ТВОРЧІСТЬ

ТОМ ДРУГИЙ
 

МІЛІЦІЯ ПАНА БАЛИЦЬКОГО І ЮСТИЦІЯ ПАНА СКРИПНИКА *

Міліція та юстиція большевицька на Україні це ніби два сіямські близнюки, що зрослись докупи так щільно-органічно, що розірвати їх ніяк не можна: один близнюк залежить од другого, один без одного обійтися не може. Отже, коли ми хочемо говорити про міліцію, то не згадати про юстицію є річчю неможливою.
На чолі міліції стоїть пан Балицький. На чолі юстиції — пан Скрипник. Балицький єсть одночасно і комісаром внутрішніх справ і начальником ҐПУ та карного розшуку. Отже, виконує такі самі різноманітні обов'язки, як за старих часів міністер внутрішніх справ, що одночасно був і шефом окремого корпусу жандармів. Пан Скрипник числиться комісаром юстиції, а одночасно головним прокурором українського совнаркому, теж ніби точнісінько так, як за старих часів з міністром юстиції було.
Обидва високі достойники керують своїми „відомствами", а одночасно являються і членами української большевицької партії "України (КП(б)У), цієї політичної і організаційної філії РКП на Україну. Обоє вважають себе за українців, а через те пан Балицький видає „Бюллетень Народного Комиссариата Внутренних Дел УССР" і „Собрание приказов милиции УССР" — в російській мові, а Скрипник — аналогічний бюлетень „утраквістичний". Обидва з перших же часів боротьби України з Москвою, стали одверто на бік Москви і далі допомагали розпинати батьківщину, що роблять і до сьогодні. Москва оцінила „без лесті відданних" їй пахолків, яких, очевидно, мав на увазі ще Шевченко, коли говорив: „за шмат гнилої ковбаси, хоч батька продаси", а тому й доручила їм: одному стояти на чолі порядку та спокою УССР, а другому обороняти інтереси „революційної законности". Два аякси й виконують от уже кілька років свої відповідальні обов'язки з найбільшим сумлінням тих псів, що сторожать добро панів своїх і по першому рухові їх готові рвати й розгризати ворогів совітського ладу на Україні — як явних так і тайних, однаково, — активних і таких, що можуть бути ними.
Історія кривавих жертв, принесених Україною за часів нового підбою її Москвою, історія масових і поодиноких розстрілів, переведених аґентами ДПУ (колишнє Чека) і по присудах революційних трибуналів не написана. Цифру, що її саме всесоюзне ҐПУ подає — 1.526.197 чоловік для цілого Союзу Совітських Республік не можна, звичайно, вважати точною. Але і в тому разі, коли її взяли за покажчик розстрілів, то й вона вражає своєю жахливістю. Коли ж ми згадаємо, що принаймні не менше, як половина цієї цифри, припадає на Україну, — з огляду на безоглядність і лютість та кількарічну практику тих органів, що провадять в нашому краї боротьбу з протисовітськими рухами, — то імена Балицького і Скрипника перейдуть в історію нашого народу не лише як імена огидливих зрадників, а й як і імена найлютіших катів його, що мають на своїй совісті сотні тисяч замучених братів, а на руках гарячу кров, яка по народньому повір'ю, ніколи не одмивається. Балицький і Скрипник винуваті в розстрілах великої кількости невинних людей. Але на цьому їхня вина не кінчається. Винуваті вони проти нації ще й в тому, що розстрілювали й розстрілюють людей в розквіті сил, тих, що потрібні нації для збільшення її, — злочин не менше страшний, коли взяти на увагу інтереси розвитку нашої нації в умовинах конкуренції з сусідніми народами, які в убиткові своїх фізичних сил менше підпадають впливові тих ненормальних обставин, що випали на долю нашого народу.
Не менше шкідливою являється діяльність Балицького та Скрипника на ґрунті моралі та розхитування здорового національного побуту нашого народу. Тут наслідки діяльности їх позначаються моральним зіпсуттям певних елементів населення, розгнузданістю їх, безоглядною розбещеністю та засвоюванням антигромадських інстинктів та нахилів, що розкладають громаду і витворюють в житті її атмосферу злочинів та різного роду переступств з обсягу звиклих нормальних взаємовідносин. Всі ці явища мають своїм джерелом систему „правопорядку", встановленого на Україні совітською окупантською владою, а з другого — щоденну діяльність на протязі шести років представників цієї влади, особливо ж підлеглих комісаріятам юстиції та внутрішніх справ, з огляду на те, що ця частина урядовців найближче стоїть до населення.
