|
УКРАЇНІЗАЦІЯ НА КУБАНІ ТА
ПІВНІЧНОМУ КАВКАЗІ
Український національний рух на
Кубані та в районах Північного Кавказу, спинений навалою російської
добровольчої армії, а потім окупацією большевицькою, особливо в часи
військового комунізму, — дає себе знати і під большевицькою владою.
Як на українській метрополії, так і в землях, що становлять собою
природне її географічне продовження, — себто на Кубані і Північному
Кавказі з частиною Донщини, що сумежить з цими землями, большевики
примушені були рахуватися з українською національною свідомістю і до
певної міри задовольняти вимоги її. Справа українізації шкільництва
і діловодства на цих землях стає на порядок денний. До неї горнеться
місцеве українське населення, переборюючи саботаж зайшлих російських
або зросійщених елементів.
На початок 1926 року справа з українізацією шкільництва на Кубані
стояла так.
В станиці Полтавській функціонував Український Педагогічний
Технікум, що повстав на місці колишніх українських курсів
педагогічних. Цей технікум засновано в 1921 р. За чотири роки він
став розсадником української культури на Кубані і відіграв не абияку
ролю в дальшому рухові за українізацію шкільництва в цій українській
землі. Крім технікуму в ст. Полтавській, функціонує український
відділ при Кубробфакові і два українські курси при Кубпедінституті в
Катеринодарі, що тепер зветься Краснодаром. Викладається
українознавство в кількох десятках шкіл з російською викладовою
мовою. Мається біля 200 українських трудшкіл і кілька українських
лікнегпунктів (ліквідаційні пункти по боротьбі з неграмотністю).
Крім того в Катеринодарі засновано книгарню Державного Видавництва
України і утворено союз українських пролетарських письменників СІМ
(Село і Місто). До цього треба додати, що в кінці 1925 р. почав
виходити українською мовою шотижневий додаток під назвою „Радянський
Станичник" — до місцевої російської газети „Красное Знамя". Додаток
цей уявляє собою невеликий аркуш на 4 сторінки друку, з яких одна
друкується до того ж російською мовою (матеріяли про сільське
господарство). Очевидна річ, що такий „додаток" не може задовольняти
потреб місцевої людности в українському друкованому слові, і тому
виникло питання про видання окремої української газети, незалежно
від „Красного Знамени". Останнє, після дискусії про українізацію на
Кубані, під впливом натиску з місць, примушене було заявити, що
„українська газета на Кубані буде. Вона мусить бути не для тих, хто
її не хоче, а для тих, хто її хоче, кому вона потрібна".
Великою перешкодою як в провадженні українізації, так і в
задоволенні національних потреб українського місцевого населення, з
одного боку, є брак інтеліґентних сил, а з другого, політика
українського Совнаркому. Останній досі нічого не зробив, щоб тісніше
зв'язати Кубань з українською метрополією і перекинути туди лишки
культурних інтеліґентних працівників та об'єднати місцеві змагання з
загальним рухом українського народу в галузі хоча б культурних
потреб. Відгородившися ніби китайським муром від частини української
землі, що й географічно, національно-культурно й на ґрунті
господарчому органічно зв'язана з метрополією, українська
експозитура Москви знехтувала національним обов'язком у стосункові
до штучно відтятої від матірнього пня української ж области і
віддала її на поталу Москві, заінтересованої в зменшенні української
сили. Кубанська земля сьогодні, по конституції совітській, увіходить
в склад РСФСР і залежить безпосередньо від Москви. Імперіялістичні
тенденції Москви, бажання мати в своїх руках порти Чорного та
Озівського морів, а одночасно й багатства кубанської землі відіграли
рішаючу ролю в справі адміністративного відділення Кубані від
України. Прислужилась цьому до певної міри і традиція „сепаратизму"
Кубанської Краєвої Ради, діячі якої, як от Макаренко та п.
Тимошенко, ще й досі живуть у світі дивних фантазій про „кубанський
народ", як щось самостійне і про Кубань, як „господарчий моноліт".1
Безпосередня залежність Кубанської области від Москви в значній мірі
затамувала національний рух на Україні, що тепер прибрав форму
боротьби за українізацію школи. Але й Москва примушена була
рахуватися з домаганнями української Кубані і піти назустріч тим
вимогам у згаданій справі, що ставали все настирливішими та
масовими. Очевидна річ, що цей рух протікав би більш нормально, коли
можна говорити про нормальність в окупаційних умовинах, коли б
український Совнарком прийшов йому з допомогою своїми
організаційними та культурними засобами. На жаль, як ми вже
зазначали, цього не сталося, і місцеві українські сили примушені
були самотужки та власною енерґією переборювати всілякі перешкоди,
яких чимало ставив і ставить їм місцевий краєвий партком, в якому
значний відсоток складають різні зросійщені вірмени, греки та інші
„національні меншості". Саботаж з їхнього боку не припинився й досі.
Але стихія національна кубанської станиці натискає на „Краснодар", а
через нього й на Москву, і остання примушена йти все на нові уступки
Кубані в справі українізації шкільництва. Надзвичайно характерно, що
рух за українізацію школи перекинувся за межі Кубані і охопив
заселені українцями землі Північного Кавказу. Краєвий партком
останнього в Ростові-на-Дону примушений був 11-12 листопада минулого
року ухвалити таку постанову в справі українізації шкіл, діловодства
і провадження культурної праці.
„Визнати за потрібне скласти комісію для вивчення справи з переводом
діловодства совапарату на українську мову. Доручити Крайбюрові
українських партсекцій організувати в Ростові українську газету для
обслуговування всіх округ краю. Там, де переважає українське
населення, вести роботу серед КСМ, безпартійної молоді і жінок
переважно їхньою рідною мовою. Вжити заходів до українізації
піонерроботи. Зав. хат-читалень у станицях, де більшість населення
становлять українці, повинні орудувати українською мовою. В округах
і районах треба зробити перехід до викладання в школах рідною
українською мовою населення, школи українізувати тоді, коли є на те
згода батьків учнів".
Постанова, як бачить читальник, ця непослідовна і частково лише
підходить до справи українізації, але все ж вона є до певної міри
ознакою часу і доказом здвигу в умах большевицьких керівників
„автономної области Північного Кавказу", щодо справи українізації.
Українська національна свідомість тут примушує рахуватися з собою
центральні краєві большевицькі установи, менше всього заінтересовані
в задоволенні українських потреб.
Великою прислугою з боку культурних сил української метрополії для
загальної української справи було б поспішити з допомогою
українській Кубані та такому ж Північному Кавказу на ґрунті
українізації місцевої школи і вкріплення культурної праці в місцевих
просвітніх установах. Ціла низка всеукраїнських сучасних установ
культурно-приватного характеру і наукового могла б поширити свою
діяльність на українські ж землі, штучно одірвані Москвою від
України адміністративними й іншими поділами. В цьому поширенні своєї
діяльности згадані установи могли б стримати сили для власного
зміцнення і зросту, а одночасно виконати і загальнонаціональний
обов'язок в стосункові до земель, що і свідомо і інстинктово линуть
до об'єднання з українською метрополією.
Ст.
* „Тризуб", Париж, 1926 p., ч. 19, ст. 14-16.
1 Див. „Національне питання на сході Европи". Прага, 1925 р.
|
