських душах. Поки не пізно, інспіратори колонізаційної гарячки повинні б схаменутися і подумати над тяжкими наслідками розпочатої афери.

Г. Рокитний

3 Див. „Парижский Вестник". 14.Х.925.
4 Див. „Украинский Экономист". 8.Х.925, №7(533).