Персональний склад названих комісаріятів було набрано з елементів партійних або тих, що виявляли свою прихильність до комуністичної влади. Згори донизу, від вищих адміністративних посад до найнижчих, урядовий апарат було обсаджено „своїми людьми", охочими перепроваджувати в життя не тільки політичну програму нової влади, але й її етичні ідеали, її моральні принципи. „Творчість" керівників Комісаріату Юстиції та Внутрішніх Справ виявлялася в точному малпуванні продуктів московської комуністичної творчости, або вірніше у виконанні тих декретів та наказів, що приходили з Москви.
З кого саме підбирався цей персонал — місцеве населення дуже добре знало, бо попереднє життя аґентів „нової влади" проходило перед його очима і за його пам'яті. Воно не могло знати тільки різних зайд з Московщини, що слідом за Червоною Армією прибули на Україну для встановлення тут революційної законности. Але за якийсь час і цих зайдів воно, — і то дуже швидко, пізнало з найбільш діткливого для них боку, а саме з тієї виключної уваги та переваги, що її ці зайди уділяли найбільш скомпромітованим з морального погляду елементам місцевого населення. Очевидна річ, що останнє тільки з недовір'ям та із страхом за своє ближче майбутнє могло дивитись на урядову діяльність аґентів нової влади: законність в урядуванні останніх, хоча б у дусі додержання нових законів, оголошених окупантською владою, — не могла не бути захитана вже через те, що біля влади опинилися здебільшого явно кримінальні особи, часто з підозрілим минулим, або найбільш творчі, а зате найбільш непевні елементи, що швидко орієнтувалися в нових обставинах і опанували ними в своїх особистих інтересах. Вони здебільшого зразу позаписувалися в члени правлячої партії, і стали то большевиками, то незаможниками, то „сочувствующими", взагалі людьми, щиро приявшими програму нової влади. Дякуючи цій зручності вони опинилися біля влади і, як мухи патоку, обсадили увесь її апарат. На протязі шести років вени керували ним, користуючись найбільшим довір'ям і підтримкою вищих урядових достойників, і з ретельністю неофітів виконували відповідальні завдання совітського будівництва.
За ці шість років виявилися найбільш характерні риси большевицького урядового апарату і стали, можна сказати з певністю, типовими певні методи і звичаї урядування, большевицьких урядовців.
Безмежне, безпардонне хабарництво аґентів совітської влади яскраво виступає, як перша з цих рис.
Розтрачування народніх грошей державного майна, з привлащуванням їх собі йде слідком за нею.
Сваволя влади, зловживання своїм урядовим становищем, розгнузданість і почуття безкарности й характеризує всю систему большевицького урядування в однаковій мірі як на верхах, так і на низах урядового апарату.
Поки на Україні були часи так званого військового комунізму з його терором і утисками, всі ці явища не випливали на поверхню життя і не знаходили відгуку на сторінках большевицької преси, хоч про них всі знали, всі говорили, а од них стогоном стогнало безправне і стероризоване населення. Поки „вища" влада ставила свою ставку на так званого незаможника, доти, зокрема, страшні зловживання большевицької влади на селі не знаходили ніякої уваги з боку „верхів" і уважались ніби за нормальне явище, а скарги на зловживання не розслідувались; навпаки ті, хто скаржився, підпадав новим утискам і скорпіонам, тоді як ті, на кого скарга йшла, заохочувались до дальших зловживань.
Становище ніби трохи змінилось за останній час, коли ціла низка большевицьких засад збанкрутувала, а большевякам у погоні за утриманням влади прийшлось по неволі рахуватись з тією опінією, що її утворило населення України про большевицьку владу, зокрема, про міліцію та судові установи. Український Совнарком примушений був приглянутися трохи ближче, як до персонального складу підлеглої йому цивільної влади, так і до діяльности окремих органів її, тим більше, що селянство почало виявляти певну сміливість в критиці останніх і вимагати суду, розсліду над ними.
Що ж виявилося після перших, поодиноких і несистематичних покищо кроків вищої большевицької влади в цьому напрямку?
Відповідь на ці запитання дають звідомлення большевицької преси про деякі судові процеси, уряджені над окремими особами або групами винуватих, прип'ятих, що називається, на живому до різних злочинів. Коротка ця відповідь зводиться до слідуючого:
Большевицький урядовий апарат прогнив зверху донизу; аґенти большевицької влади, не почуваючи ні карности, ні відповідальности за свої вчинки, утворили систему беззаконства і потоптання будь-яких законів; на протязі шести років їхня діяльність допровадила до страшної деморалізації ширших кругів населення, наслідком якої є зневажливе відношення його, як до самих засад „революційної законности", так і до окремих представників її.
