Ми сьогоднi злочинно мало знаємо про Симона Петлюру. В Українськiй незалежнiй державi, за яку вiддав своє життя цей видатний син нашого народу, офiцiйна влада ще й досi не визначила свого ставлення до нього. Вона, по сутi, боїться згадувати його iм’я, не кажучи вже про гiдне вiдзначення пам’ятi того, спадкоємцем котрого бiля державного керма волею iсторiї опинилася сама.
Користуючись iсторичним безпам’ятством вiчного нашого чиновництва, вороги української державностi продовжують знеславлювати свiтлий образ Голови Директорiї та Головного Отамана вiйськ Української Народної Республiки. Проти його iменi, яке уособлює українцiв-самостiйникiв перiоду нацiонально-визвольних змагань 1917—1921 рокiв i всього мiжвоєнного перiоду, нашi недруги ведуть таку ж шалену пропаганду, як i тодi, коли вiн стояв на чолi УНР, коли бiльшовики заявляли: “Если бы нам удалось уничтожить Петлюру и окружающую его публику, мы бы были за себя спокойны. Ликвидировав Петлюру, мы моментально справились с Польшей и Румынией и добрались бы туда, куда вообще мы стремимся, а через этого Петлюру, через которого на Украине развился бандитизм (називають так повстання. — В.С.) и за которым тянут руку проклятые хахлы, мы ничего не можем дальше делать” (Центральний державний архiв вищих органiв влади та управлiння України — ЦДАВОВУ: Ф.3696. — Оп.2. — Спр.624. — Арк.76 зв.).*
Цi рядки писалися якраз тодi, коли Петлюра очолював нацiонально-визвольний рух широких мас українського народу. I саме вони пiдтримували свого Провiдника: “По всiй Українi, де ви не пiдете, де ви не забалакаєте, всюди ви чуєте iм’я Петлюри. В рiжних фарбах розписують його: як людину, бiля котрої i до котрої тягнеться спокутана думка за прошле всього населення України. З iм’ям С.Петлюри зв’язано все те, що чекає людей гарного в життi. По мiркуванням селян i взагалi всього громадянства, лише Петлюра дасть спокiй, який i ранiше цього хтiв, але ми його не розумiли, бо бiльшовики нас вдурили, а ми їм вiрили (так каже громадянство України), i чим надалi на схiд або ближче до московського кордону, тим бiльше iм’я Петлюри любiше i дорожче. Про це єсть свiдки — тi повстання, якi зв’язанi лише з iм’ям Петлюри.
...Українське громадянство все ставиться з гордiстю, згадуючи iм’я Петлюри, за його невтомну боротьбу i за те, що вiн не кидає тих, з ким примушений був покинути рiдний край. Мiж селянством i взагалi громадянством найшла мiсто така прислiвка: я буду робити так, як Петлюра каже: або право України добуду, або жити не буду.
Се є факт. Багато ще дечого є, що говорить з гарного боку про Петлюру, але про се хай розкаже в будучинi iсторiя, яку мають складати не дезертири України, а той нарiд, який зараз, несучи прапор визволення, доручив його С.В. Петлюрi i iстекає кров’ю в боротьбi за визволення, не нарiкає на нього” (там само. — Арк. 76 зв.).
Iм’я Петлюри справдi стало тодi визвольним прапором для українства. Вiдомий отаман українських повстанцiв на Лiвобережжi Ангел (Василь Шкодкин) у квiтнi 1920 року свiдчив, що хлiбороби-землевласники “пiдуть тiльки за гаслом “Петлюровщини” й тiльки за Отаманом Петлюрою, й по першому його призиву дадуть Отамановi своїх синiв на захист Батькiвщини. Цей вогонь пiдтримується в селах головним чином сельськими учителями й сельською “iнтелегенцiєю”, незважаючи на суровi мiри большовикiв. Не вистарчає лише органiзацiї й тої iскри, котра в один час i в один мент може об’єднати усю Україну в мiцну органiзацiю, котрої багнети будуть напрямленi проти усяких чужинцiв. Тiльки один Головний Отаман, iм’я котрого вже давно стало святим символом для селян, може бути цiєю iскрою, що зажже Україну” (ЦДАВОВУ: Ф.3696. — Оп.3. — Спр.50. — Арк.46).
На Всеукраїнському з’їздi, що вiдбувся восени 1920 року в Севастополi, його делегати, в противагу поборникам “єдiної й недiлимої”, “доказували, що на Українi влада мусе бути тiлько влада Петлюри i Уряду УНР i iнчої не може бути” (Центральний архiв вiйськовий у Варшавi — ЦАВ: Ф.380. — Оп.3. — Спр.103. — Арк.70).
Представник Олександрiвського повiту Катеринославщини, наприклад, заявляв: “українське населення чекає яко визволителя з-пiд большовицького ярма лише одного — це Петлюру, навiть анархист Махно на селянських зiбраннях заявляв селянам, що всi ми повиннi йти за Петлюрою, спасаючи Україну вiд жидiв та кацапiв” (там само. — Арк.70).
Думка про Українську самостiйну сержаву досить мiцно залягла серед широких кiл селянства, про те свiдчить характерна фраза: “Отже, установимо свої кордони, поставимо Голову, одержимо пошлини з товарiв, тодi зо всiма будемо вiльно балакати” (ЦДАВОВУ: Ф.3696. — Оп.3. — Спр.50. — Арк.47).
I коли навеснi 1921 року Україна опинилася в надзвичайно важкому становищi, повстанськi вiддiли, що витворилися на теренах Волинi та Подiлля, давали “клятву перед Богом негайно стати до боротьби з ворогом напасником, большовиками московськими та їх прибiчниками з єдиним гаслом: “Вся влада на Українi — законному Урядовi УНР на чолi з Головним Отаманом С.В.Петлюрою та Радою Республiки”, i звернулися до нього, котрий на той час уже перебував в екзилi, аби вiн очолив визвольний похiд на рiдну землю. Вони вiрили саме Петлюрi, називаючи його Батьком:
“Ми ждемо Твого руху, Твого слова, керiвництва Твого, Твоєї помочi, Головний Отамане наш, Голово рiдної справи нашої — дай свою руку, дай гасло — всi ми клянемося, що до одного, як один, пiдемо на останнiй упертий бiй з ворогом, бо вже стало так, що або добути, або дома не бути, “Україна або смерть” — ось гасло на прапорах наших.
