АНДРІЄВСЬКИЙ Борис (1898, с. Безсали, тепер Лохвицького р-ну — 20.10.1962, США) — укр. лікар-хірург, професор медицини, науковець. Нар. В сім'ї священика. Після закінчення Лубенської гімназії навчався в Харків. медін-ті, а вдобувши ступінь доктора, працював у ньому доцентом кафедри хірургії. У 30-х та в роки окупації працював у медично-освітніх закладах Дніпропетровська та Львова. Перебу­ваючи в повоєнний час на еміграції в Зах. Німеччині, відкрив у Мюнхені станцію Укр. Червоного Хреста — першу на еміграції лікарню для кол. військовополонених і втікачів з України. 1946 на з'їзді укр. лікарів-еміг­рантів було створено Лікарське об'єд­нання, до якого ввійшов і А. Пізніше він очолював шпиталь УНРА-ТРО в Регенсбурзі і завідував у ньому хірур­гічним відділенням. Останні роки життя (з 1952) провів у США, шт. Огайо, де працював лікарем. Ще з сту­дентських років А. займався науково-дослідною роботою і протягом життя опубл. понад 30 наукових праць з ме­дицини, зокрема хірургії. Він перший в Україні написав монографію про інфузійні розчини. Праці виходили в Україні (поч. є 1926) та за кордоном. Брав участь в громад.-політ. житті укр. діаспори.

Літ.: ЕУ. - Львів, 1993. - Т. 1. - С. 44.

АНДРІЄВСЬКИЙ Віктор Никанорович (1885, Полтава — 1967, Дорнштадт, ФРН) — укр. публіцист, філолог і громад.-політ, діяч. Закінчив природн. ф-т Київ. ун-ту (1907). З 1909

викладав хімію і товарознавство в Полтавському комерційному учи­лищі. Був членом «Громади» (з 1912), в 1913—16 — гласний Полтавського губернського земства. В 1917—1918 —

губ. комісар освіти в Полтаві. Співзасновник Партії хліборобів-демократів (1917). В 1917 обраний гласним Полт. міської думи, а також членом правлі­ння губерн. учительського союзу. Брав участь у реорганізації нижчої школи, започаткувавши курси українознав­ства. З приходом більшовиків А. зму­шений був залишити Полтаву. У 20— 30-х роках він перебуває у м. Калуш на Передкарпатті, очолює укр. гімна­зію. В повоєнні роки мешкав у Німеччині, займався публіцистикою, надрукував статті: «М. Міхновський» (Мюнхен, 1950), «Микола Лисенко— батько української музики» (календар «Слово», 1962, Канада) та ін. Головна праця — мемуари в 2-х томах «З ми­нулого (1917-й рік на Полтавщині), (1921, Берлін; 2-е вид. 1963, Нью-Йорк). Інші праці: «До характеристи­ки українських правових партій» (1921), «Три громади» (1938), «М. Ли­сенко» (1942) та ін.

Літ.: Е. У — Голови, ред. В. Кубійович. -Париж—Нью-Йорк, 1955. — Т. 1, Пустовіт Т. Сторінки біографії Віктора Андрієвського // Виявлення та дослідження національно-виз­вольних змагань українського народу на Пол­тавщині (1917—1920). — Полтава, 1995. — С. 41-49.

БАВНД БРУК — центр українсь­кого православ'я в Америці («українсь­кий Єрусалим»). Знаходиться у шт. Нью-Джерсі. Після того, як в 1949 видатний

Українська православна церква — пам'ятник св. А.Первозванного

 і цвинтар у Бавнд Бруку. Фото 1998.

церковний діяч Мстислав очо­лив УПЦ в Америці, було вирішено збудувати церкву-пам'ятник на поша­ну мільйонів українських селян, вигублених сталінщиною в 1933. Нею став храм св. Андрія Первозванного у Савн Бавнд Бруку, освячений 1965 р.

