БУРҐАРДТ Освальд (псевд. — Клен Юрій; 22.10.1891, с. Сербинівка, тепер Старокостянтинівського р-ну, Хмельницької обл. — 30.10.1947,

Освальд Бургардт

м. Авґсбург, ФРН) — укр. поет-нео­класик, літературознавець, перекла­дач. Нар. в сім'ї німецького колоніста. Навчався в Київ. ун-ті, де студіював європейську та слов’янську філологію. Друкуватися почав 1915.3 власних пе­рекладів упорядкував антологію нім. поезії «Залізні сонети» (1925). Літера­турознавчі праці присвятив творчості П. Шеллі, Л. Українки, Г. Гайне та ін. У 1931 виїхав до Німеччини. В 1940 за­хистив доктор, дисертацію. В 1942— 43 в складі нім. армії як перекладач по­бував в Україні. Гіркі спостереження . воєнного часу використав у поемі «Попіл імперій» (1946,1957). В 1943 у Празі видав збірку віршів «Каравели», а в 1946 — «Спогади про неокласиків».

Редагував укр. журн. «Літаври» (Авст­рія, 1947). З Полтавщиною пов'язані пригоди 1921 року, коли мало не став жертвою більшовицької ЧК. В той час він разом із М. Зеровим, щоб не заги­нути в Києві з голоду, працював у містечку Баришевці. Несподівано пирятинська міліція заарештувала май­же всіх учителів і з Гребінки відправи­ла в полтавську в'язницю. Б. писав:

«Примістили спершу в смертницько­му підвалі, бо в'язниця була перепов­нена, і треба було її спочатку розван­тажити. Того самого дня нас перевез­ли у велику кам'яну в'язницю, оточе­ну високим муром... Там перебували ми щось із місяць...» Більшість в'язнів, які сиділи з поетом, були роз­стріляні. Його врятувало заступницт­во В. Г. Короленка. Переживання і враження цього часу знайшли місце в поемі «Прокляті роки», яку Б. видав 1937 у Львові. В ній є пророчі слова про прихід такого часу, коли «вірні ма­лороси за хліб і цукор, жир і дрібний крам ще голови стинатимуть братам».

Літ.: Шерех Ю. Пам'яті поета // Арка. — 1947. —4.6, Лавриненко Ю. З життя і праці О. Бургардта — Ю. Клена // Літ. Україна. — 1994. — 10 жовт.; Ковалів Ю. Освальд Бу-ґардт // Слово і час. - 1991. - №4. - С. 45-54; Укр. літ. енциклопедія. Т. 1. — К., 1988. — С. 249-250.

БУРКО Демид (29.08.1894, По­ділля — 9.06.1989, м. Штутґарт, ФРН) — укр. літератор і церковн. діяч. Нар. в селянській сім'ї. В 1913 закінчив церковно-учительську школу у Вінниці. Під час української рево­люції служив в армії УНР. Був заареш­тований і засуджений більшовиками до ув'язнення. Пізніше закінчив Каменець-Подільський ІНО, учителював. Через переслідування мусив покинути рідні місця і набути нового фаху — інструктора споживчої кооперації. В 1935 заарештований вдруге, але втік і жив нелегально. Під час окупації перебував у Полтаві, був спершу секретарем Єпархіального управління, а потім настоятелем Миколаївської церкви. Підготував до друку стереотипні видання Євангелія (в перекладі П. Морачевського) та молитовника (Полтава, 1942). В газеті «Голос Полтавщини» в 1941—43 надрукував низку статей з історії літ-ри і мистецтва, вірші і спогади з пережи­ти. Опинившись у Німеччині, був

священиком у таборах для переміще­них осіб, а потім настоятелем парафії в Інгольштадті та Новому Ульмі. Від 1956 працював в церковному уп­равлінні УАПЦ. В 1973 на соборі УАПЦ в Парижі обраний членом Ради Митрополії УАПЦ. В 50—80-х роках друкувався в часописах «Українське православне слово», «Рідна церква», «Українські вісті» та ін. Найбільша праця — «З книги буття української церкви» — друкувалася протягом 1954—64 в часописі «Рідна церква», а потім вийшла окремим виданням під назвою «Українська православна цер­ква — вічне джерело життя» (Саут Бавнд Брук, США, 1988, 389 с.). На окремих сторінках її знайшли місце полтавські враження автора. Літера­турні твори Б. позначені поетичним талантом. Похований 14 червня 1989 на штутгартському цвинтарі «Праґ».

Літ.: Про автора // У кн.: Курко Д. Украї­нська православна церква... — США, 1988. — С. 38Г—389; Д. Бурко: (Некролог) // Українсь­ке слово. — 1989. — 25 черв.; Глинін А. Свідок бурхливого сторіччя // Укр. правосл. кален­дар на 1990 - Савн Бавнд Брук (США). - С. 99-100.

БУТОВИЧ Микола (6.12.1895, Гадяцький пов. — 21.12.1961, США, похов. на укр. цвинтарі Бавнд Брук, Н.-Джерсі) — укр. графік і поет-епіґраміст. Батьки походили з роду козацької старшини. В 1906—13 навчався в Полт. кадет, корпусі. Під час Першої світової війни потрапив до австійського полону, де почав ілюструвати «Енеїду». Згодом як вояк армії УНР опинився в Польщі, звідки втік до Праги.

М. Бутович
Автопортрет 1935.

