ДОЦЕНКО Олександр (1897, Полтавщина — 1941, Польща) — укр. історик і публіцист. В 1915 закінчив Сорочинську учитель, семінарію. Потім навчався у Віденському військовому училищі в Полтаві. Учасник визвольних змагань 1917—1920. Підполковник української армії, ад'ютант Головного отамана С. Петлюри, з яким відійшов за Збруч. У Львові опублікував 2-томний «Літопис української революції» (1923—24), а також книгу «Зимовий похід 6.12.1919— 6.05.1920» (Варшава, 1935).

Літ.: Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. — Едмонтон. — Канада. — 1985. — С. 14.

ДРАГОМАНОВ Михайло Петрович (псевд.: М. Галицький, Українець та ін.; 18(30).09.1841, Гадяч 20.06(2.07). 1895, Софія, Болгарія) – укр. публіцист, історик, літературозна­вець, фольклорист і громад, діяч. Нар. в дрібномаєтковій сім'ї. В 1859 закін­чив Полтав. гімназію, а через чотири роки й Київ. ун-т, де потім

Михайло Драгоманов

працював викладачем. У 1875 звільнений з ун-ту за політ, неблагонадійність і наступно­го року емігрував за кордон. У Швейцарії створив осередок політ, еміграції, центр «українського руху та українсь­кої думки» (їв. Франко) та відкрив безцензурну укр. друкарню «Громада», де було опубл. твори П. Мирного, А. Свидницького та ін. У 1878 в Парижі виступив з протестом проти заборони рос. царизмом укр. книгодруку. Д. належать ґрунтовні наукові праці з історії, фольклору та етнографії («Історичні пісні малоруського народу», 1876, у співавт., 1874—75; «Малоруські на­родні перекази і оповідання», 1876; «Нові українські пісні про громадські справи. 1764—1880»та ін.). Багато праць присвятив Т. Г. Шевченкові, зок­рема брав участь у виданні забороне­них рос. цензурою творів поета та поширенні їх у перекладах на євро­пейські мови. За 6 років до смерті Д., переслідуваний реакцією та поліцією і в Росії, і в Австрії, прийняв пропози­цію на переїзд до Болгарії, де став професором Софійського ун-ту. Вчений зробив немало корисних справ для ста­новлення науки і освіти в Болгарії. Його власна бібліотека (майже 10 тис. томів) лягла в основу університетської бібліотеки у Софії, що й досі носить ім'я Драгоманова.

Літ.: Федченко М. П. Михайло Драгоманов. — К., 1991; Романченко Р. «Сумління пе­редової України» // ЗП. — 1991. — 27 верес.

ДРАГОМАНОВА (Кучинська) Людмила Михайлівна (крипт. — Л. Д.; 1842, м. Гадяч - 16.05.1918, Київ) -укр. громад.-культ, діячка, перекладач. В 60-х роках прихилилася до справи укр. народолюбства. Одружившись 1864 з М.П. Драґомоновим, увійшла до київської «Старої громади». Разом з чоловіком опрацювала розвідку

Людмила Драгоманов

родні говірки й місцевий елемент в освіті» (1874). В 1876 разом з ним емі­грувала за кордон, була першим співробітником і помічником в літ.-науковій та громад.-культурній праці чоловіка. Від 1889 вони разом жили в Софії, а після смерті М. Д. повернулася до Києва. Переклала на рос. мову новели В. Стефаника. Допомагала М. Павликові у виданні наук. спадщи­ни М. Драгоманова. Листувалася з їв. Франком (листи вміщ. у т. 50-му його «Вибраних творів», 1986).

Літ.: Л. М. Драгоманова // Наше минуле.—1918.—4.2; Пчілка Олена. Автобіографія // В кн.: Олена Пчілка. Оповідання. — X., 1930. -С.16.

ДРАГОМАНОВА Оксана Олександрівна (22.12.1894, Петербург — 5.04.1966, Лос-Анджелес, США) - укр. письменниця і перекладачка. Сестра в перших Л. Українки. Батько — брат М. П. Драгоманова, лікар. В дитинстві жила у Гадячі. Гімназію закінчила у Варшаві, де батько працював головн. лікарем шпиталю. Навчалася на Бестужевських курсах у Петербурзі та на юрид. ф-ті Петерб. ун-ту Згодом студіювала право у Віденському ун-ті та паризькій Сорбонні. З 1918 співробітниця юрид. відділу міністерства закорд. справ УНР у Києві. В 1919 входила до складу укр. дипломат. місії на мировій конференції у Версалі та працювала послом УНР у Відні, Берліні, Софії. В 1928 переїхала до Аргентини, де понад 30 років працювала в Північноамериканському банку «Бостон».