При в'їзді до храму знаходиться пам'ятник кн. Ользі, а біля церкви — пам'ятник В. Липківському. Там же збудовано культурний центр, до якого входять Музей церковних святощів з етнографічним відділом, бібліотека на 140 тисяч книг та концертний зал на півтори тис. місць; діють школа релігії і українознавства, друкарня. За церквою знаходиться православний цвинтар-пантеон, де розміщено

Хрест на цвинтарі у Бавнд Бруку;

в підніжжі - первісна плита з могили С. Петлюри в Парижі. Фото 1998 р.

майже 6 тис. могил відомих укр. діячів: політиків, державотворців, вчених, служителів церкви, письменників, художників, музикантів. На цвинтарі поховано багато вихідців з Полтавщи­ни, що в різний час залишили Україну, щоб у вільному світі боротись за її не­залежність. Серед них і сам засновник Пантеону Святійший Мстислав, дер­жавотворці Андрій та Микола Лівицькі, колишній прем'єр-міністр УНР Б. Мартос, мистці В. Кричевський, М. Бутович, М. Дмитренко, сест­ра Л. Українки Ізидора Косач-Борисова, вчений і політичний діяч М. Степаненко, бандурист і композитор Г. Китастий, письменники Т. Осьмачка, Л. Полтава, літературознавець В. Міяківський, Галина Журба і Докія Гуменна, громадсько-політичні діячі проф. І. Трухлий, лицар ордена Хреста С. Петлюри, М.Дзябенко, С. Євсейський, Ф. Коваленко, генерал П. Григоренко, полковник армії УНР І. Нагнибіда з Полтави, співачка Анна Шерей, священнослужителі П. Багнівський, В. Базилевський та ін. Імена похова­них занесені до Синодика церкви-пам'ятника і їх поминають двічі на рік.

Літ.: Сокіл В. Український пантеон // Вільнадумка. — 1995. - № 10(11). - С. 10; Петренко-Федишин 1. Музей в Бавнд Бруку як скарбниця культури українського народу // Нар. творч. та етногр. - 1998. - Ч. 2-3. - С. 127-129.

БАГРЯНИЙ Іван (справж. прізв. та ім'я — Лозов'яга Іван Павлович; 19.09(2.10).1906, с. Куземин, Зіньківського пов., Полтав. губ., тепер — Охтирського р-ну, Сумської обл. —

Іван Багряний.

25.08.1963, м. Новий Ульм, Німеччи­на) — укр. письменник, публіцист, ре­дактор і громад.-політ, діяч. Нар. в сім'ї муляра. Навчався в Київ. худож. ін-ті. Належав до літ. об'єднання «МАРС» (Майстерня револ. слова. Існув. в Києві в 1926—29 рр.). Перші твори опубл. в 1925. В рік виходу пер­шої збірки віршів «До меж заказаних» (1927) побував у Яреськах на Полтав­щині, де відпочивало тоді немало харків. письменників. Увагу читачів привернув роман «Скелька» (1929), назва якого походить від села, що по сусідству з Куземиним і Грунню. В ос­нові твору — легенда з XVIII ст. про те, як місцеві селяни, доведені до відчаю насильством колонізаторів, знищили монастир, осередок русифі­кації і покріпачення. У творі багато полтавських топонімів: Зіньків, Ромодан, гідронім Ворскли тощо. В 1930 вийшла збірка оповідань «Кроки над табором». За ці твори критика навіси­ла на автора ярлик «куркульського іде­олога». В травні 1930 Б. побував у Полтаві разом з групою письменників (В. Підмогильчий, Б. Антоненко-Давидович, Б. Тенета), які здійснювали велопоїздку за маршрутом Київ — Дніпропетровськ. На літ. вечорі прочи­тав нову поему «Вандея».