 Навчався в мистецьких закладах Берліна і Ляйпціга. В 1924 випустив альбом дереворитів, у якому зо­бразив персонажі української демоно­логії. В міжвоєнний період жив у Празі та Львові. Оформляв книжкові видан­ня, присвячені переважно фольклор-но-демонологічним сюжетам. Біля ви­токів його мистецького стилю стояли імена Котляревського і Гоголя. Напи­сав лібрето до балету «Ладо» на тему боротьби зими з весною, а також віршовану казку для дітей. В 1947 виїхав до США (м. Риджфілд-Парк по­близу Нью-Йорка), де проектував узо­ри для текст, фірми. Підтримував сто­сунки з багатьма діячами укр. культу­ри та літератури. Належав до Об'­єднання укр. мистців Америки, брав участь у художніх виставках. Опубл. «Автобіографію» (Н.-Й., 1956), спога­ди «Кадетський корпус» («Вісник», 1959), «Повстання проти гетьмана (Сіра дивізія)» (Там само, 1959) та ін. Починаючи з 30-х років і до смерті, писав епіграми, опубліковані окремим виданням лише в 1995 році в Києві під назвою «Епіграми Бутумбаса» (за жит­тя готував зб. «Наш Парнас»). В них Б. створив сатирично-іронічні образи ба­гатьох укр. письменників, акторів, скульпторів, видавців (С. Литовченка, В. Барки, О. Лятуринської, О. Олеся, Є. Маланюка, О. Теліги, О. Ольжичата ін.). Рукописи, вт. ч. літературні, збері­гаються в УВАН (США), написані зде­більшого в 1949—58.

Літ.: Федорук Олесь. Епіграми Миколи Бутовича // У кн.: Епіграми Бутумбаса. — К., 1995. — С. 3—26; Самчук У. На білому коні. Спомини і враження // Дзвін. — 1993. — № 1; З архіву Бутовичевої майстерні // Укр. вісті. — 1997. - 26 черв. - (Новини ВУАН).

 Додаток з книги Романа Коваля "Тернистий шлях кубанця Проходи":

Ад'ютант штабу 1-ї козацько-стрілецької дивізії поручник Микола Григорович БУТОВИЧ народився 6 грудня 1895 року в Гадяцькому повіті Полтавської губернії. На еміграції став графіком і поетом-епіграмістом. Ще в австрійському полоні ілюстрував "Енеїду". З польських таборів утік до Праги. Згодом навчався в мистецьких закладах Берліна і Лейпцига. 1924 року випустив альбом дереворитів, у якому зобразив персонажі української демонології. В міжвоєнний період оформлював книжкові видання, присвячені насамперед фольклорно-демонологічним сюжетам. Біля витоків його мистецького стилю стояли імена Івана Котляревського і Миколи Гоголя. Написав Бутович і лібрето до балету "Лада", а також віршовану казку для дітей. 1947 року виїхав до США(м. Риджфілд-Парк поблизу Нью-Йорка), де проектував візерунки для текстильної фірми. Підтримував стосунки з багатьма діячами української культури та літератури. Належав до Об'єднання українських мистців Америки, брав участь у художніх виставках. Опублікував "Автобіографію" (Нью-Йорк, 1956), спогади "Кадетський корпус" ("Вісник", 1959), "Повстання проти гетьмана (Сіра дивізія)" ("Вісник", 1959) та Інші. Починаючи з 1930-х років і до смерті писав епіграми. Опублікувати їх окремим виданням вдалося лише 1995 року в Києві під назвою "Епіграми Бутумбаса". В них створив сатирично-іронічні образи багатьох українських письменників, акторів, скульпторів, видавців (Василя Барки, Оксани Лятуринської, Олександра Олеся, Євгена Маланюка, Олени Теліги, Олега Ольжича та ін.). Помер 21 грудня 1961 року у США. Похований на Українському православному цвинтарі у Бавнд-Бруку (Нью-Джерсі).

ВАКУЛЕНКО Пилип (21.07.1923, с. Нова Софіївка, Богодухівського р-ну, Харків, обл.) — укр. письмен­ник і художник-ілюстратор. В 1940 закінчив Богодухівську середню

            Пилип Вакуленко

школу, а потім учительські курси. Вчителював у початковій школі. В 1942 вивезений на примусову працю до Німеччини. Після війни став не­поверненцем. Учителював у таборах для переміщених осіб в Зах. Німеччині. В 1949 емігрував до Австралії, де продовжив учительську працю в укр. недільних школах. У вільний час подорожував і займався літературною творчістю. Вірші, оповідання, подорожні нариси друкував в різних укр. виданнях Австралії і Канади. В 1952 видав першу книжку «В джунглях Нової Гвінеї» (Аделаїда; передм. Дм. Нитченка-Чуба). Пізніше вийшли: «Весела кукабара» (1955), «Папуа Нова Гвінея» (1952), «Мої австралійські сороки» (1956, 1970), «У царстві коралів» (1977) та ін. Як художник оформлював книжки Дм. Нитченка та ін. письменників. В 1991 відвідав Полтаву, зустрічався з письменниками, оглянув музеї. В полтавському альманасі «Криниця» опубл.  оповідання «Фунтова банкнота» (1991). Живе у м. Аделаїді. З 1997 слен Сп. письменників України.