Батьку наш!
Спини болi i муки України.
Досить вже нам отих жертв, досить грабежу i каламуцтва та брехнi бiльшовицької...
Тобi одному вiримо, вiд Тебе ждемо помочi i порятунку.
Не маємо ми на роботу цю нi коштiв, нi зброї, нi технiчних засобiв. Єсть одна жива сила, яку тобi пропонуємо” (там само. — Оп.2. — Спр.322. — Арк.29).
Дослiдники творчостi Петлюри про цi документи не знали , бо вони переховувалися в спецхранах. А тим часом десятки рокiв бiльшовицька пропаганда в умовах суцiльного перекриття iнформацiї iз Заходу виливала на українське громадянство зливи брудної брехнi на свiтлу пам’ять Голови Директорiї та Головного Отамана вiйськ Української Народної Республiки Симона Петлюри.
Сьогоднi, коли вiдкрилися вчорашнi таємнi архiви комунiстичного режиму, ми мусимо сказати всю правду про Великого Сина України, який поклав життя за її волю, за свiтле майбутнє свого народу.
Там само, за багатьма замками, протягом багатьох десятилiть вiд дослiдникiв зачиняли й документи самого Симона Петлюри, що характеризують його як одного з найбiльших державникiв України в ХХ столiттi. Нинi з’явилася можливiсть вiдкрити для українського народу i всього свiту невiдомi сторiнки архiвних матерiалiв, на яких стоїть пiдпис Голови Директорiї i Головного Отамана вiйськ УНР.
Пропонованi документи Симона Петлюри, якi менi вдалося виявити в Центральному державному архiвi вищих органiв влади України, Росiйському державному архiвi вiйськово-морського флоту в Санкт-Петербурзi та Центральному вiйськовому архiвi у Варшавi, лише частинка з невiдомої досi спадщини людини, котра несла на своїх плечах неймовiрний тягар державної влади в чи не найскладнiший перiод нашої iсторiї. Людини, котра, перебуваючи i у вигнаннi, не втрачала вiри в те, що його рiдний народ знайде сили, аби не тiльки проголосити, а й утвердити пророче Шевченкове: “В своїй хатi своя й правда, i сила, i воля”. I все робила для того, щоб наблизити цей iсторичний момент, який прийшов в Україну 24 серпня 1991 року й був усенародно пiдтриманий 1 грудня тодi ж.
Нинi можемо лише уявляти, яку трагедiю вiдчував Голова Директорiї та Головний Отаман вiйськ Української Народної Республiки, коли залишав рiдну землю восени 1920 року — пiсля того, як здеморалiзований український народ не змiг вiдгукнутися на його заклик звiльнитися вiд бiльшовицької агресiї, пiднявшись у кожному куточку власної етнiчної територiї.
Але, прийнявши в своє серце бiль мiльйонiв українських патрiотiв за тих, хто загинув у боротьбi за незалежнiсть України, хто залишався на батькiвських теренах пiд новим iмперським ярмом, Провiдник нашого народу продовжував змагання за визволення його й утвердження в сiм’ї вiльних i самостiйних. Голова Директорiї та Головний Отаман не переставав клопотатися про це буквально кожної митi, про що засвiдчують документи Уряду УНР в екзилi, якi пiсля Другої свiтової вiйни потрапили до рук НКВД i на пiвстолiття були захованi вiд дослiдникiв у спецхранах комунiстичного режиму.
Симон Петлюра хотiв передусiм об’єднання української емiграцiї, аби спiльними зусиллями прискорити час визволення рiдного народу, — ось чому вiн так рiзко реагує на спроби дезертирiв, як вiн їх називає, з фронтiв нацiонально-визвольної боротьби, що, прикриваючись iдейними розходженнями, прагнуть розколоти спiльний порив українства до вiдродження незалежної державностi на власнiй етнiчнiй територiї.
Голова Директорiї та Головний Отаман вiйськ УНР свято вiрить у це. А тому вiн турбується про те, щоб український народ, як справжнiй i єдиний господар на своїй землi, не потрапив у кабальну залежнiсть вiд захiдних капiталiстiв, яких заманюють в Україну вигiдними концесiями й орендами бiльшовицькi окупанти з метою визнання й узаконення згодом анексiї України в мiжнародно-правовому планi. Це застереження, до речi, є актуальним i сьогоднi, коли через рiзнi фiнансово-промисловi групи наш пiвнiчний сусiд намагається привласнити багатства народу України.
Змушений опинитися у вигнаннi з листопада 1920 року, Симон Петлюра розтлумачував нашим далеким i близьким сусiдам на Заходi, котрi у вiдродженнi в той час Української Народної Республiки не побачили вiчного феномена свiтової iсторiї, завдяки якому споконвiчнi загальнолюдськi права повертаються i українському, i десяткам iнших народiв: “Всi держави, утворенi пiсля 1917 року на територiї бувшої Росiї, не мають шансiв на тривке iснування i будуть завжди загроженими, поки на пiвднi бувшої iмперiї не органiзується i в силу не увiйде незалежна держава українського народу. Тiльки вона одна, як найсильнiша численнiстю свого населення, матерiальними ресурсами i мiлiтарною вiдпорнiстю, може бути базою, пiдставою бiльш-менш незахитного життя державних новотворiв, з бувшої Росiї органiзованих. Тiльки повстання i змiцнення цiєї держави може фактично вирiшити долю Росiї i призвести до остаточного та безповоротного подiлу її” (Симон Петлюра. Статтi, листи, документи. — Нью-Йорк. — 1956. — Т.1. — С.319).