В 1932 письменника репресували за «політичний самостійницький ухил в літературі». «П'ятирічку» відбував у таборах БамЛАГу В 1937 втік. Повтор­но заарештований на поч. 1938 року. Сидів у Харкові. Тюремні враження пізніше знайшли відображення в повісті «Сад Гетсиманський», де в об­разі Андрія Чумака бачимо риси авто­ра. В 1940 звільнений через хворобу легенів. Жив в Охтирці без права виїз­ду. Під час окупації редагував «Голос Охтирщини». В 1942 німці занесли ім'я Б. до списку приречених. Випадок до­поміг врятуватись від розстрілу Опи­нившись в Зах. Україні, пристав до УПА. В 1944 німці заарештували його в Словаччині. Перед падінням рейху він втікає до Австрії. В 1946 прибув до Баварії. Живучи в Новому Ульмі, зас­нував газету «Українські вісті» (продов­жує виходити в Детройті, США), ство­рив творче об'єднання МУР (Мистець­кий Український Рух) і очолив УРДП. Його обирають головою Укр. Націо­нальної Ради. В ці роки написав сотні публіцистичних статей, відому брошу­ру «Чому я не хочу повертатись до СРСР?» (1946), сатир, поему «Антон Біда — герой труда» (1947; уривок друк. в журн. «Криниця» (Полтава, 1993, ч. 3—4), казки для дітей та ін. В еміграції вийшли: зб. поезій «Золотий бумеранг» (1946), романи «Звіролови» (1944; в 1946—47 перевид. під назвою «Тигролови»; перекладений на англ., нім. Та ін. мови), «Сад Гетсиманський»(1950, перевид. в Києві 1992), «Огненне коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п'єси «Генерал», «Морітурі» (1947, Розгром» (1948).

В 1992 посмертно Б. присуджена держ. премія України ім. Тараса Шевченка.

В 1996 вийшла зб. «Публіцистика» Упорядн. О.Коновал;К., «Смолоскип»).

На могильній плиті письменника в Н. Ульмі — його власні слова: «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами».

Літ.: Череватенко Л. «Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ» //Дніпро. 1990. — №12; Жулинський М. Іван Багряний // Слово і час. — 1991. — №10; Качуровський І. … І четвертий вимір сюжету: Про творчість Івана Багряного//Літ. укр. — 1995. — 16 листоп. Миронець М. Слідчі справи Івана Багряного: За серіалами архівів ДПУ—НКВС // Слово і час. - 1995. - №5-6. - С. 62-70; Шугай О. Іван Багряний або Через терни Гетсиманського саду – Роман-дослідження. — К., 1996. — 479 с. Дещо про І. Багряного та його творчість // Українська Революційно-Демократична Партія УРДП—УДРП). Збірник матеріалів і доку­ментів. - Чикаго-Київ, 1997. - С. 157-159.

БАЗИЛЕВСЬКИЙ Володимир 19.06.1903, с. Батьки, тепер Зінківського р-ну — 22.12.1997, Нью-Йорк, похов. на правосл. цвитарі у С. Бавнд Бруку, — церковний діяч укр. діяспори у США. Нар. в сім'ї свяще­ника і вчительки. Дід і прадід були свя­щениками в с. Свиридівка на Лохвиччині. Батько заарештований і висла­ний до Сибіру із с. Човно-Федорівка, Зіньківського р-ну У Полтаві Б. закін­чив духовне училище та два класи духовної семінарії.

Володимир Базилевський.

Два роки навчався в Полт. ІНО, а з третього його виклю­чили як сина священнослужителя. Хо­ваючись від переслідувань, деякий час учителював, а потім у Харкові закін­чив курси креслярів-конструкторів. Працював в інституті проектування сільськогосподарського будівництва. В 1943 році емігрував до Австрії. В по­воєнний час жив у таборі Ді-Пі в Зах. Німеччині, доки в 1950 не переїхав до Америки. У США (Нью-Йорк) пра­цював креслярем і дизайнером. Вий­шовши в 1969 на пенсію, прийняв священицький сан. Спершу був настоя­телем церкви св. Покрови, а від 1976 і до смерті — настоятелем катедрального собору св. Володимира у Нью-Йор­ку. Удостоєний золотого наперсного хреста, сану митрофорного прото­ієрея та протопресвітера. Влітку 1994 відвідав Україну і побував на місцях життя своїх батьків і свого дитинства та навчання. Про це розповів у репор­тажі «Подорож по Полтавщині» (газ. «Полтавське земляцтво», Нью-Йорк, 1994, ч. 7). У Нью-Йорку очолював Діловий комітет полтавського земляц­тва. В 1995 вітав у своїй катедрі Пре­зидента України Л. Кучму.

