|
ПАНАС ЛЮБЧЕНКО В РОЛІ ҐОРЄМИКІНА*
Читальника не повинен дивувати
заголовок нашої замітки. Tempora mutantur, а разом із зміною часу на
шахівниці історії міняються і люди. Був колись Ґорємикін, вельможа
царської Росії, трохи скептик, трохи сибарит, а в цілому
гробокопатель царського режиму. Тепер є у Києві, в ролі дрібнішій —
голови Київського Окрвиконкому — Панас Любченко, трохи неук, трохи
дилетант, а в цілому слуга покірний совітської влади на Україні; в
міру своїх сил він також допомагає, очевидно, проти своєї волі й
бажання, загибелі совітського режиму на Україні.
Ріднить колишнього статс-секретаря Ґорємикіна і голову Окрвиконкому
Любченка один і той самий далтонізм щодо оцінки укр. національного
руху.
В році 1916 посол Франції Палеолоґ запитує Г'орємикіна, як він
дивиться і що він думає про національний рух на Україні. Ґорємикін
одповідає:
„З погляду національного українці такі ж 'русские', як і найбільш
чисті москвичі... У нас українське питання не існує".
В році 1926, себто через 10 років після розмови Палеолоґа з
Ґорємикіним, відбувається розмова депутатів польського сойму з п.
Любченком на ту саму тему. Про цю розмову „Пролетарська] Пр[авда]"
оповідає так:
„Деякі депутати поставили тов. Любченкові таке характерне питання,
бажаючи, очевидно, перевірити брехливі інформації укр[аїнської]
жовтоблакитної еміґрантщини проти Радянського Союзу. Вони запитали
тов. Любченка, — чи немає тепер на Україні національного руху,
скерованого до відокремлення від Москви. Депутатам тов. Любченко дав
відповідь, в якій рішуче спростував ці чутки".
Інакше й не могло бути: тільки рішуче спростувати! Ґоремикіни,
трансформуючися в Любченків, занадто шанують своє становище, щоб в
розмові з чужинцями виявити якесь вагання чи непевність. Становище
зобов'язує, а Любченкове — зокрема і особливо, отже, і відповідь
голови Окрвиконкому не могла бути іншою, як та, що її дав колись на
аналогічне запитання Палеолоґові Ґорємикін.
Через півтора року після категоричного запевнення російського
статс-секретаря про те, що „українське питання не існує", — життя
засвідчило, що воно існує. Скільки треба часу, щоб воно спростувало
заперечення пана Любченка — не будемо сьогодні пророкувати.
Натомість спростуємо саме „спростування", що на Україні ніби немає
руху, скерованого до відірвання від Москви. Він є, він
поглиблюється, потреба його усвідомлюється, як би цього не
заперечували різні Любченки. „Високе офіційне становище" Любченка, —
щось похоже до повітового комісара ні в якому разі не може бути
ґарантією від помилок в оцінках соціяльно-політичних явищ, що мають
своєю метою відірвання України від Московщини.
Характерною рисою діячів режиму, що схиляється до занепаду і
розкладається, є далтонізм, засліпленість і недооцінка вибухової
сили тих чинників, що уважаються офіційними оптимістами за мало
небезпечні і навіть неіснуючі. На цю засліпленість хорували діячі
царського режиму. Від неї не вільні, як виявляється, і діячі
большевицького. Любченки йдуть слідами Ґорємикіних і думають
однаковими категоріями, і однаково заперечують наочні факти.
Побажаємо їм найбільшого успіху в цьому напрямку, а самі далі
провадити будемо розпочату працю в справі відокремлення України від
Московщини.
О. Р.
* „Тризуб", Париж, 1926 p., ч. 18, ст. 17-18.
|