Літ. Нитченко Дм. Калинові голоси Австралії // Київ. — 1991. — Ч. 7; Вакуленко П. Про себе // Криниця. — 1991. — Ч. 7.

ВАСИЛЕНКО-ВОЛОШ Петро (ін. псевд.: Гетьманець Петро, Полтавець Петро; спр. прізв. — Василенко; 1921, с. Війтовці, тепер Яготинського р-ну, Київ. обл. — 21.05.1946, Закерзоння (Польша); похов. у с. Новий Люблинець) — укр. поет і публіцист, редактор підпільних видань ОУН і УПА, старшина УПА. Нар. В селянській сім'ї, батько в 1936 засуджений на 10 років. Здобувши учительську освіту, був посланий в 1939 вчителювати у м. Любачів на Зах. Україні (ці дані, можливо, не точні). З початком війни повернувся в Яготин, став членом підпільної ОУН. Автор збірки віршів «Мої повстанські марші» (перевид. 1996 у Львові). Спільно з К. Вірлиневим упорядку­вав зб. «Під бойовими прапорами УПА у боротьбі за волю» (репортажі, спогади, звіти, документи з бороть­би УПА в 1943—46 проти німецьких і комуністично-московських оку­пантів). Редагував підпільне видання УПА «Лісовик», друкувався в журн. «На чатах» (1946). Героїчно загинув у бою з польсько-більшовицьким військом. Велика добірка віршів опубл. в зб. «Повстанська лірика» (Львів: Меморіал, 1992). Вірші В. відзначаються яскравістю художньої форми, істинним патріотизмом, пісенністю («Марш месників» тощо).

Літ.: Осадчий М. Слово, обпалене вогнем зброї // Шлях перемоги. — 1991. — 6 жовт. — №40; Сеник Л. Повиг нескореного духу // По­встанська лірика. —Львів, 1993. — С. 6—7; Ко­лодій 1.1 прийшли ви до нас живучі, подолавши пекельний шлях // За вільну Україну. — 1993. — 23 берез. — С. 2; Петренко М. В одному бункері з поетом // Неділя. — Львів. — 1993. — Жовт. — №12.—С.2—3; Корецька В. Добра пам'ять не вмирає//Літ. Укр. — 1996. — 17 жовт.; Ротач П. Поет УПА, полтавець Петро Василенко // Полт. вісник. — 1996. —9—16 трав.

ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ Вячеслав Олександрович (1943, Коломацький р-н на Харківщині) — психолог, проф. Великотирнівського ун-ту (Болгарія), укр. культурний діяч. Жив і навчався в Глобиному на Полтав­щині. Закінчив Київ. політехн. ін-т та аспірантуру при кафедрі психології КДУ і захистив дисертацію. Одру­жившись з болгаркою Йорданкою Атанасовою, замешкав на її батьків­щині. Викладає психологію в ун-ті м. Велико Тирново. Захоплюється жур­налістикою. Організував у Болгарії українське земляцтво. З 1991 видає двотижневик «Рідний голос» — пер­ше укр. періодичне видання в Бол­гарії. Президент інтернаціонального тов-ва «Перспектива». Опублікував брошуру укр. мовою «Проблеми фор­мування гармонійно розвинутої особистості» (1990), статтю про ви­хідця з України Ю. Венеліна «Від Гуцульщини до Болгарії» (Слово і час. — 1992. — ч. 4) та ін. 1992 року відвідав Полтаву і Глобине, в Пол­тавському пед. ін-ті прочитав лекції.

Літ.: Гальченко С. Відгомін рідних голосів // СіЧ. - 1992. -4.4.- С. 49-50.

ВАЩЕНКО Григорій Гриригорович (літ. псевд. — Г. Васьківський, Г. В-о; 23.04(6.05).1878, с. Богданівка побли­зу Прилук, Полтавської губ. (тепер — Черніг. обл.) —2.05.1967, Мюнхен, ФРН) — укр. педагог і психолог, пись­менник. Нар. в селянській сім'ї з кріпаків. З 10 років навчався в Роменському духовному училищі, а потім — у Полтавській духовній семі­нарії (закін. 1898). В 1899-1903 на­вчався в Московській богословській академії. Його подальший шлях про­ходив на вчительському поприщі. Викладав у Полтавському єпарх. учи­лищі, потім у Кутаїській гімназії. В 1911 році повернувся в Україну, вчи­телював у Тульчині і Ромнах. За опри­люднення статті антиурядового змісту був висланий до Новгородської губ.

Григорій Ващенко

Великий вплив на формування моло­дого педагога справила виховна сис­тема лікаря-психолога П. Лесгафта. В роки першої рос. революції став організатором учительських курсів та шкіл. Пізніше працював у Полт. учи­тель. ін-ті, був директором учит. семі­нарії на Шведській могилі (околиця Полтави). Також викладав на Істор.-філол. ф-ті. В 1918 його заарештували денікінці. Після ліквідації більшови­ками учительської семінарії жив і пра­цював у с. Біликах Кобеляцького по­віту. У 20-х роках, викладаючи педа­гогіку в Полтавському ІНО, намагав­ся впроваджувати в практику своє ро­зуміння виховного ідеалу. Його підручник «Загальні методи навчан­ня» (1927) було заборонено. Звинува­чений в укр. бурж. націоналізмі, в 1933 В. позбувається роботи в ін-ті і після 2,5-річного безробіття змушений був виїхати до Сталінграда, де влаштував­ся в педінститут. Лише в 1940 повер­нувся в Полтаву на своє попереднє місце праці. Під час окупації мешкав і працював у Полтаві. В 1942 редагу­вав «Голос Полтавщини». Емігрував­ши до Німеччини, жив у Людвіґсфельді поблизу Мюнхена, де й помер. Працював в Українському вільному ун-ті (УВУ), Укр. православній богословській академії (ректор). Праці вченого з питань виховання молоді друкувалися в газетах і журналах діяспори: «Укр. трибуна», «Шлях перемоги», «Авангард», «Визвольний шлях» та ін. Для Спілки укр. молоді (СУМ), ідеологом якої він був, В. написав книгу «Виховний ідеал», 1950). Цей ідеал вчений вибудував на принципі «служба Богові й Україні». Книга видавалася тричі, останній раз — у Полтаві (1994).