Літ.: Лиман Л. Ювілей заслуженого Пасти­ря // Батьківщина. — 1993. — Листоп.—груд. — Ч. 11—12. — С. 11; Св. п. о. Протопресвітер Во­лодимир Базилевський// Українське православ­не слово. — 1998. —4.2.— Лютий. — Портрет.

БАЙБАРА Іван Данилович (25.09.1907, с. Суха Маячка, тепер Новосанжарського р-ну) — укр. інже­нер-конструктор та інженер-будівель­ник в Австралії. В 1923 закінчив

Іван Байбара

у Біликах семирічку, працював на Дон­басі, звідки в 1928 переїхав до Криво­го Рогу. Закінчив Дніпропетровський гірничий ін-т, ставши фахівцем екс­плуатації вугільної промисловості. В 1940 році закінчив Дніпропетровсь­кий відділ українського заочного інду­стріального ін-ту, після чого працю­вав інженером-конструктором в Дніпропетровському Науково-дослід­ному фізико-технічному ін-ті. Підчас окупації працював нач. технічного відділу металург, з-ду. Виїхавши до Німеччини, працював інженером-конструктором на металург, заводі біля Браншвайгу. Після капітуляції Німеччини викладав у таборовій ук­раїнській гімназії. В 1949 з родиною переїхав до Австралії, спершу токарю­вав на фабриці у Лідкомбі, а потім офі­ційно дістав звання інженера-буді­вельника мостів для автодорог і пра­цював за цим фахом до виходу на пен­сію. На громадській праці був секре­тарем Тов-ва інженерів (1959—1960), а його членом весь час існування то­вариства.

Літ.: Альманах українського життя в Авст­ралії. - Сідней, 1994. - С. 332. - Портрет.

БАРКА Василь (Іван Вершина — псевд. Василя Костянтиновича Оче­рета; 16.07.1906, с. Солониця, Лу­бенського р-ну) — укр. письменник, поет, прозаїк, осеїст, вчений-літературознавець. Нар. в сім'ї хліборобів. Спершу навчався в духовн. училищі, потім у Лубенському педтехнікумі.

Василь Барка

Мал. М. Бутовича

Учителював на Донбасі, і знову на­вчався на Півн. Кавказі. В 1940 у Москві захистив канд. дисерт. «Про стиль «Божественної комедії» Данте. До початку війни працював виклада­чем. Під час перебування в ополченні потрапив до полону й опинився в Німеччині. В 1943 передав до журн. «Пробоєм» (Прага) вірш «Земля», вперше підписаний псевд. В. Барка. В 1950 переїхав до Америки. Тривалий час працював санітаром в одному з нью-йоркських шпиталів. Вийшовши на пенсію, оселився й живе в самотності в селищі укр. робітничого союзу Глен Спейн поблизу Нью-Йорка.

Літ. творчість Б. розпочав у 1930, випустивши в Харкові збірку віршів «Шляхи». Друга збірка — «Цехи» (1932), після чого замовк. Перебуваючи в еміграції, видав такі книги: «Апостоли» (Авгсбург, 1946), «Білий світ» (Мюнхен, 1947), «Псалом голубиноо поля» (Нью-Йорк, 1958), «Океан» (Нью-Йорк, 1959), «Лірник» (Нью-Йорк, 1968). У своїх віршах Б. виступає як поет українського авангарду, майстер контрастів і асоціацій; він оспівує святість душі, гармонію світу. Великий успіх мала проза: романи «Рай» (Нью-Йорк, 1953), «Жовтий князь» (Мюнхен—Нью-Йорк, 1963; Київ, 1991), роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981). Роман «Жовтий князь» присвячений подіям трагічного 1933 року Він переклад. на франц. та ін. мови. Поема-роман «Свідок...», що писався автором понад чверть століття, це своєрі­дне філософське осмислення подій XX століття.

