|
УКРАЇНСЬКІ СЕЛЯНИ...*
[Передова стаття]
Париж, неділя, 22 листопада 1925 року.
Українські селяни, збаламучені пропаґандою демагогічною большевиків
в 1917-1918 р. і тому не однолиті, не збиті докупи в свойому
відпорові проти військової навали їх, не одразу розпізнали дійсну
природу та справжні тенденції того соціяльного баламутства, за
допомогою якого большевики опанували українським селом. Треба було
власного сумного й дошкульного досвіду, руїни відносного
матеріяльного добробуту, батьками й дідами набутого, треба було
власної крови і жертв, щоб це баламутство селянська маса нарешті
зрозуміла, і воно, те баламутство, її від себе відштовхнуло.
Одним з тих чинників, що відограли велику ролю в протверезінні
українського селянства, було утворення по селах большевиками так
званих комітетів незаможників. За їх допомогою большевики намагались
розбити село на ворожі табори і, нацьковуючи один проти другого,
придбати в особі одного з них — незаможницького — міцну базу для
своєї влади на селі. З цією метою большевики повели політику
скріплення сили і впливу „незаможницьких" елементів. На ґрунті
політичному такий фаворитизм виявився в тому, що вся влада в
сільських органах адміністрації була фактично передана
„незаможникам"; економічно — в тому, що „незаможники" поставлені
були в виключно сприяючі умовини щодо користування землею, принаймні
в теорії і демагогічних декляраціях. На ділі більша частина
„незаможницьких" елементів не могла досхочу перевести в життя
привабливе гасло: „грабуй награбоване". Грабувати властиво не було
чого, бо земельний фонд України не такий великий, а за
використуванням його для цілей совхозів та нарізки наділів в
тимчасове користування місцевим селянам большевицька влада не в силі
була задовольнити земельного голоду. Найгірше і для неї і для
„незаможників" було те, що вона не могла постачити „незаможникам" ні
живого, ні мертвого реманенту, навіть у мінімальних розмірах, ні
дати їм на льготних умовах грошевих позичок для використування тих
наділів, що припали „незаможникам" після большевицького
законодавства в земельних справах. Вже в 1922 році, цебто, коли
минули часи військового комунізму і треба було братись до лмирного"
полагодження земельних відносин, виявилося, що переважаюча більшість
незаможників має змогу тільки дивитись на ту нарізану їм землю, а не
використовувати її. Нічим! Спокійніша частина цієї групи,
переконавшись, що сподіватися допомоги від большевиків нема чого,
почала шукати полагодження справи в порозумінні і в згоді з рештою
села. Таким елементам односельчани допомагають стати на ноги
звиклими і давніми формами допомоги, засвоєними з діда-прадіда в
селянському побуті.
Зовсім інакше стояла справа з елементами деклясованими, що, властиво
кажучи, одірвались од села і переоцінили тривалість большевицької
політики як в земельних справах взагалі, так і щодо місцевої
адміністрації зокрема. Піддавшись на гачок большевицької демагогії
та обіцянок, ця частина незаможників повірила в своє виключне право
керувати селом, представляти його інтереси і вимагати для себе
постійної нагороди за свою ніби „відданість" новій владі. На
практиці це все вилилося в обурюючі форми адміністративної сваволі,
насильств і зловживання своїм становищем.
Обсадивши адміністративні апарати на селах, незаможники запровадили
страшне безладдя і плутанину в справах управління; допавшись до
громадських грошей, розпочали епоху зловживань і крадіжок та
розтрат; почувши безкарність, розперезались і стали зводити
персональні рахунки з односельчанами. Довший час большевицьким
„Веніяминам" на селі вища влада виявляла ласку, покривала їх
злочини, тим більше, що й сама була замішана в них. Але без кінця й
краю таке становище не могло тягтися. Період так зв. військового
комунізму і безоглядного грабування селян мусів коли не кінчитись,
то принаймні зм'якшитися. Верховодирі большевицькі зрозуміли, що
система так зв. розкуркулювання села може кінчитись катастрофою
господарства і захитанням матеріяльної бази большевицької влади. В
зв'язку з цим замість „ставки на незаможника" висунуто гасло:
„дорогу середняку", тим більше, що цей середняк і сам почав ту
„дорогу" знаходити. Навіть в страшних умовах большевицької
адміністративної системи і господарчого безладдя він зумів відчути в
собі самому сили і здатність до боротьби. Врешті він добився того,
що большевицька влада примушена була взятися за ліквідацію комітетів
незаможників. В проекті постанови з цього приводу згадується як
причина ліквідації, виконання „незаможниками" того революційного
завдання, яке на них покладено було. Фактично ця ліквідація
пояснюється незаперечним зростом політичної свідомости „середняка"
та бажанням большевиків своєчасною уступкою придбати симпатії
дійсних продуцентів села. В такій переміні фронту виявляється вся
безпринциповість большевицької політики і певний цинізм їх у
відношенні до вчора ще „улюблених Веніяминів". Мавр був потрібний на
деякий час, тепер потреба в ньому відпала, бо середняк ставить свої
вимоги і знехтувати ними було б небезпечно. Отже, большевики
ставлять тепер ставку на середняка.
Подія з скасуванням комітетів незаможників є справді подією в житті
українського селянства. Вона свідчить про зріст селянської
політичної свідомости, з одного боку, а з другого, про вимушену
здачу большевиками однієї з тих позицій, на якій вони будували і
свою владу і свій вплив над українським селом.
В інтересах загальнонаціональних лежить, щоб селяни наші як слід
використали нове становище проти тих, хто спиняє нормальний розвиток
селянського господарства, а політично й національно удає з себе
„вовка в овечій шкурі". Тепер перед селом стоїть нове завдання —
персональна зміна сільської адміністрації, що набрана з
незаможницьких елементів, наскрізь пройнята кримінальним духом і
уявляє з себе зборище злодіїв, казнокрадів та інших злочинців.
Українське селянство, з огляду на зріст своєї політичної сили, може
і в дійсності досягти певних бажаних наслідків, щоб з новою
перемогою перейти до дальшого наступу.
*„Тризуб", Париж, 1925, ч. 6, ст. 1-3.
|
