ТЕНДЕНЦІЯ ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ
МОСКОВСЬКОЇ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ...*
[Передова стаття]
Париж, неділя, 7 лютого 1926 року.
Тенденція Центрального Комітету московської Комуністичної Партії і
підлеглого їй Совнаркому до зменшення території та ослаблення
однолитности національного складу населення УССР продовжується.
Справа колонізації жидівськими елементами півдня України, включаючи
сюди й Крим, провадиться по розробленій програмі.
Штучне витворювання національних рад і навіть районів, як ширших
адміністративних одиниць, так само не припиняється. В деяких районах
українські сільради примушені деукраїнізуватись: посилати дітей до
шкіл з чужою викладовою мовою і провадити діловодство не на
українській мові.
Останніми днями всесоюзний ЦИК вирішив обрізати кордони України,
одірвавши від неї землі на південному сході. Згідно з цією
постановою до РСФСР від УССР відходять такі території: а) райони —
Хведоровський, Миколаївський з м. Таганрогом,
Матвіївсько-Курганський, Совітинський, Голодаївський і східня
частина Катеринославського району Таганрізької округи; б) райони —
Глубокинський, Левинський, Каменський, Усть-Білокалитвенський,
Володимирський, Сулинський, Шахтинський з м. Шахти та частина
Сорокинського і Олексіївського районів Шахтинської округи
(„Укр[аинский] Эконом[ист]", ч. 18, з 24.1).
Постанова всесоюзного ЦИК-у не викликала ніякого протесту ні з боку
„офіційного представника" УССР у Москві, ні з боку тої компанії, що
сидить у Харкові і величає себе урядом Української Совітської
Республіки. Так само і українська большевицька преса пройшла мовчки
біля зазначеного факту і зареєструвала його стисло і без коментарів,
так, як це вона робить з якимсь черговим уламуванням грабіжників або
„панамою" грошовою в совітській установі, що стали ніби „побутовим"
явищем.
Слухняні і покірливі намісники московської влади на Україні не мають
ні мужности, ні порядности підняти свій голос в оборону української
землі і дозволяють її шматувати так, як це завгодно „Всесоюзному" —
московському ,,ЦИК"-у. Нема що й говорити, що КП(б)У солідаризується
з цим злочинством, тим більше, що після останнього з'їзду Російської
Комуністичної Партії (РКП) українська філія її загубила останні
ознаки своєї „самостійности" в організаційному відношенні; секретарі
окружних комуністичних „парткомів" на Україні зносяться
безпосередньо з ЦИК-ом.
В зв'язку з поданими вище фактами — зменшенням адміністративної
території УССР та тенденцією ослаблення національної однолитности
(населення України, — центральні органи „Союзу" з подвійною енерґією
переводять адміністративну уніфікацію „всесоюзних" ресурсів в обсягу
фінансовому і господарчому до „єдности каси" включно. Постанова
дотична цієї справи з 16. X. 25 р. обов'язує „здавати суми
загальнодержавних прибутків ... не пізніш наступного дня накопичення
установленої (предільної) суми ... і в кожному разі не менше одного
разу на два тижні" („Известия", ч. 267 з 22. XI. 25 p.). Коли взяти
на увагу, що комісаріятами загальносоюзного значення, крім
військового, суть ті, що обслуговують інтереси державного фіска і
господарства, то уємне значення згаданої постанови про єдність каси
набирає особливої ваги: постанова ця являється перестраховкою Москви
від різних „сепаратистичних" та „автономних" заходів місцевих
совітських урядів. Тим самим згадана постанова підкреслює безвластя
і фінансову немічність останніх — УССР у першу чергу. Не дивно, що
на останній конференції КП(б)У один із комуністичних діячів,
Солодуб, признався: „у нас фактично немає державного бюджету, в нас
є прибутково-видатковий кошторис, що складається на Україні і
прелімінарно затверджується нами, а остаточне затвердження його
відбувається в Союзі". Як саме відбувається це затвердження, в чиїх
інтересах, — про це досить одверто цинічно заявив всесоюзний
староста Калінін з тою усмішечкою, що так зворушує редакцію „Вістей"
і що про неї нагадав наш співробітник: на Москву, мовляв, не
надійся. На те вона й Москва, щоб українські гроші й матеріяльні
цінності собі забирати.
„Харків" може робити лише те, на що дає згоду й гроші Москва. Своїх
власних і в більшій кількості не має, і по конституції мати не може.
Отже будь-які плани й проекти українського Совнаркому, розраховані
на господарський чи культурний розвиток краю, коли б вони й були,
засуджені на смерть, якщо здійснення їх не одповідає
політично-господарським інтересам комуністичної Москви, що скупчила
в своїх руках не лише політичну й військову, а й грошову готівку
Союзу. Сьогодні коли всесоюзна Комуністична Партія не може одверто
провадити політики військового комунізму з його грабіжництвом,
об'єднання фінансових ресурсів в її руках є ніби еквівалентом
політики грабіжництва „зфедерованих частин" Союзу, найперше України.
„Харків" кориться цій політиці і ретельно виконує її. І не тільки
виконує, а ще й радіє, що й „цей багатий край (Україна) став
основним упором соціялістичного будівництва цілого Радянського
Союзу". („Пролетарська] Пр[авда]" з 20.ХП.25 p.). Так можуть
говорити лише справжні покидьки свого народу, розтратники народнього
добра, про яких більше ніж про кого іншого можна сказати словами
поета: „за шмат гнилої ковбаси хоч батька продаси".
Ми уважали потрібним навести деякі нові факти з обсягу
адміністративно-господарчої політики „Союзу", жертвою якої стає
Україна. В світлі цих фактів ще яскравіше й повніше виясняється та
роля, що її виконують в стосунку до нашої батьківщини, її території
і багатства різні Чубарі, Скрипники й інші новочасні „малоросіяни"
большевицької секти, що з такою готовністю прикладають штамп України
до всіх московських розпоряджень, що мають на меті її визиск та
ослаблення.
*„Тризуб", Париж, 1926 p., ч. 17, ст. 1-3.
|