|
З ЛІТЕРАТУРНОГО СИТА
В ч. 1 „Благовістника", органі
представництва Укр. Прав. Автокефальної Церкви (виходить на
французькій та англійській мовах у Женеві), надруковано замітку
„Deux Ev?ques convertis". Підпис під нею такий: „Е. Batchinsky
Esq.". Останнє слово (скорочене) в перекладі з англійської означає
дворянин. В ч. 180 большевицької газети „Парижский Вестник"
надруковано листа, підписаного ,,с товарищеским приветом, Е.
Бачинский". Мене трохи спочатку здивувало, що „esquire" має
товариські почуття до тих, хто конфіскував землі дворянські і не
одну тисячу поміщиків розстріляв. Але потім, коли я згадав, що Є.
Бачинський разом з С. Шелухиним представляють інтереси Укр.
Автокефальної Церкви за кордоном, я вирішив, що не маю рації: видко
так вимагає всепрощаюча етика християнства. Я зрозумів після цього
не тільки Esq. Бачинського з його „товариськими привітами", а й
сенатора української держави, міністра УБР С. Шелухина з його
„примите уверения", оголошеними в тому ж таки „Парижском Вестнике".
Обоє християни, обоє — достойники Авт[окефальної] Церкви, отже обоє,
в безмежному своєму всепрощенні, повинні мати і повагу і „привіти"
до тих, хто видає „Безвірника", провадить боротьбу з церквою
взагалі, а з Автокеф. Церквою зокрема, і деморалізує душу нашого
народу. Я збагнув більше, бо відчув що аполітичність Укр. Автокеф.
Церкви морально зобов'язує офіційних представників її за кордоном,
як осіб іменно не політичних, „дунути й плюнути" і іменно в
большевицькій політичній газеті на „петлюрівщину" і самого С.
Петлюру, бо цього вимагає те розуміння своїх обов'язків, що його в
християнській смиренномудрості та невтручанні в політичні справи
засвоїли і сенатор С. Шелухин і esquire Бачинський. Так, воістину
так, читальнику. Дивись і втішайся новим тим „образом кротости", що
визирає з „Парижского Вестника", і піддай гострій ревізії
доцільність палкого обурення, що вилилась з уст Франка під впливом
подібних, історично сумованих фактів:
Ми всі такі. Що в інших ганьби знак,
Це ми приймаємо, як хліб насущний.
У інших ренеґат — у нас добряк;
У інших — підлий; в нас старшим послушний;
У інших скажуть просто, ясно так:
Безхарактерний, — в нас лиш: простодушний,
Не стало встиду в нас. Ми в супокою.
Упідлимось, ще й горді підлотою.
Поезія в прозі. Сумно за нею: люблю її. На жаль у сучасній прозі
мало її знаходжу. Шукаючи за нею, я згадав про те, що часом в
епістолярній літературі можна надибати не абиякі зразки високого
мистецтва: адже m-me de S?vign? стала навіть клясиком французької
літератури за свої славні листи. А листи нашої землячки М.
Башкирцевої, що їх тепер студіюють і видають французи! І мої
пошукування не зрадили мене. В ч. 44 за 1925 р. „Української
Громади" я захопився до нестями листом Д. Ісаєвича, особливо таким
уступом з нього:
„книги органу українських соціялістичних партій (?) Нової 'України',
що виходить у Празі вже третій рік під ред. тт. Шаповала,
Григорієва, Галагана і розробляє програми, (не одну, значить, а
кілька) визволення українського народу... і вже фактично створила
психічно, програмове і фактично об'єднання всього того, що на ґрунті
визвольної боротьби може за кордоном і в Польщі, Румунії та на
Україні (а де поділась Чехословаччина?) об'єднатись"...
Уступ цей свідчить, що у автора його є поетичний хист: уміти
видумувати. Як жалко, що п. Ісаєвича закликано і затверджено
науковим секретарем Інституту Громадознавства. Це може фатально
відбитися на розвитку його поетичного хисту, бо наука — не поезія в
прозі і всяку видумку уміє перевірити. Що іншого „епістолярія": тут
ні з наукою, ні навіть з фактами можна й не рахуватись. Коли
припустити, що наукові студії притлумлять у п. Ісаєвича хист
„видумщика"-поета, то наше прозаїчне життя безумовно загубить одну з
тих можливостей, що його, коли не звеселяли, то розважали. А через
триста років майбутній біограф Ісаєвича, коли такий знайдеться, буде
ремствувати на фатальний вплив Інституту Громадознавства щодо
загибелі поетичних можливостей у секретаря цієї установи. Я вже не
кажу про те, що „фактично, і програмово і психічно" ми залишаємось
через це без того об'єднання, яке в буйній фантазії Ісаєвича
зв'язується з „Новою Україною", що ні „фактично", ні „програмово",
ні „психічно" нікого, здається, крім трьох редакторів її та панів
Ісаєвичів не об'єднала.
