ДУХОВНО БУЛИ ЗАВЖДИ 3 УКРАЇНОЮ

Ми покинули рідний край з протесту проти
політичної тиранії...
Яке важке слово емігрант!
Леся БОГУСЛАВЕЦЬ

В далекому краю нас добре знають всюди...
В. ОНУФРІЄНКО

Проголошення Україною в 1991 році державної незалежності поклало початок новим стосункам з українською діаспорою, яка за радянської доби таврувалася антинародним режимом як ворожа, зрадницька, буржуазно-націоналістична, антипатріотична по відношенню до своєї батьківщини. При цьому замовчувались або фальсифікувалися духовно-культурні надбання еміграції в галузях науки, літератури, мистецтва, які насправді були значними і які лише тепер долучаються до загальноукраїнської духовної скарбниці. Ще в 1972 році відомий в еміграції вчений-літературознавець Г. О. Костюк передбачливо писав: "Як тільки зникнуть "на рідній нашій землі" концентраційні табори смерті, з того моменту довготривалий процес української еміграційної літератури віллється в єдине могутнє річище вільної української літератури" [ 1 ]. Цей довгоочікуваний час настав. Уже в перші роки незалежності в материкову культуру і літературу повернулася творчість багатьох діячів науки, літератури і мистецтва, засяявши на рідному горизонті зірками першої величини. Серед них імена Т. Осьмачки, Є. Маланюка, О. Ольжича, В. Винниченка, І. Багряного, В. Барки, У. Самчука, Д. Чижевського, І. Качуровського, М. Ореста, Ю. Шевельова, Г. Костюка й багатьох інших.
Українська еміграція пройшла тернистий історичний шлях. Існування її в усі часи - від фатальної Полтавської битви 1709 року й аж до 90-х років XX століття - пов'язувалося, як правило, з боротьбою проти антинародних режимів (однаково - царського, самодержавного чи більшовицько-комуністичного), які душили національну самобутність української культури штучними голодоморами та фізичним винищенням українців як нації, забороняли її рідну мову Не бажаючи прислужувати чужому режимові і шукаючи шляхів безкомпромісної боротьби з ним, (Ольга Мак (Канада) писала: "Ніколи, ні разу, ані в найменшій дрібниці (ми) не пішли на компроміс з Москвою") [2], боротьби за самостійну, ні від кого не залежну Україну, сотні, тисячі, десятки і сотні тисяч, як це було з роки Другої світової війни, наших співгромадян змушені були покинути свою батьківщину і стати емігрантами. На основі рідної мови, релігії, звичаїв свого народу емігранти витворили в демократичних умовах західного світу власні політичні, громадські, культурно-освітні організації та установи, виявивши при цьому "блискучий зразок моральної стійкосте і незалежносте" та "показали європейський характер української нації, відкритий до західних форм політичного й економічного життя, до демократичної самоорганізації й творення розвиненого громадського суспільства - всупереч багатостолітньому впливові російського епатизму і авторитаризму" [3]. І вони досягли немалих успіхів, добули повагу тих народів, серед яких довелося жити протягом довгих десятиліть. Особливо цінний їхній доробок у сфері духовних надбань, у розвитку культури. "Бо ж усі ми свідомі, - писалося у видавничій передмові до книги О. Гай-Головка "Поєдинок з дияволом" (Вінніпег, 1950), - що тільки тут, поза засягом задушливого зашморгу сталінської петлі, може розвиватися вільна, не підфальшована Москвою українська культура" [4].
І вона досягла немалих успіхів.
Серед відомих творців української еміграції критики ставили до першого ряду Юрія Клена (О. Бурґардта), Наталію Лівицьку-Холодну, Івана Багряного, Михайла Ореста, Василя Барку, Олега Зуєвського - і всі вони полтавського кореня, всі "виразно спрофільовані індивідуальності", між якими не знайдеться "двох однакових за стилем і манерою вислову" [5]. Але ці імена - лише частка великого реєстру імен літераторів, духовно заглиблених у благодатний полтавський ґрунт. В цьому реєстрі ще й такі імена, як В. Гришко, О. Ізарський, Леся Богуславець, Дмитро та Оксана Солов'ї, В. Онуфрієнко. Дмитро Нитченко... Одначе, й після цього низка імен земляків-літераторів ще не швидко дійде кінця. Одні з них уже відкрилися читачеві опублікованими в Україні творами, про інших поки що відомості скупі, бо їхні твори повільно повертаються на батьківщину. Знайомству з життям і творчістю цих відомих або й маловідомих діячів громадсько-політичної сфери, літератури, науки, мистецтва, релігії, які жили або й досі живуть у різних країнах світу, має слугувати цей біографічний довідник.