Оксана Драгоманова.

У 1958 вийшла на пенсію й наступного року поїхала на лікування до Америки. Похована в Голівуді, штат Каліфорнія.

В 1931 Д. очолила перше жіноче укр. товариство в Аргентині. В 30-х роках брала участь у складанні укр.-іспан. словника «Перші кроки українця в Аргентині», який видав банк «Бостон». Після того, як в Аргентині з'явилась нова хвиля еміграції (1948— 49), вона активізувала громадсько-культурну діяльність, стала членом Спілки укр. науковців, літераторів та мистців. Як письменниця почала дру­куватися ще в 1920—21 у віденському тижневику «Воля», Перекладала тво­ри західн. письменників, зокрема Гіде Мопассана, Шарляде Костера, Жюль Верна, А. Кроніна, К. Малапарте, та ін. Переклала чимало статей, які публ. в укр. пресі діяспори (журн. «Техас», «Овид» та ін.). Ці переклади вважали­ся на той час кращими на еміграції. В 1950 в «Овиді» з'явилася повість «По той бік світу» (окреме видання здійсн. М. Денисюк, 1951). Інші її твори: оповід. «Запасний фонд» (Париж, 1951), «Дестіні» (Париж, 1952), «Бла­китна година», «Ранок у Тігре» («Овид», 1957) таін. Написала також нарис з історії аргентинської літера­тури. Живучи 42 роки на далекій чу­жині, Д. всюди відстоювала інтереси України, була її вірноіб донькою.

Літ.: ГаврилюкМ. Оксана Драгоманова. У першу річницю смерти // Овид. — 1962. — 4.3 (122). - С. 57-58; Качуровський І. Ми – в Аргентині // Всесвіт. - 1991. - №3. - С. 214.

ДУБІВ Павло Володимирович (25.05.1918, Полтава) — укр. поет і журналіст, театрознавець. Нар. в сім'ї службовця, згодом харківського суддР. Почав друкуватися в 15 років. Навчався на літ-му ф-ті Харків, ун-ту. Під час окупації був вивезений німця­ми до Баварії, де працював на мета­лург. заводі. По війні перебував спер­шу в таборі для переміщених осіб (Ді-Пі), а потім зголосився переїхати до Австралії, де й живе нині. Як жур­наліст і поет друкувався в газ. «Вільна думка» (Сідней), «Церква і життя» (в цьому часописі був редактором мови), в альм. «Новий обрій» (Австралія). Писав статті на літ. мистецькі теми, рецензії. В 1984 у Мельбурні видав поетичну збірку «Струни вічності», до якої ввійшли, крім віршів, пісні та поеми «Микола Хвильовий» і «Чоти­ри прогри»; вірші: «Пісня серця», «Ба­лада про прапор» та ін. опубл. в чи­танці «Про що тирса шелестіла» (Ав­стралія, 1969).

Літ.: Дубів Павло. Замість передмови // В кн.: Дубів П. Струни вічності. — Мельбурн, 1964.-С 7-8.

^*Батько Володимир Сергійович навчався в Звенигородській комерц. школі (1910); в 1917 — секретар Полт. міської думи; на початку 20-х заарештований у Полтаві разом з Д. Солов'єм, про що розповів у статті «Уламок з мого жит­тя» /Визвольний шлях. — 1966. — Ч. 6—7/. До­помагав Д. Солов'ю спогадами при написанні книги «Розгром Полтави». Помер закордоном.