В еміграції Б. продовжив літерату­рознавчу роботу. В 1961 опублікував дослідження «Хліборобський Орфей, або Кларнетизм» та «Правда Кобзаря» (вид-во «Пролог», 1962, 288 с.). У Шевченківському «Кобзарі» вчений побачив не стільки революційну суть, скільки утвердження таких вартостей буття, як краса, злагода, чистота, щирість. Найвищі поняття і засади Шевченка, на думку автора, зосеред­жені «навколо своєрідного центру — Божого промислу, сили всетворчої і всепоначальної». В 1977 в Мюнхені вийшла книга есеїв письменника «Земля садівничих». Написав також п'єси «Господар міста» (1950) та дра­матичну поему автобіограф, змісту «Кавказ». Люди, які спілкувалися з Б., говорять про нього, як про самітни­ка, «пустельника Америки, чернеця літератури», що свідомо позбавив себе вигід цивілізації і присвятив життя «думі про загадковий феномен духу». Поетичні твори Б. вирізняються ори­гінальністю форми і позначені хрис­тиянською суттю.

Літ.: Степовик Д. Ілен Спей Василя Бар­ки //Літ. Україна. — 1991 — 8 серп.; Ковалів Ю. Василь Барка// Слово і час. — 1992. — №2; Плющ Л. Божественна література «Океану» // Слово і час. — 1993. — №11; КорсунЛ. Василь Барка.. //Літ. укр. — 1996. — 25 квіт.; Жулинсь-кий М. Він із подвижників божих //Літ. Украї­на.-1998.-20 серп.

БИЛО Йосип (спр. призв. та ім'я — Дігтяр Ігор Федорович; 15.09.1923, с. Микілка, Котелевського р-ну — 9.10.1995, м. Донкастер, Англія) —

Ігор Дігтяр.

укр. поет-сатирик. Народився в се­лянський сім'ї. В 1937 батька заслано на Колиму, звідки він не повернувся. Ще за учнівською партою у Великорублівській середній школі почав віршувати, мріючи про поетичний Парнас. В 1943 воєнні події закину­ли його до Австрії, згодом опинився в Баварії. В травні 1948 зголосився на роботу до Англії. Після 34-річної праці в копальні Брадсфорда вийшов на пенсію. Від 1953 року живе в м. Донкастер. В Англії продовжив писа­ти сатиричні та гумористичні вірші, надсилаючи їх до укр. газет і журналів Європи та Америки. Друкувався зок­рема в журн. «Мітла» (Аргентина), альм. «Новий обрій» (Австралія) та ін. У 1976 в Донкастері випустив на циклостилі гумор, поему «Рефлекто­ром по Донкастері», а в 1977 — другу поему «Напрямок Ланкашіре». В 1982—83 в газеті «Вільне життя» (То­ронто, Канада) надрукував сатир, по­ему «Лист до президента Америки», написану, як зазначив автор, «за істо­ричними подіями часу холодної війни». Нарешті, у 1983 в Донкастері вийшла накладом автора (теж цикло-стильовим способом) збірка віршів і сатири «З народних уст». Відомий фольклорист проф. О. Воропай в пе­редмові до збірки назвав автора «та­лановитим поетом», знайшовши в ній «багато дотепних жартівливих сюжетів». Багато віршів у збірці при­свячено родинній та громадській те­матиці. Написав також спогади з часів Другої світової війни під назвою «Звідти врятувались одиниці» (1982, «Українська думка», Англія). Був чле­ном Товариства українських літера­торів в Англії (ТУЛ) та Спілки ук­раїнців Британії (СУБ).