Заходи російського царизму, як пізніше й більшовизму, спрямовані на придушення або й знищення української культури, особливо мови та національної освіти, ще з давнього часу, тим більше від середини XIX століття, викликали рішучий спротив і протидію з боку патріотично настроєної, мислячої української інтелігенції.
Одним з найяскравіших представників демократичних сил України, що стали до непримиренної боротьби проти національного гноблення свого народу, був уродженець Полтавщини, онук декабриста Михайло Петрович Драгоманов. Змушений 1876 року емігрувати до Швейцарії, він створив в еміграції вільну українську друкарню "Громада", де були опубліковані видатні твори української літератури, що не могли з'явитися в придушеній Москвою Україні, - повісті "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика і "Люборацькі" А. Свидницького, а також заборонені в Росії поезії Т. Г. Шевченка. Виступи проти деспотичного царизму принесли М. Драгоманову славу "українського Герцена". Крім М. П. Драгоманова, в еміграції перебували наприкінці ХІ^. та початку XX століть інші уродженці Полтавщини, діячі громадсько-політичних рухів, науки та культури: Ф. Волховський, М. Кулябка-Корецький, Федір Вовк, П. Крат (Розвій-Поле) та ін.
Перший масовий відплив української творчої інтелігенції, в тому числі й полтавської, був пов'язаний з поразкою визвольних змагань в 1917-1920 рр. Залишаючи рідні береги, втікачі осідали в Польщі і Чехословаччині, у Франції і на Балканах, у Німеччині і Скандинавії (туди, між іншим, виїхала окраса полтавської музичної еліти піаністка Катерина Зайцева-Єдличка). Молодою опинилася в еміграції письменниця Наталя Лівицька-Холодна з Полтавщини. У Чехословаччині замешкав уродженець Миргорода Михайло Обідний, поет і народознавець. Письменник Володимир Леонтович з Лубенщини поблукав по Болгарії, Сербії, Німеччині й осів у Чехословаччині, де й помер. Старшиною українського війська, вихідцем з родини полтавських козаків був батько Марії Михайлів-Куценко, вишивальниці й літераторки, яку доля закинула до Австралії. Ця жінка гідно продовжувала працю полтавки Олени Пчілки, котра ще в XIX столітті уклала і видала збірку вишивок "Українські узори".
До еміграційної хвилі цього часу належали і В. Самійленко та Галина Орлівна, які до середини 20-х років перебували в Західній Україні, а потім повернулися на батьківщину. Орлівна як письменниця сформувалася в еміграції. Її повернення на радянську Україну мало сумний наслідок: молода письменниця швидко була зламана морально, а на додачу одержала ще п'ять років заслання до Казахстану, і це привело до краху її літературного обдарування. В. Самійленка врятувала від неминучої репресії лише рання смерть.
До відомої групи "неокласиків", крім полтавця М. Драй-Хмари, належав також Освальд Бурґардт (1891-1947 рр.), а пізніше Михайло Орест. Група була жорстоко розгромлена. Бурґардту в 1931 р. пощастило вирватися на Захід. Теперішнє українське відродження повернуло нашій літературі творчість цього яскравоталановитого письменника - його вірші, статті і спогади про пережите в Україні за часів чекістського терору Одна сторіночка цих спогадів пов'язана з Полтавою.
Влітку 1921 р. пирятинська міліція наскочила на Баришівку й безпідставно заарештувала чи не всю містечкову інтелігенцію, передовсім учителів, до яких належав Бурґардт. Пройшовши повітові в'язниці, група опинилася в Полтаві. Тут арештантів "примістили спершу в смертницькому підвалі (це в приміщенні теперішньої кондфабрики. - П. Р), бо центральна в'язниця була переповнена, і треба було її спочатку трохи розвантажити". Як пише далі мемуарист, звідти їх перевели "у велику кам'яну в'язницю", що містилася по Кобеляцькій вулиці. "Там перебували ми щось із місяць. Більшість тих, що з нами сиділи, була розстріляна...". Страхітливі враження тих днів пізніше знайшли місце в поемі О. Бурґардта (Ю. Клена) "Прокляті роки" (Львів, 1937). Картину нищення полтавської інтелігенції, яке розпочали більшовики ще восени 1920 р., показав інший свідок тих подій Дмитро Соловей у своїй книзі "Розгром Полтави" (Вінніпеґ, 1974: перевидана в Полтаві, 1994). Тоді було розстріляно письменника Олелька Островського, скульптора М. Гаврилка та інших [6].
