|
Замість прологу
Полтава. Вулиця Леніна, будинок №38, квартира №10. Якщо можна назвати це
помешкання квартирою. До революції багатий візник збудував конюшню, яку за
Радянської влади було переобладнано під житло. Тепер воно в аварійному
стані. Дах, мов решето, латані-перелатані стіни цілий рік мокрі і дивно, що
ще досі стоять. Ось в такій, з дозволу сказати, квартирі з повоєнних років і
жив полтавець (з того часу, як він оселився в нашому місті, минуло піввіку)
В'ячеслав Антонович Вальчак, За національністю - поляк. Колишній редактор
польської газети "Глос млодзежі", що виходила у Харкові, а згодом - у Києві.
В'язень сталінських таборів, "ворог народу". Це ганебне тавро він носив
понад п'ятдесят літ. Тільки 21 березня 1990 року його було реабілітовано,
поновлено в партії.
Коли я вперше завітав до В'ячеслава Антоновича, господар зустрів мене з
надією в очах, бо думав, що я з міськвиконкому і приніс втішну звістку про
поліпшення його житлових умов. Довідавшись про мету мого приходу, відверто
зізнався: "Моє життя мов довге поле колючої стерні, по якій довелось увесь
час іти босоніж. Якби описати його, то вистачило б на цілу книжку. Кілька
разів брався за перо, та щораз, правду кажучи, страх зупиняв мене. Був я
таврований. І за таку "крамолу" мене могли знову упекти за колючий дріт, а
то й розстріляти. І таке бувало. А коли правда відкрилась людям, у мене ні
сил, ні здоров'я не лишилось. Тільки уві сні та в години старечих роздумів
постають ті жахливі роки, бо, мабуть, до останніх днів будуть ятритись
душевні рани. Хоч знаходяться тепер молодці, котрі хотіли б, щоб народ і
далі не знав правди про недалеке минуле. Мовляв, досить сипати сіль на рани,
звинувачувати в усіх гріхах Сталі¬на. Адже він знищував ворогів революції. А
це - чистісінької води демагогія. Замовчування трагічних сторінок - це
злочин не тільки проти світлої пам'яті тих, хто поліг від сокири сталінських
опричників, а й проти нинішніх і прийдешніх поколінь. Торік я написав листа
Михайлу Сергійовичу Горбачову, Генеральному секретареві партії комуністів, в
якому описав, що сталося зі мною. Я не бідкався, не плакався, але сказав
йому, що я був і лишаюсь членом партії Леніна, що завжди був переконаним, що
партія і її узурпатори - не одне й те ж. На партію я ніколи не був в обиді".
Я слухав В'ячеслава Антоновича і помічав, як його худі старечі плечі
розправились, а в очах спалахнув яскравий вогник. Дивився на нього, і в моїй
уяві поставав то завзятий юнак-комсомолець, то енергійний редактор польської
молодіжної газети, то змучений, хворий на цингу табірник. За довге життя
всього було. Але витерпів, вистояв.
Після першої нашої зустрічі я ще кілька разів приходив до В'ячеслава
Антоновича Вальчака. І кожного разу мій журналістський блокнот поповнювався
новими запасами, фактами, іменами. Так і народився цей матеріал про
колегу-газетяра.
Дещо з біографії
Антон Войцехович і його дружина Амелія Іванівна - уродженці Варшавської
губернії - в пошуках роботи переїздять у 1900 році до Петербургу. Тямущий
слюсар Вальчак влаштовується на Балтійський суднобудівний завод. Хвороблива
дружина вела хатні справи, доглядала первістка Генріха. А 11 жовтня 1905
року на світ божий появився ще один синок, якого нарекли В'ячеславом, або
ласкаво - Вацеком. Через два роки сім'я поповнилась донькою Юлькою. А потім
народилась ще одна дівчинка, яку назвали Броніславою. В'ячеслав спочатку
закінчив школу при костьолі, а після цього навчався в середньо-початковій.