В еміграційний період В. опублікував такі праці: «Загальні методи навчання» (1929, перевид. 1948, Мюнхен), «Виховання волі і характеру», «Основи естетичного виховання», «Система освіти в самостійній Україні» (1957), «Виховання любови до Батьківщини», «Український ренесанс XX століття» (Мюнхен, 1957) та ін. Ці твори синтезують у собі тисячолітню українську духовність. Вчений засвідчив: «Навіть на еміграції, живучи в тяжких матеріальних і моральних умовах, українці виказали високу цікавість і здібність до духовної культури. В культурному житті українці серед інших емігрантів посідають чи не перше місце».

Як письменник В. заявив про себе ще на початку XX століття, випустивши збірку оповідань, поезій в прозі та драми під назвою «Пісня в кайданах» (1907). У 1910 в Петербурзі опубл. п’єсу «Сліпий», а в 1912 — збірку «До ґрунту», до якої ввійшли повість «Сміх природи» (І ч.) й оповід. «Самотній» та «Феєрія». Після тривалої перерви В. опублікував уривок з повісті «До ґрунту» (ч. 2) в журн. «Наше слово» (Пол­тава, 1928). На еміграції писав спога­ди «З часів німецької окупації Украї­ни» (журн. «Визв. шлях», 1957, Анг­лія). З 1993 у Полтаві діє Педагогічне тов-во ім. Григорія Ващенка. В 1995 всеукраїнське педагогічне тов-во ім. Григорія Ващенка утворено в Києві (голова — проф. А. Погрібний).

Літ.: (Рец. на збірку «До грунту») // Укр. хата. — 1912. — Ч. 9-Ю; Григорій Ващенко. Моя автобіографія // Укн.: Наукові записки (УВУ). - Мюнхен, 1963. - Ч. 7.- С. 5-9; ІУЛ у 8 томах. — К., 1968. — Т. 5. — С. 487; Коваль О. Передмова: (Про Г. Ващенка і його вихов­ний ідеал) // У кн.: Григорій Ващенко. Вихов­ний ідеал. — Вид-во «Полт. вісник», 1994. — С. 6—8; Дениско Г. Виховний ідеал Григорія Ва­щенка// ПВ. ~ 1993. — 29 жовт. — 4листоп. — №44; Пашко М. С., ПашкоЛ. Ф. Повернення Григорія Ващенка // У кн.: Історія Полтавсь­кого пед. ін-ту в особах. Матеріали конфе­ренції, присвяч. 80-річному ювілею інституту. — Полтава, 1995. — С. 4—8; Твердохліб М. Дум­ки послідовників Григорія Ващенка // Полт. думка, 1995. — 6 жовт. — С. 2.

ВЕРХІВСЬКИЙ-ВАРАКУТА Олександр (прибл. 1891, с. Аврамівка, Омельницької вол., Кременчуцького пов. — не ран. 1952, м. Скрентон, США) — укр. громад.-політ, діяч і літератор. Нар. в сім'ї священика. Навч. в Полт. духовній семінарії, де познайомився з С. Петлюрою, разом з ним брав участь у революційній ро­боті. У Полтаві розповсюджував неле­гальну літ-ру серед солдатів, був заа­рештований, і в 1912 засуджений до тривалого перебування у Сибірсько­му дисциплінарному батальйоні. Але перед самим засланням йому пощастило втекти до Швейцарії, де належав до Української громади (1915). Видав рос. мовою кілька памфлетів та збірку поезій (Женева, 1915). Далі його жит­тя невідоме. В 1952 він писав, що зав­жди «відстоював демократичні ідеали нашого народу».

Літ.: Наше листування: В інтересі історич­ної істини. Лист О. Верхівського. Репліка Є. Бачинського. Погляд «України» // Україна - Париж - 1952. - Ч. 7. - С. 593-596.