ДУДКА Йосип Михайлович (15.11.1915, х. Широкий яр, Роменсь-кого пов., Полтав. губ., тепер с. Во-щилйха, Ромен, р-ну, Сумської обл. — 22.11.1990, с. Вощилиха) — укр. поет і педагог. Нар. в селянській сім'ї. До війни закінчив Ніжинський учи­тель. ін-т, працював викладачем бібліотечного технікуму в Ніжині. Під час окупації німці вивезли його до Німеччини, звідки повернувся в 1945. Працював учителем у Вовківцях та Вощилисі на Роменщині. Під час перебування в Німеччині друкував свої твори в журн. «Дозвілля» (1943— 44), який видавався для українців, вивезених німцями на каторжні ро­боти. В 50-х роках вірші Д. з'явилися в альм. «Слово молодих» (1955) та в інших виданнях, але незабаром ім'я поета

Йосип Дудка

потрапило до «чорного спис­ку», йому пригадали колишні «гріхи» і друкуватись було заборонено. Лише наприкінці 80-х ім'я Д. знову з'яви­лося в газетах. Він писав статті на теми моралі, екології, захисту рідної мови і культурної спадщини, а також поезії. Мав творчі зв'язки з поетами і письменниками О. Ющенком, П. Ключиною, Р. Іваничуком, О. Підсухою, Д. Кулиняком та ін., які його духовно підтримували в тяжкі часи. За рік до смерті поет подав до вид-ва «Укр. письм.» рукопис збірки поезій «Собори душ», яка вийшла по­смертно, в 1993 (упорядн. О. Шугай).

Літ.: Ющенко О. У царстві казки і краси // Освіта. —1991. — 11 січ.; Шугай О. «Печаллю радість розбуди...» // В кн.: Дудка Й. Собори луш. — К.: Укр. письм., 1993. — С. 3—5; Ющен­ко О. Вперше на сторінках «Літературної Ук­раїни» //ЛУ. - 1997. — 3 квіт.

ЄВСЕВСЬКИЙ Сергій Ащфійович (6.10.1914, м. Лохвиця — 15.05.1988, Філадельфія, похов. на укр. правосл. цвинтарі в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі) — укр. громад.-політ, діяч, чл. УРДП. Нар. в родині вчителів. Його мати — рідна сестра відомого науковця і політ, діяча, сподвижника М. Грушевського Йосипа Гермайзе, жертви сталінського режиму. В Київ. політехн. н-ті здобув фах інженера-хіміка.

Сергій Євсевський

Під час Другої світової війни опинився в еміграції. З Німеччини переїхав до Америки, де працював за фахом, а та­кож займався громад.-політ, справами української громади. Був постійним представником газети «Укр. вісті» та журн. «Новідні». Шановний як люди­на високих моральних чеснот,

Літ.: Укр. Рев.-Демокр. Партія (УРДП— УДРП). Збірник матеріалів і дикуметів. — Чи­каго—Київ, 1997. — С. 531. — Фото.

ЄМЕЦЬ Паша Семенівна, (псевдо: Барвінок 25.10.1913, с. Безсали, тепер Лохвицькогор-ну) — педагог, по­етеса. Закінчила Лохвицький педтехні­кум, учителювала. Під час окупації Ук­раїни друкувала вірші в газ. «Вісті Лохвиччини». В 1944 заарештована і ув'яз­нена. З табору повернулася після смерті Сталіна і була реабілітована. В 1988 виї­хала до СІЛА, де живе її брат. Мешкає у м. Лос-Анджелесі. Друкується в укр. га­зетах і журналах діяспори

Паша Ємець

Фото 1950 р.

Північна печора

(«Укр. вісті», «Нові дні», «Молода Україна»). В 1998 опубл. зб. спогадів і віршів «Дорогою терпіння». (Див. настор. 154).

ЄМЕЦЬ Яків Семенович (псевдо: Ю. Терн; 1918, с. Безсали, тепер Лох-вицького р-ну) — укр. журналіст і літе­ратор. Закінчив Лохвицький педтех­нікум, навчався в Лубенському учи­тель. ін-ті. Учителював. На початку війни потрапив у оточення, вийшов із нього і повернувся додому. В 1941—43 редагував газету «Вісті Лохвиччини» та літературний додаток до неї, де вміщував свої твори. Випустив брошу­ру «Таємниці Кремля та ДПУ» (1942). 1943 виїхав нп Захід. В 1945 в таборі Ді-Пі ім. М. Лисенка (м. Ганновер, Німеччина) редагував журн. «Через терни», а в 1948 — газ. «Соборник» (орган СУМу). З 1950 - у США (м. Лос-Анжелес). Займався видавничою діяльністю.