На тлі цього часу, забарвленого в криваво-чорний колір, вивищується світла постать В. Г. Короленка, котрий безпомильно зумів оцінити політику більшовизму на майбутнє. Короленко доклав багато зусиль, щоб врятувати приречених на смерть людей, в тому числі й згаданого Бурґардта. Тому репресивна влада полегшено зітхнула, коли в 1921 р. великий гуманіст Короленко закінчив свій земний шлях.
В еміграції опинився в ті роки й один із послідовників Володимира Галактіоновича полтавський журналіст і критик Петро Митропан, онук українського поета XIX ст. Василя Кулика. Емігрувавши до Сербії, він протягом багатьох десятиліть невтомно працював на культурно-освітній ниві, займався перекладами і літературною критикою. Заслугою П. А. Митропана перед Україною є упорядкування першої збірки творів Т. Г. Шевченка "Кобзар" сербською мовою, що була випущена в Югославії двома накладами (1969та 1980рр.).
Тому є закономірним той факт, що люди, котрі не втратили волі до спротиву і боротьби, при першій можливості тікали на Захід від "кривавої чеки", від фальшивих політичних процесів і голодомору, від жаху нічних арештів і сибірських "концентраків", від облудного пустослів'я більшовицьких гасел, тікали, щоб повідати західному світові про нелюдський режим, запроваджений в Україні Сталіним. Те що побачив О. Бурґардт у Полтаві на початку 20-х років, було тільки прелюдією до кривавої епопеї пізнішого десятиліття в радянській імперії. Тут і схована причина того, що так багато людей, особливо з числа інтелігенції, невинищеної до кінця або випадково вцілілої в концтаборах і в'язницях ГУЛАГу, під час Другої світової війни тікало з комуністичного "раю" у вільний світ. Вони залишали рідний край "з протесту проти політичної тиранії, проти позбавлення людини елементарної свободи думки, віри, творчости, проти національних утисків і дискримінації", - писав Г. Костюк [7].
Друга хвиля еміграції (т. зв. "Великий ісход"), крутіша за першу, винесла з України вже не десятки, не сотні, а тисячі й тисячі людей різного фаху, які остаточно розчарувалися в системі насильницького будівництва соціалізму. Рятуючись від "жорстокої російсько-комуністичної окупації" України, в еміграції опинилися значні творчі сили, письменники непересічного таланту, такі як Тодось Осьмачка, Іван Багряний, Петро Одарченко, Анатолій Гак, Григорій Костюк, Василь Барка, Михайло Орест, Василь Гришко. Багато молодих тоді літераторів розправили творчі крила лише на чужині. До них належать і вихідці з Полтавщини В. Онуфрієнко, М. Степаненко, Л. Богуславець, М. Ситник, О. Ізарський, Д. Нитченко, Л. Полтава, Л. Лиман та ін.
У 1942-43 рр. німецька окупаційна влада вивезла з України на каторжну працю до рейху мільйони людей, особливо молоді. У німецьких таборах опинилося немало талановитих початкуючих літераторів, що до війни встигли опублікувати свої перші твори або почали писати в таборі під впливом пережитих страждань і ностальгії за Україною. І коли на початку 1943 р. українські патріоти налагодили випуск кількох газет і журналів для невільників, туди потягнулися ці молоді сили в надії на підтримку їх творчого пориву. Особливого значення набув літературно-просвітній журнал "Дозвілля", що почав виходити спершу в Берліні, а потім перемістився до м. Плауена й розповсюджувався по "остівських" таборах. До Німеччини в той час потрапляли і празькі еміграційні видання - тижневик "Наступ" та місячник "Пробоєм", редагований С. Розсохою, а з Польщі - "Краківські вісті". З Берліну в табори надходила українська газета "Голос". У цих виданнях теж друкувалися твори молодих літераторів.
Журнал "Дозвілля" вартий доброго слова. Це видання заснував Свирид Довгаль, борець за незалежність України в 1917-19 рр., військовий, літератор і журналіст. 