Та в 1918 році помирає мати, і батько віддає дітей у дитячий будинок. Важкі
були перші революційні роки: голод, холод, злидні. Коли б не дитбудинок, то
навряд чи вижили б.
Дев’ятнадцятирічним В’ячеслав іде на фабрику імені Желябова. П'ять років тут
він протрудився. Спочатку учнем ткача, а оволодівши професією, став вправним
ткачем. Ще навчаючись в трудовій школі, в п'ятнадцять літ він вступає в
комсомол, а прийшовши на фабрику, очолив цеховий комсомольський, а згодом –
фабричний осередок. Тут же його приймають в жовтні 1927 року в партію
більшовиків. А через якийсь рік у числі п'ятдесяти поляків-комуністів ЦК
ВКП(б) направляє Вальчака на Україну для роботи серед польського населення,
що проживало поблизу кордону з панською Польщею. Так В'ячеслав опинився в
Проскурові (нині Хмельницьк), де його призначили інструктором окружкому
комсомолу. А коли були ліквідовані округи, Вальчака обирають секретарем
Волочиського райкому КСМ. "Це були цікаві, кипучі роки в моєму житті, -
згадував В'ячеслав Антонович. - Весь час в роз'їздах, серед молоді, яка
горіла бажанням перебудувати світ, вчилась сама і навчала інших".
В 1931 році ЦК КП(б)У рекомендує Вальчака на посаду редактора газети "Глос
млодзежі".
За редакторським столом
Він ніколи не мріяв про редакторське крісло. Та коли в ЦК партії і ЦК
комсомолу республіки запропонували йому очолити редакцію польської
молодіжної газети В'ячеслав відмовлялись не став, бо вважав, що так треба.
Звичайно, він не мав аніякісінького журналістського досвіду, та й освіти
бракувало. Однак за плечима була середня школа, міцний робітничий гарт,
певний багаж комсомольської роботи.
"Глос млодзежі", як і його польська партійна газета "Серп", виходила вже не
перший рік в тодішній столиці України - Харкові. За цей час змінилось кілька
редакторів, та й редакційний штат був нестабільним. Тож ЦК комсомолу,
призначаючи Вальчака редактором, покладало на нього надію, що він згуртує
колектив редакції, газету зробить авторитетною.
- Наша редакція, - пригадував В'ячеслав Антонович, - була неподалік
Благовіщенського собору. Мали дві кімнати на другому поверсі якогось,
здається, складського приміщення. Газета друкувалася форматом теперішньої
райони, на чотирьох полосах, тиражем близько двох тисяч примірників. А от
забув, тричі чи двічі на тиждень. Ой, як то було давно. Але всіх своїх
співробітників добре пам’ятаю. Жили ми всі в гуртожитку. Моїм заступником
був Броніслав Білевич, секретарем редакції - Михайло Сідлецький. Солідністю
відзначався тільки Едвар Носкевич - наш літредактор. Він і літами був дещо
старшим. Безпартійний, а ми всі - комсомолята. Окрім завідуючого
сільськогосподарським відділом Тадеуша Ценжарека, котрий був одружений на
технічній секретарці редакції Станіславі Мазурківській, ми всі ще
холостякували. Працювали дружно, з піднесенням.
У червні 1934 року редакції довелось розпрощатись з Харковом, бо всі
республіканські установи переїхали до Києва, який знову став столицею
України. Клопотів було вдосталь. Майже всі погодились їхати на нове місце.
По приїзді до Києва їх поселили в гуртожиток, редакція зайняла три кімнати
по вулиці Червоноармійській, поруч з Бессарабською площею. У двох кабінетах
розмістилась "Глос млодзежі", а в третьому - редакція новоствореного
польського дитячого журналу "Бондзь готув" ("Будь готов"). Редактором цього
видання був теж В'ячеслав Вальчак. Тож на його плечі лягло подвійне
навантаження. Але він ніколи не скаржився на переобтяженість, а справно
тягнув редакторський віз. В цьому ж приміщенні поруч знаходилась і редакція
польської партійної газети "Серп". Вальчак мав партійне доручення - був
керівником і пропагандистом комсомольської школи цієї редакції. А крім того,
йому доводилось дуже часто виїздити в села, де компактно проживали поляки,
то з доповідями, то з лекціями, то на організацію підписки на позику.
