|
Зберігся лист колишнього директора Полтавського інституту
сільськогосподарського будівництва Терентія Титовича Манька Генеральному
секретареві ЦК ВКП(б) Сталіну, датований 30 листопада 1937 року. В ньому він
звертається до «вождя народів» з останньою надією знайти справедливість і
захист від неперевірених наклепницьких звинувачень. На кількох сторінках
автор листа, ні в чому не криючись, дає звіт «рідному батьку» за кожен крок,
починаючи з дитячих літ, кожен помисел свого життя. Він нещадно бичує себе
за те, що в студентські роки прочитав «жахливу» книжку «лютого ворога народу»
Грецького «Моя жизнь», і свою провину не раз визнавав і таврував на
партійних зборах, пленумах, активах. Це був для нього суворий урок. Після
того ні на йоту ніде не схибив від генеральної лінії партії. Та знайшлися
обмовники, які промахи і недоліки його директорської діяльності (до того ж
всього, дворічної) із студентської лави до керма вузу кваліфікували як
шкідницькі дії. За це його виключили з партії, позбавили будь-якої роботи.
Читаєш цей лист і думаєш про ті трагічні роки. «Геніальний вождь» тисячами
знищував безвинних, а його жертви звертались до нього з проханням захистити
від свавілля, бо вбачали в ньому взірець правдивості і партійної чесності.
Відмітаючи наклепницькі звинувачення, доказуючи свою партійну чистоту, він
одночасно і в листі «вождеві», і в заяві в партколегію картав себе за те, що
не доглядів, не викрив своєчасно «ворогів народу», які діяли в інституті і в
міськкомі партії, де раніше працював. І лише згодом, коли вже сам сидів у
підвальній камері управління НКВС, зрозумів весь трагізм того часу,
переконався, що переважна більшість «контрреволюціонерів» — це чесні, ні в
чому не винні перед радянським ладом люди.
Протягом двох днів - 8 і 9 жовтня 1937 року - була вирішена доля комуніста і
директора вузу: його виключили з партії і зняли з посади. А 20 листопада в
газеті «Більшовик Полтавщини» з'явилась кореспонденція під гучним заголовком
«До кінця викорчувати вороже охвістя», в якій повідомлялось, що в
Полтавському інституті сільськогосподарського будівництва довгий час
орудувала зграя шкідників-контрреволюціонерів, яку очолював сам директор
вузу Манько. Далі йшов перелік працівників інституту, які чинили чорні дії,
все робили, щоб зірвати підготовку кадрів для соціалістичного сільського
господарства, розвалювали учбовий процес, проводили різні махінації з
дипломами і державними коштами. В кінці замітки автор з гордістю констатує,
що нарешті зграю ворогів викрито. Однак в інституті ще лишилось вороже
охвістя. Тож необхідно викорчувати його якнайшвидше. І знову наводилися
прізвища людей, яких треба негайно позбутись.
Звичайно, таке сенсаційне повідомлення газети зробило жахливу справу. І в
інституті, і в місті (до речі, полтавці і жителі довколишніх сіл Манька
добре знали) тепер на нього дивились, як «на ворога народу», бо люди
міркували так: газета даремно таке не напише.
Нині навіть важко уявити, що діялось на душі у Терентія Титовича. Яких мук і
страждань довелось пережити в ці осінні дні тридцять сьомого. Він ніяк не
міг збагнути, чим завинив перед партією. Його донька - Галина Терентіївна
Манько, з якою я недавно зустрічався, розповідала:
- Пригадую, а мені тоді було чотирнадцять років, батько страшенно змінився,
схуд, мов після хвороби, більше мовчав, про щось думав, хоч раніше був
веселим, балакучим. Помічала, що часто й вночі він не спав, до ранку над
якимись паперами сидів, писав, нервував, рвав написане, потім знову подовгу
писав. Жили ми в інститутському будинку по вулиці Короленка 2. Коли батька
звільнили з посади директора, зразу ж нас переселили в підвальну квартиру
цього будинку. Це теж боляче вразило його. Одного разу я почула, як він мамі
говорив, щоб вона не журилась, бо доб'ється правди. А то витягав із шухляди
свій дипломний проект і цілими днями просиджував над ним. Його директором
призначили ще до закінчення інституту. Навіть у такі тяжкі дні не полишав
думку про захист диплому.
У ті лихі осінні ночі, про які згадує Галина Терентіївна, її батько писав
листа «рідному, дорогому» Сталіну, в якому виливав свій біль, доводив свою
непохитну вірність «вказівкам вождя», сподіваючись, що той захистить його
від наклепів і обмов. Та не знав Манько, що його кореспонденція не буде
відправлена до Москви, її перехоплять вірні опричники і підшиють в
сфабриковану справу «ворога народу».