Вiсiм рокiв вiдродженої української державностi однозначно засвiдчують усьому свiтовi, що наша держава розбудовується, спираючись на досвiд попереднiх поколiнь. I тi їхнi традицiї, що спочатку певною частиною суспiльства через необiзнанiсть сприймаються з недовiрою, з часом органiчно входять в життя i свiдомiсть бiльшостi як закономiрнiсть. Так трапилося, скажiмо, з нашою тисячолiтньою нацiональною символiкою, зрештою, i наша нацiональна грошова одиниця пiдтвердила тисячолiтню iсторiю української державностi.
Але для її справжнього утвердження потрiбно ще дуже багато зробити, в тому числi i в реформуваннi державного будiвництва. В зв’язку з цим, як вiдомо, Президент України Леонiд Кучма створив спецiальну комiсiю на чолi з Леонiдом Кравчуком, яка має запропонувати новi пiдходи в адмiнiстративнiй полiтицi, що так важливо для нашого поступу вперед.
Очевидно, нi Президент, нi його оточення не знали про те, що подiбнi кроки в державному будiвництвi України вже здiйснювалися їхнiми попередниками, бо пропонований документ десятки рокiв лежав у таємних архiвах, тим бiльше, що його автор — Симон Петлюра, Голова Директорiї та Головний Отаман вiйськ Української Народної Республiки. Та, мабуть, iсторична необхiднiсть викликала до життя подiбнi рiшення iнтуїтивно, що, безумовно, є закономiрнiстю нашого розвитку.
Сьогоднi ми постiйно є свiдками того, як нашi державнi чинники гарячково шукають вихiд iз скрутного економiчного становища, в якому опинилася Україна. Для полiпшення ситуацiї пропонуються рiзнi моделi, вже використанi нашими сусiдами, вiднаходяться рецепти спецiалiстiв далеких країн. Але чомусь майже нiколи не аналiзується подiбна ситуацiя, що складалася у власнiй державi, зокрема в Українськiй Народнiй Республiцi, яка пiдтримувала свою життєдiяльнiсть за умов вiйськової агресiї з кiлькох сторiн.
Ознайомлення з архiвними документами засвiдчує: в Урядi Директорiї, керованої Симоном Петлюрою, було багато грамотних спецiалiстiв, якi досить оперативно реагували, скажiмо, на процеси грошового обiгу, аби не допустити наднормативного знецiнювання власної валюти. Вони своєчасно готували вiдповiднi документи, що дозволяло стримувати iнфляцiю навiть в умовах ведення бойових дiй. Пропонована читачам постанова за пiдписом Петлюри якраз i засвiдчує про фаховiсть фiнансистiв з Уряду Симона Петлюри.
I я переконаний, що уважне вивчення дiяльностi фiнансово-банкiвської системи УНР пiдказало б сьогоднiшнiм економiстам чимало слушних порад. Та й як тут не згадати Шевченкове: i чужому научайтесь, i свого не цурайтесь.
Так, реалiї нашого життя змушують керiвництво України повсякчас придiляти чи не найбiльше уваги саме проблемам економiчного розвитку. Пошук виходу з важкої господарської кризи змусив Президента України звернутися до державних дiячiв з великим досвiдом управлiння взяти участь у роботi Вищої економiчної ради — консультацiйно-дорадчого органу, який має виробляти й узгоджувати пропозицiї та рiшення iз стратегiчно важливих питань економiчного розвитку.
Ознайомлення ж з архiвними матерiалами перiоду самостiйного державництва України засвiдчує, що подiбний крок уже був зроблений. Так, навiть перебуваючи поза межами рiдної землi, Уряд Української Народної Республiки, сподiваючись на близьке повернення до Києва, продовжував розробляти засади майбутньої фiнансово-економiчної полiтики.
На думку Голови Директорiї та Головного Отамана вiйськ УНР, це було “конечною передумовою нашого державного будiвництва”, а тому ним пропонувалося залучити до розв’язання цих важливих проблем “фахових досвiдчених сил в формі утворення постiйної калегiяльної установи — Вищої Фiнансово-Економiчної Ради при Радi Народнiх Мiнiстрiв” (ЦДАВОВУ: Ф.1429. — Оп.2. — Спр.8. — Арк.60).
Отже, ми повертаємося сьогоднi до власної iсторiї, хоча, мабуть, з великим запiзненням. Проте, як кажуть, краще пiзно, нiж нiколи, а тому хочеться сподiватися, що лист Симона Петлюри, який пропонується в оригiналi, все-таки зможе i сьогоднi прислужитися розбудовi української державностi.
Увесь час, переобтяжений державними справами, становищем на фронтi, Петлюра не переставав цiкавитися конкретною роботою урядових установ, зокрема, дiяльнiстю Ради Народних Мiнiстрiв. Так, 17 серпня 1920 року вiн звернув увагу Державного секретаря на те, що “з часу евакуацiї Уряду УНР з Вiнницi до Кам’янця i далi в Галичину не надсилаються до Канцелярiї Директорiї журнали засiдань Ради Народних Мiнiстрiв, якi давали змогу судити про роботу Ради Мiнiстрiв.
Крiм того, багато законопроектiв, ухвалених Радою Мiнiстрiв, надсилається без необхiдного пояснюючого матерiялу, а особливо висновкiв фiнансової Комiсiї, чому часто вони затримуються затвердженням до приїзду п. Голови Ради Народнiх Мiнiстрiв до Ставки, який дає пояснення.
Аби уникнути надалi непорозумiнь i затримки в затвердженнi того чи iншого законопроекту, пропонувалося надсилати їх з усiма пояснювальними матерiалами. Крiм того, Голова Директорiї хотiв ознайомитися з копiями журналiв усiх засiдань Ради Мiнiстрiв з 8 червня б.р. до сього часу” (ЦДАВОВУ: Ф.1065. — Оп.2. — Спр.15. — Арк.19).
12 листопада 1920 року керуючий справами Директорiї М.Миронович написав Головi Ради Народних Мiнiстрiв: “Мною одержано сьогоднi вранцi вiд пiдполковника Нiзiєнка телеграму такого змiсту: “Головний Отаман наказав запитати, якi законопроекти та постанови за час його вiдсутности прийнятi Радою Мiнiстрiв i строчно телеграфно про це сповiстити. Головний Отаман наказав нагадати Прем’єр-Мiнiстру, що вiн зацiкавлений в тому, щоб новi закони про податки були переведенi якнайскорше в цiлях збiльшення грошових ресурсiв” (ЦДАВОВУ: Ф.1065. — Оп.2. — Спр.15. — Арк.61).