Врачу, ізцілися сам. Згадавши „Нову Україну" з її певними
тенденціями до витворення культури 2 1/2 Інтернаціоналу, не можна не
згадати про якусь манію редакції її вчити всіх демократизму, правил
національної політики і інших речей, і все це в тоні докторальної
претенсіозности та власної бездоганности. Ролю цього ментора взяв на
себе Н. Григоріїв, хоч і інші члени редакції, вони й недавні члени
Управи зачиненого Гром. К-ту в ЧСР, не від того, щоб виступити в
ролі учителів життя і національного будівництва на „нових
підставах". Серія статтей Н. Григорієва присвячена критиці цілих
течій української державної думки та окремих визначних осіб нашого
національного руху. Написані ці статті в такому непристойному тоні,
що реаґувати на них, полемізувати з автором, є річчю і недоцільною і
неможливою, просто через те, що вони переходять межу елементарної
літературної пристойности. В своїх статтях згаданий автор
обвинувачує, між іншим, численну низку наших державних і громадських
діячів в антидемократизмі, в недемократичних методах громадської
праці, в автореклямі і інших „злочинах" проти нації та демократії. І
от цими днями з'явилась брошура „В громадській справі" (З матеріялів
до історії Укр. Громад. Комітету в ЧСР), яка уявляє собою лист,
підписаний 16-ма членами бувшого Комітету, отже, співробітниками М.
Шаповала, Н. Григорієва, М. Галагана по кількалітній праці в
згаданому Ком-ті. В цьому листі автори його стверджують в діяльності
членів управи:
„Приписування заслуг за культурні придбання української еміґрації
своїм особам і безцеремонну авторекляму", „висування своїх особистих
заслуг та принижування так само видатної і національно-корисної
праці інших людей", „вживання таких способів громадської праці, що
не практикуються ні в одній колективній організації", „неймовірне
свавільство", „низькі способи боротьби", „затруювання громадської
атмосфери", „деморалізацію і безконтрольну самовладу", „політичний
донос", „нездачу розрахунків за найважніший період своєї діяльности"
і т. д.
Автори листа занадто довго співпрацювали з членами Управи, щоб не
знати своїх керівників. Коли й половина тих закидів, що їх автори
листа адресують пп. Шаповалові, Григорієву і Галаганові, одповідають
дійсності, то само собою виникає сумнів, щодо права їх, зокрема
Григорієва, вчити інших того, в чому він сам грішний. „Врачу,
ізцілися сам", — перш ніж інших лікувати. Ця євангельська істина
особливо має вагу в громадському житті.
Теорія Вайнінґера і О. Назарук. Коли пам'ять мене не зраджує,
віденський філософ-природник застрілився власне тоді, коли Назарук
побирав науку як молодий студент у Відні. Я припускаю, що Вайнінґер
персонально не зустрічався з Назаруком і це фатально відбилося на
його теорії про жінок. В своїй монографії „Стать і характер" він
ставить жінку нижче від чоловіка і взагалі має опінію про неї
невисоку. Між іншим закидає їй, що вона „генідно" мислить: на
підставі якогось одного факту робить узагальнення, часом
несподіване, часом необґрунтоване. Для мене ясно, що Вайнінґер
змінив би свою теорію, коли б він мав змогу пізнати Назарука: цей
доктор робить узагальнення навіть тоді, коли ніяких фактів немає. В
своїй новорічній „Січі", інформуючи про те, „що діється на світі",
він таке про Францію виписує:
„У Франції вся преса — від правої до лівої, — пише, що так дальше не
може бути, і мусить прийти нова влада: диктатор або монарх" („Січ",
1. І. 26 p.).
Можемо запевнити читальників „Січі", що так „вся преса" французька
не пише. Не тільки „ліва", а й „права". Деякі окремі газети,
щоправда, зідхають по „твердій владі", але в кожному разі „монарха"
не виглядають. Стоять вони за республіку, народоправство, шукають
шляхів і засобів для оздоровлення парляментських і політичних
відносин, тільки ж від принципів народоправства не одмовляються. Є у
Франції й монархістичні газети, між ними „Action fran?aise" і
„Gaulois", вони справді пишуть про монархію і хочуть монарха, але
про це пишуть мало не з дня встановлення III республіки. Писатимуть
певно ще довго — з таким же успіхом. Дві газети — не „вся преса".
Узагальнення — генідне.
СИ-ТО
*„Тризуб", Париж, 1926 p., ч. 20, ст. 20-23.
|