Окрім листа Сталіну, він звертається із заявою в партколегію при
уповноваженому КПК при ЦК ВКП(б) по Харківській області, в якій переконливо
виклав суть своєї справи. Партколегія 17 січня 1938 року розглянула заяву
Манька і надіслала її для перегляду в Полтавський міськком партії. А 3
березня на бюро міськкому після детальної перевірки Манька відновлюють в
партії, бо не підтвердились його «ворожі» вчинки, однак записують йому
сувору догану із занесенням в особову справу. Питання про роботу не було
вирішено. Про рішення бюро газета нічого не повідомила, тож ярлик «ворога
народу» не був знятий з комуніста. Тому він знову письмово звертається 5
березня і 25 травня 1938 року в Комісію партійного контролю при ЦК ВКП(б)
про повну його реабілітацію, відновлення доброго імені.
Але єжовські сатрапи вирішили довести Маньку, що вони не помиляються. На
світанку 22 червня 1938 року його арештовують. Галина Терентіївна і сьогодні
до дрібниць пригадує, як все це було.
- Прокинулась від гуркоту в двері, - розповідає вона. - Батько пішов
відчиняти, з ним до кімнати зайшли двоє у формі і наш сусід, якого покликали
понятим. Почався обшук. Перевернули все, що було в оселі, рилися у книгах,
батькових паперах. Мати і бабуся гірко плакали, а батько, мов з хреста
знятий, стояв і заслонював їх. Надворі стало вже видно, коли батька забрали
і повели. Скільки минуло років, а я, мов зараз бачу його: блідий, але не
роздавлений, бо не відчував за собою провини. То була остання мить, яка
назавжди вкарбувалась у моїй пам'яті. Цього саме дня батько повинен був іти
в інститут захищати свою дипломну роботу. А тепер ця папка з його викладками
і розрахунками зберігається у мене як свята, найдорожча реліквія.
Потяглись чорні, страшні дні. З острахом закінчила семирічку. Вирішила
поступити в медичний технікум. Мама, бабуся і я часто носили передачу
батькові, який сидів у камері управління НКВС. Але нічого про нього не знали,
ніякої звістки не одержували. Надіялись, що живий, бо приймали передачу.
Десь на початку вересня я пішла з бабусею, передачу черговий взяв і нам
сказав, щоб на другий день прийшла мати. Коли ж вона пішла, то додому не
повернулась, її теє арештували. Мене з бабусею переселили в старенький
інститутський будиночок, що знаходився на Першотравневому проспекті. Як ми
жили. навіть тепер важко уявити. Однак в технікум я таки поступила,
закінчила його у сорок першому. Важко було, дуже важко, на мене дивились, як
на дочку «ворога народу». Маму відпустили напередодні нового, 1939 року.
Згодом розповіла, що коли сиділа у в'язниці, її змусили написати батькові
листа, в якому вона повідомляла, що живуть добре, вона працює, а донька
вчиться в технікумі. Така фальсифікація з листом слідчому, мабуть, потрібна
була для того, щоб схилити батька підписати і визнати всі ті звинувачення,
які йому були сфабриковані. Бо невдовзі після цього, 17 жовтня 1938 року
військова колегія Верховного суду СРСР засудила батька до розстрілу як
учасника анти радянської право-троцькістської терористичної організації.
Вірогідність цієї версії підтверджується також актом комісії інституту,
датованим 13 жовтня 1938 року, про розгляд матеріалів і фактів шкідницької
діяльності колишнього директора інституту Манька Т.Т. Акт, по всьому видно,
дуже був потрібний репресивним органам. Коли його читаєш, то диву даєшся, як
могли члени партії, які добре знали Манька, працювали разом з ним, підписати
цей білими нитками шитий документ.
Одинадцять пунктів звинувачень і всі надумані, підтасовані. Навіть добрі
справи, зокрема створене проектне бюро, що діяло при інституті і виконувало
замовлення підприємств, організацій, підсобне господарство в Яківцях, яке
забезпечувало продуктами вузівську їдальню, кваліфікувалися шкідницькими
діями директора. Я не називаю авторів цього ганебного документа. Дехто з них
і сьогодні в доброму здоров'ї. Важко зараз робити якісь висновки чи докоряти
їх за малодушність, бо то були страшні часи: не підпишеш наклеп і сам станеш
«ворогом». І все ж думається, що цих людей і через багато літ повинна мучити
совість.
Збираючи матеріал про Терентія Титовича Манька, зустрічаючись з людьми, які
працювали з ним чи знали його, я раз у раз переконувався, що він був
неординарний, більше того, талановитий, здібний організатор, справжній лідер
колективу. Старший викладач кафедри будівельної механіки
інженерно-будівельного інституту Яків Хаскилевич Майліс з особливою теплотою
і захопленням згадував про свого однокурсника, а потім директора вузу Манька.
- Ми навчалися в одній групі. В основному хлопці були з Полтави, так би
мовити, міські, а Терентій - сільський, з Мачух. Та нам було далеко до нього.
Особливо добре йому давались математика і креслення. Був справжнім
комуністом, вожаком студентів, володів він якоюсь душевною силою, що, мов
магніт, притягала до себе людей. Мабуть, ця характерна особливість відіграла
роль при прийнятті рішення призначити Манька директором інституту ще до
захисту дипломної роботи і одержання спеціальності. Можу сказати, що він
дуже багато зробив для вузу за ті два роки, що обіймав посаду директора.