З такою ж увагою ставився С.Петлюра i до документiв, що виходили з Ради Республiки — тодiшнього українського парламенту. З його законами Голова Директорiї знайомився ще до їхнього прийняття, всiляко сприяв тому, щоб з ними був ознайомлений український народ.
Зокрема, Керуючий справами Директорiї Миронович 25 березня 1921 р. повiдомляв Мiнiстра Преси i Пропаганди: “Пан Голова Директорiї цiкавий знати, чи передано на Україну, а якщо нi, то яких вживається заходiв для передання та поширення серед населення України ухваленого Радою Республiки Унiверсалу до Українського Народу, а тому ласкаво прошу Вас, Пане Мiнiстре, про це мене повiдомити для доповiдi Пановi Головi Директорiї” (ЦДАВОВУ: Ф.1429. — Оп.1. — Спр.89. — Арк.94).
До речi, Петлюра гостро критикував Раду Республiки, яка планувала “користування одним депутатом з кiлькох голосiв” (там само. — Спр.82. — Арк.29).
Перебирати голоси “инших членiв Ради, товаришiв по фракцiї, — продовжував вiн, — депутат не може вже через те, що з часу делегування його в члени представницького органу вiн уявляє з себе не представника тої чи иншої групи, а представника всiх груп, як одної юридичної особи, представника всiєї нацiї i тому надавати одному членовi Малої Ради право користуватися з 5 голосiв (с.-д.), другому з 4 голосiв (х.-д.), третьому з 2 голосiв (спiлка поштовикiв) буде непоправно, бо всi члени мусять мати однаковi права” (там само. — Арк.29).
Пропонованi документи засвiдчують про титанiчну дiяльнiсть Симона Петлюри в українському вiйськовому будiвництвi. I в цьому його великому талантi ми можемо пересвiдчитися не тiльки з наказiв по армiї, з численного листування.
У серпнi 1918 року Петлюра вiтав переклад на українську мову книги отамана Л.Байкова, колишнього вiйськового старшини росiйського Генерального Штабу, котрий вступив до українського вiйська, i, за висловом Симона Васильовича в передмовi, “незалежно вiд своєї фахової працi по органiзацiї оружної сили для оборони нашого краю, вважав потрiбним запропонувати свою працю ширшому українському громадянству” (Байков Л. Пiдготовка народу та вiйська до захисту Батькiвщини. — К., 1918. — С.III).
Особливо Петлюру пiдкупили слова автора, що вiн буде задоволений, коли праця того “дасть хоч деяку користь розвитковi свiдомости в народi, а також державному будiвництву будучої великої України та її нової армiї” (там само. — С.I).
Серед нових документiв маємо свiдчення не тiльки про чисто адмiнiстративнi i вiйськовi справи, а й про утвердження державностi всiма факторами, в тому числi через змiцнення власної української церкви.
Так, пiд час окупацiї Подiлля як поляками, так i бiльшовиками колишнiй єпископ-архирей Пимен, незважаючи на те, що його владою УНР було усунуто з посади, продовжував, мiж iншим, висвячувати в священики багатьох старшин з колишньої Добровольчої армiї Денiкiна. Цi священики, як доповiдав 20 жовтня 1920 року Керуючий справами Директорiї УНР М.Миронович, “користуючись своїм станом, ведуть з церковного амвона ворожу для нас антидержавну пропаганду по селах, понижають авторитет нашої влади, викликають недовiр’я в населення до нашої армiї i взагалi перешкоджають в налагодженнi нормальних вiдносин населення до представникiв Уряду УНР” (ЦДАВОВУ: Ф.1429. — Оп.2. — Спр.33. — Арк.240).
Розглянувши цю доповiдну, Симон Петлюра доручив начальнику Цивiльного управлiння при Головнiй командi вiйськ, “аби було складено реєстр всiх висвячених бувшим єпископом Пименом за минулий рiк священикiв, встановлено контроль над їх дiяльнiстю i всi спроби антидержавної їх роботи було усунено в самий рiшучий спосiб” (там само. — Арк.241 зв.).
А на доповiднiй записцi Мiнiстра iсповiдань I.Огiєнка вiд 16 лютого 1921 року, в якiй розповiдалося про перспективу дiяльностi, С.Петлюра наклав резолюцiю:
“В додаток до тих завдань, якi ставить собi Мiнiстерство iсповiдань, слiд ще додати охорону, збереження пам’ятникiв церковної старовини, особливо церков старовинних, в українському стилю збудованих; деякi з цих церков перебувають в занехаяному виглядi. Належнi заходи слiд би було, в порозумiнню з вiдповiдними установами, виробити, щоби пiсля повернення на Україну можна було взятись до практичної працi в цьому напрямку” (ЦДАВОВУ: Ф.1429. — Оп.2. — Спр.39. — Арк.55).
Залишаючись на чолі державницьких інституцій УНР поза межами рідної землі, Симон Петлюра, поряд з розробленням планів повернення на батьківські терени, виявляв увагу до долі тих, хто опинився разом з ним у сусідів або ще й далі від українського кордону, робив усе, що було в його силах, для їхньої моральної та матеріальної підтримки.
Скажімо, в наказі Головного Отамана від 26 листопада 1920 р. йдеться про те, що “Управи і всі служачі в установах і філіях Червоного й Блакитного Хреста мусять бути негайно відряджені для обслуговування наших козаків в таборах: Ланцут, Домбі та инших, а тому ні в якому разі не можуть залишатися і розташовуватися в Тарнові” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 35. — Арк. 18).