ВИШНЕВИЙ Григорій (спр. прізв.: Карпов Григорій Петрович; 1.01.1919, х. Займище, Блотницької вол.. Прилуцького пов., Полтавської губ., тепер —

Григорій Вишневий

с. Займище, Талалаївського р-ну, Черніг. обл.) — укр. поет, перекладач і освітній діяч австра­лійської діяспори. Нар. в селянській сім'ї. Середню освіту завершив у с. Дмитрівні Бахмацького р-ну, де учи­телював напередодні війни. Тоді ж розпочав друкуватись як поет. Восе­ни 1941 в званні мол. лейтенанта по­трапив до полону й опинився в Німеччині. Працював в одній з копалень Рурської області, де його визво­лили американці. В полоні усвідомив згубну політику сталінської імперії щодо України і став неповерненцем. Деякий час учителював в укр. гімназії м. Ганновер (Німеччина). В Авст­ралії, куди виїхав у 1949, протягом 40 років учителював в укр. суботніх та австрал. щоденних школах. Крім ук­раїнської, викладав англійську мову, читав курс світової історії. Поза учи­тельським фахом має диплом журна­ліста та свідоцтво біблійних студій. Опрацював декілька шкільних підручників. З літературними твора­ми виступав в жур. «Нові дні» (Кана­да), альм. «Новий обрій» (Австралія),; газ. «Українські вісті» (США). Перекладав твори амер. та австрал. пись­менників (Алан Маршал та ін.). З рос. мови переклав поему А. Пушкіна «Полтава», а також твори К. Рилєє­ва, І. Буніна; з польської — «Кримські сонети» А. Міцкевича. Опублікував низку статей на істо­ричні та літературні теми. В укр. пе­ріодиці друк. в журн. «Україна», «Київ» (1991), газетах Павлограда, Талалаївки, Полтави. В 1992 році в Дніпропетровську вийшла перша збірка віршів, поем і перекладів «Моя і любов порання й вечорова». Друга збірка — «З далекого краю. Вірші, по­еми, переклади» (Австралія, 1994). В 1994 відвідав Україну, побував у рідних місцях на Чернігівщині. З 1996 член Спілки письменників України.

Літ.: Ротач П. «Мені ввижалась вільна Ук­раїна... »//ТХ, — 1991. — 21 вер.; НитченкоД. Калинові голоси Австралії // Київ. — 1991. — Ч. 7; Козак С. 1.1 сниться сон далекої країни.. // УВ. - Детройт. - 1993. - 2 трав. -4.18.-Рец. на збірку віршів.

ВЛАСОВСЬКИЙ Іван (1883, Харківщина — не ран. кінця 50-х, Канада) укр. церковн. і освіти. діяч і сьменник. В 1908—18 учителював у полтавських гімназіях. Після падіння УНР емігрував до Польщі. Брав участь в українізації православної церкви на Волині та перекладі богословських книг. В 1935—38 редагував журн. «Церква і народ». З 1948 в Канаді, професор Колегії св. Андрія та науково-богословського ін-ту УПЦ США. Автор численних праць на церковноісторичні та ін. теми («Києво-Печерська лавра та її історичне значення», Торонто, 1966 та ін.). Опрацював «Канонічні й історичні підста­ви для автокефалії Української православної церкви» (1948). Автор 4-томника «Нарис історії Української православної церкви» (1955—57). В «Полтавських єпархіальних відомостях» 1994, ч. 2) опубліковано працю В. «Заповіти св. рівноапост. князя Володимира Великого».

Літ.: ЕУ. - Т. 1. - 1955. - С. 292-293; Муха М.О. Пропам'ятна книга на честь проф. Івана Власовського. — Канада, 1992.

ВОВК Галина Федорівна 1896, Париж - 21.01.1966, Регенсбург, ФРН) — укр. бібліограф і біограф Ф. К. Вовка. Нар. підчас перебування батька в еміграції. В 1902—1904 жила з матір'ю у с. Мануйлівці на Кременчуччині. В 1915 вступила на природн. відділ фіз.-матем. ф-ту Бестужевських Вищих жіночих курсів (Петроград), але не закінчила. В 1916—17 жила у с. Шишаках на Миргородщині. Влітку 1918 року разом із батьком виїхала з Петрограда в Україну, але в дорозі Ф. К. Вовк помер і їй довелося його ховати у м. Жлобині. Оселившись у Києві, працювала в Народній бібліо­теці України. В 1927—28 уклала, а в 1929 році опублікувала «Бібліогра­фію праць Федора Вовка (1847— 1918)». Восени 1943 разом з матір'ю і братом Юрієм (співавтор спогадів про батька) виїхала на Захід. В 1965 спільно з братом завершила нарис про життя батька (рукопис знаход. в укр. музеї при УВАН у США).

Літ.: Вовк Юрій. Галина Федорівна Вовк (1896—1966): Життєпис-спогади //Рукопис. — Ксерокопія. — Архів авт.

ВОВК (ВОЛКОВ) Федір Кіндрато­вич (псевд.: Кондратович Ф., Сірко Ф.; 5(17).03.1847, с. Крячківка, тепер Пирятинського р-ну — 30.06.1918, м. Жлобин тепер Гомельської обл.) — укр. етнограф, фольклорист, антропо­лог і археолог. Навчався в Ніжинській гімназії, ун-тах Одеси і Києва, де й за­кінчив в 1871 ф-т природничих наук.

Ф. А. Вовк. Фото 70-х років XIX ст.