Коли ви переглядаєте судову хроніку большевицьких газет, де в ролі героїв — підсудних — неминуче виступають підлеглі пана Балицького або пана Скрипника, коли ви знайомитеся з даними про діяльність таких, напр., органів влади, як міліція, на підставі одних тільки офіційних, большевицьких же джерел, — ви мимоволі приходите до висновку, що совітська адміністрація безумовно перевершила, всяку іншу щодо хисту зловживати і доконувати злочини супроти своєї ж власної законності!.
Вона вміє красти, як найталановитіший злодій. Щодо вміння брати хабарі, то колишні городничі хай і не вмиваються проти неї; її здібність „стригти" і „брити" підвладне населення, накладати на нього „подушні", „зверхзаконні" податки на свою власну користь, куди вища від клясичної ініціятиви на цьому полі турецького бека з часів занепаду Отоманської Імперії; вона спритніша в своєму умінні витягати з населення податкові залеглості, але на свою користь, ніж колишній „откупщик" Миколаївської епохи; вона бере хабарі грішми й натурою до жіночого тіла включно; вона любить пиячити і під парою хмелю виконувати урядові функції; вона охоче п'є „аристократичні" і „буржуйські" питва, але не нехтує й забороненим „самогоном"; вона уміє поневірятись над підвладними з якоюсь жорстокістю садиста, але одночасно виявляє здібність ховати кінці в воду: фалшувати документи, підчищати їх, знищувати докази своєї вини, підводити під неї інших, Богові винних; звалювати відповідальність на другого, а себе янголами невинними виявляти, вона уміє, як ніхто. Кожен аґент її знає як зловживати з власної ініціятиви і на власну руку, але дуже часто він вступає в спілку з іншими, заключає союз з ними і тоді йде гуртом на обивателя. Очевидно, що такий аґент влади має „заслуги перед партією"; під час війни він виступав на боці Червоної Армії, був у комсомолі, у незаможниках, очевидно, що він „з діда-прадіда" комуніст і переконаний будівничий „нового пролетарського ладу", — але його відданість останньому ніколи не заважає йому дивитись на державу совітів, як орендар молочної фарми на приписаних до неї дійних корів.
Дякуючи такому погляду на справу, він і всю Україну в дійну корову обернув, а початкове гасло боротьби комуністів за захоплення влади „грабуй награбоване" зрозумів на свій копил, глибше і послідовніше, ніж сам автор цього гасла безсмертний Ілліч.
Такими виступають в судових процесах вихованці і підлеглі панів Балицького та Скрипника, отих двох верховодарів „революційної законности" на Україні, що протягом шести років обплутали її мережею своєї продажної, безчесної і кримінальної, в безпосередньому значенні цього слова, аґентури.

„Тризуб", Париж, 1925 p., ч. 9, ст. 7-11; ч. 10-11, ст. 10-13.

ІІ

Чи може міліція п. Балицького і юстиція п. Скрипника мати довір'я у населення України?
Відповідь на це запитання дає звідомлення з процесу харківських судових робітників, що мало не три тижні друкувалося на сторінках харківського офіціозу. Судове розслідування голосного процесу вивело на чисту воду моральну гидоту большевицького суду: „народні суди" столичного міста показали себе хабарниками, починаючи з „нарсудді" і кінчаючи служницею-сторожем помешкання суду. Брали хабарі і слідчі, і прокурори, і адвокати, і діловоди, одним словом, усі, хто тільки творив „суд", підготовляв його й закінчував. Не дивно, що в обивателя, як свідчить судовий справоздавець „Вістей", утворилася цілком певна, кількарічним досвідом уґрунтована опінія про цю „авторитетну" установу. Цю опінію „Вісті" формулюють так: „купити радянського суддю — це звичайна річ, тим більше, що підпільні адвокати запевняють, що це справа легка" (ч. 259). Очевидна річ, що так справа стоїть не тільки в Харкові, а й в інших містах по цілій Україні. Щоправда, ВУЦВК гадає, як це видко з спеціяльної постанови в справі „революційної законности", оголошеної 1 грудня, [що] „становище її характеризується значним скріпленням в центрі, ослабленням в міру віддалення до міст (?) і яскравою невідповідністю в районах та по селах" („Известия", ч. 276), — але такий оптимізм ВУЦВК'а треба скоріше віднести на рахунок офіційного самообману і перекладання вини на кляту периферію, як на справжнє знання справи. Дійсне становище революційної законности в кожному разі розминається з твердженням ВУЦВК і вирівнює конкуренцію, як між столицею, так і периферією, як між містом, так і селом. Властиво кажучи, єдина „смичка між містом і селом", що її пощастило здійснити большевикам, переведена тільки на ґрунті зловживань і злочинів з боку большевицької влади, незалежно від поділу її на городську та сільську.