Петлюра постійно цікавився становищем інтернованих у Польщі українських вояків, про що свідчать відкриті нині архіви. Наприклад, його резолюція на рапорті генерала Удовиченка від 21 вересня 1921 року звучить так:
“Воєнміну. 1) Стржалков невідповідний. Висловити догану тим представникам ліквідаційної комісії у Варшаві, що ввели в блуд Військове Міністерство своєю легковажною оцінкою здатности Стржалкова до життя, і взагалі цю справу з’ясувати. Самий табор або привести до відповідного стану, або вжити заходів для переводу людей з цього табору в инший. 2) Затвердити полковника Пузицького комдивом 5-ої з призначенням начальником групи. 3) Заборонити безпосередні зносини як начальникам частин, так і окремим нашим інтернованим з польськими таборовими довудствами; всякі зносини переводити лише через штаби груп. 4) Звести кордонний корпус до однієї бригади. 5) Резервові війська звести до кадрів з належним штабом. 6) Збірний курінь Штабу дієвої армії розформувати на основах наказа інспектора військ ген. Удовиченка. 7) Представити кандидата на начальника Польової жандармерії. 8) Поповнити персональний склад юнацької школи фаховими лекторами, по можливости з старшин генштабу і подбати про забезпечення школи літературою військовою, підручниками і приладдям...” (ЦДАВОВУ: Ф. 1078. — Оп.2. — Спр. 232. — Арк.9).
У той же час маємо й інший документ Голови Директорії: “Старшинам, що дезертирували з таборів, жадної допомоги не давати; ці добродії залишили своїх козаків у найтяжчу хвилину, подавши своїми вчинками приклад моральної несталости. Витрачати гроші на таких індивідуумів — недопустимо. Що ж до явно гетьманських старшин, то їх поворот на Україну є небажаний, і Уряд УНР повинен всіх сил вжити, щоб ці авантурники та деморалізатори не мали ніякої можливости продовжувати свою ганебну працю серед нашої армії, яка билась, і жертви численні несла та ще нести буде зовсім не во ім’я гетьманату. Прошу Воєнміна на підставі моєї резолюції дати через Міністерство Закордонних Справ вичерпуючі інформації і директиви нашим офіціальним представникам за кордоном, щоб вони антиморального і антидержавного сміття назад на Україну не пропускали. 13/VI.1921 р. Петлюра” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 489. — Арк. 123—123 зв.).
Симон Петлюра, як свідчать невідомі досі документи, завжди клопотався тим, аби українська еміграція була зайнята державницькими справами, аби вона, як він виражався, “не била байдиків”.
За його дорученням Міністерство Закордонних Справ УНР звернулося до своїх послів і голів Дипломатичних місій за кордоном “перевести анкету серед громадян УНР, які перебувають в державі, при уряді якої Ви акредитовані” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 171. — Арк. 38).
У згаданій анкеті кожному громадянину пропонувалися й такі конкретні запитання: “Як ставиться до справи Української державности взагалі, а до Державного центру зокрема, і Чи готов на перший заклик Уряду УНР їхати на Україну для участи в державній роботі” (там само. — Арк. 38).
Як засвідчило повідомлення консула УНР у Мюнхені В. Оренчука, більшість громадян УНР, котрі були зареєстровані в його окрузі на той час, позитивно відповіли на ці запитання. Серед опитаних лише колишній гетьманський міністр шляхів Борис Бутенко заявив про опозицію до Державного центру УНР, а тому його залучення до державної діяльності було під сумнівом (там само. — Арк.41).
Уболіваючи постійно за долю емігрантів, Голова Директорії ніколи не випускав з поля зору проблеми українства, яке компактними масами розселилося в різних регіонах Російської імперії. Як можна переконатися з нині відкритих документів, особливу увагу Симон Петлюра приділяв налагодженню зв’язків з Кубанню, включення її в сферу загальноукраїнських інтересів.
Можна з певністю стверджувати на основі виявлених матеріалів, що з великою увагою ставився Симон Петлюра і до української справи на Далекому Сході. Так, за його дорученням Міністерство Закордонних Справ вивчало цю проблему, контактуючи з японськими дипломатами. З цього приводу з останніми обговорювалося питання, чи претендуватиме Японія на північну частину Сахаліну, яку Уряд УНР відносив до Зеленого Клину, тобто, до регіону, який освоєний українцями, а відтак при існуванні самостійної Далекосхідної Республіки мав би одержати відповідний статус (ЦДАВОВУ: Ф. 1429. — Оп.2. — Спр. 100. — Арк. 67—70). Переговори в цьому напрямі українські дипломати вели з японськими представниками в Берліні, Варшаві, Празі, Мюнхені, встановлюючи з ними “цілком приязні відносини” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 381. — Арк. 52—53). У розвиток цього напряму зовнішньополітичної діяльності Уряду УНР для Голови Директорії було підготовлено Міністерством Закордонних Справ спеціальний “Начерк пляну діяльности на “Зеленому Клині”, яким передбачалося посилити зв’язки з українцями на Далекому Сході (там само. — Арк. 173—175).
Петлюра, як свідчать документи, навіть перебуваючи в екзилі, намагався підтримувати державну гідність України.
Так, ознайомившись з копією листа Посла УНР в Німеччині від 11 червня 1921 р. до Повіреного в справах Польщі в Берліні в справі відмови у візуванні паспортів громадянам УНР, Голова Директорії вважав за необхідне, щоб згаданого листа подано було до відома всім керуючим дипломатичними представництвами за кордоном для того, щоб “й вони в такий спосіб зробили пресію моральну й політичну на своїх польських колег по акредитуванню при відповідних урядах” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 350. — Арк. 42).
Крім того, Петлюра висловив побажання, аби “справу з візуванням пашпортів УНР порушено було перед Польським Міністерством Справ Закордонних і Прем’єр-Міністром Вітосом, причому звернуто було б увагу їх на ту ненормальність, що встановилася в цій справі, а також на налагодження її в напрямку, відповідаючім інтересам УНР” (там само. — Арк. 42—42 зв.).
За умови фінансової скрути, що склалася для Уряду УНР в екзилі, необхідно було знайти оптимальний варіант, скажімо, підтримання дипломатичних представництв у різних країнах. Оскільки коштів не вистачало не лише на повнокровні за розмахом діяльності посольства, а й на малочисленні місії чи консульства, то доводилося шукати вихід у нових формах цієї служби.