Під впливом В. Антоновича і М. Драгоманова віддався етнографії. Був од­ним із фундаторів і співробітників «Записок Юго-Западного отдела географического общества». 1876 змуше­ний емігрувати за кордон, де брав участь у виданнях М. Драгоманова. Один із упорядників зарубіж. укр. ви­дань творів Т. Г. Шевченка («Кобзар», т. 1—2, Прага, 1876; «Кобзар», Жене­ва, 1878), де вміщено безцензурні тво­ри поета. В 1879 опубл. статтю «Т. Г. Шевченко і його думки про громадсь­ке життя». В 1878 році повернувся в Україну і зайнявся археологією, але наступного року знову виїхав за кор­дон, де й прожив до 1905 (переважно у Франції). 31917 проф. Петроградсь­кого ун-ту. Автор праць: «Весільні об­ряди в слов'янських народів» (1890-— 94, болг. м.), «Шлюбний ритуал та об­ряди на Україні» (1891—92, фран. м.); досліджував також похоронні звичаї, побратимство в Україні, повір'я тощо. Склав антропологічну карту України і написав відоме дослідження «Антро­пологічні особливості українського на­роду» (1916). Особливої ваги надавав розкопкам у Мезині на Чернігівщині, де йому пощастило знайти цінні за­лишки первісної культури.

Літ.: Франко О. Народознавчі праці Ф. К. Вовка// НТЕ. —1989. — №6; Сегеда С. Слово про вченого // НІС. - 1991. — №1.

ВОЛХОВСЬКИЙ Фелікс Вадимович (псевд. — Ф. Полтавчук, Ів. Брут, А. Чепата ін.; 3(15).08.1846, Полтав­щина (Полтава?) -- 21.07(3.08).1914, Лондон) — укр. і рос. письменник і перекладач, організатор народницької пропаганди в Україні. В дитинстві жив на Волині та в Полтавській губ. (мож­ливо, родич Т. Г. Волховської, знайо­мої Т. Г. Шевченка, що мешкала в с. Мойсівка, Золотоніськ. пов.). Гім­назію закінчив в Одесі, а вищу освіту здобув на правовому відділі Моск. ун­ту, де в 1863-—66 був секретарем «Ма­лоросійської громади», яка проводи­ла антиурядові заходи. В 1868—69 був ув'язнений в Петропавловській фор­теці. Після звільнення керував гурт­ком «чайківців» в Одесі і випускав ру­кописний журн. «Вперед». В 1874 за­арештований знову. Під час «процесу 193-х» в Женеві вийшла упорядкова­на ним збірка віршів політв'язнів «Из-за решетки» (1877). До збірки ввійшли і його власні вірші. В 1876 в Женеві ви­пустив брошуру «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків», де вкрап­лювалися і Шевченкові вірші (тираж заарешт. австрійська влада). В 1878 за­суджений на довічне ув'язнення. Жи­вучи в Тобольській губ., займався фізичною працею, штудіював іно­земні мови, читав, виховував доньок. В 1885 опублікував під псевд. їв. Брут сміливу пропагандистську казку «Передноворічна ніч», а в 1889 році видав вірші про Сибір «Отголоски Сибири». З 1882 жив у Томську, потім його пе­ревели до Іркутська і Кяхти. Звідси 1889 він утік за кордон. У Лондоні спільно з С. Кравчинським заснував «Товариство друзів російської свободи» і керував «Фондом вільної ро­сійської преси». В цей час повернув­ся і до українських справ, друкував по­відомлення з України в еміґр. видан­нях. В. підтримував стосунки з М. Драгомановим і опублікував його працю «Неволя веры в России». Листувався з І. Франком, М. Павликом, В. Гнатюком, Л. Українкою (її листи до В. опубліковані 1991 в журн. «Слово і час»). Цікавився укр. літературою, переклав на російську «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського.

Літ.: Чайковский Н. В. Ф. В. Волховский: (некролог) // Голос минувшего. — 1914. — №10; УЛЕ, Т. 1- К.,1988.—С.351; Дудко В. Два листи з американського архіву// Книжник. — №5.

ВОСКОБІЙНИК Михайло Григорович (21.11.1918, Миргород) — укр. громад.-політ. діяч, історик, публіцист. В 1941 закінчив Харків, ун-т. В 1942—43

Михайло Воскобойник

редагував у Миргороді газету «Відродження» та «Миргородські вісті». В 1947-48 студіював політ, науки в Гейдельберзькому ун-ті. В 1945—52 редагував «Укр. вісті», був близьким співробітником І. Багряного. Працював заступником ген. секретаря УРДП, чл. виконавчого органу УНРади та її президії (1951—53), пізніше — 1989—1992 – голова президії УНР в екзилі. В 1955-57 працював на радіостанції «Визволення» (згодом «Свобода»). 1957 року переїхав до США, студіював у Сіракузькому ун-ті та викладав ро­сійську мову В 1972 здобув докторат з філософії в Пенсильванському ун-ті. До 1987 працював у Центральному Коннектикутському ун-ті як викладач історії Східної Європи, зокрема Украї­ни. Був членом американських украї­нських наукових організацій У ВАН, НТШ, УІТ та ін. Журналістсько-публіціст. статтям В. притаманне май­стерне використання історичного ма­теріалу, досконале володіння мовними засобами, переконливість, логіка. В 1992 і 1997 роках був учасником Все­світнього форуму українців у Києві. В «Літ. Україні» опубл. статтю «Рішучі кроки, щоб забезпечити державну не­залежність України» (1992), а в «Укр. вістях» — «Основи української неза­лежності» (1996). За словами А. Юриняка, «статті М. Воскобійника... свідчать про обізнаність з нинішньою ситуацією в Україні і про високу по­літичну концепційну проникливість» автора. Живе в Невінгтоні (США).