1938 року він був заарештований мадярами на Закарпатті й мало не страчений. Сидів і в німців, і все ж зумів організувати випуск цього унікального часопису Роль "Дозвілля" у згуртуванні літературної молоді "остівських" таборів ще належить вивчити. Але цього факту не можна буде поминути при висвітленні історії масового вивезення української молоді до Німеччини під час Другої світової війни. Журнал одержували в таборах безкоштовно, люди його чекали й з радістю припадали духом до рідних сторінок. "Дозвілля", користуючись статусом розвагового журналу, мало змогу уникати політичної тематики, зосереджуючись на творах літературно-пізнавального змісту. Журнал підтримував у серцях українських полонених та "остарбайтерів" любов до рідної землі, пробуджував інтерес до історичного минулого, давав заряд віри в краще майбутнє. У "Дозвіллі" друкували свої твори молоді поети Василь Онуфрієнко, Ганна Черінь, Герась Соколенко, Йосип Дудка, Леонід Полтава, Всеволод Віденко (Олесь Квітневий), Леонід Лиман, Михайло Іванченко. Колишній працівник редакції часопису В. Онуфрієнко згадував, що був урятований з табору С. Довгалем після того, як почав посилати в журнал свої вірші. Редактор казав йому: "Треба допомагати нашим здібним людям, які перебувають у німецькій неволі". С. М. Довгаль намагався підтримувати творчу молодь матеріально, але неоціненна його підтримка моральна. Це підтверджував і уродженець Полтавщини В. Біленко, котрому той допоміг позбутися каторжної праці в таборі. Можна сказати, що часопис "Дозвілля" був зеленим острівцем українського духу на випаленій пустелі чужини. Люди наснажувалися тут вірою в перемогу добра. Цю наснагу давали твори О. Олеся, М. Вороного, С. Черкасенка, інших українських письменників старшого покоління, які навертали думку до України, роздмухували в серцях невільників любов до батьківщини. В 1943-44 рр. О. Олесь опублікував у "Дозвіллі" свої останні твори - п'єсу "Ніч на полонині", вірш "Життя минає, наче сон" та інші твори. Журнал проіснував до кінця війни, а потім редакція переїхала в Західну Німеччину, де почали групуватися українські творчі сили.
Звичайно, що не всі, далеко не всі наші полонені та насильно вивезені до таборів українські люди повернулися на батьківщину. Сталінська оцінка цих людей як зрадників відіграла свою роль. Репатріаційна влада буквально полювала на людей, які розуміли справжню суть фальшивих обіцянок совєтських репатріантів. Часто людей силою вивозили з французької та англійської зон окупації, кидаючи їх до товарних вагонів і відправляючи в глибини Союзу на каторжні роботи. Чудом врятувалася від "людоловів" капела бандуристів ім. Тараса Шевченка під орудою Григорія Китастого, що потім осіла в Детройті (США). Утік з машини по дорозі на Схід автор книги "Поєдинок з дияволом" О. Гай-Головко (тепер мешкає в Америці). Таких прикладів немало. На жаль, не знати, скільки талановитих наших людей запроторено було по війні до сталінських таборів, де й слід їх пропав. Були наші земляки-літератори і в загонах УПА, і теж немало їх загубилося безслідно. Невідомо, де подівся поет-романтик (також "дозвілівець") Герась Соколенко, слід по якому пропав, як тільки в Сілезію, де він перебував у таборі, прийшли совєтські "визволителі".
Українці, які не побажали знову йти в рабство, знайшли притулок в американських таборах Ді-Пі (тобто неповерненців). Інтелігенція згрупувалася в містах Західної Німеччини: Новий Ульм, Реґенсбург, Авґсбург, у таборі ім. Лисенка в Ганновері. Тут заснувалися літературно-мистецькі організації, почали виходити українські газети, журнали і книжки, діяли українські гімназії (в них працювали наші земляки Д. Нитченко, Г. Вишневий, навчалися Л. Богуславець, О. Коновал, Н. Фесенко та ін.). Минуло кілька років, і океанські пароплави повезли наших "неповерненців" за океан, де їм було дозволено оселитися. "По морській по дорозі широкій - пароплава далекий димок..." - скрушно писав у той час наш поет-лірик Василь Онуфрієнко. Осідали втікачі в Америці і Канаді, Бразилії і Аргентині, в далекій Австралії - там, куди не могла дотягнутись кривава рука більшовицького деспотизму.
Звичайно, шлях за океан ні для кого не був легким. Неймовірні труднощі спершу чекали тих, хто одважився на цей крок. Колишні письменники, викладачі вузів, учені, художники, журналісти змушені були стати до фізичної праці на фабриках і заводах (як П. Одарченко, О. Веретенченко, Г. Костюк, В. Онуфрієнко), електростанціях (якДм. Нитченко-Чуб), у шпиталях, як Василь Барка. І лише з часом своїм працелюбством і розумом вони завоювали собі гідне місце серед чужинців. Вони набули освіту (як О. Зуєвський, О. Коновал, Н. Фесенко, Ю. Коломиєць), опанували чужі мови, а для своїх дітей і онуків побудували школи, культурні осередки, церкви, видавництва. Завдяки наполегливості та цілеспрямованості зусиль, а головне - матеріальної підтримки