Одним з важливих завдань для розвитку української зовнішньополітичної діяльності, розв’язанням якого предметно займався Голова Директорії, ініціювавши його, було створення експозитури Уряду УНР в екзилі. Передусім створення такої мережі представництв у зарубіжних країнах викликалося, за словами самого Петлюри, “територіяльного перебування уряду нашого в одній державі, пляни влади котрої неминуче відбиваються і на наших заходах. А неясність, часті зміни та імпульсивність політики польської не дають, як показав досвід, нам гарантій в додержанні нею певних зобов’язань, на себе принятих” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 82. — Арк. 7—8 зв.).
Саме про це написав Голова Директорії в листі до Голови Ради Народних Міністрів УНР Андрія Лівицького від 14 лютого 1922 року. І, як видно з цього листа, проблема створення експозитури в цей час надзвичайно хвилювала Петлюру, бо згаданій проблемі він приділяв увагу два дні перед тим, ставлячи її перед своїм прем’єром.
Така серйозна увага створенню експозитури з боку Петлюри викликалася ще й тому, що він переконався: неприйняття цієї його пропозиції колишніми прем’єрами В.Прокоповичем та П.Пилипчуком на початку 1921 року “мало негативні наслідки” (там само. — Арк. 7).
На цей раз пропозиція Петлюри була підтримана Міністерством Закордонних Справ УНР, яке за підписом заступника міністра Я. Токаржевського-Карашевича і начальника канцелярії міністра П.Дяківа внесло свої конкретні пропозиції (там само. — Арк. 18).
З усього видно, що Міністерство Закордонних Справ УНР розіслало проект своїх пропозицій для ознайомлення українським дипломатам у різних країнах. Вони, в свою чергу, внесли конкретні пропозиції щодо цього документа. Наприклад, консул УНР у Данцігу Клим Павлюк 2 березня 1922 року пропонував: дати йому в “німецькій і французькій мовах призначення Керуючим Експозітурою М-ва Закордонних Справ для Прибалтики, а легалізувати себе на підставі цього я вже зможу... Так у балтійських державах — Латвії, Естонії, Литві та Фінляндії, а також у Данцігу і Кенігсбергу, в чому мене упевнюють особисті широкі зв’язки, причому дозволю собі зазначити, що така Експозітура не буде ні в якій залежности від неприхильних нам течій і буде зовсім незалежною від доброї чи злої волі контрагентів Рижського договору” (там само. — Спр. 138. — Арк. 41 зв.).
Особливо актуальною проблема створення експозитури Уряду УНР постала в червні 1922 року, коли через брак коштів необхідно було скоротити дипломатичні представництва. Постановою Ради Народних Міністрів було створено спеціальну комісію, яка 30 червня постановила: “Виготовити проект Закону про Експозітуру Уряду за кордоном, яка має репрезентувати Уряд та координувати діяльність Диплом. Пр-в” (там само. — Спр. 81. — Арк. 1).
Через тиждень комісія в складі міністра фінансів Чижевського, Керуючого Міністерством Закордонних Справ Токаржевського-Карашевича, генерала Сальського і Державного Контролера Кабачківа, розглянувши підготовлений проект, ухвалили винести його на розгляд Ради Народних Міністрів УНР (там само. — Арк. 1 зв.). 10 липня 1922 року комісія доопрацьовувала проект закону. Зокрема, того дня вони прийняла перші шість статей.
Зрештою, як свідчать віднайдені документи, закон одержав статус Статуту. Однак, вважаю, що він, як і пояснююча записка до нього та обгрунтування його Симоном Петлюрою, може бути корисним для ознайомлення дипломатам незалежної України.
Не можу не звернути увагу читачів також на “Подяку Головного Отамана” Голові Дипломатичної місії в Польщі Андрію Лівицькому від 21 травня 1920 року. Симон Петлюра дякує своєму співробітникові за досягнення ним угоди з Річчю Посполитою в квітні 1920 року, яка ввійшла в історію як договір Пілсудського-Петлюри. Так, за цей акт Голова Директорії піддавався великій критиці з боку своїх співвітчизників, особливо галичанами. Але в умовах, коли саме Українська Галицька Армія перейшла на бік Денікіна, в Петлюри, аби одержати визнання Польщі, а потім за її допомогою повернутися на рідні терени, не було іншого виходу. Успішний спільний похід українських військ разом з поляками аж до Дніпра навесні того ж року повністю підтвердив правильність квітневої угоди у Варшаві. І якби не зрадницька політика Пілсудського щодо неї пізніше, в березні 1921 року в Ризі, то ця політична акція не сприймалася б так боляче українським громадянством.
Але Петлюрі, звичайно, було прикро не тільки від такого кроку Пілсудського, а й від безпідставних звинувачень з боку тих членів Директорії, котрі брали участь у підготовці домовленостей з поляками щодо Галичини і Волині. Зокрема, 28 листопада 1920 року у Львові Ф. Швець та А. Макаренко на нараді “після дискусій висловили думку, що хоча умови підписання мирового договору важкі для української держави, але скрутне становище, в якому опинилась українська державність, та інтереси державні України вимагають якнайскоршого підписання українсько-польського мирового договору” (ЦДАВОВУ: Ф. 1429.— Оп.5. — Спр.2. — Арк. 10).
Керуючий справами Директорії Микола Миронович писав 9 грудня 1920 р. про одну характерну рису Симона Петлюри: “Пан Голова Директорії, читаючи огляди преси, які подає щоденно Міністерство Справ Закордонних, звернув увагу, що в цих оглядах маються витяги з преси української, польської, німецької та російської і немає жадних відомостей про те, що цікавого і важного для нашої справи міститься в часописах англійських, французьких, італійських і румунських, і висловив з цього приводу своє незадоволення, вважаючи за конче потрібне саме тепер якнайпильніше стежити за пресою держав Антанти” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 18. — Арк. 67).