Найчастіше він бував у Мархлевському районі - своєрідному польському оазисі.
Після страшного голодомору тридцять третього наступний рік розпочався
арештами видатних представників української інтелігенції. А вже після
вбивства Кірова закручена Сталіним репресивна пружина стала шалено
розмотуватись. Тривога, передчуття біди гадюкою заповзали у людські душі.
Чорна тінь лиха лягла і на невеликий колектив "Глоса млодзежі". З ЦК частими
були грізні дзвінки. Партійні функціонери знаходили в тому чи іншому
матеріалі якусь крамолу. Редактор і колектив редакції були вкрай знервовані,
засмикані. Такий пригнічений стан журналістів, мабуть, і призвів до тої
фатальної помилки, що сталась в газеті за 17 січня 1935 року. У тексті
привітання делегатів XIII Всеукраїнського з'їзду Рад, адресованому ЦК
ВКП(б), дорогому батьку Сталіну, в одному з абзаців були пропущені слова.
- Як завжди, підписавши газету до друку, - розповідав В'ячеслав Антонович, я
взяв один примірник і подався додому. Нашвидкуруч повечерявши, вирішив
перечитати сторінки. Прочитавши, вже вкотре, привітання, я мало не втратив
свідомість. "Зобов'язуємося нещадно громити будь-які намагання, залишків
розбитих ворогів, які намагаються (оці два слова були пропущені, тому зміст
подальших запевнень зазвучав крамольне) знизити єдність трудящих СРСР,
шкодити будівництву соціалізму, справі світової пролетарської революції"'.
Стрибали рядки, слова. Я зрозумів, що та злощасна помилка - це мій кінець. Я
побіг у друкарню. Тираж уже був віддрукований. Довелось всі 1700 примірників
затримати. Вранці я повідомив про цей прикрий факт ЦК і управління НКВС. Я
знав, якщо не зроблю сам, то про це повідомлять органи мої доброзичливці.
Почались розбирання, виклики до начальства. По партійній лінії мені записали
сувору догану і, звичайно, звільнили з посади. А як тільки передав
редакційні справи, тепер уже й не пригадаю кому, відчув, що не
сьогодні-завтра мене заберуть. Моє серце недаремно віщувало. Вночі з сьомого
на восьме лютого 1935 року мене заарештували.
Фабрикація справи №1345
Довідка про обшук і арешт засвідчує, що цю акцію вчинив енкавеесівець Вовк.
При цьому було вилучено у Вальчака партійний, комсомольський і військовий
квитки, наручний годинник, кілька листів від сестер та друзів, один
комірець, три запонки, гумку, зірочку, облігацій на суму 775 карбованців та
100 карбованців грошей Якихось речових чи письмових доказів його причетності
до контрреволюційної ПОВ (Польської організації визволення), звичайно, при
обшуку не було знайдено. Але це нічого не значило, його заарештовують і
відправляють в тюрму київського управління НКВС. Почались нічні допити. Так
на світ появилась слідча справа за номером 1345.
Що ж інкримінували тепер уже колишньому редактору Вальчаку? Перш за все,
його змушували зізнатись, що він - активний член польської контрреволюційної
організації ПОВ. Легенда, складена слідчими, була така: Вальчак, працюючи
редактором, ніби в службових справах часто бував у польських національних
поселеннях, де вербував нових членів для підпільної роботи. Так, в
Мархлевському районі він залучив до ПОВ чималу групу комсомольців. А до
штату редакції добирав своїх прихильників, які писали матеріали, пройняті
ворожим духом, а дописам робсількорів, які сигналізували про шкідницькі дії
контрреволюційних елементів, що окопались на підприємствах, колгоспах,
установах, ходу не давав. Про те, що Вальчак був активним членом цієї
ворожої націоналістичної організації, засвідчили на допитах Родак,
Михайлов-Лапинський, Яницький-Котуцький та Клинович. Але найбільш страшним
злочином, звичайно, була політична помилка, яка ніби навмисне була допущена
в газеті за 17 січня 1935 року.