українських меценатів, у деяких університетах Канади, Америки і Австралії почали діяти інститути українознавчих студій, в Америці відкрилась Вільна Українська академія наук (ВУАН), продовжив діяльність евакуйований в 1945 р. з Праги до Мюнхена Український Вільний Університет (УВУ). За повоєнні десятиліття українська діаспора внесла вагомий внесок не лише в національну, а й у скарбницю загальносвітової культури. Є в цій праці часточка зусиль і уродженців Полтавщини. Це можна простежити за матеріалами даного словника. Це засвідчує й участь наших земляків у роботі Міжнародної асоціації україністів, перший конгрес якої відбувся 1990 р. в Києві. Полтавці за походженням Олег Зуєвський та Юрій Коломиєць брали тоді участь у поетичному турнірі "Золотий гомін".
Відомості, зібрані в цьому дослідженні, не вичерпують сповна поставленої теми. Ще належить зібрати до гурту немало імен, розгублених по світах наших земляків, що були причетні до друкованого слова, до громадсько-політичного і культурного життя еміграції. Але цей матеріал переконливий у свідченні: наші творчі діячі з діаспори збагатили літературні надбання рідного краю. І то не тільки літературні, а й мистецькі та надбання духовної культури (що засвідчує праця Владики Мстислава, народженого в Полтаві). У майбутньому ці відомості будуть узагальнені, а щодо окремих постатей, то вони вже тепер варті монографічних досліджень (В. Барка, В. Кричевський, Мих. Орест, П. Одарченко, О. Ізарський, І. Китастий, Д. Нитченко).
Рятуючись від сталінської тиранії, емігрували під час війни дружини репресованих українських поетів М. Драй-Хмари та Є. Плужника - Галина Коваленко-Плужник та Ніна Драй-Хмара з дочкою. Вони вивезли з собою й рукописні матеріали своїх чоловіків, на основі яких було видано за кордоном їхні твори та листи, що не могли бути опубліковані в СРСР. Галина Коваленко написала дуже цінні спогади про Євгена Плужника, а дочка М. Драй-Хмари Оксана Ашер захистила в Парижі дисертацію про життя і творчий шлях замученого більшовиками батька. Важлива роль у цій праці належить колишньому в'язню Воркути, українському вченому-літературознавцеві в Америці Г. О. Костюкові. Він причетний також до видання творів В. Винниченка, І. Багряного, М Хвильового. Крім того, Григорій Костюк написав звинувачувальну книгу про голод 1933р. під назвою "Сталінізм в Україні (Ґенеза і наслідки)", яка, вийшовши англійською мовою (1960), була використана англійцем Р. Конквестом для повісті "Жнива скорботи" (Укр. м. вид. 1995, К., вид-во "Смолоскип"). 1987 року в Едмонтоні (Канада) Г О. Костюк опублікував першу книгу спогадів про пережите "Зустрічі і прощання", де знаходимо відомості і про репресованих письменників з Полтавщини, яким пощастило вирватись у вільний світ (В. Гришко, І. Багряний, В. Барка). Під час Другої світової війни авторові цієї статті випала нагода спілкуватися з письменниками С. Довгалем, В. Онуфрієнком, О. Веретенченком, Г. Костюком, І. Майстренком. Це було незадовго до скінчення війни у м. Плауені (Саксонія). Вже тоді заходила мова про утворення організації письменників 2-ї еміграції, яка одразу ж після закінчення війни сформувалася у м. Новий Ульм під назвою Мистецький український рух (МУР) і проіснувала до 1949 р., коли її члени почали покидати Європу.
За океаном опинилися втікачі з України, "остарбайтери" і полонені - Л. Полтава, О. Зуєвський, Г. Вишневий, Ганна Черінь, Діма (Діамара Ходимчук), В. Онуфрієнко, Л. Лиман, Ю. Коломиєць, О. Ізарський. Доля розвела їх по різних країнах, визначивши кожному свою міру участі в літературному процесі, в творчому житті українського зарубіжжя. Леонід Полтава, талановитий поет і журналіст, схилився до політичної діяльності в бандерівському русі і намагався об'єднати своїх прихильників в Асоціацію українських діячів культури. Більшість же письменників-емігрантів згрупувалася в об'єднання "Слово", яким тривалий час керував Г.О. Костюк. В цій організації бачимо і полтавців.
Згадуваний уже Юрій Коломиєць належить до так званої "нью-йоркської" школи модерних поетів. В одному з віршів він образно відтворює час, коли народився "під Кобеляками на святого Юра", - саме тоді, коли "кінчали революцію, почали голод" і "конфіскували груди у матері". Відтак у пам'яті "лишився образ на покуті переляканих очей святого Миколая":