Протягом багатьох десятиліть антиукраїнським силам вдалося поширити в масовій свідомості міф про відповідальність Голови Директорії і Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри за єврейські погроми в Україні в 1919—1920 роках. Аргументацією на користь цього наводилося й те, що єврея Самуїла Шварцбарда, котрий позбавив життя провідника українських національно-визвольних змагань на паризькій вулиці 25 травня 1926 року, французький суд присяжних, мовляв, виправдав.
Але сьогодні, коли відкрилися колишні спецхрани, де дуже довго переховувалися документи, пов’язані з діяльністю Петлюри, а також його взаємовідносинами з євреями, цю лже-концепцію мусимо відкинути, а проблема “Петлюра і єврейство” повинна бути очищена від наклепів і інсинуацій.
Передусім нововідкриті документи засвідчують, що Симон Петлюра був противником єврейських погромів. І саме його вказівки щодо переслідування винуватців цих злочинів ховалися від дослідників. Зокрема, телеграма Головного Отамана від 28 січня 1919 року коменданту станції Миргород з вимогою покарати карно тих, хто допустив наругу над євреями на станції Яреськи, що на Полтавщині (ЦДАВОВУ: Ф. 2060. — Оп.1. — Спр. 23. — Арк. 10).
Тому публіковані оригінальні документи за підписом Петлюри спростовують абсурдні твердження єврея-емігранта з Харкова Ю.Фінкельштейна про те, що Головний Отаман не засудив єврейських погромів з самого початку, а його слово з цього приводу, мовляв, “уперше прозвучало через багато місяців” (Финкельштейн Ю. ...За дела рук своих. — Нью-Йорк, 1995. — С. 72).
Зрештою, й самі євреї знали, що не українці з війська Петлюри займаються погромами, а головним чином стихійна отаманія, що відмовлялася підпорядковуватися законній владі в особі Директорії. Так, представник Бунду М. Рафес заявляв на засіданні Трудового Конгресу України 26 січня 1919 року, що Директорія не винна в погромах (ЦДАВОВУ: Ф. 2060. — Оп.1 — Спр. 8. — Арк. 4—5).
І пізніше єврейські політичні діячі захищали Петлюру від звинувачень в організації погромів. Особливо яскраво засвідчують це листи Арнольда Марголіна до Андрія Лівицького вже після загибелі Петлюри (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 35. — Арк. 25—27).
А робили вони це тому, що, близько співпрацюючи з Головою Директорії і Головним Отаманом, достеменно знали його ставлення до цього народу.
І ніхто інший, як рабин Гутман, на зустрічі делегації єврейства України з Петлюрою 17 липня 1919 року звертався до Голови Директорії та Головного Отамана військ УНР з такими ось словами: “Релігійні звичаї вимагають, що коли бачать голову народу, то говорять молитву: Благословен Той, хто відділив від своєї части чоловікові. За часів царизму у нього такого випадку не було, і він не зміг би висловити таку молитву Владі, опоганившій частину божества в собі єврейськими погромами. У більшовиків він теж не висловив цю молитву, понеже вони цілком опаганили божество.
Тепер він висловлює молитву з легким серцем, бо зміст і склад уряду намічається демократичним, при котрім єврейському народові буде легко жити. Найкращим доказом цього є те, що Україна являється першою країною, в котрій є єврейський міністр” (ЦДАВОВУ: Ф. 2060. — Оп.1. — Спр. 18а. — Арк. 6).
Це широкі маси не знали про те, що в Уряді Директорії постійно існувало Міністерство єврейських прав, якому Петлюра приділяв особливо велику увагу. Всі його прохання про виділення необхідних коштів для підтримки погромленого єврейського населення, над якими знущалися вже згадані українські стихійні сили, денікінські, польські та більшовицькі війська, як правило, розглядалися негайно і всі можливі суми виділялися.
Петлюра особисто займався не тільки проблемами євреїв України, а й тих їх, що мали українське походження й з різних причин опинилися за кордоном. Так, восени 1919 року його уряд вважав за необхідне підтримати політично євреїв, що виїхали з Галичини до Німеччини, й залучити їх до української справи (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 120. — Арк. 12).
Коли Симон Петлюра дізнався про банкрутство єврейського видавця Якова Оренштайна, то доручив своїм урядовцям допомогти йому, оскільки той зробив багато й для українського книгодрукування (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 423. — Арк. 141).
Широко залучав Симон Петлюра євреїв, як свідчать нові документи, до української державницької діяльності, прислухався до їхніх пропозицій, що спрямовувалися на розбудову економіки.
До речі, й самі євреї це добре розуміли, чим пояснюється ситуація з погромами в Україні. Бо якби такого розуміння з їхнього боку не було б, то представники різних державних і громадських організацій Заходу не передавали б через український уряд допомоги для населення України, в тому числі християнського, не контактували б з самим Петлюрою. А як свідчать нові документи, світове єврейство тоді Петлюрі довіряло. Наприклад, у вересні 1920 року він зустрівся з представниками американсько-єврейської комісії, яка перед тим уже витратила для потреб євреїв та християн України 35 мільйонів доларів. У ході годинної розмови з Головним Отаманом професор Фридлендер, суддя муніципального суду Чикаго Фішер та секретар єврейських тред-юніонів Пайн, одержавши пояснення про причини погромів в Україні, повідомили, що ними буде доставлено медикаментів “на суму 100 000 долярів для безплатної роздачі населенню на Вкраїні без ріжниці національности і релігії” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2 . — Спр. 318. — Арк. 153).
Симон Петлюра глибоко вірив у повернення на рідну землю вже з того моменту, коли він перейшов з армією УНР Збруч. У листах до членів Уряду УНР, політичних, військових діячів і господарників він щодня накреслює плани відбудови життя в Україні. В його особистих зверненнях зустрічаємо конкретні пропозиції щодо різних галузей економіки, культури, освіти, міжнародних відносин.
Але чи не найбільшу увагу Симон Петлюра звертає на відродження духовності нації, традицій нашого народу, що викристалізовувалися століттями й відшліфовувалися кращими майстрами слова, пензля, мелодії. Великий син України особливо гостро відчував, що відродження нашої державності неможливе без відродження національної душі українця, яка ввібрала в себе батьківські традиції і в географічних назвах, і в архітектурі церковних храмів, у власних прізвищах, найменуваннях вулиць...