Ревізійні комісії, призначені для обслідування діяльности виконавчих органів большевицької влади, щодня відкривають все нові злочини і все нові зловживання цих органів. Читач міг уже ознайомитись з окремими фактами таких зловживань, поданими в „Тризубі" і на підставі їх зробити уґрунтований висновок про масовий характер зазначеного явища. Читання большевицьких газет і спеціяльно судової та кримінальної хроніки їх переконує в тому, що вища большевицька влада безсила покласти край масовому злочинству з боку своїх підлеглих власне через те, що ці злочинства набрали масового характеру, а одне відомство конкурує з другим в порушенні кодексів і приписів „революційного законодавства".
Ми багато говоримо про революційну законність. Одна тільки галузь, де кара за порушення її накладається дуже рідко, — це галузь охорони праці, — заявляє недавно представник українських робітничих союзів Угаров. Але становище, змальоване Угаровим в обсязі діяльности інспектури праці, не є виключним. Взяти хоч би для прикладу, відомство недавно померлого Фрунзе. Тут оправи стоять не ліпше, як в інспектурі праці. Розтрати не перестають бути одним з найбільш поширених і побутових злочинів. Особливо яскраво хвиля розтрат виявилася на протязі останнього року, — писав недавно всесоюзний авіяційний орган „Самолет" (ч. 9). Ніби конкретизуючи загальне твердження „Самолета", інший військовий орган „Красная Звезда" поясняла, що в „багатьох військових частинах не ведеться запису грошевих витрат, підлягаючих зарахуванню в господарчий фонд", і що „органи фінансового контролю зазначають неохайність (запущенность) грошевої відчитности і записи в книгах без виправдуючих документів" (ч. 253). Щождо розтратчиків, то, як свідчить згаданий нами „Самолет", „ревізійні комісії просто 'списують' розтрачені суми, не притягаючи розтратчиків до відповідальности". Не дивно, що й грошеві зловживання в штабі 14 стрілецького корпусу, що про них знав мало не увесь червоноармійський Київ, були не викриті, хоч ніби слідство й розпочалося.
Говорити про зловживання трестів і інших господарчих органів нема чого: з ними і сам Дзержинський не може дати ради, тим більше, що й викривати злочини цих органів, як свідчать компетентні і поінформовані люди, небезпечно, бо послідовно переведене слідство провадить до дуже високих „верхів" большевицької влади і зачіпає декого з „старої ґвардії", себто ті елементи, що на них, властиво кажучи, тримається вся сила і маєстат совітської диктатури.
Цим тільки й можна пояснити, що боротьба за революційну законність обмежується, як по цілому Союзу Совітських Республік, так і на Україні викриванням традиційного „стрілочника", всіляких дрібних і другорядних аґентів большевицької влади. „Героями" судових процесів, уряджуваних тепер на Україні, виступають переважно голови сільрад, народні судді, міліціонери, дрібні „кооператори" большевицького витвору і подібна їм „плотва". До тих, що стоять на середині сучасної ієрархічної драбини большевицької, або на верху її, караюча рука генерального прокурора совітської України не досягає, і вони роками, дякуючи бездіяльності, — вільній чи невільній, то друге питання, — пана Скрипника, використовують в особистих інтересах своє службове становище.
Зазначаючи бездіяльність характерну совітської прокуратури на Україні, ми одночасно підкреслюємо, що судові процеси, які вона примушена вчиняти проти окремих аґентів совітської влади або проти цілих установ, розпочинаються не з її власної ініціативи, а з огляду на скарги обивателя або й цілих громад, яким терпець урвався, не дивлячись на всі застрашування та безкарність самовладства місцевої влади. Після скарг обивателя розпочалося слідство над діяльністю київської міліції, що потягло за собою притягнення до одповідальности 120 чоловік і виключення із служби 192 чоловік. Через обивательські скарги прийшлося взятися за перевірку персонального складу і міліцій інших міст, як от Харків, Одеса, Житомир тощо, де так само за всілякі зловживання виключено цілі сотні явних хабарників і злочинців. Але як скрізь, так і тут „оздоровлення апарату", і боротьба за „революційну законність" большевицькою владою не доводиться до кінця і обмежується здебільшого „низовими" щаблями. Спеціяльно щодо міліції, то певний процент її персонального складу залишається на службі навіть тоді, коли викрито його злочинність. Причина проста: в міліцію елементи морально чисті і порядні йдуть неохоче. Зрештою большевицька практика створила вже певну традицію поводження з виключеними з служби за хабарництво, розтрати та інші зловживання, виключення не означає „вовчого пашпорту", а позбавлений служби в київській міліції отримує посаду міліційського десь в іншій або в крайньому разі знайде пристановище в ДПУ як тайний або явний співробітник.