Літ.: Енциклопедія українознавства. — Під ред. В. Кубійовича. — 1955-57. - Т. 1. - С. 320;«Літ. Україна». — 1992. — 20 серп. — Фото; Жила В. Михайло Воскобійник // Українська Революційно-демократична Партія (УРДП-УДРП). Збірник матеріалів і документів. — Чикаго-Київ, 1997. - С. 201-203. - Фото.

В'ЮН Галина Іванівна (уроджена Гришко; сестра В. І. Гришка; 25.10.1912, м. Дубно, Волинь — 28.12.1972, Чикаго, США) -укр. гро­мадсько-культурна діячка, автор ме­муарів. Нар. в сім'ї офіцера царської армії, що походив з полтавських се­лян. На поч. Першої світової війни

Сім'я Г. В'юн.

сім'я Гришків переїхала в Яготин, Полт. губ. (тепер — Київщина), місце народження батьків. Навчалася в пед­технікумі, звідки була відрахована як дочка петлюрівського офіцера (заа­рештований в 1938, батько додому не повернувся). З великими труднощами здобула педагогічну освіту заочно. Перед Другою світовою війною жила в Харкові, а потім у Полтаві, де пра­цювала бухгалтером. Під час окупації стала одним з організаторів, а також головою Українського Червоного Хреста, через який допомагала військовополоненим та репресованим більшовиками. Потрапивши на еміграцію, продовжувала працювати в цій та інших громадських організаці­ях. В Америці два роки очолювала ДОБРУС, збирала кошти на видання «Білої книги про чорні діла Кремля» англ. мовою, брала участь у церковно­му житті. Недуга серця підірвала її сили. В 1961 В. написала книгу «Під знаком Червоного Хреста в Полтаві (1941—1942): Спогад-звіт для історії» (вид-во «Українські вісті», Детройт. — 1973. — 43 с.), що є цінним джерелом для вивчення правдивої історії життя в Полтаві під час її окупації німцями. Мемуари частково передруковані в газ. «Полтавська думка» (1994, № 2— 6). Незадовго до смерті організувала в Чикаго 77-й відділ Союзу українок ім. Алли Горської.

Літ.: Косогор Василь. Галина В'юн // Ук­раїнська Революційно-демократична Партія (УРДП—УДРП). Збірник матеріалів і доку­ментів. - Чикаго-Київ, 1997. - С. 500-501.

ГАБЕЛКО Федір Павлович (псевд. — І. М. Мелетич, Ф. Лубенський, Федорко та ін.; 1.03.1918, селище Садчиківка, Кустанайської обл.) — громад.-культ. діяч, літератор, актор і художник. Нар. в родині, висланій з Полтавщини до Казахстану за належність до РУПу і участь у революційних подіях 1905

Федір Габелко

року На поч. 1920 сім'я повернулася на рідну Лубенщину, х. Гуляївка. Навчав­ся у с. Березоточі, а потім у Лубнах на робітфаці та в місцевому педінституті, якого не закінчив. У 1936—38 відновив навчання в Харків, ін-ті кінофікації, після чого працював за фахом у Марі­уполі. На початку війни з Німеччиною потрапив до полону й опинився в Баварії. Побував у концтаборі «Мозах», працював у дортмундській копальні, звідки під час бомбардування втік і до приходу американців перебував у бауера. Опинившись у радянській зоні, й із бути вивезений до СРСР, але втік з репатріаційного табору в Чехії до Регенсбурга в Зах. Німеччині. Живучи в таборі для переміщених осіб, зайнявся малярством і видавничою справою. За його участю у вид-вах «Дніпро» та «Промінь» вийшло 16 назв українських книжок. В тому числі видав збірку власних оповідань із життя остарбайтерів «Три хрести» (за підписом І. Мелетич). З 1949 живе в Австралії. В Аделаїді видавав церковно-громад. журнал «Наш голос», налагодив театральну діяльність, поставивши п'єсу І. Багряного «Розгром». Під його керівництвом діяла Вокально-музична, драматична і хореографічна студія. Також заснував Товариство сприяння Українській Національній Раді, яке й досі діє в Аделаїді. Згодом жив у Мельбурні. Тут з його ініціативи були об'єднані в театр ім. Леся Курбаса три театральні гуртки. Поставив п'єси «Украдене щастя», «Ой, не ходи, Грицю», «Маруся Богуславка» та ін. Переїхавши з Мельбурна до Канберри, заснував Українсько-Австралійське мистецьке товариство ім. М. Лисенка та продовжив видавничу діяльність. Тут упродовж 10 років видавав журн. «Основа» та «Голос громади», популяризуючи українську культуру серед австралійців. Цю роботу він виконував у вільний від служби час. За фахом Г. картограф-кресляр (заочно закінчив відділ креслярства і електроніки в інтернаціональному ін-ті в Кан­беррі). В 70-річному віці повернувся до Мельбурна під опіку сина. Знову організував Мистецьке об'єднання Вікторії (МОВ). Як журналіст і літера­тор друкується в укр. періодиці Авст­ралії («Церква і життя» та ін.), пише гу­морески, мистецтвознавчі статті, за­мітки на громадсько-політичні теми. Продовжує займатись малярством. Ав­тор олійних портретів Т. Г. Шевченка (1987), Симона Петлюри (1987), пей­зажних картин і аквалерей. Оформив багато декорацій до вистав. За працю на ниві культури нагороджений грамо­тою федерального міністра еміграції. Г заснував перший осередок УРДП в Ав­стралії, член його крайового комітету. Належить до легіону ім. С. Петлюри.