Літ.: Ротач П. Полтавский гуморист в діяс-порі // Зоря Полт. —1993. — 26 жовт.; Било Йо­сип: (Некролог) // Вільна думка. — Лондон. — 1995. — 16 листоп.; П. Р. Пам'яті земляка-гу­мориста // Полт. думка. — 1995. — 8 груд.

БІЛОГРУД Ігор Михайлович (17.12.1916, м. Ромни, Полтавської губ., тепер Сумської обл. — 2.03.1992, Чикаго, США) — укр. композитор, піаніст і викладач музики. В 1938— 1941 навчався на композиторсько-теоретичному ф-ті

Ігор Білогруд.

Київ. консерваторії (клас Л. Ревуцького), а опинившись за кордоном, закінчив Вищу музичну школу в Гейдельберзі (Німеччина). В 1946—87 виступів в Європі та Америці як соліст та акомпаніатор. В 1951—85 мав власну музичну студію в м. Бервин (Іллінойс, США). Автор композицій «Степ» (симфон. поема), «Двана­дцять варіацій соль дієз мінор» для фортепіано, «Чарівник Змій» (балетна сюїта), «Ексцельзіор» І. Франка для мішаного хору, музики до «Лісової пісні» Л. Українки, «Промінь» для хору та оркестру, кантати «Сонце свободи», опери «Ольга Київська» (лібрето Л.Полтава), балетної сюїти для оркестру «Лани», «Пророцтво» для хору та оркестру, дитячої опери «Червона Шапочка» (лібрето А. Лобачевського) та багато ін. Мав нагороди за твори «Сонце свободи» та «Ольга Київська». Також аранжував музику для мандолінного ансамблю ОДУМ у Чикаго. Озвучив вірші багатьох (понад 70) укр. поетів, в т. ч. Т. Шевченка, О. Олеся, X. Алчевської, Ганни Черінь та ін. Г. Черінь писала про Б., що «душа його полтавська, його композиції щиро українські, в них дух українського степу».

Літ. Черінь Г. В пошану композиторові І. Білогрудові // Свобода. - 1985. - 28,29, 30 трав.; Черінь Г. Ігор Білогруд покинув нас.. // Молода Україна - 1992. - Берез. — С. 10; Мистецтво України. Біографічний довідник. — К., 1997. — С. 63.

БОГУСЛАВЕЦЬ Леся (спр. прізв. та ім'я — Ткач Олександра Дмитрівна; 28.06.1931, м. Зіньків, Полтавщина) – укр. письменниця і журналістка. Нар. в сім'ї письменника Д. В. Нитченка.

Леся Богуславець.

В дитинстві жила і навча­лася в Харкові. 1943 року разом з бать­ками емігрувала на Захід. В повоєнні роки навчалася в українській гімназії м. Новий Ульм (Зах. Німеччина). З 1949 в Австралії, де працювала на фаб­риці і в шпиталі та завершила серед­ню освіту. Від 1978 працює в українсь­кому відділі Мельбурнського радіо­мовлення (тепер очолює його). З літе­ратурними творами почала виступати в пресі 1976. Видала гумор, та сатир. книги «Який Сава, така й слава» (Мельбурн, 1979) і «Моя австралійсь­ка кума» (Дніпропетровськ, 1991).

Поїздки в колишній СРСР та в Україну спричинили до написання книг художніх нарисів «На прощу до рідної землі» (Мельбурн, 1984) та «Від Находки до Чернівців» (Мельбурн, 1988). Полтавщину відвідувала в 1991, 1995,1998рр. З 1996 чл. Спілки пись­менників України.

Також належить до Об'єднання укр. письменників у діяспорі «Слово» таліт.-мист. клубу ім. В. Симоненка в Мельбурні.

Літ.: Українські письменники з Мельбур­на // Літ. Україна. — 1991. — 27 черв.; Слабошпицький М. Леся Ткач-Богуславець і її книж­ки // Народна газета. - 1998. - Ч. 22.

НА ГОЛОВНУ    1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14   НА ПЕРШУ