- Допитували мене майже щоночі, - згадував В'ячеслав Антонович. - Правда не
били, але змушували по вісім-десять годин вистоювати перед слідчим. Ноги
підкошувались, голова робилась важкою, з-під ніг вислизала підлога. Всі
надумані звинувачення я категорично відмітав. Тоді слідчий почав викликати
на очну ставку моїх колишніх співробітників по редакції. Мене прикро
вразило, що всі вони свідчили проти мене.
Для київських слідчих (а їх було кілька, бо не витримували упертості
Вальчака) цей поляк видався міцним горішком. Що вони не робили, які умови не
ставили, а він відкидав сфабриковані звинувачення, не підписував протокол
допиту. Більше року тяглося слідство. Його щастя, що то був тридцять п'ятий,
а не тридцять сьомий. Та яким твердим не був Вальчак, в його слідчій справі
уповноважений особливого відділу київського спецкорпусу НКВС Сіроко запише
остаточний висновок, а його безпосереднє начальство в особі Самойлова -
затвердить. В цьому документі буде сказано, що "хоч арештований Вальчак і не
визнає себе винним, але в ході слідства встановлена його контрреволюційна
діяльність і що він є соціально небезпечним, тому, керуючись постановою ЦВК
СРСР від 10.07.34р., слідство вважає за необхідне направити його справу в
Особливу Нараду при НКВС СРСР з клопотанням про ув'язнення Вальчака в
контрреволюційний табір строком на п'ять років". Це представлення було
датоване 9 квітня 1935 року.
Напевне, подібних слідчих справ Особлива Нарада при НКВС СРСР мала безліч.
Бо тільки 2 серпня 1935 року вона винесла вирок Вальчаку В.А. - п'ять років
"табірної перековки". Але етапування засудженого знову чомусь затримувалось.
Він продовжував сидіти в київських казематах. І тільки 31 травня 1936 року
Вальчака разом з іншими "ворогами народу" було відправлено в далеку, сувору
Воркуту.
За колючим дротом
- Дорога на північ була довгою і тяжкою, - згадував тепер В'ячеслав
Антонович. - До Архангельська везли поїздом. В кожному купе, вірніше,
заґратованому відсіці вагону - по дванадцять арештантів. Годували, мабуть,
навмисне оселедцями. А воду давали тільки на великих станціях. Страшенно
мучила спрага. Язиками лизали спітнілі шибки вікон, металеві речі. Не менші
муки терпіли від вошей. В Архангельську нас пересадили в якусь захлюпану
посудину, і попливли ми Білим, Баренцовим морями аж до гирла Печори. Звідти
- баржею по річці. Вірите - не вірите, той пекельний шлях був устелений
трупами безвинних людей. І ні сліз, ні молитов рідних і близьких. І сьогодні
здригаюсь від згадки про ту страшну подорож.
У кінці липня нас таки доставили до Воркути. Ішов сніг. Тоді ще не було
сучасного міста. Тундра. Болота. Вічна мерзлота. Хмари мошкари. Серед цього
холодного краєвиду маячили бараки та намети, набиті табірниками. Ми тоді
закладали першу шахту. Робота важка, виснажлива. Лом, лопата, тачка - ото й
усі знаряддя. Годували нас так, щоб тільки не подохли. А мерло нас там
сила-силенна. Холод, голод, нужда, цинга і страшенна туга за рідними місцями
і близькими людьми. Ні листа, ніякісінської звістки, мов на тому світі. Чого
тут не довелось побачити і пережити. Один жахливий випадок ніяк не забуду.