Літ.: Голос Полтавщини. — 1942. — 12 квіт. — №30; Ємець Я. До легенди про «вічний пра­пор» // УВ. - 1998. - 9 серп. - с. 4.

ЖУК Андрій Іванович (1880, с. Вовчик Лубенського р-ну — 1968, Відень, Австрія) — укр. громад.-по-літичнийдіяч, публіцист і кооператор. З 1901 чл. РУП-УСДРП, з 1906 чл. ЦКУСДРП, співр. партійних органів «Гасло», «Селянин» й ін., за що був не раз ув'язнений рос. монарх, владою. Восени 1907 разом із В. Винниченком емігрував до Галичини, де (з 1909) ре­дагував кооп. журн. «Економіст» і «Самопоміч», писав в соц.-дем. («Зем­ля і воля», «Праця») і в заг.-дем. орга­нах («Діло», ки'ів. «Рада»). В 1914—18 один із засновників і чл. проводу «Со­юзу Визволення України», чл. Гол., а потім Заг. Укр. Ради у Відні (1914—16) і Центр. Управи УСС (1917-23). За укр. влади на дипломатичній службі при укр. посольстві у Відні і радник Мін-ва ЗС УНР. 1930 повернувся до Львова, де керував стат. бюро Ревізій­ного Союзу Укр. Кооперативів (РСУК), був співредактором видань вид. кооперативу «Хортиця» і ред. ча­сопису «Кредитова кооперація». 1940 переїхав до Відня. Опубл. численні статті в екон. і заг.-політ. пресі, окремі брошури на кооп., статистичні й еко­ном. теми. Автор мемуарів «Із спо­минів про Симона Петлюру (1901— 1907)» (зб. «Симон Петлюра в моло­дості», за ред. А. Жука, Львів, 1936, с.21—29), нарису «М. Русов та його батьки» (Сучасність. — 1963. — №6, 9,10) та ін.

Літ.: Жук Юрій. Спогади про батька // Політика і час. - 1994. - №4. - С. 59-63.

ЖУК Сергій Степанович (19(31).10.1885, х. Швайчина Балка Кобеляцького пов., тепер у складі м. Кобеляки — пом. у ФРН, дата см. не­відома) — укр. письменник і скульп­тор. Нар. у сім'ї наглядача Кобел. земської лікарні. Закінчив Петерб. психо-неврологічний ін-т. Рано вия­вив інтерес до письменництва та скульптури. В 1916—20.очолював зас­новане ним у Петербурзі укр. літ-ху­дожнє тов-во, яке потім перебазува­лося до Києва. В 1920—21 завідував літ-худ. частиною Київ. опери. Від 1920 працював як скульптор, займався декорат. оформленням будівель. В 1925—28 належав до різьбярської секції Укр. ін-ту наукової мови при ВУАН. Літ. твори друкував у журн. «Шлях», «ЛНВ», «Глобус», «Молода громада», «Наші дні» та ін. У 1927 створив на Луганській цукроварні (Білоцерківщина) гіпсовий пам'ятник Т. Г. Шевченкові (не зберігся). У 20-х на київських виставках були показані його скульптури «Сліпий титан», «Скорбота», «Туга» та ін. Йому нале­жать скульптурні погруддя М. Леон-товича, І. Ґонти, М. Заньковецької, Д. Заболотного, М. Кропивницького та ін. В 1939 був учасником республі­канської Шевченківської виставки в Києві. Еміґрувавши у 1943 за кордон, продовжував там займатися мистець­кою працею, видав циклостилем бро­шуру «Скульптурні портети Шевчен­ка» (Ауґсбург, 1947).

Літ.: Михайлів Ю. Нове різьбярство Украї­ни //Життя й революція. — 1929. — №12; Вис­тавка советского изобразительного искусства. Справочник. 1933—1940. - М., 1967. - Том. 11.

Скульптор С. Жук. Погруддя Т.Г. Шевченка.

ЗІНЧИК Іван — укр. богослов-проповідник. Нар. у с. Хейлівщина на Чорнущині. Під час Другої світової війни німці вивезли на каторжні робо­ти до рейху Визволений союзниками, не повернувся в Україну, а виїхав до Канади. Навчався у богословській школі, після закінчення якої заснував у м. Лондоні (Канада) радіостанцію, з якої понад два десятиріччя проповідує слово Боже, допомагаючи людям в ду­ховному зціленні. Після проголошен­ня Незалежної Української Держави відвідував свою батьківщину і виступав з проповідями перед земляками.