Більшість викладачів і студентів поважали і любили його. Але були й такі,
які заздрили йому і де тільки могли підставляли ніжку.
Думається, що не зайвим буде хоч тезисно розповісти, хто ж такий Манько, про
його походження, життєвий шлях. Народився Терентій 28 жовтня 1904 року (за
старим стилем) в селі Мачухи, в родині селянина-незаможника. Батько після
повернення з російсько-японської війни довго хворів на сухоти, а потім помер.
Малому Терентію тоді було всього шість років. З семи літ - з ранньої весни і
до пізньої осені пастухував, мав на харчі деяку копійчину. Зате взимку ходив
до школи, бо так хотілося стати грамотним. Навчання давалось легко. По
закінченні школи дванадцятирічний хлопчина хотів поступити до ремісничого
училищі але вчителька, як не билась, щоб виклопотати для нього земську
стипендію, нічого не змогла зробити. Довелось іти у волосну управу «за
старшого, куди пошлють»: волосному начальству носив горілку та оселедці,
переписував різні оповіщення. За все це йому платили два карбованці і 30
копійок на рік.
Жовтнева революція круто повернула життя юнака. Він їде до Полтави, де
влаштовується переписувачем податкової канцелярії, стає членом профспілки.
Потім працює в районному продовольчому комітеті, що знаходився в Абазівці
спочатку статистом, а згодом завідуючим бюро скарг. Після ліквідації
райпродкому Терентія Манька обирають членом президії Абазівського
волвиконкому, на посади завідуючого земельним відділом, відділом освіти та
заступником голови волосного виконавчого комітету. Тут же у червні 1921 року
він стає комуністом. Після закінчення ним чотиримісячної губпартшколи,
Манька обирають секретарем Абазівського волпартосередка. Серед абазівських
дівчат йому до серця припала Поліна Сирота (на жаль, прізвище відповідало
долі дівчини, бо була круглою сиротою і виховувалась в дитячому будинку), з
якою і пов'язав своє життя. Протягом 1923-24 років комуніст Манько
направлявся у ряд районів Полтавської округи на посаду райфінінспектора.
Згодом трудиться в Полтавському окрфінвідділі та окрпарткомі. В 1930 році в
рахунок парттисячі його рекомендують на навчання в Полтавський Інститут
сільськогосподарського будівництва. Майже п'ять років для нього були
найщасливішими в житті, бо з дитячих літ мріяв поринути у світ книг, здобути
звання інженера. Незадовго до захисту дипломної роботи його відкликають з
інституту в апарат міськкому партії на посаду заступника завідуючого
культпропвідділу, а 26 серпня 1935 року призначають директором інституту.
Слухаю розповідь Галини Терентіївни про коротке життя свого батька (розстріляли
його у тридцять чотири роки) і ніяк не можу відірвати погляд від
фотопортрета, що висить на стіні невеликої затишної кімнати, молодої людини
з правильними рисами обличчя, високим чолом. На рамці прикріплена маленька
табличка, на якій викарбовано: «За чуткое товарищеское отношение, за
подлинное большевистское руководство т. Манько Т.Т. от выпускников
строительного института. Полтава, 1936.3.6.». Дивлюсь на портрет, а в моїй
уяві постає інший образ, відтворений жахливою розповіддю теж колишнього «ворога
народу» Олексія Володимировича Рощинського.
- У той страшний жовтень тридцять восьмого доля нас звела в сімнадцятій
камері, - згадував він, - колишнього директора і його студента. Спочатку
Терентій Титович мав, можна сказати, пристойний вигляд, та з кожним допитом,
коли слідчі вибивали зізнання, на очах мінявся на гірше. Страшенно схуд, під
очима хворобливі синці, все обличчя заросло волоссям. Але найбільше він
страждав від двох фурункулів на спині, які постійно ятрились, бо ніхто і
гадки не мав їх лікувати. А під кінець жовтня, увечері, його і ще чотирьох
камерників забрали і більше їх я не бачив. Ми догадувались, що їх «пустили в
расход», бо так повторювалось часто.
Галина Терентіївна тремтячими руками показує мені рішення Військової колегії
Верховного суду від 21 вересня 1957 року, яким було скасовано вирок від 17
жовтня 1938 року у відношенні Манька Терентія Титовича за відсутністю складу
злочину. Бюро Полтавського обкому Компартії України у серпні 1958 року
відмінило рішення Полтавського міськкому партії від 23 червня 1938 року і
поновило його в партії (посмертно).
Добре ім'я Терентія Титовича Манька відновлене і в стінах Полтавського
Національного Технічного університету, де він колись навчався і був його
директором. В університетському музеї можна познайомитися з деякими
матеріалами про його життєвий шлях, побачити фотографію цього чесного
керівника вузу.
Прощаючись з Галиною Терентіївною, яка повідала про те лихо, що випало на
їхню родину, я ще раз дивлюсь на портрет Терентія Титовича і ще раз
переконуюсь, як схожа дочка на батька, а внук - Сергій Олександрович Манько
- копія діда. Значить, життя продовжується. І правда, як би не робили її
кривдою, стає пізно чи рано все ж правдою.
<< НА ПЕРШУ
|