Приправили у Воркуту партію політичних, як тоді називали, запеклих
троцькістів. Говорили що їх було близько трьох тисяч. Новоприбулі в'язні
поставили перед табірним керівництвом свої умови: вимагали газет, книг,
журналів, а також дозволу на листування. Коли ж їхня вимога не буде
задоволена, вони оголосять голодовку. У відповідь гулагівське начальство
наказало всіх вигнати на майдан. А потім вдарили по них з кулеметів. Щось
страшне і небачене то було. Скільки минуло від тоді літ, а мені часто
сниться один і той же сон, ніби я серед приречених. Від жаху прокидаюсь, а
серце ледь не вискочить з грудей.
- Майже чотири роки пробув у тому пеклі, - продовжував свою розповідь
В'ячеслав Антонович. - Рік, що я просидів в енкавеесівських підвалах, мені
було теж зараховано. Отож, у березні сорокового мені видали документи про
те, що я відбув свій строк. Було запропоновано вибрати місце поселення.
Назвали Полтаву, Суми, Чернігів, Ніжин. Вибрав Полтаву, бо ще, працюючи в
комсомолі, я гостював у полтавських друзів. І вже тоді місто на Ворсклі мені
припало до душі. І хоч Полтава тепер була, так би мовити, місцем мого
заслання, я їхав туди із світлою надією.
Ходіння по муках
Полтава вчорашнього табірника зустріла весняним розмаєм. Перш за все Вальчак,
як йому наказували в таборі, побував у обласному управлінні НКВС. Потім
пішов шукати роботу. Куди не піде, ладні з дорогою душею взяти, та лише
стане відомо, що він тільки-но прийшов „звідти", враз знаходять десятки
причин, щоб відмовити. Що робити? Жити ніде. Ніч-другу перекуняв на вокзалі,
де в будь-яку хвилину могли затримати за бродяжництво і знову впекти за
грати. Довелось іти до прокурора міста, а від нього знову до управління НКВС.
Тільки після тих ходінь таки взяли робітником на електростанцію. Дали місце
в гуртожитку.
Спершу його сторонились - як-не-як "ворог народу". Ой, як нелегко людині в
тридцять п'ять літ бути чужаком серед своїх. Одиноко і тужно. Та все ж
знайшлася одна щира душа яка не побоялася пов'язати свою долю з його,
таврованою. Після жовтневих свят вони й побралися. Звали її Ксенією
Данилівною, прізвище – Мозгова. Найняли крихітну кімнатку поблизу Ворскли,
Там і зажили тихим сімейним життям.
Та не встигло відігрітись серце колишнього табірники подружнім теплом, як
гримнула війна. Наступного дня В’ячеслав Вальчак пішов у військкомат, але
там дали зрозуміти, що обійдуться без нього. Ходив і вдруге - але знову
сказали: поки що працюйте. А коли ворог підходив до Дніпра, тоді-таки
погодились взяти на фронт. Їхній ешелон потрапив в оточення. Командування
дало наказ пробиратись до своїх, хто як зможе. Десь на Чернігівщині Вальчак
тяжко захворів, а як трохи оклигав, у нічні години, щоб не потрапити на
фашистів, пробирався до Полтави. Коли прийшов у місто, там уже хазяйнували
чужинці. Дружина ледь впізнала чоловіка - худий, змарнілий. Деякий час
В'ячеслав Антонович відсиджувався дома. не працював. Але ж треба якось жити.
Довелося влаштуватись теслярем у міський парк. Та недовго тут він трудився.
Одного разу його примусили робити рамки для портретів Гітлера. Він
категорично відмовився виконували це доручення, а значить вимушений був
полишити роботу. Тоді підробляв теслярем у людей, однак така нагода випадала
не завжди. Охочих будуватись у роки війни майже не було.
А як тільки радянські війська звільнили Полтаву, Вальчак пішов воювати.