Я жив солодом
клена
І постом пустих долоней
матері.

Ці враження - в його "Чернетці з біографії". Щось подібне, а може й іще страшніше, поніс кожен із вигнанців у своїй пам'яті на чужину. У вірші "Батьківщина" Ю. Коломиєць сказав:

Болюче слово - я твій син,
Онук покірного Дажбога,
Уста й чорнозему полин.
Яку я виберу дорогу ?

Ця дорога, хоч яка гірка і терниста, започаткувалася на Полтавщині і веде до рідної землі, бо тільки тут, а не деінде, "мальований сволок", під яким клала його кобеляцька повитуха [8]. Отой "мальований сволок" був символом рідного краю для багатьох і багатьох земляків-емігрантів.
На пам'ятнику-надгробку Івана Багряного у Новому Ульмі викарбувано його власні слова: "Ми є. Були. І будем ми. Й вітчизна наша з нами". Знаменні слова любові до України і віри в її будуччину! В його товариша по еміграції - визначного романіста Уласа Самчука, знаходимо близькі до цього напису слова: "І хоча були переможені - не були переможені... І бувши вигнані ~ далі перебуваємо у своєму раю". Цим "раєм" і була для них вимріяна Україна, вільна, незалежна соборна держава. Поет трагічної долі Мих. Ситник, що тяжко страждав за втраченою Батьківщиною і, зрештою, не витримав "випробування ностальгією", писав:

Умру, а жить не перестану,
Любов'ю буду вічно тліть...
Важким я колосом устану
Із грудки рідної землі.