Літ.: Самостійна Україна, 1994. — 10 черв.

ЗУЄВСЬКИЙ Олег Йосипович (16.02.1920, с. Хомутець Миргородсь­кого р-ну — 27.03.1996, м. Едмонтон, Канада) — укр. поет, вчений-літературознавець, перекладач. Нар. в сім'ї вчителів. Перші 11 років жив у Хо­мутці, потім у Лубнах та Харкові. В 1938 закінчив середню школу і всту­пив до Харків. ін-ту журналістики, де навчався до початку війни. Під час окупації працював у редакції

Олег Зуєвський.

«Миргородських вістей», де публікував свої вірші, оповідання, статті. Опинив­шись у Німеччині, працював на фабриках і фермах. По війні жив у містах Ауґсбург та Ляйпгайм, друку­вав поезії в журн. «Наше життя», «Но­ве лицарство», «Світання» та ін. 1950 переїхав до м. Філадельфія (США). Вдень працював, а вечорами слухав курс славістики в Пенсільванському ун-ті. 1962 здобув ступінь доктора сла­вістики. Викладав в ун-тах Фордгам та Ратгерс. З 1966 проф. ін-ту україноз­навчих студій при Альбертському ун­ті (Канада). Опублікував збірки поезій: «Золоті ворота» (Мюнхен, 1947), «Під знаком фенікса» (Канада, 1958), «Голуб серед ательє» (Канада, 1991), «Вибране. Поезії. Переклади» (К., 1992). У своєму творчому розвитку поет пройшов шлях від традиційного символізму до класичної строгості форм і різноманітної образності. З німецької перекладав Новаліса, Стефана Ґеорге, М. Рільке, з англійської — В. Шекспіра, О. Уайльда, з фран­цузької С. Маллярме. З американських поетів перекладав твори Е. Діккінсона. За книгу поезій «Касіопея. Парафрази» (К., 1993, передм. В. Яременка), а також за поетичні пере­клади нагороджений Міжнародною премією ім. Г. Сковороди (1994). Творчість 3. представлена також у 4-томній хрестоматії «Українське слово» та «Історії української літератури XX ст.» В 1990 уперше приїхав на батьків­щину В 1991 брав участь у І Конгресі МАУ (Міжн. Асоціація україністів), у 1992 — читав лекції в Київ. ун-ті ім. Т. Г. Шевченка. 1991 року прийнятий до Спілки письменників України. Помер від серцевого нападу.

Літ.: Абліцов В. Під знаком золотих воріт // Всесвіт. — 1991. — №11; Яременко В. «Від рідної хати ключі збереглися» (Поет Олег Зує-вський). — К.: вид-во Київ. ун-ту. — 1992; Пав-личко С. Творчість Олега Зуєвського й анато­мія українського сюрреалізму // Слово і час. — 1993. — №6. — С. 19—24; Лауреати міжна­родної премії ім. Г. Сковороди // Літ. Укр. — 1994. — 24 листоп.; Ротач П. Залишається ко­ріння в полтавській землі // Полт. думка. — 1996. — 9 трав.; Мушкетик Ю. та ін. Олег Зує-вський: (Некролог) // Літ Укр. — 1996. — 11 квіт.; Одарченко П. Св. пам'яті Олега Зуєвсь­кого // Українські вісті. — 1996. — 21 квіт. — Портрет.

ІЗАРСЬКИЙ Олекса (ін. псевдо: Ол. Із., О. Погар; спр. прізв. Мальченко Олексій Григорович; 30.08.1919, Полтава) — укр. письменник-ро­маніст, літературознавець, перекла­дач. Нар. в родині банківського служ­бовця і лікарки. Середню освіту, в т. ч. знання нім. і франц. мов, здобув приватно у Полтаві, вищу — у Київ. ун-ті (ром.-герм. відділ, 4 курси, 1937— 1941). Рано зацікавився літ. творчістю, яку розпочав з щоденників. У 30-х входив доліт, гуртка при Полт. Центр. наук. б-ці, яким керував П. Капельгородський. Він перший звернув увагу на обдарованого юнака, який ще в шкільні роки, заохочений ним, напи­сав роман «Мій дід», що мав би бути початком серії повістей і романів про Віктора Лисенка. В 1942 в окупованій Полтаві почав писати повість «Ра­нок», завершену в 1943 в Кам'янець-Подільському і видану в 1963 в Мюн­хені. Восени 1943 разом з батьками вирушив на Захід. В повоєнний час сім'я жила уДіссені та Мюнхені. Після смерті бітька наприкінці 40-х з маті­р'ю та братом переїхав до Америки, осівши у м. Клівленді.