Симон Петлюра не був противником того, аби в Україні проживали спільно з українцями й представники інших народів. Але його душа боліла, коли він бачив, як пришельці на нашу землю, прийшовши до нас, щоб прохарчуватися, намагалися тут порядкувати по-своєму, вносячи дезорганізацію та розкладаючи морально місцеву людність.
Він велику увагу приділяв поширенню знань про Україну за її межами. З цією метою він постійно цікавився підготовкою до видання так званої “Синьо-жовтої книги”, в якій різними іноземними мовами розповідалося б про Україну. Коли випуск її затримувався з посиланням на дороговизну, обурювався: “Пояснення вважаю незадовольняючими. Книжку можна було вже тричі видати у Варшаві за дешевшу ціну, ніж вона могла би коштувати в Празі” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2 . — Спр. 270а. — Арк. 48).
Крім того, Симон Петлюра постійно цікавився розвитком українських видавництв. Ось свідчення: “Ознайомившись з мапами і альбомом видавництва у Відні “Наталка-Полтавка” і надаючи особливо велике значення репрезентаційним мапам, повідомляв 7 грудня 1920 року Керуючий справами Директорії М. Миронович Міністра закордонних справ, Голова Директорії “доручив Вам переговорити в цій справі з Представником цього видавництва п. інженером Шостовським на предмет замовлення цих мап, а також допомогти цьому видавництву в його дальнішій діяльности певним асигнуванням через Раду Міністрів” (ЦДАВОВУ: Ф. 1429. — Оп.2. — Спр. 18. — Арк. 304).
Водночас Голова Директорії висловлював бажання, “аби Міністерство Закордонних Справ рекомендувало нашим Посольствам і місіям набути для себе ці мапи та альбоми як найкращі засоби агітації в роботі Посольств та місій” (там само. — Арк. 304).
Водночас Петлюра дбав про прилучення українства до культурної спадщини всієї світової цивілізації.
Так, з нагоди відзначення у вересні 1921 року в Італії 600-річної дати з дня смерті Данте Голова Директорії висловив через МЗС УНР побажання, “щоби наш представник в Італії взяв участь у цьому святі та склав в імені нашого народу відповідні привітання.
Крім того, ПАН ГОЛОВА ДИРЕКТОРІЇ визнає бажаним, щоби студентські громади наші, які існують в різних містах Европи, також заманіфестували у відповідний спосіб участь нашого народу в цьому святі” (ЦДАВОВУ: Ф. 1429. — Оп.2. — Спр. 89. — Арк. 297).
Так уже визначено долею Україні, що її великі сини скінчають свій життєвий шлях у сорок сім. Згадаймо нашого Пророка Тараса Шевченка...
У сорок сім поклав власне життя на олтар боротьби за визволення України й ще один її вірний син — Голова Директорії та Головний Отаман військ Української Народної Республіки Симон Петлюра, так і не змігши довершити справу утвердження державності нашого народу на власній землі.
Очолюючи УНР у найскладніший період нашої історії, Симон Петлюра пережив увесь трагізм опущення рідної землі, невдачу спроби Другого Зимового походу в листопаді 1921 року. Але залишаючись поза межами Батьківщини, він до кінця свого життя думав про відродження соборної й незалежної України, політичною концепцією якої він визнавав “наддніпрянський централізм”. З цього приводу, зокрема, Симон Петлюра зазначав: “У справах територіяльно-державних я керувався і керуюсь принципом соборности України. Основою державности повинна бути Центральна Україна — Наддніпрянська, а не периферія, частина її... Я маю в собі досить опорної сили не зважати на брехні й інсинуації та йти дорогою випробуваного реалізму і наддніпрянського централізму, який, врешті-решт, раніше чи пізніше приведе до об’єднання українських земель, себто до фактичної соборности” (Петлюра С. Статті, листи, документи. — Нью-Йорк, 1979. — Т.II. — С. 519).
І цю свою концепцію він повторює неодноразово. Незадовго до смерті в одному з своїх листів Симон Петлюра знову підкреслює: “Основною передумовою будівництва української держави (в новому ренесансі його) є усвідомлення тези, що метрополія держави і її територіяльна та стратегічна база мусить бути спочатку утворена на Великій Україні, на Дніпрі — Чорному морі. В міру скріплення цієї бази (організація військових заводів, підготовка військових кадрів армії, накопичення матеріяльних ресурсів і т.п.) можуть стати актуальними і завдання щодо прилучення земель, заселених українським народом, від чого наша нація ніколи не може відмовитися, бо це її ідеал, одночасно і раціональний і реальний” (там само. — С.579).
Виступаючи на науковій конференції в Парижі 25 травня 1996 року, автор цих рядків заявляв: “З тих документів, які вперше постають перед українським читачем, є можливість поглибити наші знання про видатного сина нашого народу в різних ділянках його діяльності. Бачимо Симона Петлюру як полководця, дипломата, зрештою, політичного діяча, котрий за найважчих умов постійно у клопотах про Україну, її народ. І є сподівання, що пошуки в архівних фондах дадуть можливість уже найближчим часом віднайти нові матеріали, що належать перу Головного Отамана. Всі вони, безумовно, побачать світ і суттєво доповнять незабутній образ вірного сина українського народу. Можна з повною відповідальністю заявити, що за умови бажання і наявності необхідних коштів до 120-річчя з дня народження Симона Петлюри ми можемо підготувати і видати черговий, третій том його праць” (У 70-річчя Паризької трагедії. 1926. — 1996. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1997. — С. 48).
І сьогодні можемо сказати, що за підтримки останнього Президента УНР в екзилі Миколи Плав’юка, дирекції Інституту Дослідження модерної історії України в США, канадської фундації імені Симона Петлюри (як і певною мірою такої ж інституції в Лондоні) той задум здійснено: невідомі досі документи Симона Петлюри, зібрані в третьому томі, відкриваються читачеві.


* Цитати у передмові і всі документи в книзі подано мовою оригіналів.

Володимир Сергійчук,
професор Київського національного університету
імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук

НА ПЕРШУ