О, не тільки Михайло Ситник почувався "сам один в шумному многолюдді" чужого світу! Думки не одного українського патріота летіли з далеких берегів до рідної землі, формуючись у поетичні строфи. Видіння України стали змістом багатьох віршів Василя Онуфрієнка, Григорія Вишневого, Яра Славутича, Дмитра Нитченка, Петра Карпенка-Криниці та ін. "Незапрошений сум" закрадається в душу поета і "затьмарює тінню хатину". Тоді й народжувалися ось такі рядки:

Поженеш тебе в двері, а ти лізеш у щілку,
І шепочеш листками, і розгойдуєш гілку,
Щоб ввижались дитинство й моя юність голодні,
Що минули без сонця, без тепла і привіту...

Такі вірші зворушували своєю тональністю, щирістю, теплотою і не давали погаснути в душах українців на далекому краю Землі (а писалися ці рядки в Австралії) вогню любові до України, роздмухували почуття гордощів за свій народ, його історію, мову.
.. .хай життя снує, як хоче, зміни,
Хай холодами б'є, хай спекою пече.
Ми будем тим, чим є: ми - діти України,
Бо українська кров у жилах в нас тече.

Так писав Василь Онуфрієнко, чий шлях почався в полтавському Придніпров'ї, а закінчився в далекій Австралії, де й спочив цей талановитий лірик. "Діти України", вигнані колись з рідної землі нестерпними умовами життя, всюди були і залишаються вірними своїй Матері-вітчизні. Нарешті, прийшов час, коли незалежна Україна, як мати своїх розгублених дітей, скликає їх до себе, збирає під рідну стріху, пригортає до свого зболеного лона. Ця праця нехай теж буде знаком привітного слова Батьківщини, а хто не дочекався цього часу, тому знаком вічної пам'яті і пошани.