На фото (зліва направо): Г. Журба, Л. Лиман, О. Ізарський, Г. Костюк.

Першою опублікованою книж­кою І. став літ.-крит. нарис «Рільке на Україні» (Філадельфія, 1952; перекл. нім. мовою). Повість «Ранок» покла­ла початок циклу белетристичних творів — своєрідної родинної хроніки про духовне становлення Віктора Лисенка, його батьків, учителів, това­ришів по школі і університету, а потім і про життя в Німеччині, де сім'я Лисенків опинилася в часи війни і пере­бувала в повоєнні роки. Друга книга цієї серії наз. «Віктор і Ляля» (Мюн­хен, 1965) і присвячена шкільним ро­кам Віктора у Полтаві. Наступні ро­мани «Київ» (1971, навчання в ун-ті), /Полтава» (1977, роки окупації), «Чудо в Мисловицях» (1967, перебу­вання Лисенків у м. Шлезьку в 1944), «Саксонська зима» (1972), «Літо над озером» (1981, життя сім'ї ум. Діссені, в Баварії), «Столиця над Ізаром» (інша назва «Мюнхен», заверш. в 1986, повністю не опубл.). Метою автора у тво­рах, присвяч. життю Лисеків за межа­ми України, було показати долю лю­дей, що вирвалися з «соціалістичного раю» і вперше вільно глянули на світ як пише автор, «не крізь російські окуляри»). Твори І. були своєрідним протиставленням «великій радянській літературі», фальшивій за своєю сут­тю. Усі книги «лисенківського циклу» творять певну єдність, через яку про­ходить образ (великою мірою авто­біографічний) Віктора Лисенка. Цен­тральною проблемою є його ставлен­ня до України, її національних про­блем. Проза І. позначається оригі­нальністю письма (проф. І. Качуровський називає її «орнамен­тальною», що означає «умовне віддалення слова від предмета»), асоціатив­ністю думок і образів, вишуканістю висловів, багатством метафор, по­рівнянь та ін. художніх засобів зобра­ження. За визначенням А.-Г. Горбач, письменник «працює не для сьогоден­ня, а бачить свій вклад в українську літературу з широких перспектив май-бутности». Крім художньої прози, І. багато років (особливо в 40—70-і) вис­тупав з літературними статтями, урив­ками з щоденників, рецензіями, огля­дами, спогадами про зустрічі з укр. та нім. письменниками тощо. Ці публі­кації друкувалися в газ. і журн. «Час», «Українська трибуна», «Сучасність», «Укр. літературна газета» та ін.

Літ.: Юр. Л(авріненко). О. Ізарський. Ра­нок. — Рец//Листи до приятелів. 1964. — №3— 4. — С. 39; Костюк Г. З літопису літературного життя в діяспорі. — Мюнхен, 1971. — С. 25;Горбач Анна-Галя. Зустріч українця з Німеччи­ною: [О. Ізорський. Чудо в Мисловицях] // Су­часність. - 1967. - №11. -'-С. 119-122; Руд-ницький Л. Література з місією // Слово і час. - 1992. — №2. - С. 45; Качуровський І. Проза Олекси Ізорського // Сучасність. — 1996. — №3-4.-С. 163-170.

ІРКЛІЄВСЬКИЙ Василь Данило­вич (17.03.1910, с.Лютенька, тепер Гадяцького р-ну — 14.12.1992, Авґсбург, ФРН) — укр. мовознавець-лексикоґраф. Нар. в заможній селянській сім'ї, яка 1929 буларозкуркулена. Пе­режив голод 1933-го, відбув трирічне ув'язнення в таборі біля м. Рибінська в Росії. Служив у війську, і восени 1941 потрапив до німців у полон, але щас­ливо врятувався.