Літ.: Шевченко І. Довгий шлях, але корот­кий час // Укр. вісті. — Детройт. — 1990. — 6 трав.; (Без підпису). Нашому представникові Ф. П. Габелкові сповнилось 70 // Нові дні. — Канада. — 1990. — Жовт.; До портрета Федора Габелка // Новий обрій. — Альманах. —4.9. ~ Полтава: «Криниця», 1993. — С. 68; Федір Габелко // Українська революційно-демокра­тична партія (УРДП-УДРП). Збірник матері­алів та документів. — Чикаго — Киів, 1997. — С. 502-503.

ГАБЕЛКО Філоніла Василівна (дів. прізв. Карюк; 10.04.1931, с. Соколова Балка Новосанжарськогор-ну) — укр. співачка і культурний діяч австра­лійської діяспори. З 1943 в Німеччині, де в повоєнний час закінчила 6 класів укр. гімназії у м. Ансбах. З 1949 в Ав­стралії. Після одруження в 1952 з Ф. Габелком виїхала до

Філоніла Габелко

Аделаїди, де навчалася співу в оперної співачки О. Дубровської, а також стала членом вокально-музичної, драматичної та хореографічної секції. В 1958 після народження сина Павла (геофізик, нині працює в Норвегії) сім'я пере­їхала до м. Канберри. Там співачка виступає в симфонічному оркестрі та бере участь в Ансамблі бандуристів ім. М. Лисенка (керівник В. Мішалов). Самостійно організувала во­кальну групу «Волошки», перефор­мовану в 1970 в Українсько-австра­лійське мистецьке тов-во ім. М. Ли­сенка. Перебуваючи в Канберрі, кілька років керувала парафіяльним хором церкви ім. св. Миколая (УАПЦ). Згодом повернулась до Мельбурна і стала диригентом Святопокровської парафії УАПЦ в Ессендоні та керівником хору сестрицтва ім. кн. Ольги. Бере участь в ан­самблі бандуристок «Кольорит» (ке­рівник Галина Корінь) та відомому в Австралії хорі «Чайка», очолюваному С. Корінем. Кавалер Золотої медалі Т.Г. Шевченка.

ГАК Анатолій (псевд. Антипенка Івана Яковича; ін. псевд. — Антоша Ко, Мартин Задека; 20.06.1893, хутір поблизу Гуляй-Поля — 4.12.1980, Філадельфія, США, похов. у Бавнд Бруку) — укр. драматург, гуморист і прозаїк. Нар. в селянській сім'ї. Дру­куватися почав 1917. Під час війни 1941—43 працював фейлетоністом харків. газети «Нова Україна». Голод­ної зими 1942 року разом з Д. Нитченком побував на Полтавщині. У с. Лютенські Будища Зіньківського району вони провели в клубі літературний вечір, де читали власні твори і розда­вали принесені з Харкова книжки. Вдруге перебував на Полтавщині в 1943, коли редакція «Нової України» переїхала до Полтави. У газеті «Голос Полтавщини» опубл. протягом квітня-вересня фейлетони «Велико­дня постанова», «Шкуродери», «Куди вони йдуть, куди завертають?» та ін. У Полтаві Г. виступав проти русифі­каційного духу міської управи, яку очолював кол. царський офіцер Галанін. Автор гуморески ледве уник арешту. На поч. вересня 1943 разом з іншими письменниками виїхав в Зах. Україну, а звідти в Німеччину й за оке­ан. В 1973 у США видав книгу спогадів. «Від Гуляй-Поля до Нью-Йорка».

Літ: Чуб Дм. Гуморист і сатирик Анатоль Гак // У кн. Дм. Чуба «У дзеркалі життя й літерату­ри». — Мельбурн, 1982; Богуславець Л. На про­щу до рідної землі. — Мельбурн, 1984. — С. 96— 97; Український засів. — 1994. -4.6.- С. 42.

ГАННИЧЕНКО Іван В. (псевд.: Ганнич Іван, Ів. Г, Ів. Орчик та ін.; 1921, Полтавщина — пом. в 1950-х у США) — укр. літератор, журналіст і краєзна­вець. Нар., ймовірно, в одному із сіл на Орчику в Карлівському р-ні. Про своє село писав: «Срібляста річка і садки, безмежний степ, хатки біленькі, стрункі тополі... У цім селі я народився («Рідне село», газ. «Голос Полтавщини», 1943, 25 лип.). В 1942-43 працював кореспондентом «Голосу Полтавщини», де вмістив багато статей і заміток на різні теми, краєзн. Нариси про села Попівку, Артюхівку, Климівку, а також оповідання і вірші. Восени 1943 виїхав спершу в Зах. Україну, а в 1944 у м. Трнов (Словаччина). Якийсь час жив в Австрії, з 1945 — у Німеччині у таборі неповерненців. На поч. 50-х переїхав до США. Там у Нью-Йорку вийшла його єдина збірка ліричних віршів «Моя муза» (1953). Друкувався також у журн. «Нові дні» (Канада). Помер під час невдалої операції.

Літ.: За письмовими відомостями І. Качуровського (листи від 31 лип. 1991 та 8 берез. 1997 Мюнхен) та матеріалами «Голосу Полтавщ.» за 1942-1943.

НА ГОЛОВНУ    1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14   НА ПЕРШУ