Чесно воював аж до Перемоги. Цього разу доля змилостивилась над ним. Живий
лишився, навіть не був поранений. Повернувшись з фронту, він знову пішов на
своє підприємство - Полтавське управління Укрелектромонтаж. Тепер його
призначили інженером по кадрах. Та донощик поінформував відповідні органи
про минуле інженера. Викликали Вальчака в органи, але на цей раз не стали
чіпати фронтовика. Навпаки, чемно побесідували, сказали, щоб він спокійно
трудився. А пізніше він був і слюсарем, і комірником, нормувальником і
обліковцем, а наостанок - майстром. В 1970 році вийшов на пенсію. Пенсія
була мізерна - 68 карбованців, та якось викручувались. П'ять років тому
спіткало горе - поховав дружину, лишився сам. Нестерпно важко було, але що
подієш.
- Все моє життя, - ніби підсумовуючи свою розповідь, говорив В’ячеслав
Антонович, - суцільне ходіння по муках. Сам дивуюсь, що досі ще, як то
кажуть, ряст топчу.
Наостанок я запитав В'ячеслава Антоновича, чи не жалкував він за
газетярською справою і чи не було бажання повернутись до цієї професії - "Що
й говорити, жаль було - майже п'ять літ віддав газеті. Але для мене дорога у
журналістику була закрита. Та й хто б узяв на роботу "ворога народу?" Отож,
лишилося тільки читати газети, тепер це робити з кожним днем стає все важче
- слабшає зір. Недавно прочитав в "Известиях" хвилюючу статтю про фронтовика
Журавльова, котрий наклав на себе руки, а вірніше, вбили його бездушністю
ті, для кого закони не писані. Скільки ще несправедливості на світі"!
Незатишна старість
Лозунги довгий час застилали нам реалії нашого життя. Ми любили хвалитись
досягненнями і ніби не помічали недоліків. А їх - вдосталь. Найбільший серед
них - погана соціальна захищеність. Якщо людина на схилі віку лишається без
підтримки рідних і близьких, то державна допомога зведена до мінімуму. Це
гірке узагальнення підтверджує гірка доля, незатишна старість В'ячеслава
Антоновича Вальчака.
Невже людина, яка віддала своїй країні і молодість, і силу, і здоров'я,
пройшла через тортури сталінських тюрем і таборів, зі зброєю в руках
визволяла Батьківщину від фашистської нечисті, чесно трудилася аж до
пенсійного віку, не заробила у своєї держави не хоромів, а звичайнісінької
однокімнатної квартири зі зручностями.
- Доки молодший був, - бідкався В'ячеслав Антонович, - якось мирився,
розумів, що не один я так живу. А як став зовсім немічним... Одне слово -
дуже важко. Торік інфаркт зовсім мене підкосив. Не знаю, що б я робив, коли
б не було поряд Ніни Дмитрівни, жінки, яка допомагає мені.
Через якусь хвильку він продовжив свою невеселу розповідь: "Цієї весни
вирішив піти на прийом до народного депутата Федора Демченка, думав, що він
допоможе вибратись з цієї розвалюхи. Він мені дохідливо роз'яснив порядок
розподілу житлової площі, порадив стати на чергу. В яку ставати чергу у
вісімдесят п'ять років? Я звернувся до голови міськвиконкому І.М. Онопрієнка.
На мою заяву через місяць прийшла відповідь. У ній теж було детально
описано, які довідки потрібно оформити, щоб стати на квартирний облік. Мені
не папірець потрібний, а житло. Махнув я тоді на все рукою.
Відповіді, які одержав на свої клопотання ветеран партії, фронтовик,
реабілітований в'язень сталінських таборів, інвалід другої групи В'ячеслав
Антонович Вальчак, не порушують законодавства.
Депутат не має у своєму розпорядження квартир, та й міськвиконком не вправі
на власний розсуд роздавати житло. На те є закон. Але для того ж і обирався
новий парламент, щоб він розробляв такі закони, які б захищали людей,
допомагали жити б їм, а не можновладцям.
За рік до смерті В'ячеслав Антонович таки одержав однокімнатну квартиру з
усіма зручностями. Тільки б жити, але невблаганна смерть не забарилась.
Більше двох років тому його не стало. Пухом йому земля!
<< НА ПЕРШУ
|