Василь Ірклієвський

Освіту здобув само­тужки, рано виховавши в собі любов до книжок як вірних друзів і супутників життя. В 1945 уник повернен­ня в СРСР і залишився в ФРН. Пра­цював садівником, оволодів нім. та англ. мовами, що допомогло йому в роботі над українським словникар­ством. Внаслідок наполегливої бага­торічної праці видав дві книжки: «Етимологічний словник українських прізвищ — прізвищезнавство» (Мюн­хен, 1987, 903 с.). та «Наші ймення, їх походження і значення» (1968, 243 с.) В наукових колах ці праці здобули неоднозначну оцінку.

КАРЮК Ганна Олександрівна (30.10.1911, с. Соколова Балка Новосанжарського р-ну— 8.03.1975, Мель­бурн, Австралія) — укр. майстриня-вишивальниця. В 1943 разом з роди­ною виїхала з України, сподіваючись на швидке повернення. Але доля су­дила інше: 1949 родина опинилася в Австралії, де вона й прославилася се­ред української спільноти як талано­вита майстриня полтавської вишивки. Вишивала рушники, блузки і сороч­ки, які дивували красою не тільки своїх, а й чужинців. Особливо гарні були вишиті нею картини та портре­ти, серед яких найбільше уваги відда­ла Т. Г. Шевченкові, як найсвятішому символові України в далекій Авст­ралії. Крім того, вона мала гарній го­лос (сопрано) і разом з чоловіком співала в українському церковному

Ганна Карюк

хорі, заохотивши до співу та музики і дочку Філонілу Габелко. Надмогиль­на плита К. увінчана гравірованою ме­режкою її майстерної вишивки.

Літ.: Ігнатів Б. В. Пам'ять художниці//Ук­раїнець Австралії. — 1976. — 14 берез. — №5.

КИБКАЛО Полікарп (1896, х. Галущина Гребля, тепер Новосанжарського р-ну — пом. не ран. 1960, м. Рочестер, США) — мемуарист. Нар. в се­лянській сім'ї, яка мала 8,5 дес. землі. У 1903—07 навчався в народній школі. З 1915 перебував на Західному фронті. Повернувшись в 1918 додому, прилу­чився до підпільної боротьби проти більшовицької влади. До 1938, коли його ув'язнили, працював рахівником у колгоспі. За «антирадянську пропаганду» був позбавлений волі на 5 років. В 1939 звільнили. Під час оку­пації продовжував працювати рахів­ником т. зв. «громадського двору». 20 верес. 1943 з дружиною та односель­цями підводою виїхав на Захід. Влітку 1945 ледве врятувався від насильної репатріації «на родіну». В 1946—47 жив у Західн. Німеччині в таборі ЮНРРА. Належав до Організації політич­них в'язнів. На поч. 50-х років пере­їхав до Америки. Написав «Чорні дні єжовщини: спомини совєтського гро­мадянина», опубліковані в газ. «Сво­бода» (1951, №№149—153, підпис: Полтавський). У 1952 вступив до організації Демократичне об'єднання бувших репресованих українців со­ртами (ДОБРУС), яка ставила за мету зикривати злочини червоної Москви проти України та інших поневолених чародів СРСР. У 1959 завершив книгу спогадів про пережите «Терновим шляхом», видану в 1961 в Буенос-Ай­ресі (167 с., обкладинка худ. Б. Крю­кова). Мемуари «Чорні дні єжовщини» використав Д. Соловей у книзі «Голгофа України» (1953, Вінніпег).

КИТАСТИЙ Григорій Трохимович (17.01.1907, Кобеляки - 6.04.1984, Чикаго, США; похов. на укр. правосл. цвинтарі у Бавнд Бруку, Н.-Джерсі) — видатний укр. бандурист і компози­тор, довгорічний керівн. капели бан­дуристів ім. Тараса Шевченка у США. В 1930 закінчив Полт. муз. технікум (вокально-хорове відділення),