Та трагедія українського населення під большевицькою владою полягає не тільки в тому, що персональний склад органів влади набирається з елементів морально несталих, морально зіпсутих або явно злочинних. І не тільки в тому, що ці елементи поводяться з населенням брутально, порушуючи існуючі закони і зловживаючи своїм становищем для грубих цілей особистої наживи. Навіть в тому разі, коли представники влади хочуть бути чесними і виконувати свої обов'язки сумлінно, без шкоди для населення, вони не можуть, як слід цього виконати. В загальній атмосфері беззаконня тяжко додержати вимог закону, а той, хто намагається їх виконувати, ризикує перший опинитися під судом, дякуючи пляномірній „круговій поруці" і солідарності злочинних елементів адміністрації. З огляду на це, „білі круки" „революційної законности" примушені мовчати і покривати своєю мовчанкою злочини других.
Але цього мало. Уємною стороною большевицької законности, а зокрема судових органів є те, що представники останніх не знають існуючих законів або тлумачать їх кожний по-своєму, як йому „революційне сумління" наказує. В минулому відчитному році (по 1 листопада 1925 року) губерніальні суди скасували 50% всіх присудів народніх судів і постанов. За цей самий час було відмінено 1400 „обов'язкових постанов" окружних ісполкомів, себто вдвічі більше проти торішнього відчитного року. Не дивно, що „Украинский Экономист" (виходить російською мовою) подаючи ці цифри впадає в меланхолію і зауважує, що практика апеляційних інстанцій в стосункові до підлеглих їм нижчих утворює таке становище, при якому останні „ризикують згубити свій вплив серед трудящих".
Коли додамо до цього, що персональний склад судів, як і виконавчих органів адміністрації набирається з елементів морально підозрілих, а партійне приналежних до офіційної Комуністичної Партії, липких на хабарі, розтрати та інші переступства, то меланхолію „Укр. Зкон." треба визнати цілком оправданою, з тою тільки поправкою, що ці суди „не ризикують загубити свій вплив", а давно вже його, — якщо колись і мали, що трудно припустити, — загубили в очах населення України. Останнє на практиці переконалося, що большевицький суд є партійною установою, яка покриває партійців, керуючись міркуваннями партійного ж характеру і по прислів'ю „крук крукові очей не виклює". В такому суді населення не має шукати ні правди, ні захисту своїх прав, отже не дивно, що обвинувачені в якихось переступствах, коли тільки вони опиняться на лаві оскаржених і не належать до пануючої партії, стараються зламати суворість большевицького суду всемогутнім хабарем, знаючи очевидно, що цей засіб має куди більше чудотворне значення, як оборона адвоката, і що хабарем діляться всі чинники слідства та суду, починаючи від слідчого і кінчаючи сторожем судової камери до адвоката включно. „Юстиція", наркомюста пана Скрипника, таким чином, є одним з найбільш ганебних явищ режиму, встановленого окупантською владою на Україні: вона остаточно здеморалізувала і без того непевних з морального боку самих представників нового суду, але одночасно і на населення вплинула отруйним духом партійного правосуддя і перемішаного з моральним же розкладом персонального складу цього суду.
Не дивно, що голова большевицької міліції на Україні пан Балицький характеризував своїх підлеглих, як „засмічене зборище недисциплінованих, бюрократичних і злочинних елементів" („Правда", 16. X). Такими елементами засмічено і всі судові установи, підлеглі панові Скрипникові.
На запитання: яка інституція краща — чи міліція чи юстиція? — життя одповідає: обидві кращі. Бо обидві запровадили на Україні систему безоглядного потоптання елементарних прав людини, обидві прищепили населенню корупцію, обидві утворили нездорову атмосферу моральної гнилизни і розкладу, — оцей крам, що його в компенсацію за український хліб, цукор, вугілля та інші багатства „вдячна комуністична Москва" заекспортувала на нашу землю.
Український народ ніколи не може забути, що тими, хто приймав цей експорт і прищеплював його на нашому ґрунті силою, були і є його ж власні покидьки наркомюст Скрипник і голова ДПУ Балицький.

Г. Рокитний