1992

* * *

"Визволена від соцреалізму, Україна зуміла досить швидко оцінити той великий вклад, який внесла діаспора в скарбницю українського мистецтва чи науки," - так писала газета "Свобода" (США) 4 квітня 1997 р. Мистецтво слова - художня література - тут теж її мають на увазі. Дехто з критиків у самій діаспорі вважає таку оцінку перебільшенням. Наприклад, Іван Кошелівець з Мюнхена при кожній нагоді застерігає "проти надмірного захоплення всім, що з'являється на літературному континенті з архіпелагу діаспори", хоча, додає він "се зовсім не означає, що зроблене нашими (тобто діаспорними. - П. Р.) письменниками не варте заслуженого визнання" і що їхній доробок "чекає систематичного дослідження" [9]. Це, безумовно, справедливе застереження. Спадщина таких творців, як І. Багряний, М. Орест, І. Костецький, Б. Олександрів, Ю. Косач, Т. Осьмачка, Л. Полтава, О. Веретенченко, Ю. Клен, Н. Лівицька-Холодна, М. Лазорський та ін. входить органічною часткою в загальноукраїнську літературну скарбницю. Про декого (правда, це стосується поки що живих письменників) вже видано монографії, опубліковано статті (Дм. Нитченко, Г. Черінь, Яр Славутич, І. Качуровський та ін.). Той же І. Кошелівець справедливо зауважує, що одних поетів української діаспори "вистачило б на середню європейську державу" [10].
Але правда й те, що еміграція, утворена по Другій світовій війні, тепер швидко зменшується, і цвинтарі у Бавнд Бруку (США) та в інших містах далеких країн заповнюють могили видатних людей діаспори. Лише в останні роки відійшли Олег Зуєвський (Канада), Г. Китастий, М. Степаненко, М. Дмитренко, О. Веретенченко, Владика Мстислав, М. Лівицький (США), В. Онуфрієнко, М. Лазорський (Австралія) та ін. Молоде ж покоління українства асимілюється, забуває мову своїх батьків і дідів. Та попри ці невідворотні фактори, ще в різних країнах працюють вищі освітні українознавчі заклади, діють суботні школи українознавства, видавництва, клуби, церкви, партійні та громадські осередки, виходять газети і журнали. 1996 р. О. Зуєвський писав: "Говорячи про верству письменницьких талантів, що їх посідає українська діаспора (досить назвати бодай таких майстрів слова, як І. Качуровський, М. Царинник, Е. Андієвська та М. Фішбейн), ми не маємо підстави скаржитися на наше обідніння..." [11]. І знову ж І. Кошелівець опонує Зуєвському: "Літературна діаспора зайшла в смугу немочі" [12]. Та правда і те, що діаспора живе і продовжує творити високі духовні зразки (згадаймо творчість Ю. Шевельова, В. Барки, О. Ізарського, Яра Славутича, Г. Черінь, О. Субтельного, А.Г. Горбач, Д. Нитченка та й самого І. Кошелівця). Творча діаспора буде жити доти, доки Незалежна Українська Держава стане по-справжньому захищати свої національно-культурні надбання.
Матеріали цього довідника, навіть в неповному обсязі, мають дати читачеві уявлення про обсяг і цінність творчого доробку розвіяних вітрами злої долі по світових обширах українців, в т. ч. наших земляків. Без цих знань не буде повної і правдивої картини духовних багатств українського народу, його загальнокультурних надбань, не буде й усвідомлення того, що українська діаспора з честю виконала свою історичну місію: в часи панування жорстокої тоталітарної системи на батьківщині вона зберегла рідну культуру, мову, церкву, разом з тим додала до них нові духовні надбання і пронесла чужиною свою незламну волю до перемоги і віру в Незалежну Українську Державу. Можемо пишатися, що в цій благородній місії брали участь і сини та дочки рідної Полтавщини.

Березень, 1998

Примітки
1) К о с т ю к Г. З літопису літературного життя в діяспорі. - Мюнхен, 1971. - С. 4.
2) М а к О. Катедра українських студій чи кафедра малоросіянства? // Сучасність. - 1996.-Ч.11.-С.135.
3) РябчукМ.Чи зможе діяспора утримувати Українську державу? // Свобода. - 1992. -30 грудня.-С. 2.
4) Від видавництва // У кн.: Гай-Головко О. Поєдинок з дияволом. - Вінніпег, 1950. - Т. 1.- С. 7.
5) Кошелівець І. Можна одверто? // Сучасність. - 1997. - Ч. 10. - Жовт. - С. 112.
6) Соловей Дмитро. Розгром Полтави: Спогади з часів визвольних змагань українського народу 1914-1921. - Вид. друге, доповнене. - Полтава, 1994. - С. 142-143, 150-151.
7) КостюкГЗ літопису літературного життя в діяспорі. - Мюнхен, 1971. - С. 11.
8) КоломиєцьЮ. Кілька штрихів про себе // Сучасність. - 1985. - Ч. 12. - Груд. - С. 11-13.
9) Кошелівець І. Можна одверто? // Сучасність. - 1997. -4.10.- Жовт. - С. 112.
10) Там само.
11) Зуєвський Олег. Видатний український письменник та громадський діяч Іван Боднарчук (1920-1970) // Слово: Збірник українських письменників. - 1996. - Вип. 13. - С. 8.
12) К о ш е л і в е ц ь І. Цитов. вище праця. - С. 112.
За допомогу в збиранні матеріалів до цієї праці автор висловлює подяку І. Качуровському (Німеччина), О. Ізарському, О. Коновалу, Г. Костюкові, Л. Лиману (США),Д. Нитченку, Ф. Габелку, Г. Вишневому (Австралія), Т. Пустовіту (Полтава), М. Морозу (Львів)
 

<< НА ГОЛОВНУ      ДО СПИСКУ >>