Григорій Китастий

а в 1935 — Київ. муз.-драм. ін-т. ім. Лисенка, де навчався на хормейстерському і композиторському відділах. В 1936 став концертмейстером Держ. капели бандуристів. На поч. війни з німцями потрапив до полону, але вирвався на волю і прийшов до Києва, де разом з Назаренком утворив з решток колиш­ньої капели нову капелу бандуристів ім. Тараса Шевченка. З нею і пройшов він тяжкий шлях німецьких концтаборів і еміграції спершу в Зах. Німеч­чині, а з 1949 в Америці. Виступаючи в Канаді, США, Австралії та Європі, ка­пела під орудою К. здобула славу і по­шану. З 1964 жив у Чикаго, де очолю­вав молодіжн. ансамбль бандуристів, а з 1967 у Клівленді. К. зробив сотні об­робок народних пісень для бандури та фортепіано. Композитор поклав на музику твори Т. Г. Шевченка («Гомоні­ла Україна», «Грай, кобзарю» та ін.), І. Багряного («Вперед, сини народу!» та ін.), О. Олеся, М. Ситника, А. Ма­лишка, Яра Славутича, П. Карпенка-Криницітаін. Власні музичні твори К.: «Гомін степів», «Горлиця», «Турбаївське повстання», «Дума про Сагайдачно­го» та ін. Крім того, мав потяг до літе­ратури, писав короткі оповідання. Дру­жив з І. Багряним і підтримував його партію (УРДП). До 70-річчя компози­тора Фундація ім. І. Багряного видала «Збірник на пошану Григорія Китастого» (розвідки, статті, спогади). В 1996 в Києві вийшла перша в Україні зб.ірка муз. творів К. «Вставай, народе!» (за од­нойменним віршем І. Багряного).

Могила Г. Китастого. Фото 1998 р.

Літ.: СамчукУ. Живі струни: бандура і бан­дуристи. — Детройт, 1976. - С. 343-352; Ро-тач П. Світової слави бандурист // Полт. вісн.— 1994. — 18—24листоп.; Українська Револю­ційно-демократична Партія (УРДП-УДРП). Матеріали і документи. — Чикаго—Київ, 1997. -С. 538-539. 

 Додаток з книги Романа Коваля "Тернистий шлях кубанця Проходи":

Начальник штабу 1 -го Сірого полку хорунжий Кость Миколайович КУРИЛО народився 17 липня 1888 року у козацькій родині в с. Гремячі Попівської волості Миргородського повіту Полтавської губернії. 1908 року закінчив реальну школу у м. Ромни. Навчався в Лісовому інституті в Петербурзі, але був звільнений за участь у революційному русі. Після відбуття року військової служби продовжив навчання на 2-му курсі Новоолек-сандрійського інституту сільського господарства і лісоводства. На початку Світової війни мобілізований як прапорщик резерву. За Росію довго не воював, бо швидко потрапив до австрійського полону. У терезинському і йо-зефівському таборах став просвітителем полонених українців.
Після поразки Армії УНР жив у Варшаві. Того ж року подав заяву до господарської академії, але з формальної причини його не прийняли — попри те що студенти УГА Василь Прохода і Павло Дубрівний характеризували Курила як людину, метою життя якої є "праця й лише праця — для Української національної справи" [83А, арк. І — 3]. У листі до управи Академічної громади при УГА вони писали: "В Польщі зараз перебуває емігрант сірожупанник Кость Курило, бувший студент 3-го курсу Олександрійського сільськогосподарського інституту, який скінчити перешкодила війна. 25-го цього липня Курило подав прохання про прийняття його до академії. Ми знаєм К. Курила ще з 1915 року як невтомного працьовника на полі Національно-культурному, чесного, скромного, гарного товариша з чулою душею, що віддав майже все своє життя для української національної справи. Зараз К. Курило має 35 років, і це може бути перешкодою для прийняття його до академії. Але з огляду на те, що Курило студіював рік у Петроградському лісовому інституті й 2 роки в Олександрійському сільсько-госп. інституті (це ми підтверджуєм) і що він прохається на 2-й курс, а по своїй працездатності буде в усіх випадках не гірше багатьох молодих, луже прохаєм Хвальну Управу вжити як найбільших заходів, аби К- Курило був прийнятий до Академії в виключному порядку. В. Прохода, П. Дубрівний і В. За-дорожний (?). Подебради 26.7.24" [34А, арк. 32, 32 зв.].

НА ГОЛОВНУ    1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14   НА ПЕРШУ